ПРИГОДА ШОСТА «Дипломат» з доларами. Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною. І от одного разу він сказав: — Слухай, їжа...— він затнувся,— ой, пробач, Ва... Васю! — Та називай мене їжачком, чого там,— махнув я рукою.— Ти ж звик. Я не ображаюсь. — Так-от... Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований! — Розумію... — зітхнув я.— Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати... — Мені від твого співчуття не легше... Я б хотів зробити щось таке... таке... — Що? — Щось таке... щось таке... незвичайне! Типу геройського... — З вогню, з води витягти когось, чи що? — Та! — махнув рукою Ромка.— Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати! — О! А де ж ти його візьмеш — злочинця?! — здивувався я. — А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото? — Ну? — По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» — «малина»... — А як ти їх затримаєш? — Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо. Я зітхнув: — По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і... — Як ти боїшся, я сам піду! — перебив мене Ромка. — Нічого я не боюсь, але... — Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі... — Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися. — А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду! — От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли? — Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була. — Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема. — А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти. І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали... Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос: — Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо... — Знову ти на брехню штовхаєш! — обурено прошепотів я.— Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно. — Ну, добре-добре! Не кип'ятись! — примирливо прошепотів Ромка. У підвалі було майже зовсім темно — лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик. — Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! — сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх — вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом — старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»... — Ой! Що це?! — простягнув до нього руку Ромка. — Не чіпай! — прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і... раптом з «дипломата» посипалися на підлогу... долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей. — Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні! — Та ти що?! — вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки. — Це... це ж крадені, не державні! — От-от! — я знову перейшов на шепіт.— Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі... Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав: — Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті! Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися — у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами. — Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! — весело сказала вона. Ми з Ромкою тільки роти роззявили. — Який Ци-циган? — белькотнув Ромка.— Який Свист?! — Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! — Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси. — Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! — говорив Ромка. — А чому завтра? — спитав я. — Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити». — Ну, Цигане, ти підозріливий! — А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже! — Пізнаєте? — усміхнулась тітонька-лейтенант.— Ваші голоси? — С-схожі...— розгублено глянув на мене Ромка. — Але то не ми! Не ми! — тоненько писнув я. — І на доларах нема ваших відбитків пальців? — вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша. Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?! — М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися...— пробелькотів Ромка. — А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди? — Ми хо-хотіли злодіїв спіймати...— Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася: — Такого ще у моїй практиці не було — щоб злодії ловили злодіїв! — Та ми не злодії! — вигукнув я.— Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни! — Вони нас знають! — підхопив Ромка.— Чесне слово! Чесне слово! І раптом тітонька-лейтенант... заспівала: — У нас така традиція — Порушника міліція Затримати повинна, Якщо його провина Доведена фактично, Фактично і всебічно, Всебічно обґрунтована І запротокольована. — Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне — щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася: — Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала — із доларами, і з магнітофоном — щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б... Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі. — Невже ви мене ще не впізнали? — усміхнулася тітонька-міліціонер. — Я-Ядвіга Станіславівна? — роззявив я рота. — Ага! Ага! Скорочено — Яга! — То ви, мабуть і Маргарита Степанівна? — Авжеж! — вигукнула вона.— Я — відьма Маргарита, підступна і сердита. І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна. — Я ж не забула, як ви мене провели додому,— сказала вона.— Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда? — М-мріяли! — сказав Ромка. — Правда! — сказав я. — Але мушу вас попередити,— мовила Маргарита Степанівна.— Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди... Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри. — А клоун-фокусник Рудольфо — хто він? — несміливо спитав Ромка. — І Дід Мороз, і дідусь у скверику? — спитав я. — Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку... — А ви що — розлучилися з ним? — спитав Ромка. — Чого це розлучилися?! — вигукнула Маргарита Степанівна. — Ну, ви ж одна зараз живете. — Чого це одна?! — знову вигукнула Маргарита Степанівна. — Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було,— сказав уже я. — Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть? І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи: — Люблять ча-рів-ни-ки їсти дитячі сирки, А на додачу, а на додачу Ще й ковбасу дитячу! Бо усі чарівники Зберігають навіки Вдачу дитячу, Вдачу дитячу, Вда-ачу дитя-ачу!.. А тепер, тепер прощайте І про те, що я сказала, Ви не забувайте!.. І Маргарита Степанівна зникла... Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами,— він теж зник... — Ну, ситуація! — розгублено промовив Ромка.— Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них! — Ховай швидше! — вигукнув я.— І не спокушай ні себе, ні мене!.. — Я-то сховаю,— зітхнув Ромка.— Але... Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!.. — Станеться-станеться, не хвилюйся! — запевнив я. І воно таки сталося... Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.