* 
Це ти, Етелло. Відгомін століть 
від неможливості порозуміння
ні з глуздом, ні з приземленим жеврінням
звучить для нас крізь тебе, з миті в мить, 
зриваючи з глибин високих небо,
величним - на роздрібненості душ,
надмірним - на тісну міщанську глуш,
ефірним птаством нот - все ти, Етелло...

Для чого граєш нам у мирний час,
коли ми налягаємо на шлунки,
коли у нори тягнемо дарунки,
що ними сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини і доньки,
тоді й перемогли би - нині ліньки 
займатись серцем... втім, тому ціни
у нинішніх не маєш. Звісно, інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” вкрай печально,
скоріше вже як “dolce far niente”.
Тобі аплодували би і жадно
ловили погляди очей твоїх,
не відаючи те, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,
злітаючи, немов неточні звуки
похапливо назбирані в акорд,
у ситий гамір заспаних аорт,
у оплесків поліфонічні муки. 

Куди тобі з цим всім іти? куди?
Кому від тебе прийняти цю ношу,
кому промовити - “усе, не можу!”?
Нема зі світом серцю простоти.

Але ефір самої гри? Співзвучність
промінню, водам, подиху вітрів?
Коли немає непотрібних слів,
хіба не це - віднайдена величність?
не те саме повернення до раю
буденністю закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
виконуючи: “я живу, бо граю!”?

“Я граю, бо живу”, неначе світло 
переливається грайливо-барвне -
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, все живе, розквітле -
торкаються до глини клавіш руки:
Небесні води... Твердь... Орган Одвіччя...
і прах, що в такт складається в Обличчя,
до колискової спростивши звуки.


2004

_________________________
doloroso – італ. – (муз. термін) – скорботно, печально.
dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення,