ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ
1
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
Оці два рядки весь час спадали на думку, крутилися в голові з тої миті, коли замість чорних, погнилих, як трухляві гриби, хижок замаяли в зелені перші біленькі хатки. Густі, таємничі, як у казках, ялинкові, а потім соснові дебрі й хащі змінилися на ласкаві, м'які краєвиди, що голубили очі, заспокоювали душу — гаї, луки, сині річки, білі хатки то на узгір'ях, то в долині. «Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні...»
Подорожній бачив — це вже Україна. «Світе тихий, краю милий...»
Не дивно, що він згадував зараз один по одному рядки свого друга — Тараса Григоровича Шевченка. Він знав і далі ці вірші, але зараз йому хотілося повторювати лише ці перші рядки після Петербурга, після шляху по Білорусі, геть дощенту зубожілої, з тими чорними хижками, що й хатами назвати важко, з юрбами жебраків у дранті, після цього похмурого видовиська серце справді відпочивало. Навколо розкошувало рідне літо, стояли скирти хліба, веселили очі різнобарвні квіти... І серце хотіло, жадало відпочити.
Але ж подорожній знав — то все омана, то лише відпочинок для очей.
Він згадав. Позаторік він був у Італії. Квітучі помаранчеві й цитринові садки наче свято справляли. Буяли всіма кольорами південні дивовижні квіти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радість, насолода. А він, цей подорожній, дістався до невеличкого острівця Капрери, і там точилися розмови про розтерзаний народ Італії, про нещасний народ Росії, Польщі, України, там домовлялися про військову підготовку емігрантської молоді до майбутніх повстань. Багато відчув тоді спільного лиха й необхідності взаємної дружби і допомоги — рідного краю і далекої чарівної Італії — цей подорожній, підполковник Андрій Опанасович Красовський. Він уже не звертав уваги на всю красу й багатства італійської природи, а бачив тільки людей. Італійський герой Джузеппе Гарібальді, який гостинно приймав його на Капрері, на прощання потиснув йому міцно руку й просив передати привіт усім друзям, хоч і незнаним в очі, та всі ж однодумці були для нього друзі. Просив передати привіт усьому народу.
Добре, що підполковник Красовський встиг розповісти про все Тарасові Григоровичу. Він ще жив тоді, дорогий батько Кобзар...
Та все ж таки, незважаючи на сумну дійсність, Красовський радів, що їде на Україну, що житиме в Києві, працюватиме там, звичайно, не тільки за військовим призначенням в Кадетському корпусі, а й за призначенням тієї таємної організації, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в «Колоколе», називали «Земля і воля».
У Петербурзі дали йому адреси, усі нитки зв'язків з потрібними людьми на Україні і доручили як старшому і роками, й досвідом організувати, керувати, спрямовувати...
Його знали як діяльну, розумну, енергійну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
Найменше він думав про себе й своє місце, і тому з ним легко сходилися люди, найрізноманітніші люди. Умів він знайти бадьоре дружнє слово для студентської і військової молоді, для якої і своєю освіченістю, і бойовим досвідом, ранами, одержаними на війні, був авторитетом. Умів він знайти і просте щире слово до селян, які б здивувались, дізнавшись, що дядько у вишитій сорочці, у чумарці та чоботях (він часто любив і гуляти, й бути вдома у такому простому одязі) — син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 році батько його й одержав генеральський чин і нагороди від царя. Це завжди каменем лежало на душі Андрія Опанасовича, але й надихало на ще більшу непримиренність і боротьбу.
Зараз по дорозі до Києва він хотів зупинитися на кілька днів у Чернігові. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусі встигнути познайомитися з «громадою» в Чернігові, з «громадою» в Києві, побувати в Каневі на могилі дорогого Кобзаря.
Ще був лише початок серпня.
Візник йому трапився неговіркий і якийсь похмурий. Тільки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далі — анітелень. Та все-таки раптом Красовський спитав:
— А чому досі хліб тут не звезений і людей не видко? Справді, якісь незвично німі були поля без людей, і жнива ж давно одійшли, а хліб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спідлоба глянув на нього.
— А звідки мені знати? Я з іншого села, — але не стримався і додав злісно: — Не хочуть на панщину виходити! — Та й знову повернувся до коней і хльоснув їх так спересердя, що вони враз побігли, наче за ними звір якийсь погнався.
Адже цей подорожній був у військовому мундирі, міркував Петро, може, він сам із тих, що наслали батальйони солдатів на «усмирения» та «роз'яснення» селянської волі. Усмиряли та роз'яснювали різками і вважали, що цього замало — забирали до Чернігова, у в'язницю. Кажуть, когось і далі, аж у Сибір запроторили. Краще мовчати. В їхньому селі, звідки він, Петро, теж усього було... Не тільки дядьки, ще дужче баби — як показилися. Це ж у їхньому селі Марина, його брата, Василя Злидня, жінка — нічого не скажеш, гарна молодичка, він сам на неї колись задивлявся, та Василь, старший, раніше схопив; може, це й краще, бо в ній, напевне, сто чортів сидить, — так от вона прийшла з чернігівського ярмарку і всіх бабів збаламутила:
— На панський двір не підемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани її сховали.
За це і їй з два десятки різок перепало. А Василь і досі в Чернігові за ґратами. На нього жандарі кажуть: «Головний паливода». Стара мати всі очі виплакала.
Краще мовчати і з цим подорожнім. Навчені.
Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.
Петро обережно направляв коней, начебто через це і не розмовляв.
І раптом зітхнув глибоко військовий і стиха мовив:
— І праворуч вода, і ліворуч вода, а посередині біда. — І вже мовчав до самого Чернігова, нічого не питав, нічого й не сказав, коли назустріч їм ішли загони солдатів.
А вже як побачили золотоверхі чернігівські собори, дісталися на гору, зупинились коло гостиниці, офіцер простягнув Петрові карбованця і мовив ніби між іншим:
— Дружній череді вовк не страшний. Петро кілька хвилин стояв розгублений, потім почухав потилицю, сів на бричку, гукнув сердито:
— Но, но, дурні! — І подумав: «А мо', я й сам дурний? От і розберись тепер, що воно за людина».
* * *
От Дорошенко, Ілля Петрович, учитель Чернігівської гімназії, одразу розібрався, що то за людина.
Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
Опанас Васильович тепер мешкав у Чернігові, й Дорошенко радів і підсвідоме сердився на нього, бо ніяк не міг второпати, зрозуміти до кінця, що ж таке з Марією Олександрівною?
Опанас Васильович і Ілля Петрович після майже дворічної розлуки одразу зустрілися, як брати. Обидва раділи, сміялися, обіймалися, щось вигукували, знову обіймалися, і спочатку навіть здалося Іллі Петровичу, що Маркович дуже пожвавішав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини.
Та то тільки так попервах здавалося. Інколи ловив Ілля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справді, лиха та радість, по котрій смуток наступає. «Ну, що ж, — пояснював сам собі Ілля Петрович, — звісно, сумує за дружиною, за сином.. чекає на них...»
Багато не розповідав Опанас Васильович, говорив, власне, багато — згадував усі міста, де були, згадував усіх людей, з ким доводилось стрічатися, але ж то були якісь географічні спогади, перелік міст, перелік людей... не більше...
Замигтіли перед Іллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усякої послідовності. І це все називав і перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, ніби хотів показати, що це все й не порівняти з Черніговом, з Десною, навіть з маленьким повітовим містом Стародубом, де Марієчка спокійно працюватиме, відпочине від баламутного закордонного життя.
Так само й прізвища нових знайомих, здебільшого відомі їм обом давно прізвища з журналів, газет, книг, скоромовкою перелічив... і, раптом помовчавши якусь мить, сказав: «З чим пішов, з тим і прийшов», — але, наче сам злякавшись визнання, вів далі свій перелік перед здивованим Дорошенком.
А про Марію Олександрівну майже не розповідав, тільки щось поверхове, загальне — працює, сам бачиш, скільки написала, а ще більше задумала. Друзів нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних усе погане липне, а до неї чи не найкращі. І це мовив без захоплення. Змінилася? Еге ж, змінилася. Та ні, така як і була. От картку надішле — подивишся.
Але ж її, Марії, листи до Іллі Петровича були такі, що йому часто ставало аж лячно, і він думав: або не хоче чогось до кінця розповідати Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому — хіба звідси, з Чернігова. він може розібрати, зрозуміти ці коротенькі листи з несподіваними бажаннями й планами? От, приміром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навіщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: «Уперше чую, та то, певне, хтось їй казав, що їде, от і вона одразу: «А що, якби и мені», — махнув рукою, як на дитячі вигадки, не варті уваги.
А от в іншому листі — вже про це не сказав Опанасові — чи візьме він, Ілля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворіла в Італії... Та вже, дяка богові, видужала.
Він прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допіру надрукували в «Основі», і знову чув її голос, бачив удавано докірливі очі, губи, що стримували ласкаву посмішку.
Хіба ж вона знала, пишучи тоді вночі з Рима листа до «батька», одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темряві на самоті, що надрукують цього листа, читатимуть його всі?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати...
А тепер Дорошенко радів без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою і зрозумілою, і шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хіба ж тільки заради Педагогічної школи їздив він до Києва? І вона б йому, напевне, далеко більше, й докладніше, й глибше, ніж Опанас, розповіла б про Лондон та Італію, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надія на те, що побачаться незабаром.
Ілля Петрович саме був під враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось військового. Дорошенко, сугубо цивільна людина, погано розбирався у чинах і рангах, але по мундиру побачив, що чин і ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисілого чоловіка, та й лагідний вигляд його обличчя з козацькими вусами ніяк не в'язалися з поважним військовим чином.
— Підполковник Красовський. Андрій Опанасович, — одрекомендував його Маркович. — А оце наш друг, і мій, і Марієчки, Ілля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернігівської гімназії.
Красовський немов здивувався, почувши це прізвище, та одразу приязно всміхнувся Дорошенкові.
— Ми ще в Немирові разом учителювали, — вів далі Опанас Васильович. — А щоб тобі, Ілько, одразу було зрозуміло, скажу:
Андрій Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича і зараз на його могилу їде, а житиме в Києві.
— Так, знову у милому серцю Києві. Жив я там майже рік, а в п'ятдесят дев'ятому році мусив поїхати лікуватися від ран до Італії. Потім застряв у Петербурзі, а душею сюди рвався. «Нема на світі України, немає другого Дніпра», їй же право, нема мені кращого місця, як на Україні, у вас. Здається, і люди тут інші. Я радий, що й у вас у Чернігові затримався. От тільки влаштуюся в Києві, перевезу свою жінку й діток з Ревеля, вони поки що там у її рідні.
Він і говорив якось спокійно, довірливо.
— І я чекаю свою жінку й сина, — підхопив Маркович. — Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Італії. Пише, що задумала низку оповідань для дітей з нашої історії, історії України. Це ж скарбниця невичерпна, і майже ніхто ще з неї води не черпнув.
— Дуже мені хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її давно вже знаю, поважаю і люблю.
— Та от її останній лист, — заметушився Опанас Васильович. — Ілько, я ж листа вчора одержав. — Він вийняв листа з нагрудної кишені, прочитав кілька рядків про те, що пише нову повість «Жили три сестры», дає її в «Современник». У Неаполі дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч і не бачив її ніколи, так ретельно узявся до її справ, що Кожанчиков видає оце тепер її оповідання, і гроші, значить, будуть, і, значить, — приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для діток дещо написати. А раніше, як дізналася, що хочемо тут, у Чернігові, газету видавати, одразу відповіла: «Запишіть мене там наймичкою». І, як завжди, з особливим почуттям і підкресленням прочитав Опанас Васильович: «Обіймаємо тебе, наш друже, М. і Б. Марковичі».
Що ж, хороший лист дружини, розумної ділової жінки.
— От як добре! Повернеться ваша Марія Олександрівна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрійком вчитися, — сказав Красовський.
— Це вже як Ілля Петрович віддасть! — засміявся Опанас Васильович. — Там такі друзі! Певне, вже бачить мого Богдася у формі чернігівського гімназиста!
— Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, — мовив Дорошенко.
— Я там буду при Кадетському корпусі, — сказав Красовський, — але я мрію завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, і щоб викладали там українською мовою, і взагалі вчитимемо і виховуватимемо не так, як мене в корпусі.
— Та щоб не так, як і тепер у гімназіях, — додав Ілля Петрович.
Інколи кілька слів — і враз зрозуміють люди, що вони з одного табору. Отак сталося між Красовським і Дорошенком. Чомусь після читання листа Марії Олександрівни Красовський дуже повеселішав.
— Навіть не уявляю, як ваша жінка в Італії може стільки працювати! Це така казкова, чарівна країна!
— От побачите мою Марусю і зрозумієте — завжди і скрізь працює, — похвалився Опанас Васильович, — поспитайте Іллю Петровича, не дасть збрехати, він не тільки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловік іншої вдачі, ніч я, — ревнував би, їй же богу!
— Ну що ти верзеш! — почервонів Ілля Петрович.
— Та то я так. Ти ж — свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Ніс, лікар, обіцяв прийти. Марусенька й про нього завжди питає: «А яка добра людина Ніс? Усі про нього — о, це добра людина». Питає: «Чи так само мед варить?» Не забула.
Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усі ці дрібнички, які показують, що вона з ним. Він вийшов, і враз, хоч обличчя Красовського не втратило своєї теплоти і доброти, він якось в той же час посерйознішав.
— Я дуже радий, що зустрівся тут з вами, Ілля Петровичу Я хотів вас бачити, бо дещо привіз вашому знайомому, Андрущенкові, з Петербурга, і мені казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дізнатися, де він. Та, певне, і ви мені також розповісте про Чернігів. Оце тільки дихнув на українській землі, і серце зраділо, а потім лише одну фразу кинув візник: «Не хочуть селяни на панщину йти...» Виходить, для них це однаково — стара панщина. Побачив я по дорозі роти солдатів, певне, з екзекуцій або на екзекуції йшли, і завмерло все в мені.
— Селян-бідолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, — зітхнув Ілля Петрович.
— Ні, не принесла «воля» жаданого щастя. Не обманювали себе марними надіями ні Тарас Григорович, ні друзі з «Современника» — Чернишевський і Добролюбов, розуміли весь час, яка це воля буде.
— На Чернігівщині з самої весни неспокійно, — сказав Дорошенко. — Одне село Безуглівка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили і по інших селах своїх людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупі й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. І дійсно — стояли на своєму, як порішили. Надіслали до них аж три батальйони піхоти на приборкання, хотіли заводіяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на військо. Такого ще ніколи не було.
— І що?
— Відомо що! Хіба голіруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врешті сотні перепорото, а скільки в кайданах — у в'язниці потрапили! Не хочуть аж ніяк уставні грамоти підписувати — адже віддають поміщики гіршу землю, черезсмужжя, вигони казна-де, у чортів на болоті, та ще й такі, що й скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От і спаш, от і заганяють її, от і плати або відробляй. А воно ж не то що худобу, гуски нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нікчемний шмат землі, якого пан хоче здихатися, то примушують всілякими засобами.
— Ніде це нечувано, — похитав головою Красовський, — примушувати купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панів не скривдити, щоб їм обидно не було. А головне, що мене обурює без краю, це те, що на приборкання селян посилають солдатів — їхніх же братів і синів, що самі з села вийшли.
— І за екзекуції самі ж селяни платять. А простої — це ж такий розор для селянина, може, ще й гірший за град та пожежу, — мовив Дорошенко. — При мені один військовий прохопився, що по весні на нашу бідолашну Україну на приборкання селян було кинуто тридцять полків кавалерії і тридцять полків піхоти, на саму нашу Чернігівщину більш як чотири полки. Ще б пак, щоб не чекали селяни «слушного» часу! Неспокійно в нас на Чернігівщині та й скрізь на Україні!
— Та й скрізь на святій Русі, — кинув Красовський. — Комітети, підкомітети, нові установи, мирові посередники, а що мають від того селяни? Хоча б ці ж мирові посередники, тільки й того, що непокояться, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. .
— Та, певне, більше про те, щоб вовки були ситі. Недарма сам цар напередодні маніфесту сказав: «Здається, ми все зробили, щоб не ущемити інтереси поміщиків».
Навіть коли бере участь у цій роботі така щира людина, як наш Опанас Васильович. Чим можна допомогти, коли за поміщиків озброєна сила? Кожен губернатор у губернії сам особисто зацікавлений, щоб землевласники якнайменше втратили. Мені здається, на своїй посаді Опанас недовго продержиться, не з його вдачею, — похитав головою Ілля Петрович.
— Приємна він людина, — мовив замислено Красовський. — Я радий, що познайомився з ним. Там, у Петербурзі, стрічався з Кулішем, і дуже мені було прикро чути від нього, що Маркович! розійшлися.
— Як розійшлися? — аж пополотнів Дорошенко. — Та ви ж самі листа бачили, що вчора Опанас одержав!
— Тому і я так цьому листу зрадів. Куліш взагалі недобре, зле про Марка Вовчка говорив, — хіба міг він сказати, що процідив крізь зуби Куліш з презирством, коли зайшла мова про Марію Марковичку, що стала вона «європейською повією?» — Я вважаю, — переконано мовив Красовський, — що Марія Олександрівна найкращий письменник на Україні. До того ж єдина письменниця-жінка у нас. Та хіба тільки на Україні? Хіба і в Росії не зачитуються її творами, не плачуть над ними? Швидше б їй повернутися! Коли б на власні очі сьогоднішнє наше побачила, скільки ще потрібного створила б для народу!
— Вона б усе зрозуміла, — тихо сказав Дорошенко, — бо побачила б так, як воно є насправді, без ілюзій. А в нас на Україні ще важче, ніж скрізь на Русі, як ви мовили, адже ще додаються утиски національні, загострюються взаємини з поляками. Наше право на нашу українську мову, історію, культуру нам треба виборювати.
— Часто замість того, щоб людям розтлумачити спільну нашу біду, однакову для всіх, навіть освічені люди, я не кажу вже про різних урядових бурбонів, нацьковують один народ на інший.
— Оцієї національної обмеженості і нема у Марії Олександрівни, — пожвавішав Дорошенко. — Ви читали її останню повість — «Тюлевую бабу»? Ви звернули увагу на кінець, сповнений такого гуманного співчуття до гнаних і зневажених євреїв?
Коли він сам, Ілля Петрович, читав цю повість, він згадував свої прогулянки з нею по Немирову, її людяне ставлення до всілякої бідноти, незалежно від національності, він не сміявся так, як інші, що звернули увагу лише на сварку двох провінційних баринь, що з жиру казилися через рецепт «тюлевої баби», ні, у нього сльози на очі навернулися, коли він читав наприкінці про розор ні в чому неповинної єврейської родини, про свавілля одних і беззахисність інших.
А дружба Марії Олександрівни з поляками?! Не з багатіями графами Потоцькими, куди її завжди запрошували на прийоми і концерти, і вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих взаємин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, — а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.
Як їй треба тепер, одразу ж повернутися на батьківщину! Невже вона не відчуває відповідальності на собі, після того як написала «Народні оповідання», як сам Кобзар так високо її поставив, назвав пророком, полюбив, як «доню»?
Ні, вона повинна приїхати на Україну, сама на все подивитися...
Красовський не міг знати, що думає цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Він зрадів, що вони з одного слова зрозуміли одне одного.
— Ваша правда. На Україні ще важче, ніж десь-інде. І звідтіль гаряче, і звідсіль боляче, — і вголос проказав ті рядки, що весь час виринали в пам'яті, коли їхав, тільки зараз уже додавши й останні:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
2
Аж голова йшла обертом. У паризькому салоні Єлизавети расилівни графині Саліас де Турнемір, вона ж письменниця Євгенія Тур, збиралися до того різні люди, що важко було зроІ.-Зіуміти, кому й чому, власне, симпатизує сама господиня, і багато хто помилявся, зустрівши тут своїх однодумців і вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядів і переконань, як вони. Та сьогодні Марії здалося, що в цьому Ноєвому ковчезі, де переплуталися «сім пар чистих і сім пар нечистих», сьогодні одностайно всі без винятку були зацікавлені зустріччю з новим гостем.
Вона, Марія, одразу пізнала його, тільки він з'явився у дверях І так поглянув на всіх, немов усі тут були його друзі і тільки на їхнього й чекали. А Єлизавета Василівна і не попереджала про І нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсації! Марія побачила величезну постать і по тому, як прибулець h-обвів усіх поглядом, одразу пізнала легендарну людину. Адже і Рейхелі, і Герцен з Огарьовим, і Іван Сергійович Тургенев, розповідаючи про Бакуніна, обов'язково мальовничо описували «його зовнішність і з острахом та жалем зітхали, так, так, навіть Герцен! — чи не втратив він, Михайло Бакунін, за ті місяці, коли був прикутий ланцюгом до стіни в камері австрійської тюрми, за ;довгі роки одиночного ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці, за ,часи сибірського заслання, чи не втратив він своєї левиної гриви, чи зберіг свій гучний голос оратора, чи не зігнулись його широкі плечі. Давні друзі боялися, що побачать його дряхлим, немічним, старим...
Але Марія вмить схопила все: ні, хоч скуйовджене волосся посріблив сибірський іній, воно й зараз здавалося левиною гривою, і сам не зігнувся. Він наче одразу заповнив усю кімнату собою, своєю великою, могутньою статурою, рухами, голосом.
Певне, багатьом одразу мимоволі захотілося заплескати в долоні, як при виході знаменитого актора, хоча нічого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу відчувалася людина невсипущої, непереможної енергії, захопленої дії.
Графиня Саліас, експансивна, екзальтована до хворобливої нервозності жінка, кинулась до нього.
— Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волі! Ви з на.ми! Ви в моєму домі серед друзів! Друзі! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунін, чудом врятований! — Вона простягла до нього руки, як простягають жінки в костьолах до Христа.
— Мене врятував Амур, — мовив Бакунін, схопивши і поцілувавши її руки.
— Бог любові? Ми знаємо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, — з почуттям мовила графиня, і в очах її замигтіли сльози.
— Звичайно, бог послав мені чарівне божественне створіння, щоб я ожив, але з неволі я врятувався, віддавшись не богу любові, а могутній сибірській ріці Амуру, і от проїхав Японію, Тихий океан, Сан-Франціско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан і кинув якір у Лондоні, де постійно мерзенна погода, але в нагороду — воля і друзі!
— Так, так, — глибоко зітхнула Саліас, — від лондонських друзів ми й дізналися про вашу втечу, про ваш порятунок і дякували їм за це повідомлення в «Колоколе».
Марія теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торік, восени шістдесят першого року, коли вже після Італії оселилася в Парижі, чотири короткі рядки, але великим курсивом на початку першої сторінки «Колокола».
«Михайло Олександрович Бакунін в С.-Франціско. Він вільний! Бакунін виїхав з Сибіру через Японію і збирається до Англії. Повідомляємо з захопленням про це всіх друзів Бакуніна»
А потім у першому номері «Колокола» вже цього, 1862, року наприкінці журналу — «М.О. Бакунін приїхав 27 грудня в Лондон» — і все.
Та вже наступний номер відкривався великою статтею Іскандера-Герцена «М. О. Бакунін». І таки Герцен писав правду. Він «бадьорий і свіжий», і з подвійною любов'ю до народу, і ще дужче загартований «свіжим молодим повітрям Сибіру».
Як Марії захотілося побачити самій Бакуніна! А зараз вона рада була, що Саліас так настійно наполягала, щоб сьогодні Марія обов'язково завітала до неї, але не пояснювала чому.
Бакунін тиснув усім руки, і Марії здалося — він певний, що потрапив у коло своїх однодумців. До того ж тут було, як завжди, багато поляків.
Насамперед графиня познайомила його з професором Візинським, своїм близьким другом. Професор Візинський мав посаду в секретаріаті князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило поляків-емігрантів. Марію дивувала близькість графині з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова «поляк» і «революціонер» були синонімами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять різні «крила» польського орла — і праве, і ліве...
Для Бакуніна справа Польщі тепер стала idйe fixe, і вже за хвилину гуркотів його голос оратора, ватажка мас, немов він був не в салоні графині Саліас на rue Marbeuf, a десь принаймні на площі, якщо не на барикаді.
— Росія! Польща! Слов'яни! Це моє останнє слово!
— І діло, діло, — молитовне склавши руки, проказала графиня.
— Сказати «діло» — це надто честолюбно! — заперечив Бакунін, немов одмахуючи рукою це твердження і дивлячись не на неї, а обводячи поглядом усіх присутніх. — Щоб служити цін справі, я ладен іти в барабанщики й навіть у прохвости. Я тринадцять років був позбавлений політичного життя, жадаю цієї діяльності. Людина щаслива лише тоді, коли діє. Для мене мета — славна вільна слов'янська федерація — єдиний вихід для Росії, України, Польщі і взагалі всіх слов'янських народів!
— Познайомтеся, ось письменниця України — Марко Вовчок, Марія Олександрівна Маркович. — Саліас обняла Марію і трошки підштовхнула до Бакуніна.
— Дочка славної України! Прекрасна слов'янка! — потиснув їй руку Бакунін. Та Марії здалося, хоч він і дивиться на неї, але не бачить. Він захоплений своїми думками, своїми словами, усім новим товариством. Ні, він не милується собою, але він сприймає усіх у цілому, не зупиняючись на кожному, і її справді саме так, як «дочку славної України», поневоленої України, а тому близької йому. Цього вже було досить для Марії. А втім, вона помилялася. Він зупинився коло неї на хвильку.
— Ми ще побачимось із вами, — сказав він. «Може, він хоче передати щось від Олександра Івановича?»майнула думка у Марії, а Бакунін вів далі:
— Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, знає його життя? Ми ще побачимось!
— Більше того, письменник повинен мати справу з серцем і душею народу, — тихо сказав Марії юнак, що стояв поряд. Це був вірмен Мікаел Налбандян. Він також нещодавно приїхав з Лондона і познайомився з Марією тут, у салоні Саліас, але їх наче раніше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян приїхав з його дорученнями, і Марія допомагала їх виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радістю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язківця, квартир'єра. Про Налбандяна Герцен казав: «Золота людина, віддана безкорисливо, віддана наївно, до святості». Це одразу відчула Марія і заприятелювала з ним.
— Яка людина! — мовив між тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакуніна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою поляків. — Та чомусь поряд з подивом і навіть захопленням мені трохи й шкода його. Він не вважає на реальні можливості, і вражає якась дитяча безпорадність в реальному житті, якої він сам не помічає...
— Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? — спитала Марія. — Ви ж при мені радилися про це з Іваном Сергійовичем.
— Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в поміч. Але це необхідно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибіру, зараз вона у його рідних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсім юна, він каже — просто дитина. Він безмежно сумує за нею і непокоїться.
— Важко уявити його одруженим, — замислено мовила Марія і подумала: «А ще до того ж щасливим одруженим». — Які вони не схожі — Герцен і Бакунін, — раптом сказала вона.
— О, так, — погодився Мікаел. — Вони тепер після радості першої зустрічі багато сперечаються. Бакунін далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, і, уявіть, Герцен, хоч і нехотя, інколи поступається і діє за їхнім бажанням.
— Герцен? Людина таких міцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостійним розумом?
— Не скидайте з терезів сили дружби.
Справді. Сила дружби. Пам'ять молодості! І — схиляння перед перенесеними муками, перед слідами від ланцюгів. Це щось та значить, їй, Марії, розповідали, як з приводу одного інциденту в Сибіру, що торкався Бакуніна, Герцен відмовився дати спростовання в «Колоколе», сказавши: «Що ж, правда — правда-матка, але й Бакунін мені Бакунін!»
Все-таки ця жадоба дії така заразиста. Швидше б побачитись віч-на-віч з Бакуніним. Хочеться дізнатися, що він думає про конкретні дії. Про це, звичайно, не заговориш у салоні Єлизавети Василівни. Вона одразу відзначила Марію серед усіх жінок, які бувають тут, — жінок, правда, буває дуже мало, — і завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидіти, погомоніти вдвох.
— А ви не збираєтесь скоро до Росії? — спитав Налбандян.
— Збиралась і збираюсь. Та от Іван Сергійович у листах настійно радить тепер не їхати, — враз посмутнівши, відповіла Марія.
— Справді, може, вам і небезпечно їхати після такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловській фортеці, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закриті. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомі. Звичайно, знають і про ваші зв'язки з Лондоном. Ні, таки справді вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.
— Я й так довго чекаю, а треба бути дома, — тихо відказала Марія. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути «вдома». Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Саші... Між іншим, він уже, певне, повернувся з лекцій і чекає, може, вона зайде до нього сьогодні увечері... а може, чекає на неї в її пансіоні, тут же в цьому домі... Вони ж мешкають з Саліас в одному домі, тільки на різних поверхах.
...Сумну її мовчанку увірвали ще голосніші, ніж раніше, вигуки Бакуніна. Він душив у обіймах невеличкого чоловіка, який тільки-но зайшов.
— Ви задушите милого Фріча! — кинулася рознімати їх графиня, але Бакунін не випускав з обіймів чоловіка, та й той, кого назвали Фрічем, не пручався, він припадав головою до грудей Бакуніна.
— Скільки років! Подумати, скільки років!
— О, це чеський письменник Фріч, — шепнула Марія Налбандяну. — Та ви ж його, певне, знаєте, він же був у Лондоні, про нього писали мені і Олександр Іванович, і Іван Сергійович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж знаєте його?
— Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
— Встигла, встигла і дуже цьому рада, — проясніла знову Марія. — Яка чудесна людина і над усе любить свою Чехію! А яка в нього мила родина, і жіночка, і хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
Фріч уже звільнився від обіймів Бакуніна і з щасливим розчервонілим обличчям дивився на присутніх.
— Пані Марія! Добрий вечір! — гукнув він по-чеськи.
— Ви не знайомі? — спитав він Бакуніна. — Це ж українська Вожена Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от — це українська Вожена — Марко Вовчок, їй тільки розкажеш якусь чеську казку, а вона у відповідь з десяток українських варіантів! Наш Неруда заграв колискову, — а вона двадцять українських проспівала, одна від одної краще! Познайомтеся!
— А ми вже знайомі, — відповів Бакунін, і цього разу Марії здалося — він глянув справді на неї.
Єлизавета Василівна запросила всіх до дуже скромного столу Що було на столі — не мало значення, адже вона жила зовсім небагато. Вона раділа, що у неї в салоні відбувалися такі зустрічі, вона пишалася ними, їй здавалося: саме тут, у неї, вершаться великі справи, розв'язуються серйозні політичні питання. Вона з гордістю любила згадати, що саме вона була редактором журналу «Русская речь» (правда, дуже обмежено-ліберального і досить скромного щодо передових ідей). Але ж після студентських заворушень у Москві, в яких брав участь її син, а в її московському «салоні», як і тепер тут, у Парижі, збиралися різноманітні люди — від поміркованих професорів до революційної молоді, — їй все-таки натякнули, щоб вона поїхала з Москви.
Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсім невеличка, його й не заарештовували, навіть не затримали, коли він сам прийшов до поліції і сказав, що хоче поділити долю товаришів. Але потім він поїхав у числі трьох делегатів від студентів до Петербурга клопотатися за потерпілих. Взагалі це був чесний порядний хлопець. У всякому разі, ні мати, ні син не стояли осторонь громадського життя. Переконання їхні були нестійкі і якісь строкаті, як і їхнє оточення в Парижі. Та хіба мало було таких? І від цієї строкатості голова йшла обертом.
Інколи Марія думала: «Всі наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тільки шумить їм». І коли їй здавалось, що з'явилась от людина дії, — вона загоралась і хотіла пізнати її дужче. Адже її жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цікавиться Україною, як цей милий Фріч, або неймовірний Бакунін, та ще з таким революційним вантажем за плечима, — як не спалахнути надіями на участь у справжньому, потрібному, живому ділі?
3
Саша нервово поглядав на годинник і вже не думав про те, які матеріали треба замовити на наступні дні в цій бібліотеці, де він часто працював, — треба ж було, нарешті, закінчити свій проект, треба написати деякі статті, як радила йому Маша. Він уже не міг думати про це. Він дивився на стрілки — і на ту, що показує години, і на ту, що показує хвилини, і розраховував у думках, де зараз може бути Машенька, Марія?
Вона, мабуть, уже закінчила свою працю за столом, своє писання, над яким сиділа цілу ніч, тільки-но вони розсталися, і, певне, всенький ранок. Оці ще дячки, попи та черниці, які, вона признавалася, їй навіть сняться і не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година — сніданок у всьому Парижі! Значить, вона нашвидку поїла в пансіоні, де мешкає, або по дорозі в якійсь «crйmerie», якщо спізнилась своєчасно спуститися до їдальні і не схотіла завдавати зайвих турбот господині і служницям, і побігла. Куди?
Вчора вона сказала, що їй неодмінно треба забігти хоч на хвилинку до лікарні, до госпіталю для бідних, відвідати нещасну жінку, яка жила на мансарді того ж дому, де й Маріїн пансіон Вона, ця ще не стара жінка, зовсім самотня, і, крім Марії, ніхто не відвідує її, безнадійно хвору, вже приречену Саша знає — Марія обов'язково купить по дорозі якісь фрукти, найдешевший букетик квітів, заощадивши на власному сніданку.
Марія казала, — ніде, в жодному місті, вона не бачила, щоб так любили квіти, як у Парижі. Хіба можна уявити паризькі вулиці, бульвари, парижан без квітів? Біжить якась бідна модисточка з роботи і обов'язково зупиниться купити мікроскопічний букетик з кількох фіалочок. «Дивись, дивись, Сашенько, — часто в захопленні торсала Сашу за руку Марія, — он, бачиш, робітник на риштованні, та он, у синій блузі, каміння кладе, а на кашкеті у нього квітка!»
Вона була в захваті від квіткових базарів. Скільки їх тут, у Парижі, і в самому центрі, і на набережних Сени, і в передмістях. Один, найпишніший та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять і приїздять розчепурені пані і купують розкішні квіти, дивовижні рослини, що їх квітникарі викохують і доглядають як дорогоцінні скарби і серед зими продають дари літа й півдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купівля не хвилює Марії, її більше зворушує, коли якась бідна жінка, рахуючи і перераховуючи в своєму гаманці заощаджені кілька су, виторговує малесенький горщик з квіткою і пуп'янками — обов'язково приглядається, щоб були пуп'янки, з надією, що цвістимуть довго, вона поставить його у себе на вікні десь високо-високо, десь на сьомому поверсі у своїй мансарді, і радітиме, і милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
Найвеселіші й найдешевші старі базари на набережній Сени — цілі поля троянд раптом виникають перед очима. І зовсім тут інші продавщиці, ніж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квітникових — вони найпривітніші, невимушене люб'язні, доброзичливі, особливо люблять продавати й давати різні інтимні поради при цьому молодим дівчатам та юнакам.
Але Маруся воліє купувати квіти у вуличних продавщиць — невеличких дівчаток, їх тут безліч — і підлітків, і зовсім маленьких. Одні жваві, моторні, задерикуваті, вони своїм базіканням забивають памороки покупцям, вулиця — їх рідна домівка, вони й співають, і пританцьовують, а вже як посваряться між собою, то такий ґвалт здіймуть, вчепляться у волосся одна одній, зберуть навколо себе юрбу людей і раптом, несподівано для всіх, вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дівчаток.
Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну дівчинку, бліденьку, як прив'яла квітка, і останній крихітний букетик у її кошичку був уже прив'ялий, жалюгідний... Дівчинка в благенькому платтячку — їй явно було не тепло — сиділа на сходах церкви і мрійно дивилася на блискучі, залиті газовим світлом, галасливі, багатолюдні вулиці. Звідси, з горба, де стояла церква, відкривалася чудова панорама вечірнього Парижа. І Марію вразив цей мрійний, відчужений від злиденної повсякденності звичних принизливих турбот погляд, у якому були і милування, і насолода, і мрія про щось неясне, але казково чарівне.
Марія не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останній прив'ялий букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квітів. Дівчинка спокійно пояснила, що вона живе у дорослої квітникарки, яка продає квіти на базарі, а вона робить свої букетики із забракованих рослинок, і коли продасть усі, все-таки дещо приносить додому і, значить, сама заробляє на хліб, а ця квітникарка — мамина подруга, а мама померла.
— Ти знаєш. — схвильовано розповідала Маруся Саші, — мене дивує в цих дівчатках, і в цьому бідняткові, якась власна гідність, абсолютна відсутність бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: «Ви, певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарівний? Я не можу намилуватися ним. Увечері, коли мені пощастить розпродати все, так, як сьогодні, я люблю сидіти, і дивитися, і дивитися, і думати». — «Про що?» — спитала я її. «Про все. Про все, що хочу, можу думати».
Марусі так хотілося ще побачити те дівча. Вона кілька разів проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної квітникарки, щоб знайти ту маленьку мрійницю. Але хіба це можливо в Парижі, де так легко загубитися маленькій самотній душі. Спочатку Марії важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навіть Саші не признавалась, навпаки, усіх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в своїх попередніх мандрах і в Італії, і в Лондоні, і в перших поїздках до Парижа вона вже звикла і до різноманітної юрби, блиску багатства і поряд жахливих злиднів жебрацтва, до галасу великих міст.
Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному місці, вона більше почала приглядатися і прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулків, де селилася злиденна біднота, — ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! — до околиць, звідки натовпом сунули вранці, коли ще й на світ не благословлялось, робочі люди... Люди! Скрізь її притягали, вабили, цікавили люди. Не багатії, не «вищий світ» — про них вона ніколи не писала й не напише, а найдужче — робочі, працьовиті люди: старі, молоді і особливо дівчатка, підлітки, діти. І в кожній істоті їй хотілося розгледіти власне життя цієї істоти. Вона думала, як же воно розвинеться і збережеться у цьому вирі такого великого, живого, грішного, і чарівного, і бездомного, і такого, що всіх може притулити, міста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому...
І от зараз вона йде до хворої жінки, яка лежить у величезній лікарні для бідних. І коли Марія вперше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усіх цих чужих і незнайомих людей, і в чомусь схожих до жаху, — може відчути лише розпач і безнадійний кінець.
Але ж це були живі люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марія боялася, що не знайде свою сусідку. Але знайшла. А потім уже, придивляючись до кожної з сусідок у довгій, як казарма, палаті, познайомившися з ними, вона дізнавалася про драму кожної, чимось подібну до драми іншої, але в чомусь свою особисту, своєрідну, і відчувала, як потрібна інколи одна рідна усмішка, одненька квітка, щоб допомогти людині видряпатися звідси, напружити останні сили в боротьбі за життя, або... або не такою безнадійно холодно-самотньою залишити цей світ...
Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марія, певне, вже в іншому кінці Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам Бенні, обов'язково тоді, коли Карл Бенні, молодший її син-лікар, брат загадкового знайомого Герцена — Артура Бенні, у своїй клініці. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощів. Карл Бенні її «придворний медик», її Богдася, та й самого Саші. І хоч Карл, звичайно, чудово розуміє їхні взаємини, все ж таки і сам інколи так млосно дивиться на Марію і сумно недвозначно зітхає. Багато їх сумно зітхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогодні, справді, їй треба побачити матір Карла наодинці. Старший її син Артур нещодавно був у Лондоні, часто навідувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, і від нього мати давно не має листів, дуже хвилюється. Марія знає: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через «лондонські зв'язки»? Може, поки що нічого не треба говорити матері? Краще запевняти, що материнське передчуття помиляється?
— Ой, як я не люблю брехати, і головне, те, що вона знатиме, нічого не допоможе...
Вона радиться з Сашею і, звичайно, зробить усе по-своєму.
...Вона вміє заспокоїти людину. Навіть Іван Сергійович казав не раз: «У вас дар робити з людьми, що хочете».
А з ним, із Сашею? Так, і з ним також, може, ще й дужче, ніж з будь-ким... Варто тільки побачити її, вловити її погляд, її усмішку при зустрічі, варто їй шепнути на людях, мимохідь «серце моє», якесь ласкаве, тільки «їхнє» слово — і він знає: вона з ним, адже вона з ним!
Але чому ж увечері, вірніше вночі, треба розходитись по різних квартирах, чому ж вранці не можна прокинутися разом, і для всіх вона — «пані Маркович», і інколи сама, сама вона так спокійно каже знайомим: «Оце одержала листа від чоловіка, з України, він пише...»
У цьому сучасному Вавілоні — Парижі — ніхто особливо не звертає уваги на їхні взаємини, наче все це природно, наче так і повинно бути: гарна молода самостійна жінка, ну й, звичайно, при ній, як тінь, стовбичить молодий чоловік.
При людях вони на «ви», і вона йому каже: «Олександр Вадимович...» А як усе може бути інакше? Він не знає...
Він дивиться на годинник і знову підраховує. Зараз вона у свого давнього знайомого — польського поета Сови-Желіговського. Саша інколи також заходить з Марією до нього. Але частіше вона буває там сама. Сьогодні вона також буде у Желіговського сама. Там вона зустрінеться, — вона сказала Саші про це, — з офіцером Олександром Сахновським, який приїхав оце з Лондона, а зовсім нещодавно вирвався з Росії. Вона сказала:
«Олександр Іванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробіток. Я вирішила, поки що там знайдемо — хай зараз піджене Богдася в математиці, ми ж з тобою в математиці не дужі мастаки! Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потім тобі розкажу все — зараз ніколи...»
Вона часто так каже: «Я потім тобі розкажу». Можливо, це «потім» і не настане...
Що з того, що вона сама сказала Саші: «Ми повинні бути зовсім прозорі одне для одного. Ми нічого не повинні таїти в собі. Я вся перед тобою розкрита, і ти також!»
Що з того, що вона це казала? У нього й справді нема ніяких таємниць від неї. Які у нього можуть бути таємниці, якими він не поділився б з нею?
Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось різних життєвих справ і її особистого, сердечного... Хіба вона щось своє приховує від нього? Але ж це не стосувалося її зв'язків, її взаємин з людьми, з якими вона стрічалася у Желіговського, у Саліас, які приїздили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не її особисті власні таємниці, не її власні справи. Про те вона не мала права говорити навіть Саші. Саша це розумів. От і зараз. Сахновський, який «вирвався з пекла». Уроки Богдасеві — це лише привід тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумів поділиться останнім франком, не підкреслюючи, не роблячи сумних співчутливих очей, поставить просто тарілочку смажених каштанів, коли нічого іншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бідолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропонує, наче між іншим, зайти до кав'ярні випити чашечку кави і спокійнісінько попередить при цьому: «Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, і зараз вам кожне су дороге». І ніхто, ніхто не почуває себе ніяково.
Порівнюючи з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була людина, яка потопає в боргах і не знає, як виплутатися, і Іван Сергійович не раз писав у Росію друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже не можна, щоб Марія Олександрівна опинилася в Кліші! Але порівнюючи з емігрантами, яких стільки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської молоді, — одні втекли від репресій, інші приїхали для налагодження зв'язків, з важливими таємними дорученнями і просто не мали змоги дбати про своє власне життя і добробут, — порівнюючи з усіма такими, вона ж письменниця з досить відомим ім'ям, і хоч нечітким, нерівним, а втім, якимось постійним літературним заробітком, вона має квартиру — недорогий пансіон, і хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порівнюючи з ними — емігрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-якої професії, якою могли б тимчасово заробити, — вона здається їм просто заможною! І для них вона може позичити в інших... і в неї було легше позичити, ніж у справді «імущих».
Саша це все бачить, і розуміє, і... хвилюється. Хвилюється за неї, і в цьому він, не признаючись їй, на боці Тургенева, який казав і писав щоб «не підпадала вона під вплив польського елемента»
* * *
Не має вона права розповідати навіть йому, найближчій для неї людині. Адже Марії довіряють дуже багато. Навіть добре, що є заборона хоч комусь прохопитися цими відомостями, і добре, що Саші не можна казати — навіщо його підставляти під небезпеку? Хоча в ньому Марія була певна, як у собі самій, — ні за яких обставин він нікого не викаже, не зробить нічого зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навіщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище?
Часто, вже після того, як Марія дізнавалася про ті чи інші події від своїх польських друзів, від герценівських посланців, вони про це читали вдвох у «Колоколе», і тоді Марія раптом щось додавала, пояснювала. І Саші було зрозуміло, що вона знала про це раніше.
«Колокол» їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказією. Листів уже не писав, як колись, а «Колокол» і майже всі видання надсилав, передавав різні доручення, певний, що Марія сумлінно виконає. А листів не писав.
Чому? Марії було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
Вона ні з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцінення багатьох цінностей після дружби з Добролюбовим, — до Герцена вона ставилася, як і раніше, з найглибшою повагою, і він стояв майже найвище з усіх знайомих тепер людей, їй приємно було, що він доручає їй прийняти, влаштувати, допомогти комусь із його «соратників», значить, довіряє, але їхня інтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, і знову виникне те взаєморозуміння, що так одразу зародилося при першому побаченні? Добре вже й те, що він їй довіряє.
От і тепер вона відчуває себе відповідальною за цього Сахновського. Скільки він їй розповів! От би записати все, але ж все було ніколи, хай потім — заспокоює вона сама себе.
На жаль, так багато завжди люди відкладають на «потім». А час лине, несе нові зміни, враження, зустрічі з новими, іншими людьми.
Як картала вона себе «потім», багато років згодом, що поспішала виконати якісь буденні невідкладні справи, то бігла на побачення з Сашею, то слухала з чемності теревені сусідок по пансіону або випадкових знайомих у салоні графині Саліас, а когорта вславлених потім героїв повстання, революційної боротьби промайнула повз неї. І невславлених... За це ще болячіше. Про «вславлених» пише одразу і напише потім полум'яні свої рядки Герцен. Про фантастичні захоплення і помилки Бакуніна. Про фанатичну відданість однодумців Шевченка, Добролюбова, Чернишевського, Зигмунта Сераковського. З сторінок «Колокола» дізнаються і про другого благородного друга Кобзаря — підполковника Красовського. їхні імена, з'явившись на сторінках «Колокола», перейдуть потім по праву в літописи революційної боротьби, в історію.
Але ж поряд з ними діяли й діють сотні і тисячі «невславлених» виконавців-бійців. Хіба можливо згадати всі імена тих, котрі, кинувши тепло й затишок рідної домівки й сім'ї, йшли «до лясу»? Хто, зневаживши сталою кар'єрою, чинами, орденами в царській армії, відмовлявся стріляти в поляків, карати повсталих селян!? Скільки було їх, імена котрих загубилися, які, ризикуючи на кожному кроці життям, друкували й розповсюджували листівки, переправляли зброю, заборонені лондонські видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед війська.
Одним із таких був Олександр Сахновський, і «потім», багато років згодом, Марія згадуватиме його й інших «невславлених», незнаних, забутих. І захоче написати про них. І знову не встигне. З-поміж них став близьким ще один «невславлений», але поки що він був далеко, поки що він вимірював з таємними завданнями шляхи і стежки України...
4
А історія Олександра Сахновського була пов'язана з історією його друзів, членів комітету російських офіцерів у Польщі Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстріляли у червні 1862 року, і рядовим Левом Щуром, засланим на довічну каторгу. Те саме загрожувало і Сахновському — розстріл або каторга в Сибір. Але він утік. Від нього Герцен дізнався подробиці справи і в кількох номерах «Колокола» написав про це. Вони, троє офіцерів і рядовий Щур були різних національностей:
Іван Арнгольдт — латиш, Петро Сливицький — українець, Францішек Ростковський — поляк, рядовий Щур — єврей. Та всі вони були одних переконань і вели агітацію серед солдатів, читали листівки, написані спеціально для російських військ у Польщі, надіслані з Лондона, і таки добре попрацювали, бо коли цих офіцерів було арештовано, жоден із солдатів, незважаючи на різки, ляпаси, загрози командира й слідчих, — не дав найменшого показання на шкоду своїм офіцерам.
Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до російського намісника у Варшаві генерала Лідерса, який провадив найжорстокішу політику щодо поляків, був нещадний до співчуваючих їм. Лист не був підписаний, та коли судова комісія пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не він писав його, — Арнгольдт твердо відповів: «Так, я, але не закінчив його». Він тут же взяв зі столу перо й підписав під листом своє прізвище.
Така «зухвалість» найдужче розлютила суд і уряд. Солдати їхніх частин зуміли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звільнити їх, організують втечу. Але ув'язнені заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до іншої фортеці і розстріляно. Потай і одверто і солдати, і офіцери, і цивільні справляли по них панахиди. За це знову карали.
Варшава була як на вулкані. Лідере тремтів. Він не знав, що робити, і тремтів за своє життя. І недаремно. Якось уранці він гуляв у Саксонському парку, до нього підійшов молодий офіцер і вистрелив. «Цей постріл, — прочитали в «Колоколе», — був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публіки, яка гуляла, військової і цивільної. Той, що стріляв, холоднокровно продув пістолет, поклав його в кишеню і вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далі. Ніхто з публіки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Поліція і загальна думка приписують постріл росіянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку». Цей номер «Колокола» знову ж таки передав Марії Сахновський.
— Це просто неймовірно, — сказала вона схвильовано. — Ви не знаєте, спіймали сміливця?
— Ні, не спіймали. Поки поліція отямилась, він справді через кондитерську вийшов на іншу вулицю і зник.
— І ніхто не дізнався, хто ж це був?
— Чому ж? — Сахновський усміхнувся. — Товариші добре знають, хто це, бо він зайшов до друзів після цієї ранкової прогулянки й повідомив: «Я всадив Лідерсу в голову кулі за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт із ним, однаково буде пам'ятка на все життя». Звичайно, Лідерсу довелося поїхати з Варшави, куля потрапила в щелепи.
— А офіцер? — нетерпляче спитала Марія.
— Ну, звичайно, він уже не повернувся до своєї військової частини. Йому довелося зникнути. Він тоді ж у друзів переодягся ксьондзом і спокійно пройшов вулицями міста. Залізничники, робітники знову дали йому переодягтися в своє робітниче вбрання і вивезли на дрезині у передмістя Варшави — Прагу, а звідти вже він переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Івановича і Миколи Платоновича, яким і раніше писав і яких питав, як бути їм, російським офіцерам, у Польщі в разі повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Між іншим, Маріє Олександрівно, він ваш земляк—українець, дуже любив співати українських пісень, знав напам'ять вашого Шевченка...
— Він молодий? — спитала Марія.
— Трохи молодший за мене. Років двадцять три — двадцять чотири.
— Зовсім молодий. Хотіла б я побачити таку надзвичайну людину.
— А що ж, може, й побачите.
— Невже він тут?
— Ви знаєте, завжди важко сказати, де він у даний момент. Здається, він якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявіть, після того пострілу він знову повертався до Варшави, але зовсім змінивши свій зовнішній вигляд. Оглядітися не встигли, — він уже в Лондоні, а потім Парижі, і наче в передмістя метнувся — вже опинився в Петербурзі. І от ви сказали — надзвичайна людина. Коли ви його зустрінете, і ніхто вам не скаже, хто це, вам і на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тільки зрідка було, коли товариші зберуться, так розспівається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати — та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшаві, коли він легальний ще був, поручиком шліссельбурзького полку, сидить один на дивані, по-турецькому підібгавши ноги, награє на гітарі й співає ваші козацькі пісні, сумні й суворі водночас. Знаєте, його і Герцен, і Огарьов дуже полюбили. Повірили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всі його любимо. Ніколи не питала Марія сама перша, а тут спитала.
— А можна мені знати, як звуть?
— Чому ж ні? Може, вам і йому доведеться тут допомогти, а він же про себе нічого ніколи не скаже. Ні пихи, ні хвастощів ані грана. Андрій Потебня його звуть.
— Так я ж знаю! У Гейдельберзі був молодий вчений, з України, Потебня.
— Ні, то його старший брат, Олександр. Лінгвіст. Теж дуже хороша людина. Але Андрія змалку віддали у корпус, і він пішов іншим шляхом. Як він тут буде — я вас познайомлю. Але, мила Маріє Олександрівно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Мені треба ненадовго до Лондона.
— Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один і той же час у кількох місцях перебуває, наче літає між ними. А ви самі такий!
— Що поробиш. Таке наше діло, — усміхнувся Сахновський. — Так що не гнівайтесь, потім з Богдасем надолужимо, він дуже здібний.
— Та про Богдася не турбуйтесь, це дрібниці. Він справді з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вітайте в Лондоні від мене щиро.
— Дивно ж ми тут, в Антонія Едварда, зійшлися, у нашого Антонія Сови, — мовив Сераковський, тиснучи руку Марії. — От і Броніслав прийшов, — кивнув він на Залеського, — і ви, наче від батька Тараса до нас посланниця.
— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.
— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.
Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
Nas wychowali і chrzcili ojcowie,
Lecz my ogniwo jednego lancucha... —
(Брати по племені, мої брати по духу,
Хоч в різній вірі і хоч в різній мові
Нас виховали і хрестили батьки,
Але ми кільця одного ланцюга.)
проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.
— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.
— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!
— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.
— Лист Мерославського?
— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.
— І вважає ганьбою те, що наш Центральний комітет визнає права литовців, українців і білорусів на самовизначення, — сказав Желіговський.
— От саме з ним і була в мене розмова. І важко після неї заспокоїтися, — сказав Сераковський. — Я бачу, що Марія Олександрівна добре в курсі наших справ.
— І бере їх близько до серця. Герцен і Бакунін дають Марії Олександрівні доручення, довіряють, — підтвердив Желіговський.
— Інколи мені здається, що Бакунін надто багатьом довіряє, — мовила Марія. — Але ніде правди діти, зараз він живе польською справою і здивований, що партія Мерославського всіляко уникає його.
— Коли б тільки його! — обурено мовив Сераковський. — Цей зарозумілий генерал ненавидить росіян, ненавидить і кревних поляків, які вважають, що лише в міцному союзі з росіянами, з усіма племенами й народами Російської імперії ми можемо вийти на вірний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що він нам наробить ще немало лиха. А як зарозуміло він тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, із Стефаном Бобровським.
— Бобровським? — перепитала Марія.
— А, до речі, він же з України, він вчився спочатку в Немирівській гімназії.
— Та невже? Адже і я жила в Немирові! Мій чоловік там учителював, але я не пам'ятаю такого гімназиста, може, в інші роки це було? А прізвище наче відоме.
— Там у вас чудесні люди на Україні. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз і мій, і його друг — підполковник Красовський.
- — Він і з моїм чоловіком у Чернігові познайомився, — вставила Марія. Чом.у нічого більше про Красовського не пишуть ані Опанас, ані Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозуміло, чому не пишуть, там такі діла кояться!
— А Бобровський втік із Києва з одним українцем-студентом. Уявляєте, яке на них враження справили настанови Мерославського?
— Ви довго маєте тут пробути, у Парижі? — спитала Сераковського Марія. От з ким їй хотілося б ще зустрічатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзі, Тарас Григорович познайомив, і, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, їй у Петербурзі розповідали, як Сераковський ходив до графів Толстих просити, щоб вони клопоталися за звільнення українського поета з солдатчини, з заслання, — він і сам цього скуштував досить! Але ж таким, як і Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потім і дружбу з Добролюбовим і Чернишевським, почав працювати в «Современнике», вступив до Військової академії, блискуче закінчив її і з усім запалом став боротися проти фізичних мір покарання в армії. Йому навіть пощастило поїхати представником від Росії на Міжнародний статистичний конгрес у Лондон, і там він підносив своє питання, воював за нього. І тоді ж він познайомився з Герценом і став у нього своєю людиною.
Ясно, він був тепер одним із керівників підготовки до рухавки — повстання, але це ніколи не було видно з його поведінки — ані тіні, ані натяку на якусь зверхність, право на владу, честолюбність, ніякої пози й красномовності. Людина палкої дії, упертої праці. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи свої пакти проти зміни мір покарання, він добрав неймовірні цифри, і статистика його діяла просто вбивчо на опонентів! Його статті в «Современнике», міжнародні огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлінно дібраними фактами, і всі били в одну ціль.
— Марії Олександрівні хотілося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, і я бажаю того ж! — сказав Броніслав Залеський — також «соізгнанник» старих часів.
— Що ви, друзі, — махнув рукою Зигмунт. — Хіба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотів тут залишити на довший час свою дружину, — звернувся він до Марії, — але вона стала хворіти, й ми вирішили за краще, щоб вона повернулася до батьків. Обставини можуть скластися, що я зовсім не зможу потурбуватися про неї.
— А яка мила і гарна твоя дружина, — усміхнувся Залеський. — Недарма кажуть: перша красуня на Литві.
Майже завжди строгі сірі очі Сераковського під чорними, немов у жалобі, віями враз проясніли.
— А ще друзі кажуть про наше весілля: «Остання мазурка на Литві». Ми ж зовсім нещодавно побралися. Це був, між іншим, слушний привід нам усім зібратися. І, уявіть собі, раптом з'явилися зовсім непрохані гості в «блакитних мундирах»! А втім, мої аксельбанти офіцера генерального штабу російської армії примусили їх збентежитися і зникнути, хоч Аполлонія їм люб'язно запропонувала чарку з вином.
— Шкода мені твоєї милої Аполлонії, —зітхнув Желіговський, — одразу, мабуть, відчула, які несподіванки на неї чекають.
— Вона знала це наперед, — заперечив Сераковський, — вона добре розуміла, на яке життя себе прирікає. Але ж це для неї не новина, її дід, батько, брати — усі постраждали в боротьбі за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокійно собі жив, — вона б і не погодилася стати моєю дружиною.
— Не можна уявити тебе спокійним, — заперечив Желіговський.
— А хіба хтось із нас усіх може бути зараз спокійним? — гаряче спитав Зигмунт. — Зараз, напередодні?
* * *
Спокійним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане своє особисте з тим ширшим життям і свого народу, і боротьбою, все ж таки ніколи не могло припинитися життя інтимне кожної окремої людини — і закохувалися, і одружувалися, і розлучалися, і люди народжувалися, вмирали, і цьому віддавались і сили, і час, і не менші страждання, і виникали, як споконвіку, колізії між суто своїм і громадським, але це було найчастіше не видно для сторонніх очей.
Марія згадала сімейні нелади у Герцена, які не припинялися і тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокаційними засобами настроювали ліберали на батьківщині.
А Бакунін із своєю пташкою-дружиною! Вона нарешті вирвалася з Сибіру, їй допомогли виїхати за кордон, і тепер вона тільки мріє про Париж! Париж — і нічого більше! І Бакунін губиться перед бажаннями цієї дитини і просить графиню Саліас розважати в Парижі його милу Антонію!
А який смутний Желіговський напередодні свого одруження. Так, він одружується незабаром з дочкою Міцкевича і рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка приїхала з Петербурга й ридає на грудях у Марії! Щоб розважити й заспокоїти її, Марія вже обіцяла поговорити з Іваном Сергійовичем, щоб той прочитав і написав кілька слів про повість Буташевички «Щоденник дівчинки». Добрий Іван Сергійович не відмовить Марії. Звичайно, Желіговський почувається не дуже добре.
А який там спокій у самої бідної Марусі! Усе непевне, усе тимчасове, хіба лише коли сидить за своїм столом і пише, трохи заспокоюється. Та починається інший неспокій. Може, їй і писати треба зовсім не те, що пише? Вона пише «Записки дячка» і не може покинути отих дячків-попів, та попівен, та черниць з далекого свого дитинства та юності. Вони їй спокою не дають ні вдень ні вночі. Інколи вона наче не бачить цих бульварів, вулиць, різноманітної' юрби, бо перед очима зовсім інші картини. І не можна ж життя розкласти по поличках — оці години я з ними, потім Богдась, потім Саша, потім Сахновський з його дорученнями... Ні, ні, не можна ні роботи, ні почуттів, ні думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усім?
Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.
— У Герцена й Огарьова були зустрічі, на яких домовлялися про дальші дії. Я не був, звичайно, на цих зустрічах. Моя справа — виконувати, але я знаю, були серйозні розмови з Падлевським та іншими проводирями польськими. Ну, звичайно, Бакунін був, і Андрій Потебня якраз знову туди приїхав. Ви знаєте, зараз найрішучіший момент. У Варшаві Велепольський у змові з урядом вирішив оголосити рекрутський набір, явно незаконний і підтасований — тільки по містах і тільки по списках. А до списку внесли усю підозрілу для уряду молодь. Це ж значить одразу відрізати головну силу від повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка — повстання — почалася напередодні набору, поки всі наші молоді сили — і революційне настроєні, і співчуваючі — не опинилися в казармі.
— Так це ж справедлива й вірна думка!
— Вірна-то вірна, але хіба невірно й несправедливо говорять Герцен і Огарьов, що не можна відривати руху поляків від спільної нашої боротьби за землю і волю селянам, від боротьби на Україні, в Білорусії, на Литві. Хоча весь час на Русі то там, то тут виникають заколоти, але ж відчувається і деякий спад революційного настрою, народ ще не готовий до відкритого великого повстання, треба ще почекати — принаймні до весни, коли вийде термін уставним грамотам, тоді легше буде підняти всіх селян на спільні дії, — а коли не буде цього союзу і спільної боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу між поляками і росіянами.
— Але ж і серед поляків не мало таких, що йдуть за настановами «Колокола», — мовила Марія.
— Не мало, та й не так багато. — помовчавши, додав Сахновський. — Бідний Потебня, нелегко йому доводиться з його армійськими друзями на території Польщі. Я, звичайно, не знаю подробиць усіх переговорів.
— Але ж врешті дійшли до згоди?
— Та дійшли, знітивши серце й ідучи на взаємні поступки. Сахновський привіз нові листівки. Він зайнятий був налагодженням доставки їх до Варшави, Вільно, Києва, Петербурга Треба було користатися всілякими нагодами, різноманітними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунів і провокаторів було вдосталь. Через провокаторів улітку було стільки провалів і арештів. Сахновський показав деякі листівки Марії.
— Вони однаково всі будуть надруковані в «Колоколе».
Читаючи листівки, Марія хотіла за стилем відгадати, хто їх писав — і вона часто наче чула енергійний голос Герцена, роздумливу російську вимову Огарьова...
Оце, напевне, була огарьовська: «Що треба робити війську» А оце Герцена: «Російським офіцерам у Польщі». Вона згадала свою розмову з Олександром Івановичем у 1859 році про Україну, він пише про її рідну Україну в цій листівці: «Скажемо разом з поляками — бути Литві, Білорусії й Україні, з ким вони хочуть, або ні з ким, аби волю їхню пізнати не підроблену, а істинну»..
А щодо військових, офіцерів, які належали до «Землі і волі», він настійно радив: «Вступаючи, як росіяни, в спілку з поляками, ви мусите вступити як самобутня організація і тому вимагати участі і права в нарадах. Не розчинитися в польській справі повинні ви, а зберегти себе в ній для російської справи».
Але ж «російську» справу лондонці розуміють не вузько, лише по відношенню до росіян, а думаючи про всі народи й племена, що населяють неосяжну матінку Русь.
«Російський народ не повстане ні за які фантастичні ідеали, він не піде ні в який хрестовий похід за гроби, нам потрібне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрібно...
Нема визволення без землі! Нема волі без шматка хліба!
— Ну хіба це не ясно? — просто з розпачем спитала Марія.
— Але ж поляки, навіть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично і згоджуються, — що рекрутський набір, настрій всього населен ня не дозволяють відкладати...
— Що ж робитиме Олександр Іванович?
— Знітивши серце, — все, що зможе, хоч як його лаятимуть російські «патріоти» в лапках. Він сказав, що польська справа — це випробування нашої революційної честі й совісті. Хіба ці листівки і всі настанови «Колокола» не доказ цьому? І як можуть ще деякі поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, і Олександру Івановичу, і Миколі Платоновичу, попри все не хотілося відпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщі, — люди ладні віддати життя, а до них ставляться з недовірою, наче ті якісь місця хочуть зайняти. Та Андрій казав: «А що ж ми, російські офіцери, повинні чинити? У нас єдиний шлях». От почитайте це, — Сахновський простяг Марії ще один тонесенький надрукований аркушик. — Бачите назву: «Офіцерам російських військ від Комітету офіцерів у Польщі»
Марія прочитала:
«Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самі, ми б склали зброю і пішли б геть. Але за нами солдати, і вони також не хочуть бути катами. Примусити цілі полки скласти зброю, не приєднуючись ні до тої, ні до іншої сторони, нема ніякої можливості. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилучаємось до діла свободи. Ми оголосили, що російський народ підносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо російського імені продовженням гріхів петербурзького імператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування».
— Це ви вже не пізнаєте, хто писав, — мовив Сахновський.
— Ні. не пізнаю.
— Той самий Андрій Потебня. Листівка у Лондоні дуже сподобалась. Наші славні редактори майже нічого не виправляли. їм до серця припало, що він знову висунув гасло: «За нашу і вашу свободу!».
— Гасло старого Лелевеля! — підхопила Марія. — Ви ж знаєте, я була у нього в Брюсселі, разом з Олександром Івановичем. Ніколи не забуду Цих відвідин.
— Ав Парижі не бачилися? Він же тут помер.
— Ні, більше не бачила. Я була тоді в Італії.
— Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрізь — у Польщі, Петербурзі, Києві, —та скрізь правили за ним панахиди, і цебуло приводом для маніфестацій і демонстрацій, і сутичок з поліцією. І от слова, що він кинув, знову ожили і стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Але читайте далі цю надзвичайну листівку. Ні, давайте я сам прочитаю вам: «Щоб урятувати Росію, військо повинно бути другом народу і слугою його свободи», — Сахновський знову зупинився. — А як відповідають Андрієвій вдачі ці слова: «Ми не самолюбиві. Ми не вважаємо себе Центральним комітетом. Нехай нами і вами керують найздібніші. Назвіть їх, і ми підемо за ними. Але поспішайте. Час дорогий. Якщо доля вирішить, що ми раніше за вас повинні будемо відмовитись від справи катів і приєднатися до справи свободи, то заповіт справжньої волі народної, прийнятий нами від Пестелів і Рилєєвих, ми передаємо вам... Товариші, ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось!»
— Morituri te salutant, — прошепотіла Марія. — Написати так, це дійсно відчувати, що йдеш на загибель. Кілька хвилин вони обоє мовчали.
— В Потебні, незважаючи на всю простоту, звичайність, видно якусь приреченість. Так не хотів Огарьов особливо його відпускати, а ще коли їхня маленька Лізочка, — вона дуже заприятелювала з Андрієм, з жінками він був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лізочкою заприятелював, навіть якусь українську пісню веселу наодинці їй співав, — так от Лізочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, і каже: «Милий Потебня, не їдь від нас, тебе уб'ють». А він засміявся і каже: «Та що ти, Лізонько, я тільки в Париж і знову до вас» А та своє: «Ні, ні, не треба їхати, ти не в Париж!» Невже дитина щось передчуває?
— Та ні, просто наслухалась розмов дорослих, — мовила Марія, щоб заспокоїти товариша, але їй самій було аж моторошно читати цю листівку: «Ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось» Вона уявила собі цього скромного, тихого офіцера, що любить співати українські пісні, знає напам'ять Кобзаря, — і спокійно, на людях, всаджує за товаришів кулю в ката-генерала. І, навіть передчуваючи загибель, іде битися з гаслом: «За нашу і вашу свободу».
5
Андрій Потебня, член молодої організації «Земля і воля» і Комітету російських офіцерів у Польщі, приходив до Герцена і Огарьова звичайно не в дні «великих прийомів», коли навідувався кожен, хто хотів, і господарям уже часто ставало неспокійно — чи не зайшов, бува, хтось, спеціально надісланий, зв'язаний з «батьківщиною» III відділом. Траплялося й таке. Більше розмовляли гості, ніж хазяї. Микола Платонович Огарьов признався Андрієві в своїй кімнаті, куди той зайшов напередодні одного із своїх раптових приїздів та від'їздів:
— Останнім часом Лондон мені нестерпний від цього гультяйства язиків, воно мене просто бісить.
З Андрієм непотрібно було ані зайвих красивих слів, ані запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Івановича, як і всіх його дітей, він з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрі, сина Мері Сетерленд, яку так ненавиділа Наталі, вірної Мері, яка була йому віддана, як ніхто в житті. Та Андрій був сином «по духу». Він, Огарьов, жадав би мати рідного сина — саме такого! Він мріяв, що люди, молоді люди в майбутньому будуть саме такі, як цей молодий офіцер, українець родом. До речі, коли Микола Платонович показав йому свої записки, свої потаємні, заповітні «записки про таємне товариство», які почав писати ще в 1857 році, у розділі про федеративний поділ майбутньої республіки на території теперішньої Російської імперії в переліку членів цієї республіки під пактом «б» стояло: Малоросія.
— Ми звемо наш край Україною. Для України й українців звучить зневажливо — Малоросія, малороси, — зауважив Андрій. Тоді, при цій розмові, навідався і Олександр Іванович.
— Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! — підхопив він і, взявши ручку, енергійним рухом закреслив «Малоросія» і надписав: «Україна».
Адже і в статтях своїх, завжди тепер писав — Україна, українці!
— Ну, ви тут займайтеся ділом, а мені треба спуститися до марномовних «гультяїв язиками», як каже Микола Платонович. Я б хотів, щоб ви, Андрію Панасовичу, лишили нам список російських офіцерів, причетних до нашої організації, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. — Герцен пішов.
— Запишіть сюди. — Огарьов простягнув Потебні свою записну книжечку, і той акуратно став писати назви полків і прізвища офіцерів
— Я пишу вам не просто імена співчуваючих, а тих, що стоять на чолі в кожному полку, а співчуваючих, звичайно, далеко більше.
— Та, на жаль, все ж таки не стільки, як уявляє Бакунін! — зітхнув Огарьов.
— Нічого, щодня нас стає більше, — переконливо мовив Андрій.
— Як ви тримаєте в пам'яті всі імена, — зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрій, наче справді не з пам'яті, а переписуючи з якогось списку. Андрій усміхнувся.
— І не лише прізвища, а й вдачі їхні. От Костянтин Гнатович Крупський — це розсудливий, завжди справедливий до всіх, користується великим авторитетом і серед офіцерів, і серед нижніх чинів. Солдати його люблять і слухають беззаперечно.
Потебня давав такі коротенькі характеристики кожному своєму товаришеві.
— А тепер запишемо і наші адреси, і наші назви міст, — сказав Огарьов.
І вони записали свої конспіративні означення. Паролем організації була назва — «Єрусалим», Центр польського революційного руху — «Берлін», хоча насправді це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комітет назвали «берлінським банком», а військовий комітет— «берлінською поштою». Другий великий, центр польського руху — Краків — звався умовно «Гамбург», а Петербург — «Любек», і Російський революційний центральний комітет — «любецький банкір».
Через багато, майже сотню років, була розшукана ця дорогоцінна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармів III відділу. Разом з планами й програмами майбутнього республіканського устрою, соціалістичного устрою суспільства, разом з усіма прекрасними, хоча й багато в чому утопічними мріями й положеннями, ще досить далекими від справжнього наукового підходу до розвитку суспільства, але вже стремлінням до цього, — ці неоціненні сторінки потрапили до рук вдячних нащадків, коли вже багато з цих мрій і планів було здійснено. Але ж не тільки в цих записних книжках ховалися ці думки! З сторінок «Колокола», «Веча», з листівок, з усних розмов та настанов вони линули по всіх усюдах і закладали основи перших революційних організацій.
А тоді не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогодні турбувало і вже немолодого мислителя Огарьова, і юного одчайдушного діяча — офіцера російської армії — Андрія Потебню.
— От все. Вам на пам'ять від мене, — усміхнувся Андрій своєю дитячою посмішкою, яка рідко й завжди несподівано з'являлась на його обличчі.
Огарьову стало якось не по собі, навіть моторошно від цих слів, наче справді Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
— Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами і Лізочкою я попрощався, — сказав Андрій. — Мені вже треба йти.
— Я проведу вас трохи, хочеться на повітря, — мовив Огарьов.
— Надворі ж така мряка і досить холодно, — турботливо зауважив Андрій.
— Так завжди в Лондоні. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мій організм.
А надворі справді була типова осіння лондонська мряка, густий туман наче заволік усе навколо.
— Таки справді неприємно, я вже змерз, — мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорніли від дощу, насувалися сутінки, і від них ставало ще вогкіше, незатишніше. — Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, — запропонував він Потебні.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.
— Може, попросимо грогу? Ви п'єте? — спитав Огарьов.
— Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? — добродушно усміхнувся Андрій.
І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
— Ну, вип'ємо за ваш успіх! — мовив Микола Платонович
— Наш успіх, — поправив Андрій.
— Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!
— А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.
— Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! — зрозумів його Огарьов.
— Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?
— Лише проїздом, коли їхав до Криму.
— І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.
Власне, обидва думали про одне...
На думку Андрія раптом спливли, замайоріли далекі, майже забуті спогади. Маленький хутір, смерть матері, і його, ще зовсім мало-го хлоп'ятка, відвозять у Кадетський Корпус. І з того часу — військова муштра, військове училище в Петербурзі, військова служба. Та на щастя, — зустрічі й дружба з старшими товаришами по училищу і по військовій службі, з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них — знайомство з членами «Землі і волі» в Петербурзі. На військовій службі у Варшаві — вже велика відповідальність за все: за налагодження зв'язків, за солдатів, за той народ, який цих солдатів посилає «усмиряти», приборкувати. За все, за все відчув він відповідальність і вирішив, що життя його належить тій справі, яка змінить долю людей, пригнічених і безправних, де б не жили вони — в Росії, на Україні, — від якої беріг у глибині серця пісні почуті в дитинстві, та вірші Кобзаря, змінить долю людей розтерзаної Польщі, жебрацької Білорусі та всіх, усіх... Що ж, старший брат вчився в гімназії, закінчив університет, він присвятив себе науці, а його, Андрія, тихого, мрійного хлопчика, який наче не мав ніякого потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, — віддали у корпус, він і пішов шляхом військової професії. Але ж е обов'язки вищі понад будь-які професії і присяги!
Дивно! У ці хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що цьому юнакові лише двадцять три роки! І з семи років він уже «військовий» — корпус, військове училище, полк. Та як пізнав він людей, а головне, — свій обов'язок, свій головний обов'язок! Ні, він таки правий, Огарьов, коли твердив, що тепер саме серед військових, офіцерів, розвинулися зовсім інші, відмінні від старого, почуття честі, обов'язку, почуття відповідальності за свою діяльність... Коли б тільки зрозуміли проводирі польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями, позбавленими честолюбства і жадання особистої слави, йде ця молодь за «нашу і вашу свободу!»
Щось є в цьому юнакові від його предків, славних запорожців, від небагатослівного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А може, трохи мрійності та ліричності і від Андрія? Коли б він повернувся живий і цілий з того виру, що вже шумує на південному заході матінки Росії, по всіх шляхах, великих і малих містах і селах України і Польщі. Та і йому, Огарьову, і Герцену звідси, здалека, зрозуміло, що там, на жаль, усе діється без керма і без вітрил, а може, ще гірше, з кермом, яке скеровують не ті руки, що треба, з вітрилами, які напинає надто свавільний вітер, і чи має право Бакунін, хай навіть з найщирішим почуттям, — в цьому нема сумнівів, — так безоглядно запалювати і використовувати віру і відданість такої молоді? Не раз Герцен спиняв Бакуніна:
— Де купка співчуваючих — тобі вже уявляються тисячі готових до повстання! А в дійсності їх нема.
— Нема — так буде! — впевнено виголошував Бакунін. А за цього юнака, за Андрія Потебню, що вирушає тепер
битися на боці повстанців, боязко і тривожно, як за кревного сина.
— Ну, останній, на доріжку! Щасти вам!
— А як мені і друзям моїм, російським офіцерам, не пощастить, невже не спом'януть нас, за Росію розп'ятих во оставленіє її гріхів? — раптом спитав Андрій з якоюсь гіркою посмішкою.
6
Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це було єдиним бажанням Тедзика Шуазеля, студента Київського університету, колишнього немирівського гімназиста, який зараз тікав із Києва і мусив, що б там не було, дістатися до Чернігова.
Здавалося, коли б, ну дві-три години абсолютно спокійних, без думки, що це може обернутися непоправною бідою, просто заснути, в якомусь закапелку, в якійсь комірчині, тоді б він вільно подолав цю відстань.
Хай він ще молодий і сили йому не позичати, але ж він утік з-під арешту, і біда може спіткати його на кожнім кроці. Житомир. Васильків. Київ. Бровари. Козелець. А по дорозі скільки тих Іванівок, Лемешів, Бобриків та хуторів без числа і без наймення! І невідомо, де краще — у великому містечку чи на малолюдному хуторі. Як знати, де його приймуть і сховають, а де одразу віддадуть сторожі?
Хоч би швидше Чернігів, і там, у друзів, перш за все — заснути і не бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарів... лінію солдатів..
Він згадав розширені жахом очі матері, коли він забіг додому, вислизнувши з казарми, куди їх зігнали.
— Тедзику, тікай з Києва, негайно тікай!
Бідна мама, вона не мала спокою все життя. У повстанні 1830 року брав участь її батько і батько Тедзика. З ними були її свекор і її брат... Тепер сини...
Вона змолоду зазнала жах переслідувань, ризикованих втеч, обшуків, приниження дозволених побачень крізь тюремні грати, чекання з заслання... Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хіба сини могли йти іншим шляхом?
Вона хрестила і сама квапила:
— Швидше, швидше. Тільки не в Житомир. Тільки не лишайся в Києві...
Звичайно, він про це сам знав. Адже в Житомирі його розшукували після маніфестації з хрестом, а в Києві його заарештували з юрбою студентів, і він утік з-під арешту.
— Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернігова.
— Ти гадаєш, там спокійніше?
— Ніде не спокійніше. Але в Чернігові є надійні друзі, і мені було наказано пробратися туди. Ще раніше було наказано. І ти ж розумієш, однаково вчитися спокійно не довелося б. Тепер усі збираємося до лясу.
До лясу! Он де тепер їхня батьківщина.
— Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
— Якщо мені буде наказано — тоді кордон. Ти ж сама знаєш, кого я мушу слухатись і кому підкорятись. Що накаже Жонд. Хіба ти, полька, дружина мого батька, дочка мого славного діда, хотіла б, щоб я ховався вдома? Щоб я зразково й спокійно закінчив університет і пішов на службу, коли готуються до великої рухавки за святу справу визволення?
Звичайно, цього вона хотіти не могла!
І вона нічого не просила, нічого не наказувала, що вона могла просити або наказувати? Берегтись? Ховатись? На це вона не мала права. Бути сміливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна — він триматиметься за всяких умов гідно.
— Мамо, пам'ятай: професор Ізидор Коперницький і його дружина — це для тебе найближчі люди.
— О, я знаю, дарма що пані Коперницька українка, вона завжди до серця бере наші справи. Ми ж знайомі були ще дівчатами, коли вона була панночкою Березовською...
— Ну, от-от. Може, мені буде легше дати звістку про себе панові Коперницькому, ніж тобі.
Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибіг якийсь не знайомий зовсім студентик і похапцем сунув конверта:
— Від професора Коперницького. Відповіді не треба. До відзення!
У конверті були гроші без записки і конверт без.адреси. Значить, у комітеті дізнались, що він утік. Мама не знала, що професор Коперницький не просто професор Київського університету, а й стоїть на чолі таємного польського комітету.
Треба було поспішати!
Вона ще хрестила його, коли він уже зник за дверима, і у вікно вже не видно було його стрункої постаті, а вона все стояла і хрестила, хрестила, шепочучи: «Матка боска, збережи його, хоч його збережи мені в цьому житті...»
Тедзику треба було поспішати. Але як поспішати?
Деколи він ішов пішки, деколи під'їздив на випадкових санях, а то раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого містечка стояла каретка, видно, наймана. Він спитав у фурмана:
— Куди ви? Кого везете?
— Та двох паній до Козельців.
«Може, вони дозволять йому сісти поряд з фурманом на козлах?» — майнула думка.
З брудного будинку, заляпаного аж по вікна грязюкою, — лютий місяць, а розвезло наче в березні, — вийшли дві дами: одна вже літня, друга молода. Обидві суворі й смутні, в глибокій жалобі. «Наші. Польки», — збагнув Тедзик. Підійшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
— Пшепрошем, ясні пані, чи не дозволите проїхати з вами до Козельців? Я сяду поруч з фурманом на передку.
Молодша глянула перелякано.
— Будьте ласкаві, — тихо й спокійно відповіла старша і поважно кивнула головою. — Сідайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тісно. Там є відкидний ослінчик, — наказовим тоном мовила старша пані.
Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед співвітчизників-поляків є різні, і серед великих панів, і серед дрібної шляхти. Одні великі магнати допомагали войовничо настроєній частині, особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за стару «Жеч Посполиту», інші — зараз їх була меншість, — боячися втратити свої місця і привілеї, які мали тепер, — навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення — прагнення національного визволення.
Та все-таки краще мовчати ці кілька годин переїзду.
— Дзенькую бардзо, — подякував він скромно, коли карета зупинилася коло гарної садиби. Обидві жінки вийшли з карети, і раптом старша пані, озирнувшись і побачивши, що фурман підійшов до коней і не дивиться на них, поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
— Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
Він нахилився і з почуттям поцілував їй руку. А в цей час двері будинку відчинилися і молодша з плачем кинулася до старого чоловіка, який вийшов на ганок. Тедзик поспішав далі...
Так, важко було зараз знайти польську родину, в якій би не зазнали горя... А жінки, — усі без винятку, чи втратили кого, чи ні, — носили жалобу. У жалобі були всі жінки, коли правили панахиду по розстріляних у Варшаві в житомирському соборі. У жалобі були всі'жінки у київському костьолі, коли правили панахиду по Лелевелю, і вже генерал-губернатор віддав наказ — заборону носити жінкам жалобу, так само, як юнакам заборонено було одягати національне вбрання — чи польське, чи українське. Урядовці казали зневажливо — «хлопське».
...Однаково носили. І жалобу, і «хлопське» вбрання. Навіть підполковник Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив вишиту сорочку. Цей одяг був і знак приналежності до свого народу, і знак протесту. Красовський був давній знайомий Коперницького, ще з Кримської війни, а тепер, незважаючи на свій військовий чин, він ще більший чин мав серед молоді в революційній роботі, він стояв на чолі таєм-ного товариства на Україні — «Земля і воля», і це так добре було, що вони обидва — Красовський і Коперницький — давні, випробувані в боях друзі. Авторитет їхній серед молоді був непохитним, і до того ж обидва такі розумні, освічені, завжди тримались з усіма зовсім просто.
Тедзик згадав про них, і наче легше стало йти, легше було забути одну з небезпечних зупинок на хуторі, — як його назва — Колодяжне, чи що? На тому хуторі писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повинні приглядатися до кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Подніпров'я спольщити, перевернути на свою віру, щоб усі люди, як колись, під польськими панами та ксьондзами були, а треба тільки царя-батюшку російського імператора слухати, за нього бога молити і його ворогів нищити.
Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього ніяк не можна було зараз робити — його б схопили і все, а він же мусив за всяку ціну дістатися до Чернігова.
Та весь час по дорозі з усіх уривків розмов, чуток він відчував, який розгублений, який роздратований народ, зневір'я у нього до всіх і до всього, і що не давши народові того, що він по праву мав одержати — землю і волю, уряд у південному краї підкладав тріски для розпалення ворожнечі між поляками й українцями, а поляки теж у нестямній образі на утиски вже не зважали на права українців, не розуміючи, хто ж справжній винуватець. Хтозна-що творилося на очах.
Коли б можна було розтлумачити всім, хто справжній ворог, де корінь зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх співвітчизників і До поляків Герцен на сторінках «Колокола», закликав об'єднатися в боротьбі не за Польщу «від можа до можа», а за права народів — польського, українського, російського...
Тедзик сам стільки разів переписував статтю з «Колокола» і сам роздавав, підсовував її скрізь, де було можливо й неможливо, та ще одного разу з газеткою «Великоросе», що надрукував їхній меткий організатор, невловимий Стефан Бобровський.
Він підходив до невеличкого сільця. Навіть бідні села на Україні влітку не виглядають жалюгідними. Завдяки щедрій зелені, вишнякам, маку та соняшникам, а слізьми загорьована осінь, безніжна зіма або холодна несмілива провесінь начеви валяють, дужче підкреслюють усі злидні, убозтво, безпросвітність життя. І невідомо, куди м зайти. Хто одразу повтрить, що він поспішає з сусіднього хутора у Чернігів до родичів, тільки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a той «хтось» і побіжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до міста недалеко, та хлопець відчував, що сил майже нема... Гарна висока молодиця несла воду.
— З повними? На щастя? — спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й безтурботно, блиснув синіми очима. Знаючи свою принадну зовнішність, він завжди волів розпитувати дівчат або молодиць, взагалі жінок. Він умів з ними пожартувати без образливої вольності і навести на потрібну розмову.
— Коли б тільки від моїх повних відер та щастя, — я б їх з ранку до ночі по селу носила! — кинула молодиця, і не жарт, а щось гірке пролунало у відповіді.
— Щоб кожному на щастя? А коли б якийсь лях клятий, то, мабуть, крижаною так і ошпарила б?
Молодиця раптом із злістю зиркнула на юнака:
— А що як лях? Не людина, чи що?
— Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай і йому повні! Краще тільки з зайцем, попом та становим не спіткатися, еге ж? — добродушно мовив Тедзик.
Молодиця з острахом глянула на нього.
— Та ви ж самі з яких? Видно ж, панич?
— Та скорше недопанок! — засміявся Тедзик. — Нас таких зараз багато, хоч греблю гати. Вчився — не довчився. Залицявся — не оженився. Гуляв — усе прогуляв, а йшов, тебе побачив — не дійшов.
— А куди ж ви йдете? — ледь стримала усмішку жінка.
— До Чернігова.
— Пішака? Чого ж так?
— Кажу ж: гуляв — усе прогуляв. Та тут же недалечко. А може, й добрі люди стрінуться то й підвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то гарна, а чи добра?
— Як до кого. До всіх доброю будеш — проковтнуть.
— Твоя правда. А втім, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи, де мені тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
Тедзик базікав та весь час стежив за собою, щоб за звичкою не заприсягнутися «маткою боскою», не запевнити «словом гонору», або йе встругнути якогось польського комплімента.
Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких, і слівця гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й справді прогулявся, а тепер пішака верстає. Вона одразу збагнула — чоловікові треба завтра до Чернігова їхати, мо, й візьме, а як не чоловік, то брат ного молодший — Петро. Той. хоч і не треба, а Марина, тобто вона, накаже — усе зробить. А Тедзик, почувши, як вона відрубала про ляха, одразу впевнився, що цю молодицю можна попросити.
Вже за кілька хвилин сидів він, здалося йому, в теплій хаті. Правда, незабаром він відчув, що не дуже теплій, але чистій, охайній, хоч і досить порожній. Чоловік навіть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком увійшла до хати.
— Василю, паничу треба до Чернігова. Ти ж намірявся їхати, то, може, підвезеш? їм ще й сьогодні треба було б.
— Як треба, то й треба, — спокійно відповів чоловік. — Сідайте в нашій хаті. Ти б. Марино, обідати дала, а по обіді рушимо.
Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався — чому?
Молодиця швиденько загуркотіла рогачем, витягла з пічки казанок з темними галушками, миску картоплі.
— Призволяйтесь, паничу, — приязно мовив хазяїн, подаючи дерев'яну ложку. — Мамо! Злазьте там та йдіть до столу.
Пришкандибала стара-престара, ну, зовсім древня бабуся, уся схожа на зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й не подивилася на нього.
Перехрестилися, почали сьорбати юшку, і здалася вона хлопцеві дуже смачною, і, може, те, що він з таким смаком, не гребуючи, їв з ними з однієї миски, — а він був просто голодний, — одразу привернуло до нього хазяїв.
— Сказано Злидні, нема чим людину подорожню пригостити, — несподівано зашамотіла беззубим ротом стара.
— Це наше прізвище Злидні, — пояснив Василь таким тоном, ніби хотів застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
— Хіба ми злидні, мамо, — заперечила Марина. — Он у сусідів і жменьки борошна вже нема, і картопля — одне гнилля перемерзле, а у нас юшка і з цибулею, і з сіллю.
— Ще й така смачна! — похвалив Тедзик. Стара підсмикнула губи, сердито закивала головою, аж страшно стало, що відвалиться.
— Як у тюрязі ще посидить, так і без солі звикне!
— Хіба він один сидів? — заступилася Марина.
— А ти б язика придержала. Забула, що й тебе різками вчили.
— На свою голову навчили! — огризнулася молодиця.
— Помовч, — спокійно стримав її Василь. — Тобі що, небезпремінно, щоб твоє зверху було? Вони старі, хай говорять.
Та я хіба що? Мамо, їжте! Я й справді така язиката вдаідася, ви ж, мамо, знаєте. Беріть картоплі, паничу, у нас ще добра! —раптом весело мовила Марина, і Тедзик зрозумів, що справжньої сварки тут нема. Отак за звичкою стара свекруха бубонить, невістка без серця огризається, для годиться чоловік репиняє, але й відчув одразу, що в цій хаті траплялось щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, і різки, якими молодицю вчили. Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самі біди немалої скуштували? Шкода, що не можна було розпитати — незручно.
— Хай краще Петро їде, —після обіду раптом сказала Марина, — а то староста побачить, що не один їдеш, присікається.
Вона дивилася на Василя стривоженими очима, і Тедзик подумав, що їй не хочеться Василя відпускати, непокоїться за нього. Може, це він і сидів у тюрязі?
Прийшов Петро, схожий на брата, тільки похмуріший.
— Василь нездужає, — заторохтіла Марина. — Ти замість нього поїдеш, а за одним заходом панича одвезеш.
— Про мене, хай їдуть.
— Та ти не кажи нікому, вже вечоріє, отак простенько на шлях і беріть. А як що — скажеш, тільки-но сів.
— Про мене, — знову буркнув Петро.
— Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, — проскрипіла, вмощуючись на своєму сідалі на печі, стара, і закашлялась, закректала, наче якийсь нічний лісовий птах. — Ох-хо-хох, старій бабі і на пічці ухаби.
Марина, всміхаючись, допомагала їй. Василь витяг із скрині старого кожуха.
— Може, й нашому Миколі хтось кожуха кине по дорозі, охох, — долітало з печі шамотіння. Поїхали.
— Хороша ваша мати, — сказав Тедзик. — Удає, що сердита, а добра. Старенька вже зовсім.
— Не такі вони старі, як спрацьовані та згорьовані. З восьмерих дітей нас двійко лишилося — я та Василь. А тих — кого хвороба згубила, кого в солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали — однаково, що вмерла, а Миколу жандарі застрелили, ще як я малим був, та матері брати сказали, що його в Сибір заслано, а то збожеволіла б. Нехай дожидають, їм так легше, а побачаться вже на тамтешнім світі.
— А батько? — спитав Тедзик.
— Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами, як та чайка при дорозі, а була — ого! — молодиця на все село. Не гірша за Марину... То вона так на невістку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту різками торік карали, мати наша, як вовчиця, вила-голосила та так кляла, ми боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу в хату затягли сусіди. Василя ж забрали до в'язниці. А Марина причвалала додому й каже: «Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а мені, як на собаці, хіба на панському дворі не куштувала, не звикла?» Вона, справді, на панському дворі дівчам ще була. Каже: «Як поб'ють — то не повісять, а як повісять — то не поб'ють». А мати їй: «Цур тобі пек за такі слова, горличко ти моя бідолашная», — та цілісіньку ніч над нею просиділи.
Так і уявилася Тедзикові та ніч страшна — лежить побита Марина та намагається жартом заспокоїти стару, а стара бідкається коло неї, і обидві думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
І в кожній хаті своє, своя драма, як і в його власній.
— А Марина й не соромилася аж ніяк, що її різками покарано було, — помовчавши, навіть з якоюсь гордістю сказав Петро. — На третій день вийшла, усім людям у живі очі дивиться та й каже: «Я гадала, нам воля, а воно воля тільки різкам — яка була, така й лишилася». І дарма що баба, а її на селі всі слухають.
— А ви жонатий? — спитав Тедзик.
— Та ні! — І раптом по-доброму засміявся. — Хіба таку другу Марину знайдеш? А гіршу — не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденні! — гукнув він на коней, раптом стало ніяково, що з чужим подорожнім так розбалакався, може, тому, що хлопець приязний і в таких же літах, як він сам.
Вже їхали мовчки. Тедзик і носа сховав у високий комір кожуха і вже трохи куняв, навіть щось верзлося — мішанина з баченого за останні дні та почутого від Петра.
— А он уже й місто! — почув раптом Тедзик. Він таки справді задрімав, і не хотілося вилазити з свого кубла.
Та вже замайоріли вогники — то в хатах на околиці засвічували світло.
— До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку і мамі вашій, і братові, і братовій. Може, коли ще побачимося?
— А що ж, на віку, як на довгій ниві. То, може, я вас куди треба підвезу.
— Ні, спасибі, трошки розімнуся, мені близько, треба сон прогнати.
Справді, свіже повітря одразу наче вмило, підбадьорило, і він пішов упевнено й швидко.
Адресу він знав напам'ять. Ніяких папірців із ним не було, крім одного, зашитого в підкладку рукава на піджаці. Він не розпитував поодиноких зустрічних, хоча раніше ніколи не бував у Чернігові. Та йому добре пояснили київські товариші, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на потрібну вулицю, і там на розі будинок. «Повтори номер будинку, — казали, — постукаєш або подзвониш і тоді спитаєш, чи дома».
Останнім часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
У відвідинах нічого дивного не було. Колишній учень дізнався, що саме тут учителює його колишній улюблений учитель. Учитель математики. Що може бути безневинніше? Це про всякий випадок. Але «всякого» випадку тут не мусить статися. Його тут ніхто не знає.
Тедзик смикнув на дверях саморобне калатальце. Визирнула покоївка, певне, хазяїв — моторна, гостроносенька.
— Чи вдома добродій Дорошенко Ілля Петрович?
— Ні, ні, пана Дорошенка нема дома. От тобі й маєш!
— А чи скоро буде?
— Ні, авжеж, ні! Хіба ви не знаєте? Вони ж на виставі. Усі, усі туди пішли. Ви краще теж ідіть туди! Там усі! Сьогодні ж вистава знову.
Яка вистава? Хто усі? Але Тедзик, не виказуючи ніякого здивування, мовив у тон дівчині:
— Я й не знав! От досада! Певне ж, квитків уже не дістати.
— Так пан же Дорошенко сам квитки продавав, може, лишився хоч одненький. — Явно, що для дівчини якась там вистава заступала зараз цілий світ.
— А як ні? — Тедзик усміхнувся. — Що тоді робити? Додому мені далеко вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? — пожартував він.
Дівчина чмихнула.
— Такого гарного панича і без квитка пропустять, а мене матір божа від нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на початок встигнете. Пані недавно пішли.
— Пані Дорошенкова? Дівчина знову чмихнула.
— Та ні ж бо, вони ж ще нежонаті, хіба не знаєте? Моя пані з дочкою.
— Ну, спасибі, чорнявко. Я після вистави все ж таки прийду до тебе! Чекай!
Чорнявка зойкнула, зашарілась, і коли він пішов, ще з мить дивилася услід відверто заздрісним поглядом. Такі неймовірні втіхи, як вистава, були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безліч роботи. Але гарний панич їй усміхнувся, і вона, наспівуючи пісеньку, зовсім як Попелюшка з незнаної їй вічної казки, побігла на кухню. А що, як справді він теж прийде з панами вечеряти?
Тедзик прискорив кроки. Справді, що може бути природніше і простіше, як зайти на виставу, де сьогодні, певне, вся інтелігенція міста? Але ж, мабуть, там і поліція? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крім думки, що, певне, він побачить своїх друзів і знайомих і, головне, — Іллю Петровича, виникло раптом підсвідоме легковажне бажання, таке природне у молодої людини — бажання світла, вогнів, безтурботних облич, посмішок, веселого гомону. Хай ненадовго. Тільки як перепочинок. Він оглянув себе, струснув соломинки з пальта, під пальтом у нього цілком пристойний одяг, не для світських вечорів, звичайно, але цілком пристойний!
Він підтягнувся і зовні, і внутрішньо, усміхнувся. Кому? Просто тому, що з'явилося таке легковажне рішення, і попрямував навпростець до будинку, який весь світився вогнями і був дворянським зібранням.
Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар і капельдинер теж стояли у дверях і з цікавістю дивилися на сцену. У нього ніхто не спитав квитка. Він з таким безтурботним і впевненим виглядом зайшов, що служителям і на думку не Могло спасти, що в нього нема ні квитка, ні контрамарки. Він скинув пальто, віддав на вішалку і поспішив до зали, на ходу причепурюючи хвилясте волосся.
У залі було глядачів, що й яблуку ніде впасти. Багато стояло попід стінами, попід колонами, і на нього ніхто не звернув ніякісінької уваги, бо він теж став під стіною позаду всіх. Він не знав, що за вистава, він не зупинився біля великої афіші, що висіла біля дверей, йому було до цього цілком байдуже.
Та раптом знайомі слова, знайома музика примусили його внутрішньо стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з іншого, але його, його життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинстві, ніжно й весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пісень — скільки разів довелося йому повторювати на своїй скрипочці одну й ту ж музичну фразу, а педантичний і невблаганний щодо музики капельмейстер оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся підготувати гімназичний оркестр, — не припускав ніяких потурань. Він простоював коло кожного і рукою відмахував такти. Старий музикант переживав кожну ноту Адже він сам оркестрував весь акомпанемент, і він же допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомі пісні. Тедзику не набридало повторювати десятки разів те ж саме, він був гордий, що його взяли в той невеличкий гімназичний оркестр, і він хотів грати якнайкраще, бо саме тоді він таємниче безтямно закохався в Марію Олександрівну, дружину вчителя Марковича. Він сам знав, що це безглуздя, але ж в той час йому здавалися безглуздими всі люди, які спокійно, а не закохано дивилися на неї. Правда, своїм ревнивим серцем підлітка він відчував, що таких мало.
Зі сцени линуло:
Он я дівчина Наталка,
А зовуть мене Полтавка...
І губи Тедзика мимоволі розтягалися в посмішку. Зараз співала якась молода жінка, а тоді, в Немирівській гімназії, звичайно, і жіночі ролі грали хлопці. Наталку грав гімназист сьомого класу, кругловидий і рум'яний, як дівчина. На ньому була спідниця, керсетка, вишита сорочка і багато намиста, а на голові перука з косою і віночок з стрічками. Прегарна вийшла дівчина з того Грицька! Серце Тедзика щеміло від заздрості не тому, звичайно, що не він переодягнутий був дівчиною, а тому, що вбрання принесла «вона», Марія Олександрівна. Може, це було її власне? А може, вона сама вишивала цю сорочку? І вона так спокійно й весело розмовляла з Грицьком, який червонів чи від того, що був переодягнутий, чи й від того, що й сам був закоханий так само, як і старий капельмейстер Йоганн Ляндвер, і вже всі хлопці помітили, що з нього одразу немов водою змивало усю строгість та педантичність, коли приходила Марія Олександрівна. Музиканта аж ніяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась крихітка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов між іншим питала і перепрошувала при цьому, і пан Ляндвер брався виправляти, а інколи він просив проспівати її те або інше місце, і вона, трохи почервонівши, неголосно наспівувала.
На репетиції вона частіше заходила не одна, а з своїм чоловіком Марковичем та з Іллею Петровичем. Вона готувала всі костюми, і їх було зроблено з таким смаком і знанням народного вбрання!
Зараз він згадував мимоволі ту виставу, підготовку до неї, ту щасливу «Наталку Полтавку», адже цим жила вся гімназія, вся інтелігенція Немирова! Не хотілося відходити від тих спогадів, але йшла вже остання дія, і, коли гримнули оплески, Тедзик мерщій почав шукати очима того, для кого сюди прийшов.
Звичайно, він був тут — Ілля Петрович Дорошенко. Він стояв коло Опанаса Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось поглядом, комусь усміхався, одне слово — ще жив цією виставою, успіхом, він був у своїй улюбленій сфері! А Ілля Петрович, хоч і плескав у долоні, і кричав, як усі, «браво» — обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Він не те щоб постарів за ці роки, що Шуазель його не бачив, а начебто якось висох, посірів. Гіркі зморшки лягли навколо рота, зморшки прорізали чоло, зблизу помітне було тонке павутиння на скронях.
— Пане вчителю! Ілля Петровичу! — прошепотів, нахилившись до нього, Тедзик.
Дорошенко підвів голову, якусь мить дивився ошелешено і раптом схопив хлопця обома руками й притис до себе.
— Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пізнаєш? Це ж Теобальд! Шуазель!
Ще не розібравши, хто це і чому так радіє друг, Опанас Васильович, сам перебуваючи в піднесеному настрої, міцно обняв Тедзика. Адже той прийшов на його «Наталку Полтавку»!
— Ви бачите, бачите, який успіх! Ми вже вдруге повторюємо.
— Я щасливий, що потрапив одразу сюди, — мовив Тедзик. — Ілля Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скінчилась.
— Що ви? — замахав руками Опанас Васильович. — Хіба ви не читали афіші? Поверніть, либонь, голову, мій голубе!
На стіні і в залі також висіла афіша, яка повідомляла про те, що
«На тутешнім театрі
на підмогу убогим студентам нашої губернії товариством, кохаючим рідну мову, представлятиметься «Наталка Полтавка» — оперета І. Котляревського».
Далі йшов перелік дійових осіб.
— А яка Терпилиха! — захоплено сказав Опанас Васильович. — Це ж дружина нашого чернігівського поета — байкаря Глібо.ва. А Микола? Наш милий лікар Степан Данилович Ніс. Та він будь-якого столичного актора за пояс заткне! Шкода тільки, що Наталку не Меланія Овдіївна Загорська співає, правда, Ілько? Її сопрано не порівняти з цим! Ну, та вона в дивертисменті у третьому відділі виступить у хорі, ви її почуєте — увесь хор перекриє!
— Хіба буде ще відділ? — спитав Тедзик. Він хотів би одразу піти з Іллею Петровичем.
— Аякже, ще два відділи. У другому аз багатогрішний прочитаю повістку Стороженка «Вуса», а в третьому — читайте. Так, Тедзик прочитав:
За тим товариство співатиме наські пісні:
1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)
4. Ой по горі, по горі вівчар вівці гонить (гуртова).
Ще було оголошено, що «перед починком театру музики гратимуть увертюру з «Наталки Полтавки», зложену Іваном Ляндвером».
— Це ж ще робота нашого немирівського Иоганна Ляндвера, — пояснив Маркович.
— А я пізнав, згадав, уявіть собі, я ж сам грав у нього в оркестрі!
— Нас просять ще повторити ближчими днями, — з задоволенням мовив Маркевич. — Шкода, що великий піст починається, а то заробили б для нашої молоді! Навіть дорогі квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися, що надто дорогі! Він з гордістю показав на тій же афіші:
«Ложі: середні — 15 крб. літерні унизу — 10 крб. крісла — 3 крб. Місця за кріслами — 75 коп. Галерея — 30 коп.
Білети продаватимуться у І. П. Дорошенка, а в день представлені? у театрі.
— І жодного не лишилося! — похвалився Опанас Васильович. — Добре, хто зарані купив.
— Або, як я, зовсім не купував, — засміявся Тедзик. — Капельдинер і швейцар так були захоплені дією, що я спокійно пройшов без квитка.
— От і добре! — зрадів Опанас Васильович. — Ні, це таки подія для Чернігова, та й взагалі для театрального, культурного життя України. От ще послухаєте хор! Мене можете не слухати — в цей час покуріть собі та погомоніть з Іллею Петровичем у буфеті, а от хор обов'язково послухайте, і хай Ілько зверне вашу увагу на Меланію Овдіївну — такого голосу в нас ще не чували, обов'язково надалі Наталку вона співатиме. Ну, любі мої, перепрошую; мені треба навідатися до хору. Ми побачимося після концерту!
Він поспішив за лаштунки, діяльний, задоволений. Коли б зараз побачили його закордонні знайомі, Марія.
Та він зараз про них не думав. Він радів, що вистава має такий успіх. Він радів, що так добре грав Ніс. Він радів, що серед аматорок хору виявилося чудесне сопрано.
— Марія Олександрівна теж тут, у Чернігові?
— Ні, — похитав головою Дорошенко. — Вона ще за кордоном, у Парижі.
— Що? Знову поїхала?
— Вона й не приїздила.
— Як? З того часу?
— Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часі. Марію Олександрівну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. — Він говорив про це надто сумно, сам це відчував. — Де ви зупинилися?
— Поки ще ніде. З корабля на бал, вірніше, просто з воза на «Наталку Полтавку» в чернігівському театрі.
— Значить, у мене, — зрадів Ілля Петрович.
— А ви не боїтеся? — напрямки спитав Тедзик. — Може, я навіть дуже легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
— Навіть коли є чого боятися, ви повинні зупинитися у мене. Хіба не так? Так що ж, слухатимемо «Вуса» у виконанні Марковича і хор з незрівнянним сопрано пані За горської? Чи чкурнемо просто до мене?
— Слово гонору, до сопрано мені байдуже. Крім того, не треба випробовувати долі — поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не звернули уваги.
— От і добре. Ходімо мерщій до дзвоника, а сопрано за нас Опанас Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.
— Ілля Петровичу! Невже ви не будете до кінця? — спитала, як проспівала, підходячи назустріч і стаючи так, наче брала його в полон, огрядна, ще не стара пані. — Ми з Лізонькою сподіваємося, що після вистави ви повечеряєте у нас у невеличкому товаристві, і Опанас Васильович попереджений.
— Вельми вдячний, але ніяк не зможу, я дуже зайнятий сьогодні, тому й тікаю, — відповів чемно, але категорично Дорошенко. Він не сказав, що до нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Він і не представив Тедзика, не знаючи, може, тому не слід зараз називати своє прізвище. Та Тедзик сам тактовно відійшов, але бачив, як Лізонька, певне, дочка, зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
— Я обов'язково завітаю до вас цими днями, — вирішив пом'якшити свою відмову Ілля Петрович. — Мені треба побачитись із вашим чоловіком.
— Аз нами? — кокетливо спитала мати. Дочка була скромніша й приємніша, але з досить невиразним обличчям.
— Це зрозуміло без зайвих пояснень, — вклонився Дорошенко.
— Ви користуєтесь тут успіхом, — зауважив Тедзик, коли вони вийшли на вулицю.
— Це для мене потрібне знайомство, — виправдуючись, відказав Дорошенко. — Чоловік цієї пані — керуючий Акцизним управлінням. Він обіцяв влаштувати на службу Опанаса Васильовича.
—Ну, а дружина цього чоловіка, певне, має намір влаштувати вас?
— Я сподіваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нічого поганого не можу сказати про дочку, вона не схожа на матір, та я вже звик бурлакувати.
Ще краще, ніж у світлі, піднесеному гомоні, на людях, було опинитися в невеличкій кімнатці Іллі Петровича, звичайній кімнатці провінційного гімназичного вчителя, що йому здають від себе хазяї великої квартири або власники будинку. Кімнатка була наче рідна сестра його немирівської, куди досить часто навідувався Тедзик — канапка, поличка книг, портрет Тараса Шевченка на стіні. А на столі — Тедзик одразу підійшов до столу — фото Гарібальді, якогось хлопчика (він не пізнав Богдася) і Марії Олександрівни Маркович!
У пам'яті вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмирові, — зовсім-зовсім молода, коси заколоті ззаду, певне, важкі, здавалося, через них вона ходила завжди так прямо і не хилила голови, погляд ясних великих очей, привітна доброзичлива усмішка. Тут, на картці, вона була в накинутій на голову мереживній темній косинці, і очі здавалися на фотографії зовсім темними, і в них були неспокій і тривога, як у людини, яка не тільки зазнала вже багато прикрощів, але й передчуває, що й попереду невідоме майбутнє не віщує радощів.
Ні, вона не була несхожа на ту, немирівську, але здалася юнакові ще кращою, привабливішою, якоюсь таємничою через цей незвичайний, несподіваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
Тедзик не міг відвести очей від картки.
— Як вона змінилася! — вирвалося у нього.
— Кажуть, взагалі дуже змінилася, — тихо мовив Ілля Петрович, і щось безмежно сумне й безнадійне бриніло в його голосі, але він зовсім не зніяковів, як колись у Немирові, коли Тедзик побачив картку Марії Олександрівни в нього на столі. Тепер це було як цілком належне. — Вона надіслала мені цю картку, а Богдась — картку Гарібальді ще з Італії. Вона з ним торік в Італії була. Писала, що дуже там з Добролюбовим заприязнилася. Він аж до своєї смерті їй писав і її справами турбувався разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила світу й людей До Лондона їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в «Колоколе» написав, захистив від несправедливої критики Читали?
Тедзик кивнув головою.
— Що їй Чернігів? У неї зовсім інші обрії тепер. Не бачу я, щоб вона так уже рвалася сюди, — і знову сум і безнадійність бриніли в його голосі.
— А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто не можна? Самі ж кажете, з якими людьми зв'язана, це ж неспроста! Ні, можливо, їй небезпечно повертатися! — палко сказав Тедзик, ніби повинен був виправдувати Марію Олександрівну перед Дорошенком.
— Я й сам інколи так думаю, — відповів той. — У листах до Опанаса Васильовича вона весь час обіцяє незабаром приїхати. Він так за ними сумує.
— Ну, я сьогодні не помітив!
— Це він за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але що я — теревені розводжу, а ви з дороги, певне, голодні.
— Та ще з якої дороги!
— Ну, то я швиденько чай зберу, і якщо дівчина-покоївка ще не спить, — щось вигадає для нас.
— От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
— Скажете таке, — вже весело махнув рукою Дорошенко. — Ризикувати своєю волею заради «чечевичної похльобки»!
— А тепер скажіть мені, яким вітром занесло вас до нашого Чернігова, — спитав Ілля Петрович, коли вони вже сиділи за вечерею.
— Злим вітром, Ілля Петровичу, — серйозно відповів Тедзик.
— Я вам можу допомогти? Я вам потрібний?
— Безперечно. Саме ви мені потрібні. Ви ж тут уже майже старожил. Ви, певне, знаєте Івана Олександровича Андрущенка Того, що закінчив у Москві Межовий інститут?
— І працює тут у Межовій палаті землеміром, — підхопив Дорошенко. — Він живе в «курені» у батька «отамана курінного» — Носа. Ви його бачили сьогодні в ролі Миколи.
— А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Ніс у вас тут проводир, чи що?
— Я б не сказав. Це Куліш охрестив Носа «курінним отаманом», та ви ж знаєте самі, який далекий сам Куліш від революційних настанов. Мені здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозуміння у поглядах і справжнього контакту нема, особливо останнім часом, коли чекають дії, а не балачок у приємному товаристві. Ніс — добра людина, нічого не скажеш, порядна, український просвітитель, але далі цього не піде. Андрущенко, його товариші — це люди, котрі зв'язані з ділом.
— Зрозуміло. Власне, в київській «громаді» таке ж розшарування, не лише в українській, у польській гміні немало людей, які дбають лише про національне відродження. Це природно, ви ж самі, Ілля Петровичу, бачите, що полякам терпець урвався.
— А українцям?
— Звичайно, також. Але коли б усі зрозуміли, що справа не лише в польських та українських школах. Я знаю, знаю, — гадаючи, що Дорошенко хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, — рідна мова, навчання на рідній мові, це, може, й перший крок визволення нації, але ж ви самі давали мені читати Герцена — і школа, й освіта ніщо, коли народ безправний і голодний, коли все в руках панівної верстви, якої б нації вона не була! Тепер, ви самі знаєте, ми напередодні великої рухавки — польського повстання. Але ж треба, щоб зрозуміли, за що повстання! Чи підтримає нас народ? У деяких селах по дорозі я мусив критися, щоб селяни не відвели мене до військової сторожі, тільки тому, що я лях, селян нацьковують, і я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої тих груп польських панів, які мріють про відродження Польщі в якихось ефемерних кордонах сивої давнини...
— Нехтуючи тим, скільки тоді українці терпіли від шляхти.
— Звичайно, це одна з найбільших погроз для рухавки.
— А ви, Тедзику, гадаєте — наші села, наш народ не напередодні повстання? Адже здебільшого не хочуть підписувати уставні грамоти, відробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнів та в одне річище... Адже я певен, не скрізь і не всі селяни ладні кожного ляха відвести до поліції!
— О ні, я сам потрапляв зовсім у протилежні умови... — І Тедзик хотів розповісти про останню свою зупинку в сім'ї Василя та Марини, але Дорошенко вів роздумливо далі:
— Мені здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко від народу, по-друге, і серед нашої інтелігенції, серед нашої молоді нема також цілковитого розуміння нагальних потреб і навіть просто взаєморозуміння поміж себе. Інколи мені здається, що і Герцен, і листівки «Молодої Росії», і все — це глас вопіющого в пустині. А тих, що розуміють і ладні життя віддати, — таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з кожним днем вона ростиме, наша жменька!
— Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою і розповісти, що робиться у нас і що ми гадаємо робити.
— Це я зрозумів одразу. Я зведу вас з Андрущенком. — За це ви матимете від мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гімназиста Немирівської гімназії Стефана Бобровського. Та ні, певне, ні, вчився він тільки в молодших класах, а потім переїхав до Санкт-Петербурга.
— Але це відоме прізвище, я не раз його чув.
— Один брат, юрист, зараз на Бердичівщині, другий — офіцер, штабс-капітан, а сестра Евеліна — дружина нашого польського поета. Його вірші співають тепер у костьолах,, як гімни й молитви! Вони, брати і сестра, рано лишились сиротами, і Стефан мусив просто змалку заробляти репетиторством, щоб самому вчитися. Але здібності в його блискучі, в шістнадцять років він був уже студентом Петербурзького університету, та, здається, з другого чи третього курсу перевівся до Києва й швидко перейшов на нелегальне становище.
— Значить, не для навчання перевівся?
— Ні, звичайно. Він налагодив у нас, у Києві, друкарню. Тепер я можу вам розповісти про це. Він передрукував російську листівку «Великоросе», видав польську газетку «Відродження», в якій писав саме за настановами Герцена: кожен народ має право на самостійне життя, на спілкування з іншим лише за власним бажанням...
— До нас вони не дійшли, — здивувався Дорошенко. — Може, в Андрущенка є, так він мені показав би.
— Певне, нема, оце й є мій подарунок вам! Але тільки прочитати, я мушу подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи проясніло. Ви не уявляєте, з якими труднощами я зберіг ці аркушики! Але я обіцяв Стефану... До речі, Стефан був у великій дружбі з підполковником Красовським.
— Чому «був»?
— Бо зараз Стефан далеко. Невідомо де.
— Його заарештовано?
— На щастя, ні. Він встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню. Уявіть собі його винахідливість і сміливість! Він налагодив друк прокламацій і своєї газетки — знаєте де? У друкарні Києво-Печерської лаври!
— Києво-Печерської лаври!? — не вірячи власним вухам, перепитав Ілля Петрович.
— Так, так, там, де друкували житія святих та портрети архієреїв та митрополитів і дещо, — Тедзик лукаво примружився, — на замови поліції, ну, там усякі бланки тощо, і поряд із цим — перші у Києві революційні листівки!
— Нова історія для Києво-Печерського патерика! — усміхнувся Дорошенко. — Коли б у нас був свій Дюма, він би використав це для роману.
— На жаль, це не в романі, а в дійсності. Якийсь негідник, мерзотник-провокатор виказав майже весь підпільний гурток у Києві. Нагрянули з обшуком і в друкарню, знайшли літографські камені, примірники надрукованого, що не встигли винести. А втім, дещо встигли винести раніше й розповсюдити, навіть під час київських славнозвісних контрактів.
— А сам Бобровський?
— Стефан утік, попереджений про обшук, а з ним і мій добрий товариш, студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка і Марка Вовчка. Де вони зараз — не знаю. Може, навіть за кордон подалися. Він не раз казав, Стефан: «Коли б мені за кордоном опинитися і віч-на-віч побачитися з тими князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом». Я певен, що він уник арешту, а арештів було досить за цей час! Сам собі не вірю, що я тут із вами сиджу. Після кожної панахиди по розстріляних поляках, по Лелевелю у Житомирі, Києві та скрізь — сотні арештів. Наче якийсь морок насунувся на світ. Знаєте, у мене весь час перед очима величезний чорний хрест з білими смугами і червоними квітами...
— Тедзику, я знав, що ви всі трохи містики, але до такої міри... Який хрест? Чому це вам ввижається хрест?
— Це зовсім не містика, а цілком реальний хрест. Хіба ви не чули? У Житомирі вночі проти собору на площі водрузили хреста, мабуть, близько шести аршинів заввишки, пофарбованого у чорне з білим і з написом: «Na pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року». На хресті цьому висіли вінки з живих квітів. Я бачив цей хрест, мене саме тоді з Сашком Крилевим послали до Житомира. Цей хрест — для мене наче початок усієї трагедії. Поліція ще вдосвіта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся пожежний реманент.
— Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!
— Несамовите. Але спочатку люди намагалися стримати свої ображені почуття. Зібрався великий натовп, всі житомирські поляки. Серед натовпу, що рушив до начальства — генерала, — найбільше було жінок. Так, так, пань і панянок, усі в жалобі. Серед них Ганна Пустовойтова — дівчина, яка і в костьолі заспівувала заборонені польські гімни під виглядом молитов, її потім хотіли запроторити в монастир, так мати зуміла довести, що вона католичка, і якщо її зашлють в православний монастир — вона дійде до самого папи у Ватікані. Так от, на переговори з генералом пішли три пані — жінки, а не чоловіки, підкреслюю це! Вони просили віддати хрест і дозволити справити панахиду. Нічого з того не вийшло. Телепень-генерал перелякався, розгубився, тримав себе брутально. І що ж? Врешті йому довелося військом, зброєю, пострілами розігнати тисячний натовп, який цілісінький день уперто й сміливо стояв на майдані. Постріли, звичайно, зробили своє. Вночі арешти, облави. Житомир оголосили на військовому становищі. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили, що робилося в Києві на панахиді по Лелевелю! Тисячі зібрались, не лише поляки. Костьол не міг всіх умістити. Навколо церкви стояли навколішках і співали! Наче зараз бачу, як з церкви виходять разом Стефан Бобровський, підполковник Красовський і професор Коперницький. Разом. А потім, потім, не можу і зараз не засміятися, коли згадаю чудову картину — студенти примусили жандармського полковника, відому архібестію, який привів військо, стати навколішки й співати «Боже, котрий Польщу...». Ні, ви тільки уявіть його перелякану огидну пику! Він ледве врятувався від люті й самочинної розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу віддали в солдати, та він з казарми втік і на Подолі переховувався. Я скористався його досвідом і також втік, коли й мене забрали в казарми.
— Ой, милий мій Тедзику, і попри всі страшні пригоди ви зберегли почуття гумору і життєрадісність.
— Дорогий мій Ілля Петровичу, пригоди ще не скінчилися. Вони лише починаються. А зараз на мене просто повіяло таким спокоєм тут у вас, у Чернігові, після Житомира, Києва. Я розумію, і тут, певне, свої справи й пригоди, але зараз, після всього, що я зазнав, — раптом «Наталка Полтавка»... Чудове сопрано... А по дорозі, в одній хаті, де мене трохи відігріли, — одного сина забито, другий у в'язниці посидів, а жінку його, прегарну молодичку, пороли з іншими селянами, коли каральні загони розтлумачували людям про волю! Чого я тільки не набачився і не начувся по дорозі! Хвилинами здавалось: тільки підклади скіпочку — і займеться пожежа...
— Але, як трапляється на пожежі, — війне вітер, та саме на солом'яні стріхи. Та буває — люди біжать рятувати — хто з відром та цебром, хто з багром, а баба Христя з іконою. Поки що багато наших балакунів у ролі баби Христі — там горить, а вони з молитвами!
— Але ж треба, щоб горіло!
—• Коли інакше не можна — звичайно, треба. Але, бідний хлопче, ми так забалакалися, ви зовсім з лиця спали. Лягайте швидше і можете в мене цілком спокійно спати. Мої хазяї до того статечні й поважні у місті добродії, що ніякої підозри не викличуть. Мене, правда, одного разу потурбувало начальство з наказу попечителя, та потім майже перепросили, що на такого смирного та тихого учителя недобре подумали, — засміявся Дорошенко.
— А може, це все-таки негаразд, що я у вас?
— Облиште це. Завтра я зведу вас з Андрущенком. Він часто буває у нашого байкаря Глібова. А втім, може, краще Глібова не вплутувати. Я сам до Андрущенка зайду і домовлюсь, як і де вам побачитись. Отже, вмощуйтеся тут, на ліжку.
— Нізащо в світі. А ви ж де?
— Я на канапі.
— Ні, я на канапі.
— Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч і колишнього.
Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Ілля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу.
— Вам не холодно? Зручно? — спитав турботливо Ілля Петрович.
— Чудово. Як боже дєцко в колисці.
За ці дні втечі він справді вперше спокійно заснув, бо, нарешті, міг перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що буде. А зараз — вірний друг поряд.
7
Що ж, весь час на її шляху були такі несподівані круті повороти, які цілком змінювали її життя, хоч зовні це нікому не було видно. До її раптових подорожей, зміни міст, адрес якось всі знайомі вже звикли. Навіть дивно було, що вже понад рік не виїздила Марія Олександрівна з Парижа. Правда, весь час казала дальшим знайомим, що незабаром повернеться до Росії, а ближчі, знаючи її вдачу, і не розпитували дуже...
...І от поїхала. І зовсім не так, як гадала навіть у листах до Опанаса.
...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко, не гаючись, зібратися і поїхати до Петербурга? «Це було б для нас надзвичайно зручно. Адже ви поїдете в своїх видавничих справах, бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрібні, побачитеся і з тими, що й нам зараз потрібні, принаймні передасте їм на словах навіть через спільних знайомих. Для вас небезпеки ніякої не буде».
Марія аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може бути мова? Їй справді давно треба самій навідатися до Петербурга.
— І ви ж скоро повернетесь. Чи не так?
— Я зроблю все так, як вам потрібно. Вам треба, щоб я там не забарилась?
— Авжеж.
* * *
І от вокзал. Поїзд.
— Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всі справи в редакціях і швиденько до вас, — шепоче вона Саші.
Карл Бенні, їхній «придворний лікар», і Олександр Сахновський делікатно відійшли вбік.
— Ав Чернігів ти не поїдеш? — пошепки вже вкотре питає Саша.
— Звичайно, ні. Ти сам же розумієш, там таке зараз робиться! Ще застряну, а Богдась тут. Ти мені пиши щодня, обов'язково щодня. — І раптом додає несподівано для нього, бо його вже трошки вкололо, що тільки про Богдася: — Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там без тебе буду, серце моє?!
їй здається, вони все життя були разом — вона і Саша. За ці слова, за цей погляд любимих ясних очей він вмить і прощає, і забуває свої ревнощі до Богдася, до Опанасових листів, до «придворного» медика Карла Бенні, до таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень з Бакуніним і Фрічем.
Саша сам звертається до Бенні і Сахновського:
— Панове, правда, Марії Олександрівні нема чого турбуватися про Богдася? Адже ми всі відповідаємо.
— Така шкода, що він зараз на заняттях і не зміг прийти, — зітхає Марія. — Я вас усіх дуже прошу!
— Про це і просити не треба, — запевняє меткий, швидкий Карл Бенні. — Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетені. — І, схаменувшись, що сказав не дуже тактовно, виправляється: — Я так звик писати історії хвороб, що боюся обмежитись лише повідомленням про температуру, шлунок або просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж знаєте, і п'яти хвилин не може на місці всидіти.
— Не перебільшуйте, Карле, і не вселяйте тривоги в материнську душу. Я обіцяв перевіряти всі уроки з математики, і це я виконаю найсумлінніше, навіть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кілька годин.
— З вас станеться! — засміявся Бенні.
— Дле, Маріє Олександрівно, я тепер нікуди не збираюсь, отже, математика і здоров'я забезпечені, за решту відповідає Олександр Вадимович — історію, літературу й право.
— Я розумію, право Богдася на розваги? Чи не так? — пожартував Саша.
— Побалуйте його без мене, але не дуже, — з м'якою усмішкою обвела всіх поглядом Марія.
— Та я вас прошу теж нам писати, — попросив Сахновський, — як там у Петербурзі, і швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усім буде не те життя, не лише Богдасеві.
— Просто таке нудне, що це може зле відбитися на моїх пацієнтах!. — додав Карл.
А Саша не міг нічого сказати! Та вона й без цього знала, як йому буде погано без неї.
— Треба вже сідати у вагон. До побачення! — вона тисне руки усім трьом.
Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, і кожному здається, що саме йому треба це зробити.
Але вона дивиться у вікно на цього щасливчика — Олександра Вадимовича, і, певне, той зараз опиниться коло неї. Але Саша не стрибає у вагон, хоча йому здається — він мусить бути там у останню хвилину, він просто вагається... Та тут сюрчок — і поїзд рушає, і вони троє махають руками, скидають навіть капелюхи, біжать кілька секунд по перону поруч з вагоном, кожен намагається вловити востаннє погляд, прощальну усмішку, і кожен з них, не кажучи про це решті, думає: «Чому такий неспокій у очах, такий сум, незважаючи на усмішку? Та ні, то просто Reisefieber і неспокій за сина...»
Вона стоїть біля вікна, поки зникає з очей перон, її вірні Друзі, увесь вокзал, але ще довго в темряві мигтять вогні Парижа, поволі рідшають, рідшають і нарешті зовсім зникають, поїзд мчить у пітьмі. І їй здається, що вона, одна-однісінька, вирвалася із звичайних берегів і мчить кудись у безвість.
Вона їхала до Петербурга, де не була більше як три роки. І не поверталася, а їхала наче нишком, поспіхом, треба було, і сама вона хотіла, щоб якнайменше людей знали про цю подорож, і не тільки з тих причин, про які дбали Сахновський і його товариші, а й через саму себе. Хіба вона знала, як обернеться ця поїздка...
За цей час усе так змінилося. Змінилися люди. Взаємини з ними. Хоча вона ще часто питає, що думає про те або інше Іван Сергійович, але вирішальною буває своя власна оцінка.
Марія вже лежить на нижній полиці спального вагона. Сусідка спить. Вона й не розглянула її як слід. Якась немолода, провінційна жінка. Для годиться привіталися і, на щастя, швидко вмостилися спати.
Їй треба бути самій із своїми думками. Хоч вона й дуже втомилася за останні дні квапливих зборів до несподіваної подорожі, але сон, як то часто буває у перевтомленої людини, не опановує її.
...Так от. Думки Івана Сергійовича про нових у її житті людей.
Вона, звичайно, спитала про Бакуніна, товариша його юності, і їй прикро було прочитати в листі:
«Що за людина Бакунін, питаєте Ви? Я в Рудіні змалював досить вірний його портрет, і тепер це Рудін, не вбитий на барикаді. Між нами — це руїни Рудіна. Буде ще копошитися і підіймати слов'ян, але з цього нічого не вийде. Шкода його. Важкий тягар — життя агітатора, який уже видохся. Ось моя відверта думка про нього, а Ви не базікайте».
Але ж Михайло Олександрович Бакунін розвинув таку діяльність серед поляків!
А Герцен хоч і каже, що Бакуніна треба сприймати, як його маленьку Лізу, а от же друкує його статті в «Колоколе». Бакунін бере гарячу участь у переговорах з поляками...
Може, Іван Сергійович помиляється і в Бакуніні, як помилявся в Добролюбові й Чернишевському, а тепер говорить про них не тільки з повагою, а навіть з теплотою. Розповідали, що й Герцен так само... Правда, Бакунін і ті двоє — зовсім різні. Аж серце защеміло, коли згадала Добролюбова. Коротка була їхня дружба, але така щира, міцна, значима. І які дні провели вони в Неаполі! Він прожив три місяці після того. Тільки три місяці... І вже хворий писав їй і правив коректуру її «Трёх сестёр». Радів, що вона надіслала йому свою фотографію. От з ким їй треба було б поговорити!
Це неправда, що Тургенев хотів змалювати в Базарові пасквіль на Добролюбова. Вона слухала «Отцы и дети», ще в читанні на паризькій квартирі Івана Сергійовича, читала в рукопису все, написала тоді Добролюбову: «Тургенев сюди приїхав. Я його часто бачу (тоді ще часто бачила) і читала нову його повість «Отцы и дети». Найкраща з усіх постатей там Базаров, хоча й нігіліст...»
О боже мій милий! Скільки за цього Базарова пережив Іван Сергійович! Як його — сам він їй писав — «били руки, які б я хотів потиснути, і пестили руки інші, від яких я б утік за тридев'ять земель». А потім він із задоволенням казав їй, що найвірніше його зрозумів Писарєв, так, так, її брат у других Митя Писарєв. Він встиг написати статтю про новий роман, який наробив неймовірного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митіна стаття і зветься: «Базаров», і з'явилася вона цього року в березні місяці в «Русском слове».
Тургенев здивовано і обрадувано сказав: «Чудова стаття». Він не чекав такого розуміння саме від запального, задерикуватого Писарєва.
«Як дивно, — додав він, — ще Достоєвський до того повно і тонко схопив те, що я хотів показати в Базарові, що я тільки руками розвів». Справді, Достоєвський і Писарєв — такі далекі між собою люди.
Марія читала цю статтю з захопленням, і було таке відчуття, що Митя, її молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунці, де вони часто вдвох читали й палко розмовляли. Тільки він якось раптово став дорослий, і в ньому самому та ж чесність, тверда непримиренність, бажання ламати старі підвалини, що і в Базарові, і недарма він пише «ми», розуміючи, що він разом з Базаровим належить до тієї молодої сили, яка зараз веде перед, почуває на собі відповідальність за громадянські справи Вони розуміють, що треба народу і в чому не лише хиби, а злочин ліберальствуючих панків. Як їй захотілося тоді побачити Митю, але невдовзі їй переказали — Митю заарештовано. Він сидить у Петропавловській фортеці. За що саме — ніхто достеменно не знав. Казали, нібито він написав щось на захист Герцена, якусь листівку, але то все були лише чутки.
Тургенев мав підстави, коли не радив їй їхати до Петербурга. Скількох заарештовано! По всій Росії розлітаються листівки, підписані «Великоросе» та «Молодая Россия». Це ж «Великоросса» передрукував у Києво-Печерській лаврі Стефан Бобровський... Невже і Митя причетний до них?
Влітку спалахнули в Петербурзі пожежі. Звичайно, уряд, поліція ширили чутки, що це діло рук революційної молоді, поляків. Роздмухували ворожнечу. «А коли ж на Русі не горіло?» — питав у «Колоколе» Герцен, доводячи, що це брутальна провокація. Але ж після того пішли арешти. Закрили на кілька місяців «Современник», «Русское слово» — два бойових журнали.
— Ну, куди ви їдете? — питав докірливо Тургенев.
— Я швидко повернуся, — запевняла, всміхаючись, Марія. Вона мусила нарешті сама, сама хоч трохи побачити, відчути, що робиться вдома! Прохання Сахновського стало рішучим поштовхом.
І тут, у вагоні, на самоті виринула думка: а може, треба буде зовсім лишитися там, у Петербурзі, поки що?.. Хіба можна зараз Думати про особисте щастя, коли люди, такі люди життям накладають?
І всміхнулась якось і розгублено, й гірко, і з докором собі водночас. Оце. ж вона сама писала в своєму «Пройдисвіті», що так сподобався Єшевському:
«Боже, боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже світе? Не перелічить ніхто, скільки потопилось, задушилось, пострілялось, порізалось від нього — а посохло, пов'яло то більш ніж билля у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся»...
Вона знала, що заплуталася з цим коханням. Може, відрубати все і лишитися на батьківщині?
8
Він зайшов тихий, благоліпний, погляди, рухи, кожна риска обличчя промовляли: «Я не належу собі, я — слуга господа бога. Я прийшов вам принести слово втіхи, просити вас думати про нього, Всевишнього і всеблагого».
Він так звик вірити в себе, свою непогрішність, своє призначення передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вівцям отари господньої, слово боже, що звичайна зовнішня пристойність добре влаштованого в житті протоієрея, а до того ж ще-університетського професора богословія аж набула єлейності. Ця єлейність до обожнювання зворушувала дам вищого світу й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.
І голос був у святого батюшки єлейний, спокійний, що мусив насамперед заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподіваним у цих проклятих від заснування мурах.
Батюшка розмовляв — не умовляв, а розмовляв, спокійно, тихо, тоном простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була якась різноманітність, від цього можна було хоч трохи відчути себе людиною... Але всі вони, ув'язнені, всі без винятку знали про таємну мету цих візитів, і сподівання батюшки були даремні.
Адже не просто для їхньої розваги пропускають у найжорстокіше місце Петропавловської фортеці — Олексіївський равелін, протоієрея Полісадова! Деякі ув'язнені розмовляли з ним, аби скоротити тюремний чорний час, говорили на абстрактні богословські теми, і ці розмови ніби зовсім не стосувалися їхньої діяльності, їхнього життя на волі. В той же час самі ув'язнені стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони хоч трохи довідаються про своє становище.
Точилася гра: обидві сторони удавали, що вірять щирості й простоті, і обидві чекали, хто перший спіткнеться.
От і сьогодні протоієрей Полісадов пройшов вузьким темним коридором під низьким склепінням, вийняв з широкої кишені темно-фіалкової ряси гребінку, розчесав сивуваті кучері, що з належною ліпотою падали на плечі, скорбно-благочестиво поблагословив по дорозі вартових і попрямував до камери, зробивши в міру батьківський, у міру докірливий вигляд. Вартовий відкрив камеру, батюшка зайшов туди і — не минуло й хвилини, як раптом цей благоподобний пастир зовсім не благоподобно вистрибнув звідти, та ще й підхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в ній і не впасти. А за ним навздогін летіла товста книга й лунав дзвінкий юнацький голос:
— Не заважайте мені! Забирайтеся геть!
Замість єлейної усмішки губи пастиря злісно й безсило тремтіли, з лиця немов скинули маску, постійну, застиглу, і на якусь мить з'явилося справжнє обличчя з дрібними лисячими рисами, презирливими зморшками, наче потріпане й втомлене від постійної гри, і до того ж зараз просто перелякане. Та тільки на мить. Коли до нього квапливо підійшов вартовий, що крокував далі після того, як відімкнув камеру, благосні руки батюшки вже звично пригладили волосся, потім зробили жест — мовляв, все спокійно, не турбуйся, не надавай значення. Ногою ієрей відсунув книгу назад у камеру.
— Я зайду поряд, — сказав він.
Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоції, — тут усе небезпечно! — слухняно відчинив камеру поряд.
— Добрий день чи вечір, — лагідно, як завжди, мовив панотець.
— Добрий день чи вечір, батюшко! — відповів спокійно арештант без здивування, без роздратування і без ніякісінької поштивості. Спокійно й байдуже. Він, цей арештант, був ще не старий, з розумними, трохи монгольськими очима, з борідкою клинцем. До приходу гостя він сидів на вузькому твердому ліжку, вкритому жорсткою брудною арештантською ковдрою. Від багаторічного бруду вона давно загубила свій колір.
Арештований трохи підвівся і знову сів, спокійно, звичайно, немов у звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецікавого знайомого.
Протоієрей сів на ослінчик.
— Дуже мені шкода вашого сусіди, — мовив він. — Прекрасний, розумний молодий чоловік, але завжди такий збуджений, нервовий. Дмитро Іванович Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу?
— Так, бачив, — відповів Микола Васильович, не виявивши ніяких почуттів. О, як важко це йому було: не виявити! — Знав мало. У редакції бачив. Справді, шкода, прекрасний юнак!
Невідомо, до чого стосувалося це «шкода» — чи до того, що сидить, чи до того, що завжди збуджений, нервовий.
— Уявіть, хотів поговорити, розрадити, розважити трохи, адже зовсім юний хлопець, а він у крик: «Не заважайте!» Книгу навіть у мене кинув. Ну, я не звертаю уваги. Я розумію. Такі незвичні умови, обстановка, адже з порядної дворянської родини.. «Не відають-бо, що творять...» Я не звернув уваги, цілком природні вияви неврівноваженої натури. Я навіть затурбувався, що хтось почує з наглядачів, з караулу, і йому ж, бідному юнакові, неприємність вийде Я не хочу бути причиною Мої бажання інші. Полегшити. Заспокоїти
— Так, так, — мовив арештант, а в цей час його пронизала думка: значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний юнак, якого він бачив у редакції «Русское слово», — Дмитро Іванович Писарєв...
Одразу він виник в уяві таким, яким уперше побачив його Високий, стрункий, але не худий. Від нього пашіло здоров'ям, чаруванням юної сили й упевненості в цій силі. Юнак тримався прямо, дуже прямо, здавалось, його щось підносить угору Великі світлі сірі очі дивились з неприхованою цікавістю і увагою. на всіх і на все. Здавалось, він чує не тільки те, що кажуть, а одразу намагається розкрити саму суть, і причини, й можливі наслідки думки іншого й одразу кинутися в бій, словесну пересварку на захист своїх поглядів, своїх ідей. Так само, як і з його статей, так і з перших слів його відчувалась незалежна самостійність думки, своїх власних настанов, і не з бажання оригінальничання, а з власних переконань, власних роздумів.
Але тоді юнак не кинувся в словесний бій з Миколою Васильовичем Шелгуновим. їх познайомив редактор «Русского слова» Благосвєтлов, юнак приязно усміхнувся, блиснули білі зуби, і наче чоло, з якого він відкинув хвилясте русяве волосся, і світлі очі проясніли ще дужче, ще приваблившіе. Саме таким він і уявлявся Шелгунову, коли той читав його статті: весь — щирість, порив, абсолютна чесність із собою. Можна було не погоджуватися з ним, сперечатися проти його надто радикальних висновків, своєрідних тлумачень загальноприйнятих істин, але не вірити, що це власні його переконання без найменшого пристосовництва до когось чи чогось, було неможливо.
Як же це важко зараз почути і нічим не виказати, як це жахливо, що він тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, під цим гнітючим склепінням, і що він збуджений, роздратований, нервовий! Він, для якого над усе — «емансипація особистості», воля інтелекту. Шелгунов знав, що років два тому Писарєв нервово захворів, він навіть короткий час був у лікарні, та коли вони познайомилися в редакції, ніщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження від крайньої перевтоми, і казали, від якогось нещасливого кохання. Між іншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання?
Але ж все те давно минулося, від хвороби не лишилося і сліду Він закінчив блискуче університет. Його дисертація всіх здивувала ерудицією, глибиною аналізу. А він після одужання так поспішав з нею, що навіть не встиг переписати набіло! Він сам весело розповідав, що поставив «Єже писах писах» і зовсім не встиг обробити!
Коли професор попросив у нього другий примірник, він признався, що й чернетки нема! А потім пішли його статті в «Русском слове», і журнал одразу виріс в очах читачів, він набув своє обличчя, свій бойовий тон і став популярним, майже як «Современник». О! передбачливий і діловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумів, який скарб потрапив йому в руки!
Як, через що Писарєв тут? В Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці? Невже він також був зв'язаний з тим таємним, пильно законспірованим гуртком, що складало ядро «Землі і волі»? Шелгунов знав, що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися з Михайловим Останнім часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзі, вони поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибір, щоб полегшити там долю засланого і з таємним бажанням організувати його втечу. Та звідти самого Шелгунова повернули заарештованим.
Чи знає Писарєв, що поряд, зовсім близько сидять Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, він сам, Шелгунов, і десь у цьому ж коридорі — Михайло Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали, що він, вихованець столичного військового училища, блискучий офіцер, був у загоні Гарібальді в Італії, потім перебував у Лондоні, працював у друкарні, де друкують «Колокол», і Герцен відзначив його своєю увагою і прихильністю. Він, Бейдеман, мусив повернутися на батьківщину і раптом—зник, ніяких слідів його не могли розшукати. І тут ось у цьому страшному коридорі несподівано пролунав його голос і майнуло його лице, яке ледь можна було пізнати...
Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином, хто його сусіди, трохи заспокоїти. Невже він в такому нестямному стані роздратування? Це ж тільки шкодитиме... Може, він даремно вигнав цього Рейнеке-Лиса в рясі — Полісадова?
* * *
Ні, недаремно. І зовсім Писарєв не був у такому збудженому нервовому стані, як повідомив Полісадов Шелгунову Навпаки, він, Писарєв, не хотів дратуватися... А Полісадов дратував його самим своїм виглядом. Він заважав арештованому Писарєву Обурював і дратував. Писарєв з першого ж візиту, з першого слова не вірив жодному єлейному звуку його мови, оздобленої богословськими псевдофілософськими прикрасами, жодному благосному погляду, благоліпним рухам рук у широких рукавах ряси на шовковій підкладці. Цей ієрей просто заважав арештованому, звичайно, не такому витриманому, як його старші сусіди по камерах. Розради і заспокоєння, як не дивно, цей арештований зовсім не потребував.
Як не дивно, Митя Писарєв був тепер цілком спокійним Турбувало його лише одне — те, що «душечка maman» і старша сестра Віра безмежно хвилюються і переживають за нього.
Від книг, що передавали йому для читання, він відривав тоненькі смужечки на берегах, і бісерним, найдрібнішим — літери просто з макове зернятко — почерком писав листи, скочував їх у кульки і передавав матері, коли їй дозволяли прийти на побачення.
Мати вдома довгі години розбирала їх і переписувала, їх важко було розібрати. Одразу здавалось — зовсім неможливим. Вона надівала окуляри, які дотепер і не носила, її ніхто не чіпав у той час, ні про що не питав. Тільки б очей вистачило розібрати кожне слово. А терпіння — хіба його позичати матері, коли це пише її Митя, її син, її скарб?..
Очі червоніли й сльозилися, але це все було дрібницею, порівнюючи з кожним розібраним словом, яке вона переписувала, і це було єдиною нагородою за безсонні ночі, за ходіння до Петропавловки, за всі приниження прохань у кам'яних душ...
«Друже мій, maman, не журись зараз...» «Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш і турбуєшся... Не знаю, як мені запевнити тебе, що я дійсно нічого не потребую і не відчуваю анітрохи страждання, ні фізичного, ні морального...»
Як вона могла вірити?.. Але ж він їй ніколи в житті не брехав...
Ох, коли б вона вірила, коли б міг він її переконати, що не страждає!
Він вирішив, постановив для себе — треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя.
Ну що ж, він переживе призначені йому вироком роки ув'язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.
Коли вирок було оголошено і він уже знав напевне, що йому присуджено, — він заспокоївся. Він уже знав, вирішив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне — він знав, скільки це триватиме.
Колись, він ще був тоді підлітком, гімназистиком, вчився у Петербурзькій гімназії і, звичайно, завжди нетерпляче чекав канікул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець.
З однією з петербурзьких кузин — він жив у родичів — вони вираховували, скільки лишається місяців, днів, годин, і навіть хвилин і секунд до жаданих днів дозвілля. Він взагалі любив тоді підраховувати все, що міг
Його сестра Віра сміялася, коли читала: «Cher ami Vera! Я тобі не пишу, тому що ти мені 2 752 години не писала!»
Йому хотілося і тепер підрахувати й написати, але числа виходили такі астрономічне великі! Навіщо їх лякати? 32 місяці. 975 днів. 22 760 годин.
Двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин у цьому казематі, де постійно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено віконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завіскою, — караульний міг коли завгодно підглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних із шаблями наголо, їхніх кроків не було чути. Коридори були застелені товстою м'якою пілкою. Це підглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у віконці.
От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай «вони» дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його — вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.
Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню — Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, — саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.
Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто «старші» були розважливіші. Хоч «старші» теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу — двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.
Ці «старші» знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що «правосуддя» гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, — а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:
«Я настійно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрій скінчив своє існування в історії. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом і зробити Росію найщасливішою країною. Але часу згаяно немало, і його небагато попереду. Кожен пропущений рік несе в сучасному і готує на майбутнє лихі біди й наближає нас до страшних потрясінь. Я благаю вашу імператорську величність ім'ям усього для вас священного і дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свідомо і беруся підтвердити вражаючими історичними зіставленнями. Переворот у державі неминучий, тому що відбувається переворот в поняттях...»
Звичайно, комісія боялася, що імператор — «ангел-визволитель» — міг би прочитати:
«Низка безперервних хитань і напівмір з боку уряду посилює роздратування в суспільстві. Докази перед очима: скасування кріпаччини, яке мусило викликати в усьому світі безмежне захоплення, призвело до екзекуцій, розвиток письменності — до закриття недільних шкіл, тимчасові цензурні полегшення — до небувалих каральних заходів проти літератури, безліч фінансових заходів — до чимдужчого розладнання фінансів і кредиту... Хто знає історію — знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, які не відповідають вимогам часу, і це приведе до страшних наслідків...»
Він, двадцятидев'ятирічний чоловік, відкинув абсолютно страх, він наче сам готував собі петлю на шию або принаймні шлях до Сибіру відвертим викладом своїх ідей і міркувань. Адже по справедливості ні в яких кримінальних діях його не могли обвинуватити, ніяких «улик» для суду не було. Йому здалося — звідси, «з глибини тюрми», його голос долине до найвищого земного судді — імператора, і він зможе з ним чесно й одверто, по-людському говорити, і ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про «найстрашніших» ворогів самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його було забрано — про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так і іменувалася: «За зв'язок з лондонськими пропагандистами».
Микола Сєрно-Соловйович писав про них:
«Пізнавши їх особисто, важко не віддати справедливості їхньому серйозному розуму й найбезкорисливішій любові до Росії, навіть коли б я не поділяв їхніх думок... В Огарьові я знайшов невтомного трудівника й одного з найглибших знавців нашого економічного стану...» І він наполягав: «Зло не в окремих особах, а в часі і в обставинах. Ми хворі радикально, і тому лікування повинно бути радикальним і серйозним. Відшукувати в такий час зловмисників, щоб знищити їх, — однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи віспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а загальне становище справ. І лондонські, і всілякі інші пропагандисти — продукт часу. Знищіть цих людей — їхнє місце посядуть інші, ще небезпечніші, якщо не зміняться обставини...»
Він мав сміливість повчати самого імператора!
«Істинна державна мудрість у тому, щоб зрозуміти, що всі ці люди не зловмисники, а люди міцних переконань, і що від їхніх здібностей розумний уряд зумів би здобути величезну користь для держави. Справедливість цих думок я міг би довести позитивними даними й фактами, і якщо уряд побажає, — всі мої здібності й знання до послуг вітчизни».
Він наївно сподівався, що уряд «прислухається і використає його знання і досвід», адже він так одверто написав: «Мої переконання були й лишилися чесні й чисті. Визнаю, що вони не урядового відтінку і не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидіяв словом і ділом».
Він гадав, що його одвертість допоможе йому вирватися з фортеці і він знову працюватиме, як він вважав можливим для себе у цей жахливий час. Він зовсім не дивився як на провину, що він відкрив книгарню і першу в Санкт-Петербурзі читальню при цій книгарні. Так працювати — він міг. Служити — нізащо! Не дивно, що читальню закрили!
Нікого-нікогісінько він не заплутав у свою судову справу. «Я не називаю співучасників, тому що зарані обміркованої пропаганди я не вів. Але мені довелося б назвати безліч людей...» Звичайно, з ким не доводилось зустрічатися і за кордоном, і тут, у крамниці! І T In за дурне питання! І яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? «...крім того, я, зі своїми поняттями про честь, швидше пішов би на страту, ніж став би Іудою...»
Уряд і готував йому повільну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистіших і благородніших людей свого часу.
Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами своїх переконань до царя. Він не був таким наївним, і потім — він вважав, що його обов'язок надалеко більший.
Він звертався до всіх людей. Особливо до молодих людей і цього часу, і до молодих людей майбутніх поколінь, які жадали відповіді на питання — а що ж робити? Що треба робити тепер? Які вогні світитимуть їм? До якого ідеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?
Микола Гаврилович там, в Олексіївському равеліні, писав твір, який відповідав, «що робити» — «Что делать?».
Він поспішав. Він ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав: хмари збираються щільніше й щільніше, його оплітає мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепів. Йому брутально брешуть в очі наймані провокатори й шпигуни на очних ставках, і навколо немов зсуваються ще міцніше, ще вужче ці мури. Судова комісія не мала аж ніякісіньких доказів, але ж відчувала, що головний проводир революційної молоді тут, у Росії, —це він, Чернишевський, і коли нема наявних доказів, — їх треба сфабрикувати!
Він був безсилий розірвати це брутальне плетиво нахабної брехні й підробок, так само як розбити мури. Але він мав, він мусив так багато сказати людям, молоді і за всяку ціну передати рукопис на волю. Треба було поспішати, поспішати, адже він не знав, що його чекає. Можна було чекати усього від цього «праведного» суду! І він поспішав. Він встиг написати!
Ох, коли б він тоді ж дізнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрійну цензуру. Великорозумні цензори не добрали ні глибокого змісту, ні тайнопису твору. Вони вирішили, що нічого небезпечного в цьому романі нема. З багатьма печатками і підписами дозволу Микола Олексійович Некрасов, редактор «Современника», нарешті, одержав його в руки і тримав як найдорогоцінніший скарб. Після восьмимісячної заборони «Современник» знову мав право виходити. Як чекали в редакції і всі друзі твір Миколи Гавриловича! Твір, написаний в Петропавловській фортеці!
Некрасов сам повіз його до друкарні Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку від його квартири. Раптом, вже під'їжджаючи, Некрасов пополотнів. Який жах! У кишені пальта рукопису не було. Не було на сидінні, ані долі під ним. Він вронив його десь по дорозі. А може, в метушні забув дома найголовніше, для чого поспішав до друкарні? Мерщій повернули додому. По дорозі дивилися на брук, на панель.
Авдотія Миколаївна Панаева, вірний соратник і любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жіночою винахідливістю, почала вигадувати, які заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газеті, пообіцяти нагороду. Це, справді, був жах — адже чернетки твору не було і не могло бути в автора у фортеці! Був один примірник, написаний у таких неймовірних умовах, і з цього примірника треба було одразу набирати в друкарні. Більшого нещастя не могло трапитися!
— Так, так, цей рукопис підібрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першій крамничці, де його розірвали і загортають у подертий папір оселедці та свічки, або якась куховарка підняла і розтоплює ним пічку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! І я, я в усьому виною! — картався Некрасов.
Авдотія Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж і сама розуміла, яка трагічна подія сталася.
Другого дня в газеті «Полицейские ведомости» з'явилося оголошення про загублений пакунок, і саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пішов до Англійського клубу, лакей доповів Авдотії Миколаївні, що якийсь чоловік бажає бачити особисто редактора.
Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бідно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потріпаний портфельчик. Авдотія Миколаївна одразу зрозуміла — принесли рукопис! Після перших же слів відвідувача негайно послала лакея за Некрасовим.
Радість усіх, особливо Миколи Олексійовича, була безмежною. Та чи не менше радів чиновничок несподіваній великій нагороді. Він випадково побачив на вулиці і підібрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не підійде хтось, а потім відніс додому. І ще не вирішив, що з пакунком робити далі. А сьогодні почув від товаришів про оголошення, от і прийшов, і тепер сам врятований, бо якраз опинився і без роботи, і без грошей.
Чернишевському вирішили поки що нічого не розповідати. Хай потім, уже на волі. Довго ж довелося цього чекати! Та й невідомо, чи розповів йому хтось про це «потім», бо це «потім» наступило через довгі-довгі роки. І він не знав, не уявляв, яку бурю, ні, не бурю, навіть не ураган — адже ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людські душі, дав їм ще силу життя, боротьби, віри.
Він, Чернишевський, ніколи не дізнався і не міг дізнатися, що вже «потім», коли був старим і повертався з двадцятирічного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент і прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторові. «В. Ульянов» — був підпис на тому листі. Але лист не дійшов. Може, загинув десь на перевірці в жандармських відділах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхів. Та той студент ніколи в житті не забував свого враження від роману Чернишевського — немов освітився шлях далеко наперед, підтримував почуття бадьорості, віри. І одразу після читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдникові. До адресата не долинули ці слова. Та й про лист дізналися багато років згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а ім'я її стало відомим усьому світу — Ленін.
А ще Ленін згадував, як у юності любив він читати твори Писарєва, і в своє сибірське заслання взяв він його фото. Його тоді ще наречена — Надія Костянтинівна — також призналася, як любить і вона Писарєва. Це був не виняток. Вся молодь любила його!
* * *
Отут, у казематі, хоч і не знав, які люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнім.
З ним були ті, про кого він ще дуже хотів, мусив написати Адже він не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, він любив її майже як самого себе. А про любов до себе він одверто признавався і казав, що він — «егоїст». Та це був зовсім не той егоїзм у загальному розумінні слова, самозакоханий і тому неприємний і навіть небезпечний для оточення. Він пояснював, що, «люблячи» себе, він хоче бути розумним, діяльним, корисним людям, щоб було за що любитиі «Любов до себе, — думав і казав він ще там, на волі, в колі колег, — ставить собі за мету насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм — це система розумових переконань, що веде до цілковитої емансипації людини і збільшує в людині самоповагу» Отаким був цей своєрідний, дивний «егоїзм»! Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди голодують, безправні, забиті, значить, він мусить боротися за докорінну зміну усього.
А людина, яку він «любив» майже, як себе, — був Базаров, тургенєвський Базаров, нігіліст, на якого обурилися «батьки» і зрозуміли далеко не всі «діти». І він знав: ніхто не зрозумів, не відчув так Базарова, як він, Писарєв.
Він, звичайно не міг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала Добролюбову торік: «Булаву Івана Сергійовича на читанні «Отцы и дети». Мені найдужче подобався Базаров, хоча й нігіліст...»
Миті здавалося, що навіть сам творець цього образу — Тургенев — не зрозумів його до кінця. Він тільки правдиво, як справжній великий чесний художник, змалював його так само, як чесно змалював «батьків». От — я показую вам життя без навмисних гіпербол, навмисного осуду, — розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколінь. А з ким я, автор, творець? Я розумію неспроможність, слабкість одних — «батьків». Я не розумію до кінця других — «дітей». Але чому молодь не повірила, що я сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли він умирав?..
Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була несподіваною радістю для Тургенева. Адже колись Іван Сергійович казав жартома самому Чернишевському, що він, Чернишевський, просто змія, Добролюбов — очкова, а ще наближається — гримуча, це юний Писарєв! І раптом ця «гримуча змія», молодий публіцист, найвірніше зрозумів і оцінив його Базарова.
Тургенев не міг навіть уявити, як цей задерикуватий критик жив його образом, домислював поведінку Базарова, його діяльність, його думки й ідеали, його любов.
Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгіна, я знав Печоріна, я дав публіці Рудіна — вони всі зрозумілі мені. А цей лікар? Я не розумію його...
А сам Писарєв був з покоління «синів», і, коли вперше читав він «Отцы и дети», він читав про свого ровесника, близнюка, — це його брат і друг, він був живий, він був поряд, цей одержимий нігіліст, що боровся з пошлістю, рутиною, брехнею, нищив всі і вся авторитети і забобони, він вірив тільки в науку, у тверезу потрібну діяльність. Пишучи про Базарова, Митя часто вживав слово «ми». Так, ми — Базаров, Писарєв і подібні їм люди, молодь, що прагнуть чесної діяльності, боротьби в ім'я зовсім нового життя...
Він зрозумів з гіркотою і болем, що навіть наукові відкриття, які мали б служити лише прогресу, тепер часто збільшують людські страждання, так само як технічні винаходи, нові машини, що мусили б бути джерелом достатку і щастя, породили, навпаки, хронічну і невиліковну в теперішніх умовах бідність і злидні. Він доходить до основного — на світі не повинно бути голодних, пригнічених. Наука, мистецтво в руках меншості — це не добро, а зло, а треба, щоб вони були надбанням усіх. Так само, як труд, праця повинні бути не тільки обов'язком, а смислом життя. Не невільничий труд більшості, за рахунок якого може розкошувати меншість, а творчий труд усіх без винятку людей. Отак логічно він доходив до соціалізму.
Кожна книга, кожен новий твір, який він читав, примушував замислюватися не лише над образами, виведеними в творі, а аналізувати всі явища життя в їхній складній взаємодії.
У цьому було багато спільного з молодим Герценом — бажання, сміливість домислюватися до глибини, виявляти коріння, безстрашно уявляти наслідки й кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, він ішов далі — життя, наука за ці понад двадцять років, що минули з часу появи «Дилетантизма в науке» та інших праць Іскандера, зробили неймовірні кроки вперед, і молоді навіть Герцен здавався тепер поміркованим лібералом, і в теоретичних підвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Приміром, він не поділяв думок Герцена, що шлях в Росії до соціалізму — це шлях селянської общини. Та однаково — вони були в одному таборі борців і саме за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловській фортеці. Так, за Герцена.
Він не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з організацією «Землі і волі», він навіть не брав участі в студентських виступах і заколотах, бо вже закінчив на той час університет, він тільки писав для «Русского слова» статті, і сповнені вони були такої пристрасті, розуму і дотепної юнацької задерикуватості водночас, дохідливого викладу і величезної ерудиції, що та молодь, яка йшла на демонстрації, збиралася на мітинги протесту проти утисків, консервативних нововведень, які обмежували вступ до університету, проти рутини у навчанні, — вся та молодь відчувала в ньому свого соратника — молодого, бонового, хай навіть такого, що надто захоплюється в боротьбі проти усталених поглядів і, може, помиляється в своїх радикальних висновках, але ж саме цей радикалізм і захоплював молодь.
Його думки, його переконання були співзвучні ідеям соціалізму, неминучості революції, і хоча він ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вірили, в нього вірили, і не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листівку-відповідь мерзенному Шедо-Феротті. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов від себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росію, вона скрізь розповсюджувалася урядом.
Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-під його пера!
Та листівку Писарєва не встигли надрукувати в таємній «кишеньковій» друкарні. Баллода було заарештовано, а серед його паперів знайшли рукопис Писарєва.
Члени комісії, які розглядали справу «пропагандистів» та «кишенькової друкарні», навіть не могли читати вголос ці рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи імператора, бо весь постріл проти примітивного Шедо-Феротті, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи імператора, проти них самих. Він писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат університету: «Шедо-Феротті дорікає Герцена в тому, що той ніби порівнює себе з коронованими особами. В цьому докорі виявляється як моральна низькість, так і розумова малість Шедо-Феротті. Яка ж різниця між простою людиною і помазаником божим? І яка ж охота чесному діячеві думки порівнювати себе з царственими лежебоками, які, користуючись довірливістю простого народу, пожирають із своїми придворними гроші, добробут і робочі сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель між Олександром Івановичем Герценом і Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порівнянням».
З яким сарказмом, нищівно, без краплини поваги написав він:
«Слабкі люди, поставлені високо, легко стають злочинцями. «Злочин», на який ніколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмінно зроблений ним як самодержцем всея Росії. Тут місце псує людину, а не людина місце».
І він цілком одверто закликав у своїй листівці до революції: «Повалення благополучно царствуючої династії Романових та зміна політичного й громадського устрою становить єдину мету і надію всіх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революції, треба бути або зовсім обмеженим, або цілком підкупленим на користь панівного зла».
Писарєва рятувало лише одне — його листівку не встигли надрукувати і розповсюдити. Спочатку він взагалі відмовлявся від усього. Та потім, коли вже зрозумів, що саме відомо слідству, зізнався, що написав він під впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, — одне слово, ніхто через нього не постраждав і сам він намагався весь час запевнити себе, що він витримає цей термін ув'язнення, не загубивши ані часинки! Тридцять два місяці — дев'ятсот сімдесят п'ять днів — двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин — один мільйон триста шістдесят п'ять тисяч шістсот хвилин...
Поряд з усім, що піднесло його на стільки щаблів угору, в ньому лишалося ще стільки зовсім дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки!
Нічого, ці години і хвилини, які він, як маленький, смішний гімназист, вирахував для себе, він не промарнує навіть тут. А попереду ж іще все життя!
Коли б тільки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що він тепер передумав і заново переоцінив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хіба він усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстерніше, і він вірить, що це він зуміє зробити.
На черговому побаченні з матір'ю він просить:
— Мамо, голубонько, виклопочи мені дозвіл займатися літературною працею! Адже і гроші потрібні, я ж знаю, як ви там бідуєте.
Мати перелякано слухає цю неймовірну просьбу...
* * *
Варвара Дмитрівна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з- «прошенієм». «Прошеніє» матері по-жіночому наївне, по-материнському просте — дозволити її синові, що сидить заарештований в Олексіївському равеліні, займатися літературною працею, мотивуючи це тим, що заробіток потрібний не лише для самого заарештованого, але й для його родини — матері й сестер, які жили з цього заробітку.
Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенаті розміркували тггчим, власне,- це може пошкодити? Адже всі статті, які напище заарештований, проходитимуть найсуворішу цензуру.
Дозвіл було дано.
Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж «кульками» те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони «Русского слова» журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття «Наша университетская наука», а ще за місяць — «Очерки из истории труда».
Але ж він хотів написати ще про Базарова — велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері — найкращому своєму другові.
Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!
Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей — незалежних, чесних, вільних.
* * *
Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, — зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, «кришталевого хлопчика», так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, — молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.
Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди — така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: «Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти».
...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз — скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.
— Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, — казала мати, — але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав — у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...
Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.
— Чорт з ним! — добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. — Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.
Все ж таки добре, що його люба робота — журналістика — дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.
— Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? — спитав він про сестер.
— Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.
— О, — засміявся Митя. — Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.
Мати зітхнула. Він — не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти — де їй розібратися в усіх угрупованнях — лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.
— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: «Це для мого Миті»...
— Ну, от вона в іншу крайність впадає, — знову засміявся Митя. — Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, — жартував він. — Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру «по маленькій», щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!
Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:
— Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волі він накоїв би інших «дурниць» —далеко серйозніших навіть, ніж прокламація-відповідь Шедо-Феротті на захист Герцена!
— Да, от ще новини, про Марі Маркович. Вона, кажуть, зовсім розійшлась з Опанасом Васильовичем.
—Правда? Як добре!
— Що ж тут доброго? — заперечила мати. — Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волі, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловіка, зійтися з молодшим за тебе юнаком...
— З ким? — зацікавився Митя.
— Кажуть, це племінник Герцена, син його кузини Тетяни Петрівни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була відкрита певна й гарна кар'єра, він поїхав за кордон, зустрів там нашу Марі, і, незважаючи на матір, тиняються скрізь удвох.
— Хіба вона тиняється? — здвигнув плечима Митя. — Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її нові твори, їх люблять, я сам мрію написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марі її самостійність у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича і дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врешті розгледіла і мала сміливість покинути, не фальшивила, не лицемірила. Я не знаю, який він — цей її коханець, але, справді, мамо, я заздрю йому. Я б хотів, щоб мене любила така жінка — розумна, талановита, самостійна!
— Надто самостійна!
— І для якої поговір — ніщо, — вів далі Митя, — і яка не створена для кислої метушні хатніх злиднів, а живе вищим інтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Ні, мамо, я радий за Марі. Коли буде нагода, передай їй привіт від мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це відчував змалку.
— Побачення скінчено, — байдуже повідомив черговий жандарм.
Ах, скільки ще хотілося сказати синові. І так завжди. При чому тут Марі і її легковажний романі І в той же час подумала — може, й добре, що трохи розважила його сімейними плітками Вона, як завжди при несподіваному закінченні побачення, — завжди це ставалося несподівано, хоча знала — двадцять хвилин, не більше, — заметушилася, дрібно-дрібно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що він давно невіруючий, але ж це було споконвічне материнське прощання.
Зашепотіла:
— Бережися, голубчику мій, я клопотатиму, далі клопотати му!
— Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, — ласкаво мовив найрадикальнішнй у Росії нігіліст. — Все буде гаразд. Поцілуй від мене усіх наших.
— Арештований, до камери, — байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
— Марусенько, мила моя, дорога! Нарешті!
— Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обіймалися і цілувалися, дві подруги — Марія і Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а пані Пфьоль, бо нещодавно вийшла заміж за орловського поміщика Пфьоля Олександра Карловича. Він давно вже не був орловським. Жив і служив у Петербурзі, навіть не в малих чинах, і мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марію, зустрівшись з нею цього літа в Парижі. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марією вона досить довго не бачилась. Після студій співів і музики в Дрездені вона вчилася в Лондоні.
Як багато хотілося розпитати, розповісти подругам! Навіть добре, що Олександра Карловича не було дома і вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрічах, непослідовна, хаотична, але не припинялася ні на мить: і коли Сонечка влаштовувала Марусю у відведеній їй кімнаті, і коли Маруся пішла митися з дороги, а Сонечка теж пішла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася і, звичайно, коли, нашвидку перекусивши і випивши кави, сиділи вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарі.
— Так ти познайомилась у Лондоні з Герценом? — спитала Маруся.
— Аякже! Мої милі Рейхелі — от чудові люди, вони просто були мені за батьків, написали заздалегідь Герцену, і, коли я приїхала в Лондон, він від них перейняв опіку наді мною Він, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я воліла брати уроки у Гарсія, брата мадам Віардо Я й не мріяла потрапити до неї в учениці, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у неділю, я завжди приходила до Герценів. Свої ж, росіяни... Я, правда, більше бу вала на жіночій половині, з жінками — Татою. Не Мейзенбуг, Наталією Олексіївною, коли та була вільна.
Але ж ти багатьох бачила, не тільки жінок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунін, коли ді знався, що я від Рейхелів, заспокоїтися не міг Німців він не любять, з Мальвідою Мейзенбуг весь час сперечався, а втім — цікавився, чи пам'ятають його дрезденці.
— Я теж познайомилася з ним, коли він приїздив до Парижа, — докинула Марія. — А от у Лондоні так і не була більше.
— Був там Саша — Герцен-Юніор, — вела далі Сонечка. — Він, як повернувся з Гейдельберга, став іншим, зовсім наче підмінили його. Тільки й розмов про Росію, про революційні справи.
— Певно, Олександр Іванович задоволений? Він страждав, що його діти далекі від цього.
— Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю діяльність, став просто політичною людиною. А наукова його діяльність?
— Уяви, він не кинув своєї зоології, працює, пише статті, виступає з лекціями. Він, між іншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росії. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
— І я тієї ж думки, — погодилася Маруся.
— Хоч яка я завжди далека від політики, але ж хіба можна лишатися байдужою? — мовила Сонечка.
— Та ще після року, проведеного в Лондоні, близького знайомства з Герценом та Огарьовим.
— Безперечно, — сказала Сонечка. — Я на багато речей тепер іншими очима дивлюся, хоча і я, і чоловік зовсім осторонь від усього.
«Це й добре, — подумала Марія, — для мене зручніше, що я саме у них зупинилася».
— Хоча б ці пожежі, — зітхнула Со'ня. — Ти не уявляєш, який то був жах бачити, як займається один будинок за іншим. Ніколи не було таких величезних пожеж.
— Ти читала, Герцен писав: «А коли на Русі не горіло?» Це ж абсурд, що уряд приписав ці пожежі студентам, таємній організації. Невже ти віриш у це?
— Звичайно, ні, ніхто з освічених людей у це не вірить. А які утиски почалися! Мій чоловік каже, що вони зовсім не потрібні, такі утиски. Вони лише викликають обурення навіть у тих людей, які й не хочуть втручатися у політичні справи. А їх навпаки — наштовхують на небезпечні роздуми. Ну, чому, приміром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися літератори...
— Саме тому...
— Наче всі літератори вороги уряду.
— Коли б так! — засміялася Марія. Соня насварила їй пальцем.
— Будь обережна, ти не уявляєш, що тут діється. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всі знають, і твого кузена Писарева. Взагалі після пожеж все так круто повернулося, всі стали такі підозріливі, недовірливі, неприємно стрічатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном.
— А я, навпаки, тим, хто тут, — і, з мить помовчавши, Марія додала:— Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернігові. Ти ж у Чернігові бувала — коло Красного мосту. Це краще, ніж у Стародубі. Він раніше писав, що в Стародубі житимемо. Взагалі, весь час у нього плани міняються. То він сповістив так задоволене, що в Чернігові видаватиметься газета «Десна», там такі добрі друзі в нього — Глібов, Ніс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Іллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай і мене там у газеті наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пісні чеські переклала. У мене там, у Парижі, завелися друзі чехи. Коли оце лист знову від Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копієчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизі, не візьму. Не подобається мені, навіщо він ту свою працю чесну та хорошу на цю змінив.
Сонечка цього не розуміла. Яка різниця — аби сам чесно працював.
— Ні, ні, — переконливо заперечила Марія, — то зовсім інші гроші, вони пектимуть мені руки.
— А багато він тобі надсилає взагалі, що не печуть? — спитала, усміхаючись, Соня. Вона знала безгосподарність Опанаса.
Марія засміялась і обняла подругу.
— Правду кажучи, поки що ні, тільки ті, що за мої книги одержує.
— Оце вже дійсно чесно зароблені. Ти там дуже бідуєш, певно, Марусенько?
— Ні, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Білозерським, побуваю в редакціях російських журналів. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобіса нізащо не друкуватимуся, хай хоч без копійки сидітиму. Я була незадоволена, що Іван Сергійович мої оповідання йому передав.
— Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і «Современник» і «Русское слово» тимчасово припинені.
— Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
— А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:
— Їй же богу, не знаю.
— Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?
— Аякже, — сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?
Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.
— Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, — сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. — Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?
— Ваша правда, — зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.
* * *
Дівчинкою Сонечка була завжди спокійною, сором'язливою, дуже милою і доброю і майже ніколи не втручалася в чужі справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздрості, наче так і належало. І тепер, ставши заміжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою.
Вона й раніше ніколи не розпитувала ні про що. Знала — Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тільки ніяково буде за свою цікавість. Та їй не тільки з цікавості, а й з співчуття хотілося знати, як же живе Маруся насправді, що гадає робити. Вона зрозуміла: коли чоловік Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну — Маруся майже зраділа з цього приводу. Чоловік, як усі самовпевнені солідні чоловіки, цього не помітив. Він був задоволений, що Марія Олександрівна не заперечує, погоджується з його думкою і порадою. Але ж Сонечка, як жінка, підмічала завжди більше нюансів і деталей. З тактовності вона не питала зайвого.
Як тільки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи від сина Богдася, і вдвох вони сміялися над їхньою різномовністю та були зворушені їхньою безпосередністю.
«Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять років!) і обіцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним (франц.) і мені дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем і з m. Vachi, і привези мені іцо-небудь до різдва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.), які ти мені надіслала. Je t'aime de tout mon coeur і обіцяю бути courage et sage (Я люблю тебе від усього серця обіцяю і бути мужнім і розум ним (франц.).
Твій хлопчик Богдась».
— Ну, а як Пассек? — не стерпіла, ніби між іншим, спитала Сонечка. — Застряв також у Парижі?
— Застряв, — комічно зітхнула Марія. — Париж — то вже таке місто... Люди зовсім іншими стають. Ти ж сама там також бувала і ще приїдеш, певне, мрієш?
Отак вона завжди повертала, коли не хотіла відверто говорити. І вже Соня не наважувалася розпитувати про «маленького Пассека», але ж бачила, що листи линуть зливою саме від нього, а не від Богдася.
О, ці листи. Вони не давали спокою Марії. Добре, що вдень було дуже ніколи. Справді, їй треба було якнайшвидше поладнати не тільки доручення Сахновського, а й свої особисті справи.
Насамперед з «Основою». Побачитись з редактором Василем Білозерським. Він так рідко їй писав, вона ніколи до ладу не знала, що він одержав, що друкує з її творів, які гроші вже надіслав, скільки ще надішле. Вона казала: «Скоро я питатиму у місяця, у зірок, у сонця, де Василь Михайлович?»
Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадів їй, він ставив її найвище серед усіх українських письменників, але ніколи вона не сподівалася, коли прийшла до них, такої щирої радості його дружини Надії.
Марія принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, — фото Олександра Івановича Герцена. Вона тут же написала на звороті картки: «Вам від мене. М. О.»
— Ви бачили Герцена, — прошепотіла Надія Білозерська. — Ви там зовсім інше життя ведете.
— Але я б не того хотіла, — сказала Марія. — Все ж таки життя на чужині — не справжнє життя.
Василь Михайлович замахав руками. Він був якийсь розгублений, неспокійний, наче прибитий. Весь час здавалося: він хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничі справи, тут він робив, що міг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
— Сидіть поки що там і не рипайтесь. Я не знаю, що там з «Основою» буде, такі утиски з цензурою, такі присікування, такі сперечання між своїми, а тільки ж по почали.
Надія насупилася і, коли чоловік чогось вийшов, сказала Марії:
— Не можна всім догоджати. Тоді якраз усі й будуть незадоволені.
— Але ж справді становище Василя Михайловича тяжке, — для годиться спробувала його захистити Марія. — От же закрили російські журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й «Основу» припинять.
— Принаймні у них, у тих журналів, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно трудніше вести.
— Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарешті, наш український журнал, але ж мало того, що він — український. Адже серед українців різні люди, різні напрямки, а він, журнал, один і стає мимоволі рупором найрізноманітніших уподобань.
— Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, — мовила Надія. Може ж вона бути з Марією Олександрівною, Марком Вовчком, цілком одвертою! Це одразу відчула Марія.
— Я сама дивувалася, читаючи, — сказала Марія. — То така розумна стаття про промисловість України, піднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хліба в Європі, щоб витримала конкуренцію Угорщини, Північноамериканських Штатів, Дунайських князівств, Туреччини, які можуть забити нашу хлібну торгівлю, і наші величезні запаси просто згниють. Я раділа, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залізниці, про судноплавство, щоб наш Дніпро став великим судноплавним шляхом.
— Як колись із варягів у греки.
— Але набагато далі — від України в європейські держави. Справді, я читала й бачила нашу Україну розквітлою, багатою, культурною...
— Так, так, — із захопленням підтакувала Надія.
— І раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторські мрії: «Щоб уся земля селом стояла». І сам же собі суперечить! А ці його твердження, що є нації «одвічно демократичні». Що він, забув наших українських панів?
— А про ту ж залізницю, яка так піднесла скрізь життя, написав: «Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба», — додала Надія, — і зовсім уже одверто: що «як є такі люди як ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися». Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.
— До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.
— Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор «Основи», по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори «Марко Вовчок», і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій «Основі» я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!
— Та що ви? — здивувалася і розсміялась Марія. — То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.
— Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...
— Годі, годі, — замахала руками Марія.
— А як він редагує, — не втихомирювалась Надія. — Часто від думки автора нічого не залишається!
— Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, — і додала лукаво, по-жіночому, — в усіх відношеннях.
— Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, — засміялась Надія, — тому він і плете хтозна-що. — (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).
— Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.
— А його тепер теж нема в Петербурзі.
— Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх «основ'ян».
— Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого — їй же право, «Современник» справедливо нам дорікнув.
Марія подумала: «От коли б видавати за кордоном — тут не можна, звичайно, — український журнал на зразок «Колокола», вільний, революційний». Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.
— Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матеріалів? — захоплено казала вона. —Скільки з України полинуло б звісток, скільки молоді, що прагне діла, адже в кожному університеті і в Києві, і в Харкові, і в одеському ліцеї ростуть гуртки. Лондонські видання через Одесу поширюються, певне, не менше, ніж тут, у Петербурзі або в Москві. Мені розповідали хлопці, які зараз за кордоном. А всі слов'янські країни? Хіба для них це н( було б живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про поляків і казати нема чого.
— Ну, поляки не «однакі». Деякі мріють українців усіх під Польщу.
— А ми «однакі»? Ви ж так не думаєте, Надієчко! Це побоювання Василя Михайловича. А згадайте друзів Тараса Григоровича, Желіговського, Сераковського, Станкевича? З Желіговським ми часто зустрічаємося в Парижі, я буваю у нього. І знаєте що, я б до журналу притягла б багато жінок. Оце була б сила!
— Як я часто думаю про це, скільки нашої жіночої сили гине в оцих хатніх турботах, в цих кубелечках удаваного сімейного щастя! — аж загорілася Надія. — Це було б надзвичайно!
— Про що ви так палко розмовляєте? — спитав, заходячи, Василь Михайлович.
— Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, —з викликом кинула Надія.
— Жінки завжди лишаються жінками, — добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такі жіночі розмови, ніж небезпечні тепер — на політичні теми.
Прощаючись, Марія міцно обняла Надію. «Поки я тут, я вас часто бачитиму».
Саме від Надії вона дізналася докладно і про весняні студентські заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хірургічної академії, було також тоді заарештовано, і Надія не тільки переживала за молодшого брата, вона всією душею співчувала молоді.
Але ці розмови також точилися не в присутності її чоловіка, Василя Михайловича Білозерського.
* * *
«От не пощастило!» — подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!
Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським. Ніколи не бачилися, а немов були близькі знайомі. Адже їх звів її друг Добролюбов, коли вона зустрілася з ним у Неаполі. Короткий час, усього три місяці, а здавалося, їхня дружба тривала довгі, довгі роки! Для неї його смерть була великим горем. Аж до самої смерті його вони листувалися. І поки вистачало у нього сил, він читав коректури її творів, в «Современнике» вони надрукували «Жили-были три сестры». Завдяки Добролюбову Чернишевський узявся за її літературні видавничі справи, Некрасов вважав її своєю.
Тепер нема надії скоро побачити Чернишевського, а от і з Некрасовим не познайомилася.
З «Современника» у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.
Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов.
«Добре, що хоч з ним познайомилась», — подумала Марія в першу мить знайомства.
«Як добре, що ми познайомилися! — з радістю думала Марія весь час перебування в Петербурзі. — А Саліас Єлизавета Василівна зовсім не права. Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово і однобічно дивилася на нього!»
Ще в Парижі чула про Слепцова від Єлизавети Василівни Саліас. Він був товаришем її сина Євгена, був замішаний у московських студентських історіях, а в її журнальчику «Русская речь» надрукував свої перші нариси. Талановиті, розумні нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її невиразному плутаному журналі, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга й одразу відчув своє справжнє рідне місце в «Современнике».
Графиня Саліас, згадуючи його, казала: «Він напрочуд красивий, просто красень, і жіночим питанням займається не лише в своїх статтях».
Він, справді, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим, холодним. Та ж Марія, коли хотіла, вміла швидко розтопити будь-який холод! Василь Олексійович одразу відчув, що ця молода, гарна жінка, на якій Париж уже лишив свій відбиток, перш за все — колега, товариш по роботі.
Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони подружилися в Італії, сподівалися на зустріч у Петербурзі, і он як трапилось...
І Миколу Гавриловича так і не побачила, тільки листовне познайомились.
— Він також дуже хотів вас побачити, — сказав Слєпцов. — Ви б чули, як він говорив про вас, про ваші твори, як високо їх цінив. Він казав, що після Гоголя ви тепер один з кращих прозаїків.
— Ну, це занадто, — почервонівши, засміялася Марія. — Іноді й великі уми надто захоплюються і помиляються.
На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творів, і перебільшені похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що Чернишевський так відгукнувся, і ще дужче боліло за його долю.
В них обох, і в Марії, і в Слепцова, підсвідомо було вже таке відчуття, що саме Микола Олександрович Добролюбов і Микола Гаврилович Чернишевський наказали їм зійтися, і подружитися, і бути в одному таборі.
Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як триматися, і Марії було байдужісінько, що він був такий красивий, Дон-Жуан, як казала графиня Саліас. До того ж вона зрозуміла, що це неправда. Звичайно, жінки закохувалися в нього, інакше й не могло бути, але ж він справді був захисником і борцем за жіночі права, тут він перейняв естафету від Михайлова, і він радів, що познайомився з жінкою-письменницею, яка розуміла, що справа не в дрібних подачках, полегшеннях і дозволах, а жіноче питання — одне з основних засад докорінної зміни всього устрою життя. Марія швидко зрозуміла, що він тої ж віри, на яку навертав її Добролюбов, — соціалістичної.
Слепцов багато їздив, ходив по селах, відвідував фабрики й заводи не тільки для того, щоб записати влучні слова та приказки і ефектно використати в літературній праці, а справді дізнатися, як живе народ, показати це і боротися за нього.
Він зображував перед нею майстерно різні сценки, зустрічі на фабриках, з селянами, так що інколи не можна було втриматися від сміху, та раптом зовсім іншим тоном він робив серйозні висновки з цього.
— Не може бути ніяких полюбовних згод з поміщиком, народ обманутий, і чим більше загострюються їхні взаємини, тим швидше знайдуть пригнічені вірний шлях.
— Шлях революції?
— Атож. І ми не маємо права стояти осторонь. Мені становище нас, літераторів, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги: праворуч — «вузька стезя доброчесності», ліворуч — «тернистий шлях беззаконія», посередині — «двері милосердя», для всіх напіввідчинені, двері, через які ми можемо ступити на «шлях поблажливості». Звичайно, важко вибрати, навіть коли й віриш, що єдино чесний шлях — «тернистий шлях беззаконія». Ми ж знаємо, куди він завів Михайлова, Шелгунова, Чернишевського...
— Писарєва, — додала тихо Марія.
— Та попри все, хіба ми, літератори, маємо право стояти осторонь і не боротися не лише словом, але й ділом, особливо ті, кому, як вам, бог дав талант?
Хіба вона сама не замислювалась над цим?
А що їй робити з її заплутаним «сімейним» життям? Хіба не благає її Саша — все сказати Опанасу Васильовичу і одружитися з ним, ні перед ким не ховатися, бути завжди разом, хіба ж вони не люблять одне одного? Вона одержувала тут від нього листи, повні розпачу, суму за нею, зневір'я і навіть, навіть недовір'я. Боже, невже він їй не вірить? Невже він не бачить, як їй важко? Вона сама вже відчувала, як їй не вистачає його, вона звикла, що він коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з його?
Хоч кожен день був заповнений справами, клопотом, вона нудьгувала і сумувала без нього все дужче і дужче. Хіба вона коли нудьгувала так без Опанаса? Розлука — теж найвірніше випробування.
— Марусенько, ти схудла за ці дні, — похитала докірливо головою Сонечка. — Ти весь час заклопотана, кудись поспішаєш, та так не можна. У Петербурзі зараз я відповідаю за тебе.
— Перед ким? — гірко всміхнулася Маруся.
— Перед усіма! — вихопилося у Сонечки, і раптом вона замовкла. Правда, перед ким? Ні, вона вірно відповіла — «перед усіма».
А Маруся увечері, перед тим, як лягти, уважно глянула на себе у дзеркало. Вона справді схудла? І що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай і так. Ні, ні! Я хочу, щоб він любив мене. Я не хочу старіти і марніти. Вона сіла за стіл, їй захотілося швидше написати йому, швидше — щоб він знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб він чекав на неї. І хай не дивується, що вона змінилася.
«Чи пізнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, і скажу тобі, що приїду сумнішою, ніж була, хоч відчуваю, що спочатку про це все забуду і, побачивши тебе, зрадію як божевільна»...
Ох, як вона хоче його побачити! Коли б він знав, цей дурненький Саша, який ще сумнівається в її любові!
«Я люблю тебе, мій друже, дуже люблю, вір мені. І завжди, і скрізь.
Не одержиш моїх листів — не думай, що любов моя змінилася. Твої приходять раптово і бог відає як і чи всі, — не знаю... Я завжди любитиму тебе, мій дорогий, милий, і не менше від того, якщо заміж за тебе не піду. Щоб заміж піти, на заваді стоїть Опанас Васильович, якому це буде гірше від смерті...»
Звичайно, як Саша не розуміє, не може вона цим убити Опанаса — офіційною розлукою, офіційним другим шлюбом. Не може... Та й чи потрібно це... «А потім, моє серце, чи будеш ти щасливий зі мною, як з дружиною?»
Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом з Сашею, але чоловік і жінка — то вже зовсім інше, ніж закохані. Ні, ні, так складно зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
«Кажуть — все минає, і як часто я сама бачила, що все минає». Але про це гірко писати, хоча й думається.
«А потім третє і, може, найголовніше. Хіба час тепер щастю, коли стільки нещастя навколо скрізь.
Хіба час думати про себе, адже важко відірватися від свого куточка, коли його заведеш, і працювати для незнайомих, коли є таке знайоме і своє рідне.
Ось тобі, милий, зовсім не забутий, уся правда. Ти не сердься, я сказала тобі найпотаємніше, що в душі у мене.
Хіба ти думаєш, що можна, сміючись, відкинути від себе дороге й рідне і вийти з свого дому на бездомів'я? Не знаю, як іншим жінкам...»
І раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у неї, хіба — через Сашу, через Опанаса — не бездомів'я?..
І вона заплакала, не скінчивши листа...
* * *
Їй не хотілося повертатися до Пфьолів, не хотілося заходити до Білозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймні він такий далекий від усього її життя, а все ж таки брат, рідний брат, навіть незручно, дізнається, що була тут і не завітала. Навіщо вона розсентиментальничалась і зайшла? Валер'ян зустрів здивовано, якось звисока-поблажливо. Навіть зрозуміти не могла Марія — з якого дуру? Майже не розпитуючи її, почав з апломбом казати, як він клопочеться про встановлення свого дворянського звання, в якихось паперах щось було наплутано, він тепер установлює істину. До чого це було байдуже Марії!
— Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже — повертай додому, до чоловіка. Втеряти легше, ніж здобути, а то і'і пізно буде.
— Що ти верзеш? — здвигнула плечима Марія.
— А те, що не думай, що навіть така терпляча людина, як Опанас, буде до смерті чекати. І йому терпець увірвався. Тож моя порада, швидше кидай там свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди — займуть твоє місце. Святе місце порожнім не буває — хе-хе-хе!
Марія не знала, що сказати.
— Там, кажуть, така актрисочка-співачка коло нього зітхає. Він уже і на квартиру до неї переїхав, дарма що заміжня. Кажуть, там таке сопрано, що крига тане, як вона співає. А тиііі Опанас — ти ж сама знаєш — почує вашу малоросійську пісню, та й розтане — хе-хе-хе!
— Годі. Не твоє діло, — різко зупинила Марія.
— Та ти все-таки сестра, хоч і легковажна. Пора тобі за розум узятися і своїм хлопцем займатися, а не чужими молодиками. А то, може, надішлеш Богдана сюди? Все-таки родичі — не дадуть загинути.
— До побачення. Ні, краще прощавай! — встала Марія і, похапцем одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тільки чула за спиною: «хе-хе».
Який був уредний, такий і лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до нього? Інше муляло й пекло.
Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марія про це «сопрано», якусь співачку Меланію Овдіївну. Та якось пропускала повз увагу, не надавала значення.
Влітку одержала від Дорошенка коротенького листа, що їде до Парижа добрий його знайомий студент Павло Косач, він розповість про їхнє життя, про Опанаса Васильовича. Марія радо, як завжди, прийняла земляка. Він про Опанаса Васильовича не так багато розповідав, їх обох інші справи більше цікавили. Проте казав, що Опанас Васильович захопився аматорськими виставами. «Наталка Полтавка» в Чернігові мала величезний успіх, брала участь чудова співачка Меланія Овдіївна Загорська. Була б вона першокласною актрисою, так у неї чоловік — звірюка, старий, ревнивий і горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на світ. Тоді Марія не надала особливого значення, знала душевну добрість Опанаса, бажання допомогти людині та ще й талановитій. А зараз, хоч і обурилася до нестями на Валерка, якимось жіночим чуттям раптом повірила, відчула — Опанас уже не з нею.
А кличе ж її? Він сам не знає, що робити... Але ж він коло тої.
Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловіка?
Ну й добре. Навіть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить. Вона ж не принесла йому щастя.
І в той же час, всупереч всій логіці, десь глибоко всередині муляло почуття образи — хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна, що Опанас ніколи її не розлюбить і що ніхто її замінити не може?
Геть це низьке жіноче почуття!
Хай він буде щасливим. Якщо він зміг полюбити іншу, вона ніколи в світі не повернеться до нього.
Вона раптом відчула себе самотньою. Саша? Ні, ні, не треба Саші. Коли Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усміхнулася гірко, вона боялася розплакатися тут, на вулиці. Вона нікого не обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. «Ніхто не винен, сама я, сама я», — як співала колись. І чому для своїх почуттів у неї інша мірка й інші вимоги? І чому вона хоче тільки брати, нічого не даючи? Вона згадала вірного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нічого.
Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:
— А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!
— Чому? — спитала наче байдуже Марія. — Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.
— Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.
— Аз ким же? — так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: «Далі очі, далі серце...» Так от чому останнім часом не було від нього листів.
— Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
— Він уже, здається, не мій, — примусила себе усміхнутися Марія.
— А й до тебе дійшло? — почервоніла Сонечка. — А може, це все неправда, плітки?
— Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш — і добре, між іншим, робиш, — то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас — хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
— Не думаю, — похитала головою Сонечка. — А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?
— Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.
— Як? Назовсім? — злякалася Сонечка.
— Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.
Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...
* * *
На тій станції стрічалися поїзди — з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з «невідомих» причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.
Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій «обіденній» станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.
Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет і стояли столики. Всі столики були вже зайняті, та їй їсти не хотілося, їй хотілося швидше їхати, бути «дома». Дім її там, де Богдась, Саша і її письмовий стіл з її рукописами.
Думала про своє, але мимоволі усе відбивалося наче на фотоплівці, усе, що бачила навколо.
От пробіг чепурун-повар з таріллю пиріжків — запахло м'ясним і капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офіціантам, і сусідам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-під якого вибивались дрібно завиті кучерики. Вона гірко ображена, що до телячої котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрі.
Даму заспокоює солідний пан з хвилястими баками кольору піску, з орденом на грудях.
За сусіднім столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка, розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському місці, а в своїй їдальні, і наче те, що вони кажуть, найважливіше і всі повинні чути.
Пройшовши поволі зал, щоб не зіткнутися з кимось із офіціантів, котрі стрімголов розносять борщі, пиріжки, котлети, Марія вловлює, навіть не бажаючи прислухатися, різноманітну розмову:
— Весілля буде а l'anglais...
— Хіба це риба, рибка повинна бути не більше за чотири вершки...
— Ваш брат посилає пару кадетів, він хоче вирвати дітей з поганого грунту й пересадити в добрий.
— Що за фантазія?
Марія виходить на перон. Краще подихати свіжим повітрям, а перекусити уже в вагоні тим, що нав'язала їй силоміць дбайлива Сонечка. На пероні не було такої метушні, як у залі. Вона одразу помітила двох хлопчиків у кадетській формі; одному було років дванадцять. «Старший трохи за Богдася, — відзначила зразу Марія, — а той менший, мабуть, років восьми, певне, братики».
Щось зацікавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красі, але з досить добродушним рум'яним обличчям.
А от хлопчики були бліді й сумні. Безмежно сумні. По сірих очах під густими довгими віями, по цих тонких личках Марія одразу пізнала поляків.
Проходячи повз них, Марія із співчуттям глянула на хлопчиків, і так її вразила гірка журба дитячих очей, змучені бліді личка, що вона, не замислюючись, спитала по-польськи:
— Може, я можу чимось вам допомогти?
Вони були ошелешені, але старший, опанувавши себе, захлияаючись і поспішаючи, пояснив: їх забрано від мами. його, Адама, і братика, оцього братика Чесю, вночі забрали, і мама не знає, де вони, і писати їм не дозволяють... Якби міг він передати мамі, коханій мамі, що він усе пам'ятає, ніколи не забуде і Чесю берегтиме... І хай вона знає... Тільки якій передати...
— Я передам, — мовила Марія і сунула йому в руки свою маленьку записну книжечку.
Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся і суворо, що не в'язалося з його дурнуватим виглядом, сказав, що розмовляти з паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
Марія не заперечувала, хлопчики, тремтячи, відійшли, а вона зупинилася коло фельдфебеля.
Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно! Вона так спокійно перепросила його й почала розмовляти з ним, що в нього не було ніяких причин не відповідати такій «благородній» дамі. Вона ж бо розпитувала про його службу й звідки він родом, чи не сумує в Варшаві за своєю родиною і зовсім непомітно для нього перейшла на розмову про цих хлопчиків. І він сказав, що це діти бунтівника, яких його превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з корінням вирвати у цих гадюченят бунтівливі замашки. Він говорив докладно, бо дама співчутливо дивилася на нього. А в цієї дами хололо серце, коли вона слухала його. Та їй треба було обміркувати, як же взяти наз-ад свою записну книжечку.
Після першого дзвоника починається метушня. Фельдфебель поспішає до хлопчиків, і тут розумненький Адам наче навмисне ронить свій кадетський кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дістати, — адже він відповідає за цих «гадюченят». Вони мусять бути в повному порядку. І в цей час записна книжечка уже в руках Марії. Пасажири юрмляться коло вагонів. Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вікні голівки хлопчиків. От вони, братики, притулились один до одного. І не може забути, ніколи не може забути Марія останній погляд Адама, і як Чеся склав свої рученята на грудях...
10
Повстання було придушене. Настрої в суспільстві, давіть у людей співчуваючих до того полякам, мінялися. Це не первина в історії. Схиляння перед переможцями і картання переможених.
Тепер уже більше бачили не просто непідготовленість і огрі.хн проводирів і усього керування «рухавкою», а говорили обурливо про самі ідеї, прагнення повстрання. В Росії починав панувати реакційний «квасний», патріотизм, і вже голосно, особливо колишні ліберали, лаяли Герцена і його «Колокол», лаяли ті люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його незламне співчуття полякам, і прірва між балакунами-лібералами і справжніми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська справа тепер була критерієм дійсних переконань.
За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у повстанські загони, вже з ледь прихованим докором за легковажність, нерозважливість або з лицемірним жалем стрічали поранених і переможних втікачів, чудом врятованих.
Марія проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само жадібно перечитувала «Колокол». Який невимовний сум огорнув її, коли прочитала в «Колоколе» про загибель Андргя Потебні в бою повстанського загону. З розповідей Сахновського вона наче добре знала його, і здавалося їй — вона бачила його, бачила. Може, у Желіговського? Може, у Салїас? Адже казав Сахн&вський, що він, Потебня, так змінював свій зовнішній вигляд і так перевтілювався для конспірації, що часто й' друзі його не впізнавали. Та, може, ті сірі уважні очі мовчазного юнака, що так пильно одного, вечора вглядався в неї, — може, то були його? Чому вона тоді не заговорила з ним?
Вона потім дорікала Сахновському, — чому не показав, не познайомив з Потебнею?
— Не довелося, — тільки й відповів Сахновський.
І Сераковський загинув. Його повісили...
Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.
* * *
Писати для Марії — це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся — не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь — куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!
З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.
Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.
— Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво — його дружина Олександра Миколаївна.
Жінка — справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса — усмішка, що немов усіх зігріває.
Трапляється така краса, що одразу скажуть — «яка мила», а потім уже «красива», бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.
Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках — певне, їй років двадцять — двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.
— Я дуже рада познайомитися з вами, — каже Олександра Миколаївна. — Я читала ваші твори, ваш роман у «Современнике» про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.
— Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, — підхопила графиня. — Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.
— Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, — усміхнулась Марія. — У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.
— Так, так, навпаки, нам — двом письменницям, старій і молодій — завжди є про що поговорити.
— О, з вами про різницю віку не думаєш, — щиро сказала Марія. — Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.
— Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні — жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, — засміялася графиня. — Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.
— Щоб чинити опір?
— Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. — Нахилившись до обох жінок — Марії і Олександри Миколаївни, — графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: — Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає особисту трагедію. Якось не находить місця в житті. — І додала багатозначно: — Вона була близьким другом письменника Достоєвського, ближче ніж другом, але чомусь наступив розрив.
— Шурочка, — покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.
— Гарна пара, — мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: — Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, — добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.
Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг — одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.
Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як подругу, хотілося взяти під руку, піти кудись удвох, гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомінкими, де на тебе ніхто не зверне уваги, або принаймні хотілося сісти десь. у куточку, подалі від усіх і розмовляти одвертіше й, щиріше, ніж із Єлизаветою Василівною.
А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:
— Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! — Але, зітхнувши, додала: — І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії — абсолютно не вартий її А тут — її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.
— Вона і син? — спитала Олександра Миколаївна
— Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,
А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...
— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.
— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.
— А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?
— О. — підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.
— В альбомчику, — вела далі Олександра Миколаївна, — в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.
— Крім «Колокола».
— Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
— Ну, це вам легко вдалося, — усміхнулась Марія.
— Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.
— Ви покажете мені?
— Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка — шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, — добродушно всміхнулась вона.
— Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, — мовила Марія.
— Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
— Обов'язково незабаром прийду до вас, — сказала вона, — і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір — вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, — призналася вона, — мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.
Тепер уже було далеко не безтурботно і для Богдася... Рятувала його жвава й енергійна вдача. Але ж він уже добре знав, що таке сидіти без грошей, прожити цілий день лише на смажених каштанах... Він, правда, досить байдуже ставився до цього.
— Я хочу з вами часто стрічатися, — вирвалось у Олександри Миколаївни. — Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже тут багато російських художників, товаришів і знайомих Валерія, стипендіатів Академії. Я інколи втомлююсь, бо їхні безконечні балачки відривають від роботи, адже мені треба також працювати. Я хочу сама заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самі знаєте, скільки часу забирає мала дитина. А скільки хочеться подивитися в Парижі! Ви, певне, вже все тут бачили? — спитала вона у Марії.
— Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також люди. Добре, коли цікаві, але, може, не цікаві для тебе, а потребують твоєї уваги.
— Ми вже бачилися тут із Бакуніним, він у нас був, і ми його відвідали. Він живе польськими справами. Здається, і графиня також.
— Ну, це зовсім у них по-різному. Ви самі побачите — її відвідують поляки всіх напрямків і уподобань. Правда, — додала вона, усміхнувшись, — у неї можуть зустрітися люди, яким треба зустрітись, це ж також потрібно!
З скількома тут вона сама, Марія, познайомилась. Та от і з Бакуніним... А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до українців і всіх слов'ян. Він сказав, що передасть його на Україну. Цікаво, чи дійшов цей лист до адресата? Адже за цей рік стільки там трапилося! Головне — поразка польського повстання. Рік тому вона була в Петербурзі, майже напередодні подій.
Для Марії тепер ставлення до польських справ стає мірилом людини. Олександра Миколаїна розповідає, що в Росії стає помітним охолодження до «Колокола», до Герцена саме за його гаряче співчуття до Польщі. Марія знає, що Герцен, знітивши серце, відчуваючи біду — адже він розумів усю непідготовленість, незлагодженість, непорозуміння з «білими» і «червоними» між поляками, попри все це, коли вже нічого не можна було зупинити, писав свої полум'яні статті на сторінках «Колокола». Тепер Добролюбов нічого не міг би йому закинути. Цікаво, чи показував йому Бакунін той лист до слов'ян, що написав удвох із Марією? Там же відбилися думки Герцена про права кожного народу на свою мову, свій розвиток... А от Тургенев дуже критично ставиться до її «дружби» з поляками.
— Ви чули, — долітає до них голос Єлизавети Василівни, — Тургенева викликали зараз до Росії, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж він хворий, і йому дали відстрочку. Та й, здається, обмежились якимось листом із запитаннями щодо зв'язків з «лондонськими пропагандистами» так звуть у Третьому відділі наших лондонських друзів.
Марія спалахнула. Іван Сергійович весь час листується з ними, їздив до них, але в той же час такий далекий від них! От і з Бакуніним — він щедріше за всіх допоміг грошима, допоміг дружині Бакуніна, хоч і ніколи не бачив її, але ж між ним та Бакуніним неперейдена прірва! Це тут зрозуміло кожному Цікаво, як триматиметься він?
— Кажуть, ви дуже дружні з Тургенєвим? — питає Олександра Миколаївна.
— Була дуже дружна, — відповідає з ноткою суму в голосі Марія, — і тепер ми стрічаємось... та вже зрідка. Життя йде, люди змінюються... Але ми стрічаємось... — повторює вона. — Я вас познайомлю, коли хочете. А з Бакуніним, здається, Тургенев і не зустрівся...
— А ви бачили дружину Бакуніна?
— Бачила й здивувалась.
— І я також. Що їх зв'язує? Хіба тільки те, що полька?
— Та її начебто і не обходили польські справи, вона нічим таким не цікавилась. Взагалі її Париж наче звів з глузду. Михайло Олександрович так всепрощаюче лагідно казав: «Вона ж така молоденька — і вперше в Парижі!»
Марія подумала при цьому — от і Олександра Миколаївна молоденька, не старша за Антонію Бакуніну, і теж уперше в Парижі!
— Він бідкався, — згадала Марія, — що не може одягти її з шиком, купити все, чого їй хочеться, він з нею, як з дитиною, і, знаєте, вона теж до нього дуже добра, якось довірливо ставиться, але без тіні любові, усе приймає, як належне. А він її любить страшенно, навіть ніколи не уявляла, що він може так любити, з такою ніжністю та терплячістю. Вона досить гарненька, схожа на тендітного польського хлопчика, правда?
— А от розмовляти з нею нема про що!
От їм обом було про що розмовляти, навіть більше, ніж гадала Саліас, знайомлячи їх, і кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що тут, у Парижі, ми зустрілися!
* * *
Саме тут, на кладовищі, не думалося про смерть, бо тут переплелися безсмертя і життя.
День був весняний, якийсь фіалковий, як взагалі повітря у Парижі — синьо-фіалкове, з різними тонкими відтінками вранці, удень і ввечері.
Скрізь багато квітів, густого плюща, що заплів дерева, пам'ятники й хрести. І поки не підійшли до тої частини кладовища. де безліч забутих, занедбаних могилок, де великі бідняцькі спільні могили, вони зупинялися коло пам'ятників «знайомим людям».
Навколо буяла весняна зелень, людей сьогодні стрічалося зовсім мало, бо день був звичайний, буденний, а не свято, не неділя або субота, коли приходять родичі покійних. Просто дехто прогулювався так само, як і вона, Марія, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобі, з Шурочкою, як звали її близькі.
Вони полюбили вдвох блукати, ці дві такі гарні і такі несхожі між собою жінки, та в чомусь дуже рідні й зрозумілі одна одній. Щедрістю душі? Бажанням пізнати якнайширше і найглибше життя? А ще — відчуттям краси в якихось звичайних людських вчинках, і в цій першій весняній зелені на кладовищі, і в безсмертних рядках, що колись вимовили і написали ті, могили яких зараз вони оглядали.
Одні пам'ятники — мармурові й бронзові бюсти — були схожі на тих, кому були поставлені, інші —зовсім ні... Але все ж таки вони нагадували ще живих, з усім притаманним людям людським горем, щастям, славою і бідами, і хотілося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
Марія відхилила густий плющ, який майже зовсім закрив обличчя письменника на постаменті, — широке, веселе, жваве.
— Який він тут здоровий, міцний, впевнений, що підійме велетенську глибу — томи своєї людської комедії!
Вони обидві помітили, що збоку сидить молодий художник і змальовує пам'ятник.
— Пробачте, — мовила Марія і відійшла.
Шурочка не втрималась і мимохідь зазирнула з-за спини художника в його малюнок і ледь знизала плечима.
За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.
— Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, — іронічно мовила Марія. — Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число «безсмертних».
До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.
Він знав, що лишиться в серці народу, — пошепки сказала Шурочка. — Це далеко почесніше.
А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.
— Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, — мовила Марія. — І стежки майже не І. видно.
— Яке страдницьке, змучене обличчя! — зітхнула Шуроч; ка. — Його музика — моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.
— Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, — заперечила Марія. — Я теж його дуже люблю.
— Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, — засміялася Шурочка. — Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.
— Це, справді, вам більше личить, — милуючись нею, мовила : Марія.
— Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? — з жалем сказала Шурочка.
Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?
— Його дуже любив художник Делакруа, — мовила Шурочка. — Він вивозив його хворого гуляти, називав його «маленький Шопен». Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.
— Делакруа не так давно помер, — сказала Марія. — Яка прекрасна його «Свобода на барикадах»!
— Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро — не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники — його друзі й учні — самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, — Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. — До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, — хитрувато примружила вона одне око.
Марія розсміялася.
— Познайомитися ближче — я з охотою. А портрет — не уявляю, щоб я позувала!
— А я уявляю, — переконливо сказала Шура. .
— Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, — запропонувала Марія. — От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.
— Але ж вона їх уже не кохала, — заперечила Шурочка.
— Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? — роздумливо сказала Марія.
Могила Мюссе була в сімейному колі — сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.
Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:
Mes chers amis, quand je mourrai,
Plantez un saule au cimetiиre,
J'aime son feuillage йplorй;
La pвleur m'en est douйe et chиre,
Et son ombre sera lйgиre
A la terre ou je dormirai.
(Коли я вмру, посадовіть
Вербу плакучу наді мною.
Свою бліду прозору віть
Вона похилить в супокої,
І буде тінь її легкою
Для того, хто під нею спить.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
— Правда, чарівні вірші?
Шура дуже любила вірші. Вона ніколи про це не казала, але тримала їх безліч у пам'яті. Для Марії це було чимось органічним у Шурі, невід'ємним від її синіх очей, дитячої усмішки, усього ніжного, поетичного обрису.
Звичайно, не при всіх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюблені вірші, рядки, що вразили її. Вона любила, як і Марія, ритися в книгарнях, на лотках у букіністів, і коли знаходила, відкривала для себе раніше не знаного поета або й давнього «знайомого», зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодією рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотілось поділитися цим дарунком з іншими.
— «Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов». Правда, Майков вірно сказав, — нагадала їй якось Марія.
З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.
От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
— От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie І.
(Та леле, генія Петрарки я не маю,
Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,
Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, —
Пожертвувати можу всім своїм життям.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.
А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.
— Я вам інколи заздрю, — признається Шура. — Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.
— Ну, звідки ви це взяли? — зашарілася Марія.
— О, любові, як кашлю, затаїти не можна, — переконливо мовила Шура. — Здається, так кажуть італійці. Робота для нього — що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.
— І захворіли ним?
— О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш «Tristesse» (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, — я певна, між іншим, що не менше й щастило, — проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, — хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне — «Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht».
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! —
підхопила Марія. — Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!
Але радійте, я відчуваю — Мюссе мені стане близьким... Може, справді через Сашу... — додала вона роздумливо. — Де ви купили Мюссе?
— Не смійте купувати, я ж вирішила, що я подарую вам.
— Шурочко! — Марія докірливо глянула на неї.
— Не турбуйтеся, ми одержали вчора гроші. Однаково прийдуть гості — і ми їх проїмо і проп'ємо на радощах, — мовила Шурочка. — Художники інакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, — призналася вона щиро. — Ну, з ким можна отак просто читати вірші, так відчувати життя?
— Отут, на кладовищі, — тихо мовила Марія. — Та Гейне похований на Монмартрському кладовищі. Там взагалі бунтівники — Марат, Лелевель.
Хіба вони знали обидві, що не мине й десяти років і саме кладовище Пер-Лашез увійде в історію революцій і мало хто й знатиме, що названо воно було колись ім'ям духівника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбі, а назва «Пер-Лашез» буде навіки зв'язана з іншою трагічною і величною подією — загибеллю перших комунарів, бійців Паризької комуни.
— Я знайома була з Лелевелем, — сказала Марія. — Мене водив до нього Герцен у Брюсселі.
— А ви поведіть мене хоча б до його могили, і знаєте, я тепер не хочу приходити з порожніми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квіточку.
— Для цього потрібний буде цілий сніп квітів, — зауважила Марія. — Звичайно, відриваєшся якось від роботи, — мовила вона роздумливо, — але я виправдовую себе тим, що інакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, свої «Листи з Парижа». Мені замовили такі нариси. Про це мене раніше просив і редактор нашого українського журналу «Основа», але, на жаль, журнал уже припинив своє існування. Так що пишу для російської газети.
— Може, для цього вам треба поблукати самій? — делікатно спитала Шура.
— Ні, ні, я вже сама багато скрізь ходила, а тепер мені з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час — от про це треба напи сати, от про це буде цікаво прочитати, і коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дізнаюсь про те, що мені самій цікаво знати, а в голові, в пам'яті завжди лишається, що найдужче вразило, — значить, про це й треба написати. Мені навіть краще з вами, наче не тільки двома своїми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рідко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тільки розмовляти, а й мовчати... які не заважають мовчати... і писати... Раніше я могла коли завгодно і де завгодно писати, аби не торсали, — засміялася вона. — А тепер мені треба бути наодинці.
— Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, — пожартувала Шура.-- Сказати правду, я ревную Валерія до його картин, але ж тільки до картин! А він мене до всіх і всього, навіть до власного сина!
— Ні, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, — мовила роздумливо Марія. — Мені самій дивно: при ньому я можу писати, і він завжди радіє, що не заважає мені.
Справді, він єдиний ні в чому не заважав. З ним вона як сама з собою — може, це й є критерій справжнього щастя? Але є різниця в їхньому ставленні одне до одного. Він не може без неї. А вона так само, як без нього, не може бути без своєї роботи. Ні, не треба думати, хто дорожчий — він чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання — він чи Богдась. Це зовсім різне. Не треба важити на терезах і торгуватися з життям. Адже вона і без людей, без друзів також не може!
Вона відмахується від цих думок. Тим більше, що вже прийшла до одного кардинального рішення.
— До речі, — каже вона Олександрі Миколаївні, — я збираюсь переїхати з rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.
— Як? Це ж, здається, навіть не Париж, це невеличке село.
— Скоріше передмістя. Але це мене не лякає. Уявіть собі — на березі Сени, два кроки до справжнього лісу і квартирка — кілька кімнаток. У мене буде цілком відокремлена — бачите, як важно! А головне — садок, правда, невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево, немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабіч справді чималі сади і ліс, справжнісінький ліс, куди можна буде тікати! Хазяйка з гордістю казала, що в Нельї живуть відомі французькі поети. Хто саме, вона так і не назвала, але це говорилося з таким виглядом, що після цього не можна було торгуватися за платню! Між іншим, там, звичайно, дешевше жити.
— Мені шкода, що ви будете так далеко, — зітхнула Шура.
— Зовсім ні, — переконливо заспокоїла Марія. — Це сорок хвилин їзди від центру Парижа. Хіба це багато? Отак, знаєте, від Тріумфальної арки, бульварами, потім Єлісейськими Полями і прямісінько до нас. Ви будете часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повітря! Ви не уявляєте, як я скучила за свіжим повітрям, зеленим листям — щоб його багато було, — за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мріє про рибалку!
— А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? — обережно спитала Шура.
— О, та він же найщасливіший! У нього теж буде там окрема кімната. А ви ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрібне свіже, чисте повітря!
Так просто сказала це Марія, а скільки вона перемучилась і передумала до того — це ж починалось зовсім якесь нове життя. Разом із Сашею. Уже не як закохані напівтаємні коханці, а як подружжя, справжнє подружжя.
— Ну, значить, і я щаслива за вас, — щиро сказала Шура, — і, правду кажучи, найбільше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте із своєю роботою? Це ж додасться ще стільки турбот — я-то знаю!
— Хіба мені звикати? Та коли ми будемо разом, мені здається, у нас буде більше часу і для роботи. І він буде доглянутий — він став так часто хворіти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе мені, порадить в хазяйстві Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й дуже боїться подорожі. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її приїзду.
— Ми вам допоможемо, — вихопилось у Шури, — та й, певне, весь ваш вірний почт.
— Ну, звичайно, уже розподілили обов'язки! — засміялася Марія. — Ви часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерія Івановича, я певна, він приїздитиме туди з пензлем і фарбами.
— От я й подарую вам на новосілля Мюссе, ви ж знаєте — на щось дорожче я зараз неспроможна!
— Це найдорожчий подарунок, тим більше, що ми мріємо, нарешті, купити книжкову шафу. Ми вже бігали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку річ купують, може, раз у житті! Мюссе займе в ній почесне і достойне місце! У мене назбиралося багатенько книжок. Я не можу спокійно проходити повз книгарні, треба ж, нарешті, щоб було де їх ставити!
— Ах, як це буде чудесно! Вони обидві раділи.
— Так ми підемо на Монмартр? — питає Марія, коли вони вже прощаються.
— Обов'язково! Але як це легковажно лунає: «на Монмартр», немов ви пропонуєте мені прогулянку й розваги в улюблених художниками і студентами кав'ярнях і театриках Монмартру, — лукаво сміється Шура. — Інколи мені, правда, хочеться скрізь побувати і трошки розважитись, якщо справді там цікаво й весело.
— Ми побуваємо і там, я мушу багато про що написати в своїх «Листах». Я обміркувала і занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в суді...
— От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? Поєднати приємне з корисним?
— Я була вже з ним один раз, це дуже цікаво, хоч і досить важко, і вже зовсім не можна сказати, що приємно. Але ж взагалі наша робота — приємне з корисним, хіба не так? Так от — перше: суд, — Марія загнула один палець, — два: установи для малолітніх злочинців. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тільки для Олександра Вадимовича, а й для мене, і не лише в тому, що напишу про них. Далі, три: школи для сліпих і глухонімих дітей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселіше. Шість: народні гуляння, бали для робітників. Не лякайтесь такої легковажності!
— Навпаки, мені це все дуже цікаво, я в захопленні!
— Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу відвідати й написати про церковні проповіді та великопісні концерти.
— Де ми спокутуємо наші розваги на ярмарках і балах!
— Як бачите, мої «Листи» зовсім не будуть схожі на листи Герцена, якими я зачитувалась і які відкривали мені очі й збагачували думки. Він охоплював усе, вирішував політичні міжнародні питання і філософські проблеми.
— А ви дасте життя робітничого Парижа, Парижа бідноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, — хіба це не потрібно і не цікаво?
— Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу піти навіть не для того, щоб потім одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
— І Гейне.
— І Гейне.
* * *
Так само, як і біля кладовища Пер-Лашез, біля Монмартрського було багато крамничок, лотків з квітами — живими й штучними. Веселі дівчатка, наче низали намисто, робили гірлянди, бутоньєрки, вінки, продавали широкі стьожки з готовими
 
 
 
 
 
 
 
волі, від Парижа, від оточення нових друзів, які слухали й вимагали розповідати все, все, що трапилось там, yа батьківщині. Адже тут вони перебували в атмосфері дискусій, сперечань, сварок, якоїсь метушні, а там — діяли, жертвували своїм життям.
— Ви — наші герої! — сказав Желіговський після розповіді Тедзика.
А потім, коли йшли вдвох з Марією Олександрівною, і вона сказала задумливо:
— Справді, Тедзику, ви герой.
— Ну, хоч ви не кажіть цього, — щиро обурився Тедзик. — Вам-то я розповів більше, ніж Желіговському. Таких, як я, були сотні, і навіть у в'язниці не знали наших імен, бо ми вигадували. І такі, як я, тільки рядові виконавці, солдати повстання.
Дійсно, він їй розповів далеко більше, ніж Желіговському, коли там увечері зібралося кілька чоловік, бо їй він хотів передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, він не виніс на люди, і Марія намагалася уявити все, як було там, на Україні, в Києві, поки тут сперечалися, дискутували, і «білі генерали» мріяли про урочистий в'їзд на білому коні до Варшави, урочисті паради під старими знаменами.
А те, що відбувалося там, на батьківщині, що пережив сам Тедзик і сотні таких, як він, було так.
За розпорядженням повстанського Центрального комітету мали почати повстання на Україні одразу за повстанням у Польщі, але воно відкладалося з багатьох причин.
Уже на початку 1863 року трапилися великі провали, арешти в Одесі, Києві, Житомирі. Особливо зле відбився на підготовці повстання провал «Революційного агенства» в Одесі, яке мало міцні зв'язки з Києвом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 році через Одесу готували втечу підполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, і ще тоді в руки жандармів потрапило багато ниток. Нитки і вели до Києва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентів-зв'язківців, вже добиралися до голови Комітету — професора університету їсидора Коперницького, але, певне, хотіли зібрати більше матеріалів, з арештом зволікали, і старий професор, своєчасно попереджений, зник із Києва. Отже, ні Красовського, голови «Землі і волі», ні Коперницького, керівника польських революціонерів, у Києві вже не було.
А повстання за всяку ціну мали почати напровесні 186З року. «Диктатором на Русі» був призначений Лнтось Юр'євич, і він сам командував одним із київських рейдів повстання і в його саме загоні й був Тедзик, який після своєї втечі й подорожі до Чернігова знову повернувся до Києва, але переховувався від поліції.
З Антосем Тедзик познайомився з перших днів вступу до Київського університету, хоча вчилися вони на різних факультетах. Антось був «вільним слухачем» історико-філологічного, а Тедзик — юридичного. Та вони стрічалися у професора Коперницького, підполковника Красовського, і обидва з запалом працювали в недільних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським.
У Антося, Стефана, Тедзика, — так само, як і між їхніми старшими друзями — Красовським та Коперницьким, — було цілковите взаєморозуміння в питаннях самовизначення та незалежності Польщі, України, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед «українських громад» і польських товариств — «гмін» — такого розуміння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з поміщиками на вигідних умовах і що саме шляхта матиме велике значення у повстанні, і поки що ні Коперницький, ні Антось Юр'євич і їхні однодумці, які були за докорінний перелом саме на селі, ще не могли відстояти своїх позицій. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потім Коперницький, а Красовського, якому замінили смертну кару засланням до Сибіру, вже потайки вивезли з Києва, молодий «диктатор на Русі» мусив прийняти на свої плечі великий і важкий тягар відповідальності. Він, як і його друзі, покладав надії на «Золоту грамоту», яку підготував і надрукував у багатьох примірниках Комітет. Це було звернення до селян, а «Золотою грамотою» воно звалося, бо надруковане було почасти золотими літерами. Між іншим, і цю золоту фарбу метиковані хлопці дістали у монастирській друкарні. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували таємно в університетській друкарні. «Золота грамота» оголошувала, що селяни «безвозмездно» одержать у вічне володіння землю без усяких там відробітків на пана. Обіцянки в цій грамоті були розпливчасті, туманні, але й Антось Юр'євич, і ватажки інших повстанських загонів вважали, що треба обов'язково привернути на свій бік українських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють і свої права.
Багато поляків — шляхти, студентської молоді — більше мріяли про національне відродження Польщі, а не про права селян, — не лише українських, білоруських, литовських, а й своїх -— польських.
Та гасла повстання вже об'єднували тисячі різноманітних людей, і палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорів над усіма заклик до боротьби за визволення від тиранії російського самодержця.
Тедзик не бував на засіданнях Комітету, де розроблялися плани, але догадувався, що київські підпільники збираються останнім часом на квартирі в Антося, який жив на Мало-Володимирській вулиці, і звідки керували підпільною роботою та підготовкою до повстання.
Марія, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала ці назви знайомих вулиць у любому Києві. Адже вона жила там, ходила ними, вони всі поставали перед її очима з своїми тополями та каштанами. І, помітивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальніше всю топографію.
Рядові члени, як він, Тедзик, часто стрічалися в манежі у Ромуальда Ольшанського.
. О! Манеж університетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспішав туди Тедзик! Ніде правди діти, крім ділових зустрічей, він навіть не по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди. Аякже, вони вчилися стріляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Він дуже полюбив коней. З якою заздрістю дивився він завжди на сірого в яблуках коня Вабія. Це був красень кінь, просто казковий кінь графині Moщинської, який також стояв в університетському манежі і якого дивак берейтор, відданий друг Красовського і Коперницького — Ромуальд Ольшанськии нікому, звичайно, не давав.
— Це кінь графині Мощинської, —казав він таким тоном, немов це був недоторканий кінь Королеви. .
І уявіть, 26 квітня, так, того пам'ятного 26 квітня ын дав цього коня ватажкові найбільшого загону, поручику Київської інженерної команди Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанці звали «козаком Са вою;».
— А як же графиня Мощинська? — здивувалися тоді хлопці — київські студенти, гімназисти, офіцери, що складали повстанський загін, та й сам ватажок, козак Сава — Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи розкішну, шию красеня Вабія і не вірячи своїм очам.
— Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному поляку, — урочисто й безапеляційно — мовив Ольшанський. — Вабія у неї конфісковано і за постановою передано командиру вашого загону.
Хлопці вважали за краще не допитуватися, чия була постанова і хто конфіскував.
Так що Вабій теж узяв участь у повстанні.
Увечері 26 квітня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях загін юнаків, озброєних рушницями та шаблями: Такі ж чималі загони і зовсім невеличкі групки потяглися з різних кінців Києва — піші й на конях.
Вони прямували усі до застави, до села Біличі. То був збірний пункт, а. вже звідти, розбившись на десятки й сотні, ішли на села Романівку, Баланівку, Бородянку, Піски. Якою свіжістю, бадьорістю віяв цей київський-вечір, і не хотілося замислюватися, що зброї мало, що до Києва, Житомира, Кам'янець-Подільського вже, стягаються війська. Відкладати однаково не можна було, але ніхто й не думав про загибель і поразку. Мало зброї? «Зброя повстанців у руках ворога» — передавались слова Стефана Бобровського, тепер військового наг чальника повстання у Варшаві. Проти них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть «косінери». Клеплять коси по ковальнях, точать ножі та списи по усіх усюдах.
Тедзик із загоном Юр'євича їхав по Васильківській дорозі. Загін розмістився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевірили рушниці, шаблі, пістолети. Розгорнули своє повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польські жінки, які попри всі накази губернаторів не скидали жалоби, і на цьому червоно-чорному знамені були хрест і слова: «В ім'я бога за нашу і вашу зольність».
Тедзик перевірив свій похідний ранець. Там лежав чималий пакет — аркуші «Золотої грамоти».
— Ми будемо читати «Золоту грамоту» в кожному селі, на кожному хуторі, — сказав Антось. — Ми скажемо людям: «Ми повстали і боремось «за нашу і вашу свободу».
Хіба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе своє молоде життя?
.Вони проходили Села — Мотовилівку, Фастів, Дідівщину, Голяки... В деяких місцях їх зустрічали навіть з церковним дзвоном, з рушниками, але здебільшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'євича і, головне — читання «Золотої грамоти». Так. Виймали аркуш, оздоблений золотою фарбою, і на цьому аркуші вгорі був зображений хрест та Ісус Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось із загону повстанців читав:
— Во ім'я отця і;сина, і святого духа. Разом з .Польщею і Литвою піднявшись проти московського панування, щоб добути вічну свободу й щасливу долю цілої нашої країни, заявляємо перед богом,-цілим .світом і народом,, що іншого щастя не жадаємо для нашої дорогої країни й не знайдемо ніде більш, як тільки у волі, свободі і рівності всіх мирян, якої б вони віри і якоvo стану не були. Ажадаючи найбільше щастя сільському.людові на вічні наси,постановляємо...»
Де було дядькам, та дідам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про які до сварок сперечалися «білі» й «чорвоні»і Де їм було збагнути, що, написавши про «дорогу країну», «білі» мали на увазі Польщу в старих її межах і що дідичі не втратять своєї вигоди!
Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: «Сільський люд у селах і хуторах панських і казенних — однодворці, чиншовики і т. д. від сьогодні вільні, свободні й рівні в правах з іншими жителями країни.
Землі орні, сіножаті й садиби панські й казенні, которі за чинш або за відробіток держали селяни, будуть від сього дня власністю кожного хазяїна без жодної за них плати...»
Від тих слів загоралися очі, всі присувалися ближче, щоб нічого не пропустити, і не піп бубонів з амвона не зрозумілий нікому маніфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося.
Ох, як тоді Тедзик обвів усіх очима й повторив двічі навіть задерикувато, наче кидаючи виклик тій владі, що досі тяжіла й знущалась із цих людей:
— «Можуть і мають право переходити з місця на місце до сподоби, і ніхто їм у тому перешкоджати не буде».
А зупинивши погляд на молоді, на дітлашні, що звичайно юрмилася тут попереду батьків, оголосив майже врочисто: «Можуть і мають право вчитися по всіх школах і бути в крайовій службі нарівні з іншими обивателями країн».
І тут матері почали хреститися, і підшморгувати носами, і витирати очі кінчиками хусток — діти їхні мають право вчитися по всіх школах...
Ще були пакти про священиків, про їхні права й обов'язки перед народом, щоб і вони мали з чого жити, але не стягали з людей гроші за духовні послуги.
— А то інколи поховати нема за що, — зітхнула якась бабуся.
— Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, — промовила коло неї молодиця, притуливши до себе міцніше прегарнесеньке дитинча, яке тільки лупало очима, і було йому поки що байдужісінько, як та коли його хрестили, а чи й зовсім ще не змогли.
Ще юнаки закликали пристати до них і обіцяли за це, хто залишиться живим, землю, і садибу, і досмертну плату з народного скарбу.
Тедзику здавалося, та ні, не здавалось, він знав напевне, що це найвищий, найсвятіший день у його житті. З його рук, з рук його товаришів люди приймали волю, землю, людські права. Серце калаталося від захоплення. Приєднувалося до їхніх загонів ще не дуже багато. В деяких селах виносили хліб, овочі, молоко, проводжали врочисто, і для загону було несподіванкою те, що сталося в селі Солов'ївці.
Адже поліція не дрімала. Уже заздалегідь у багатьох селах провадила вона й свою урядову «агітацію». Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб і царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усіх повернути під своїх польських панів, усе спольщити, православну віру заборонити. Вербували людей, сільську стражу, за це обіцяли і платню, і всі речі, що відіб'ють від повстанців, і всілякі нагороди та вигоди.
Увечері, коли повстанці вийшли з Києва, поліції вже наказали бути на варті, створювати засади, негайно вести повстанців у волосне правління, сповіщати поліцію. У перших селах, які проходив Юр'євич, ще не було проведено цієї поліцейської роботи, отже, загін стрічали добре. Але в селі Солов'ївці сільська сторожа організувала засаду, і вночі, коли повстанці під'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою іти до волосного правління.
— Ми й так маємо йти до волосного правління, — сказав Юр'євич. — Ми не воюємо проти вас, ми несемо вам волю і ваші права. Ви скличте сход, і ми пояснимо вам усе.
Він навіть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже порозумівся він із селянами у попередніх пунктах! Тут має бути так само.
Але навіщо було складати на возі зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загін рушив до волосного правління, оточений сільською вартою, далеко численнішою, ніж загін.
Самі селяни з варти були розгублені, вони гадали, що зустрінуться з розлюченими ворогами, які одразу кинуться в бій, а юнаки цілком миролюбно розмовляли з ними.
Раптом десь позаду коло возів пролунав постріл. Це один із поліцейських найманців схопив пістолет повстанця, вистрелив у темряві і сам же зняв гвалт:
— А! вони стріляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхні теревені, бийте їх одразу, ворогів наших! — і перший кинувся на групу повстанців. Це був наче той сірник, від якого може початися пожежа в цілому лісі.
— Вони стріляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! — горлала тепер уся юрба, стріляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кілками.
Ніхто не вийшов з цієї сутички цілим. Дванадцять юнаків лежали побиті до смерті. Решта була покалічена, поранена. І їх, поранених, побитих, зв'язали й кинули в льох. Потім перевезли до київської фортеці — в'язниці. Вони опинилися в Прозорівській башті. Серед них був важко поранений Антось Юр'євич і, на щастя, тільки побитий Тедзик..
* * *
...Жахливо було перший день і першу ніч. Антось майже не приходив до пам'яті, і його в подальші дні поки що не чіпали й не водили на допити. Ходити він не міг і до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався про нього. Йому здавалося — Антось помирає. Отут, у тюремній башті, він помре. Адже він нічого не говорить, тільки стогне, а лікар не приходить, і товариші самі невміло зробили перев'язку. Якось уночі Антось заворушився, застогнав і раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
— Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?
— Тихше, присунься, — раптом почув Тедзик слова, вимовлені, безперечно, у цілковитій свідомості. — Слухай, Тедзику, мені, звичайно, дуже зле, — зашепотів Антось, — а втім, не настільки, як я ще удаю. Мені треба зволікти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волі. Ми мусимо втекти звідси. Ти розумієш, коли я піду на допит — кінець один: шибениця. Це надто безглуздо — такий кінець, коли ми тільки почали життя і діло...
Звичайно, це було безглуздо — отак сидіти й чекати шибениці. Тедзик в усьому поклався на Антося.
Антось лежав. Він вставав лише, коли всі спали і коли Тедзик з іншими хлопцями пересвідчувалися, що і варта куняє. Тоді Антось вставав і тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькі загратовані щілини-вікна.
Тедзик раптом згадав тут, у в'язниці, у Прозорівській башті київської фортеці, те, що чув колись малим..Про це,'здається, казав його батько матер..: А може, дядько, її брат? Адже вони обидва і сиділи, і тікали, і були в засланні... Та, врешті, не так уже важливо, хто з них казав, а Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиняється. Тедзик, навпаки, боявся, що час біжить надто швидко і вони не встигнуть підготувати втечу.
У в'язницях Києва, Житомира, Вінниці сиділи сотні повстанців, та це зовсім не означало перемоги приборкувачів повстання. По-перше, їх дурили ці ж самі арештовані, сидячи за гратами, по-друге, вони тікали, всілякими засобами тікали.
Багато ув'язнених називалися не своїми прізвищами, казали імена вже забитих, збивали з пантелику жандармів. У сутичці під Верхоліссям у полон узяли світловолосого й світлоокого юнака, якого називали "козаком Савою", а прізвище його було Іванський. За кілька днів хтось довів, що це Тарасович — один з ватажків, невловимий і небезпечний. Поліція раділа. Та радість її була передчасною. Юнак утік просто з-під її носа, і згодом було виявлено, що з волі підкупили навіть ісправника, поліцейських чиновників, і він втік, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! І був це начальник повстання в Київській губернії, поручик київської інженерної команди Володислав Рудницький!
На волі діяла безупинно підпільна організація допомоги ув'язненим, діяла запально, наважуючись на ризиковані неймовірні вчинки. Розлютовані жандарми казились. Вони ніяк не могли намацати ниток цієї організації, бо «зараза» проникла 'навіть у варту, навіть у їхнє середовищеі Одні допомагали ув'язненим із співчуття до ув'язнених, з ненависті до начальства, інші — не вважали за потрібне втримуватися перед підкупами, треті — під загрозою помсти.
Тедзик був уже не Шуазель, він назвався вигаданим прізвищем і доводив на допитах, що він потрапив цілком випадково в ту колотнечу, його взяли помилково, він і в Києві не жив, плів хтозна-що. Антосеві було важче. Його взяли лід його ім'ям, провокатор-свідок запевняв, що саме він — ватажок київського загону і взагалі київського підпілля. Та вдень Антось лежав:, стогнучи і не рухаючись...
На волі не дрімали. Чого тільки не вигадували, особливо жінки, особливо дівчата. Вони збирали кошти, підкупляли варту, зав'язували близькі знайомства, з офіцерами поліції, у кожної з них сидів «наречений», з яким благали побачитись, в передачах передавали в найрізноманітніший спосіб не лише записки, а навіть інструменти, які могли б зиадобитяся.при втечі. , Молодь є молодь. Вже за кілька днів, виглядаючи з-за грат, хтось із юнаків весело повідомляв усій камері:
— .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!
«Чорним ангелом» назвали невідому поки що, тонку високу паненку, в усьому чорному, з чорними величезними очима і чорним волоссям, пасма якого вибивалися з-під жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося — вартові її просто оояться. У цій камері, де сиділи Антось і Тедзик, не знали, хто вона.
Камера їхня була вщерть переповнена. «Скрізь так, — проговорився з нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, —як оселедців у бочці, та воно вам на краще. Це коли в одиночній — то вже каюк. Або, не приведи господи. Косий капонір!»
Косий капонір — то вже. був для смертників або довічно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт київської фортеці та використовували для ув'язнення. Київський Шліссельбург. Він містився в ущелині київських валів, коло військового госпіталю: Крім природних неприступних стін — крутих високих горбів, ще збудували високу огорожу, і скрізь стояла посилена варта.
Випадково, — а може, й не випадково, — від одного з офіцерів; варти дізналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий університетський берейтор. Усі враз змовкли й схилили голови.
Звідти порятунку не могло бути!
За кілька хвилин, коли офіцер пішов, хтось із хлопців мовив:
—- От цікаво б дізнатися, а що з Вабієм? Невже Вабія забрали й віддали графині?
— Ні! — озвався інший. — Вабій був наш до кінця — його забили в сутичці.
Прозорівська башта не була така безнадійна, як Косий капонір. їхня камера містилась низько, майже підвальна, і найкраще їм було видно ноги — багато ніг — у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офіцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певні години прийому передач починали мелькати жіночі ніжки.
— Дивіться, за «Чорним ангелом» вже з'явилось наше Чортенятко, — повідомив юнак, який притулив обличчя до грат — «черговий по гратах», як жартома називав таких Тедзик. — Дивіться, слово гонору, воно мені до вподоби більше, ніж «Чорний ангел»!
— Я розумію, що варта боїться «Чорного ангела», я б сам її боявся! — признався Тедзик.
— Ой, товариші! Чортенятко із своїми усмішками та бісиками в оченятах просто заговорює зуби черговому офіцеру.
— Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька ніхто нас не застукав, — мовив із своїх нар Антось. — Що ви гадаєте, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врешті і на ваше Чортенятко, і на «Чорного ангела».
Шкандибаючи, він причвалав до віконця.
— Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко — Зуня — наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
— Так я ж бачив Казика й раніше, і тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит — він же офіцер!
— Значить, він як офіцер буває тут! Треба неодмінно зв'язатися з ним і з Зунею! А я хворію далі, і нога не дає мені ходити, — мовив Антось, вкладаючись знову на нари.
Він недаремно оглядав усі кутки, не тільки в камері, а й у коридорі, куди інколи вночі виходив, недарма він розпитував фельдшера, чи далеко до тюремної лікарні, а потім зітхав і казав: «Ні, мені не дійти, ви вже не сердьтеся — приходьте до мене», а легкий у взаєминах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко їм, бідним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, — взагалі, всі були зайняті виясненням всілякими способами топографії і географії їхньої фортеці і навколишніх місць, головне — шляхів до Дніпра. Яка була радість, коли в одній із передач, яку передали дівчата вже до їхньої камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, — Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом відчув під зубами папірець.
— Матка боска! — вирвалося у нього. — Я ж міг його проковтнути!
— З твоїм апетитом не дивно! Читай швидше! — захвилювався Антось.
— Ой, тут треба не читати, а розглядати...
На крихітному цигарковому клаптику папірця було точно намальовано план фортеці, позначена тюремна стіна над глибоким яром і пункти, де вартують караульні, а головне, було підписано і вказано стрілкою, що під стіною мусить проходити давній підземний хід!
Антось довго міркував над цим пожмаканим папірцем, врятованим від зубів Тедзика. Антося ніхто нічого не питав, його не чіпали, поки він сам не поділився своїм планом.
План був ризикований, готуватися треба було довго, та він усіх захопив.
— Ми робимо підкоп. Нам треба мати вихід, хоча б найвужчий, щоб дістатися цього стародавнього підземного ходу. Ні, не з нашої камери, це неможливо, з підвалу, куди є вхід з нашого коридорчика і яким ніхто не користується, як уже ви всі помітили, бо це занедбане підвальне приміщення, де звалений різний мотлох, і от із нього, з цього підвалу, треба підкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому плані, що нам надіслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас уже такі налагоджені зв'язки з частиною варти, що тепер ви всі просто гуляєте спокійно собі в коридорчику, палите цигарки й базікаєте з черговими офіцерами.
— З тими, яких оплела Зуня! — вставив Тедзик.
— І яких підкупляє весь час. Але ж довіряти їм, звичайно, не можна, те, що передаємо записки, — і то велика довіра і риск. Так от, коли, нарешті, нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночі ми тікаємо невеличкими партіями, виходимо над яром, спускаємось до Дніпра, а там уже справа легша. Попереджую — підготовка довга, риск великий, хто не наважується — хай все ж таки присягнеться найсильнішою присягою, що мовчатиме й нікого не викаже ані за яких обставин. Можливо, ті, проти кого нема явних прямих доказів, можуть не ризикувати... А кого чекає Сибір або шибениця...
— Я однаково з тобою, — сказав Тедзик.
Присягнулися всі, так, як присягалися їхні батьки, вони самі, як кожен, хто тікав «до лясу» й починав боротьбу. Тепер знали — це присяга на смерть, і відбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремної нічної тиші. Відтоді всі й почали потай і вголос, власне, впівголоса, майже пошепки молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який має бути навесні, — про це також повідомили їх співчуваючі офіцери, — вони могли закінчити підкоп і здійснити втечу.
Антось керував усім. Його слухали беззаперечно, хоч він ніколи не наказував, а коротко й розумно доводив. Інколи гірко замислювався Тедзик: чому ж, коли такі розумні віддані люди, як старий Коперницький, Стефан Бобровський, Антось Юр'евич, інші, стояли на чолі «рухавки», чом так усе вийшло жахливо? І чи не надто був благородний вчинок Антося — спокійно там, у селі, покласти зброю на вози і цим довести, що вони не з боєм. ідуть до селян, а несуть волю! Але ж у інших рейдах з тих або інших причин теж повстанців було переможено...
— Це образливо, гірко, — сказав він Антосеві уже тут, у тюрмі. — Ми йшли до них з відкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
—- Що ж, хіба вперше люди побивають своїх пророків? Згадай Голгофу... Та ти не вважаєш, Тедзику, що найдужче винні ми самі, наші проводирі? Адже і серед нас, хто брав участь і хто тільки допомагав, хіба було цілковите взаєморозуміння щодо остаточної мети? І зараз, коли наші сміливі дівчата, як «Чорний ангел», як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, і раніше, коли наші збирачі ходили з кружками по всьому південному й західному краю начебто для бідних, — а насправді на потреби .«рухавки». І всі поляки про це знали, і давали хто що міг, адже навіть і магнати давали немало, але ж вони мріяли про відновлення, своїх можновладних прав, а зовсім не про права, того бідного люду, якому треба, було втлумачити, що ні. землі, ні волі ані з царських, ані з панських рук він не матиме. Яку ворожнечу зараз знову розпалили між поляками, українцями, росіянами, яку. дику ненависть розвивають!
Оце було найболючіше, адже' і в тій юрбі, що напала на нас, було кілька найманих заводіяк, а решта хіба розбиралася, хіба розуміла? Але ж її, як і всяку юрбу, захопив дикий момент, коли діють, не усвідомлюючи, собі ж на зле. Ні, нам ніяк не можна загинути й занапастити наше справедливе діло, — твердо закінчив Антось, — а поки що — змінимо наших копачів — риємо, риємо далі! Ходімо, Тедзику!
І вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стіну і молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто Єзуса Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, ніж йому належить. Особливо вночі.
Ніколи не забути тієї, останньої, ночі. Втечу вже не можна було відкладати, як не можна було вже відволікати явку на допит Антосеві Останні дні Антось весь час був у підземеллі, але перевірку робили вже давно абияк.'Антось мав тікати першим. з'ням ще три товариші. Якщо втеча пройде щасливо, за першою партією за кілька днів втечуть ще кілька... З яру над Дніпром вони мають дістатися за Видубецький монастир, в останній записці з волі, зашифрованій. Звичайно, було зазначено, де на них чекатимуть коні.
— А як же спуститись до Дніпра цим яром? Та» тільки скотитися можна! — сказав Бронек, теж з «першої черги».
— А хоч би й так, — спокійно сказавАнтось.
— Зараз у Ярах ще сніг, — легковажно зауважив Тедзик, — не боляче буде котитися.
— Побачимо, як ти там пожартуєш, — образився Бронек. Так, ще сніг не розтанув. Була провесінь, ще холодна мінлива провесінь, з різким вітром, мокрим снігом, сірим хмарним небом. Першим ліз Антось — коли що не так, він перший прийме на себе удар долі. За ним Тедзик. Потім Бронек.. Потім Михась.
—У разі тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
— До відзення, товажиші! Ми чекатимемо на вас. Ми дамо звістку, коли все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у підвал спустилися ще кілька — для варти. Першим поліз Антось. За ним Тедзик.
— Я не можу, — сказав третій, Бронек. — Це вірна смерть, а иа суді, може, ще якось викручусь.
— Пусти мерщій мене, — відштовхнув його Михась і зник в отворі.
Панувала цілковита тиша. Особливо тут, під землею, в цьому ході, виритому, може, кілька сторіч тому. Троє втікачів пробиралися мовчки, кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; №, тривоги не було чути. Залишаючи камеру, на своїх нарах хлопці так поклали ковдри і всяке шмаття, яким укривалися, ніби під нимхтось лежить.. Антось присвічував малесеньким ліхтариком, який їм заздалегідь передали. От повіяло свіжим повітрям. Вони виходять. На смерть чи на волю? Вени, всі. троє, вилізли за тюремною стіною, справді, над яром. На розі стіни побачили постать солдата з рушницею, але в ту ж мить він зайшов за ріг стіни, зникнувши з очей. Хлопці тремтіли. Від хвилювання чи від холоду? Адже була майже зимова холодна ніч.
— Швидше вниз! — пошепки скомандував Антось. їм допомагав вітер, за ним не чути було шереху. Вони полізли плазом додолу... Раптом покотилися. Здавалося — у безодню. Які ж то високі наддніпрянські гори! Вони ніколи раніше не здавалися їм такими!
«В Антося ж поранена нога, — подумав тоді Тедзик, — хоч би він не пошкодив її дужче!» І ця думка так заволоділа ним, що він не думав про небезпеку і не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпає йому обличчя — от клята шипшина, а як гарно цвіте повесні!
— Лізьте по струмку, — прошепотів Антось. Слава богу, значить", живий!
Це, певне, був перший весняний струмок. Як це він не підмерз цієї холодної ночі. Він навіть дзюрчав! От молодець! А шлях, вірніше, політ — здавався нескінченним.
Раптом вони почули тихе іржання. І вже не треба було ні котитися, ні плазом спускатися, можна було стати на ноги, і випростатися, і віддихнути на повні груди.
— Це, певне, наші десь тут, — сказав Антось.
А де ж вони опинилися? Десь за Лисою горою? Чи за Видубецьким монастирем? Нічого вночі не розібрати. Пройшли трохи в тому напрямку, звідки почули іржання. У темряві ледь помітно стало видно фаетон, запряжений двома кіньми. Може, той, що чекає на них, а може, й не той...
Однаково треба підійти й дізнатися. Іншого виходу нема. Коли розвидниться — вони повинні бути вже далеко. Тут їх однаково схоплять уранці — не по-зимовому вдягнених, в подертому, пошматованому одязі, за час перебування в тюрмі якого вигляду він набув! А арештантського одягу не вистачало...
Вони обнялися троє — може ж, треба попрощатися? — і попрямували до фаетона.
— «Чорний ангел»? — спитав Антось. Це був пароль.
— Сідайте мерщій, — відповів кучер, і вони помчали. Не на міст на Бровари і не в Київ.
— Переночуєте в Корчуватому.
Мокрі, подряпані, замерзлі, нічого не розпитуючи, опинилися вони в маленькій хатці. Хазяйка й хазяїн тільки привіталися; і так само нічого не розпитуючи, тільки зітхнувши, дала хазяйка умитися, поставила на стіл хліб, картоплю, квашену капусту... а сама стала готувати постіль. Якщо організатори втечі обрали цих людей для їхньої схованки, значить, вони в них певні. Хазяї були українці, це почули з розмови. Хазяїн скидався на якогось робочого — чи то сторожа, чи доглядача на мосту, чи з якоїсь артілі. Мовчазний і трохи насуплений, але з добрими сумними очима. Видно, що верховодила жінка. Вранці вона також пішла на роботу, зачинивши хату на замок і залишивши їм їсти.
Хлопці, втомлені фізично, нервово перенапружені, довго спали, все ніяк не могли отямитися... Трохи очунявши, поснідавши, Тедзик почав роздивлятися в хаті, бідній, але чистій, з вишитими рушниками на іконах і навіть із стосиком книг у кутку.
Він зацікавився. Згори лежало євангеліє, потім якісь лубочні видання, а потім, потім...
— Дивіться, хлопці, — гукнув він, наче побачив щось надзвичайне. — Дивіться! «Кобзар» і «Народні оповідання» Марка Вовчка! — Тепер було зрозуміло, чому саме цю сім'ю вибрали для їхньої схованки.
* * *
— Маріє Олександрівно, — мовив Тедзик, розповівши їй усе. — Ви тільки збагніть. Ваші «Народні оповідання» я побачив під час утечі. Потім з'ясувалося: цей робітник відвідував недільну школу на Подолі. Ні, він не був ані революціонер, ані підпільник, але ж він читав уже «Кобзаря» і ваші «Народні оповідання», і це дало підставу повірити йому, довіритися. О, ви не уявляєте, як я зрадів! Я хотів попросити у нього цю книжечку, та потім подумав: «Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди».
Марія сумно глянула на нього.
— Ая була так далеко від них, — мовила вона. — Ну, а далі, далі як було?
— За тиждень «Чорний ангел» надіслала нам офіцерський одяг, і ми помчали далі.
— А ви побачились із нею?
— Ні, ні з нею, ні з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно, попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили, щоб повідомили наші одчайдушні панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.
— А ті, що лишилися там? Утекли?
— Не знаю. Невідомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди. Антось тепер доліковує рани, які, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що мені накажуть, може, поїду до Італії, може, в Гейдельберг, а може, лишуся поки що тут...
* * *
Що Антось Юр'євич втік із Прозорівської башти, стало там відомо не одразу. Ще кілька днів дурили голови вартовим і контролю, і до втечі готувалася друга партія. Адже нікому з начальства й на думку не могло спасти, яким саме чином могли втекти перші. Розкрили зовсім випадково, і друга партія втекти вже не змогла.
Потеплішало, вже віяло справжньою весною. Сніг танув. Раптом вартовий, що ходив повз стіну фортеці, ставши на сніг, провалився під землю! Зняв несамовитий крик. Так було відкрито підкоп із в'язниці і стало зрозуміло, як втік Юр'євич, але спіймати його вже не могли.
Щодо Тедзика й Михася—тут сталася цілковита плутанина, бо вони були у в'язниці під вигаданими іменами й прізвищами.
* * *
— Чи знатимуть про це все потім, про кожного З вас? Ваші справжні імена? — мовила Марія.
— А яке це має значення! — безтурботно відповів Тедзик;— Аби, нас було багато,!, хай хоч через багато років, щоб перемога була за нами.
12
— Як добре, що ми самі, без чоловіків, чотири, жінкиписьменниці, — каже Єлизавета Василівна Саліас, щирогостинним жестом запрошуючи сісти навколо круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали і який тепер правитиме за чайний.
Олександра Миколаївна — Шурочка — з жалем заперечливо хитає пишноволосою голівкою.
— Я ще далеко не письменниця. Я тільки бажаю, Підстрижена, як належить сучасним передовим жінкам» Аполлінарія Суслова скептично підбирає губи. В її високій постаті, худорлявому обличчі є ідось дражливе й спокусливе.
Марія про себе відзначає; «Мабуть, вона чомусь ображена на людей». Вона сама, як завжди, на людях спокійна і недуже говірка. На зауваження «про чотирьох письменниць» вона ледь усміхається без іронії, письменниці так письменниці. Адже дві молодші в цій счетвірці — Шурочка Якобі й Суслова — теж пробують писати. І внутрішнє чуття підказує Марії, що Шурочка, яка ще не знайшла себе, — обов'язково знайде. В неї є добра увага до людей, цікавість до життя без зосередження на собі, на своїх жіночих переживаннях, хоча їх у неї доволі! Покинула жорстокого першого чоловіка, розлучена з дочкою, яка лишилась у її матері і за якою нестерпно сумує. Життя з любимою людиною — Валеріем Якобі — весь час затьмарюється його ревнощами, турботами за малятко, вона втомлюється від художницького богемногопобуту, від постійних нальотів гостей-художників, від того, що весь час доводиться викручуватись із грошима, від того, що ніколи не може розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самій, і попри всі ці незгоди вона завжди з доброю усмішкою дивиться на всіх, наче вважає, що все це тимчасово.
А чи буде писати, працювати самостійно в. будь-якій галузі Аполлінарія Прокопівна — важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на самому початку, тим більше, коли людина в такому збентеженому стані, як тепер Аполлінарія Прокопівна. Адже Саліас уже встигла співчутлнво-конфіденціально розповісти про її нещасливий роман з цим дивним і мало приємним письменником Федором Достоевським. Власне, з її слів важко було зрозуміти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо графиня то починала жаліти дівчину й ганити Достоевського, то виходило, що сама Аполл.інарія йому зрадила з якимось палким іспанцем, студентом-медиком, а тепер страждає. Марія знала, що Суслову часто відвідують і її лейб-медик Карл Бенні. і син самої графині Саліас — Євген. Якось у Карла прорвалось у розмові з Марією: «Ой, то страшна жінка. Комусь добрі кислиці сняться». Сама ж вона справила на Марію якесь непевне враження. Коли прийшла вперше до Марії — була тоді й Шурочка, — раптом розплакалася. Шура й Марія злякалися, кинулися втішати. Виявилося, що та зустріла по дорозі бідну голодну жінку й розхвилювалась. Все було не те щоб штучно або неприродно, але з ноткою істеричності, що не зблизило жінок, і вони не могли знайти вірного потрібного тону для взаємного контакту.
А оповідання, яке дала Суслова потім читати Марії, здалося якимось безпомічним і примітивним — про якусь нещасливу любов, не було за що зачепитися, щоб похвалити. Хоч би якийсь цікавий поворот чи вдалий своєрідний образ, сама постановка питання— нічого не могла знайти Марія. Та в Марії завжди була якась милостива поблажливість, особливо до жінокписьменниць. їй завжди хотілося знайти якісь виправдовуючі мотиви. Розмовляти ж саме про літературу, творчість, про свою працю з Сусловою їй раптом стало нецікаво, і вона з трудом підшукувала нейтральні теми для розмови; Певне, та це відчувала й проеебе вирішила, що Марковичка надто багато про себе думає, і хіба ж може передова жінка цікавитися, де вона шиє плаття t чи хороший у неї пансіон? А те, що Марковичка ретельно взялася допомогти її молодшій сестрі, яка хотіла приїхати вчитисй на лікаря, — це Аполлінарія сприйняла як належне, тим більше, що й Марія не чекала за це подяки.
Ні, не виникло у них приятельських взаємин, та й тієї душевної близькості, як у Марії з Шурочкою, як не намагалася цього Єлизавета Василівна Саліас. не виникло! От і зараз Саліас здавалось, що мусить бути дуже інтересно, адже в її салоні зустрілися, познайомилися чотири неабиякі жінки. Єлизавета Василівна, звичайно, розуміла, що справжній талант — це Марія Олександрівна, але вона любила опікувати, протегувати, вірити сама в уявлені образи і примушувати інших так само захоплюватися тим, чого насправді нема. II експансивній істоті потрібна була завжди кипуча діяльність, яка найдужче проявляється в слозах, нестримній мові, вона завжди щось доводила, переконувала інших, приписувала їм сама думки, проти яких гаряче заперечувала. Перші враження від неї були як від людини, життя якої наповнене вищими інтересами, потім, придивившись ближче, особливо до її строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися самі собі, як могли вони її неглибокі переконання, мінливі думки вважати за щось стале й серйозне. Але потім все ж таки розрізняли, що за шарами всіх химерних екзальтацій є місце й для справжнього співчуття друзям і спроможності допомогти в скрутний час. Може, тому й було в неї так багато різноманітних знайомих і друзів. З багатьма вона листувалася, улаштовувала зустрічі й знайомства.
— Ну, як ваші відвідини установ для сліпих та глухонімих дітей і для малолітніх злочинців? — питає вона Марію і Шурочку. — Ви ж удвох ходили?
Шурочка ствердно киває головою.
— О, я уявляю, скільки дають ці прогулянки й відвідини таких установ матеріалу для вашої творчості!
— Це не зовсім те, про що я хотіла зараз писати, — каже Марія. — Я домовилась з газетою у Петербурзі написати низку нарисів —«Листи з Парижа та Італії», але ж я все частіше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я б краще щось інше робила, ніж писала. Що ті писання? Читають їх ті, кому не дуже потрібно. А тим, які не читають? Тим однаково — як дудка в очереті.
Аполлінарія Прокопівна недовірливо скептично усміхнулась.
Шурочка аж руками сплеснула.
— Маріє Олександрівно, хіба можна так думати, маючи талант?
— Це щастя, коли є талант! — гаряче скрикнула Єлизавета Василівна.
— Невже потрібний тільки талант для щастя? — спитала Аполлінарія, і Єлизавета Василівна враз змінила напрямок розмови й почала так само гаряче доводити:
— Я вважаю, що жінка і без таланту може бути щасливою, знайти щастя в сім'ї. Інколи талант, навпаки, заважає сімейному щастю, якщо чоловік не розуміє цілком жінки. Я певна, коли б я не покинула чоловіка, я б і не писала ніколи.
— Однаково талант не дав би вам мовчати.
— Та я ж почала писати зовсім з інших причин. Я абсолютно не могла жити з моїм чоловіком, а коли лишилася одна з дітьми, мені ж треба було заробляти, бо чоловік зовсім ними не турбувався. Наші батьки дали нам, дітям, добру освіту. Мене вчили кращі професори Москви.
Це було все справді так. А все ж таки, незважаючи на одверту розмову, вона не розповіла, що серед тих професорів був молодий видавець «Телескопа», професор Надєждін. Як вони полюбили одне одного! Як мріяли одружитися! Але батьки, гонористі столбові дворяни, і слухати не хотіли про такий мезальянс — видати дочку за «поповича», «семінариста». Заборона батьків так на неї вплинула, що вона трохи не збожеволіла, певне, відтоді й лишилася така нервозність.
Потім їй було байдуже, її повезли за кордон, там зустрівся миршавий график Саліас де Турнемір, нікчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь професор із семінаристів! Любові не було. Щастям і не пахло. Чоловік кидався на різні афери, поки не протринькав усе придане дружини. За якусь скандальну дуель йому запропонували покинути Росію — він був французький підданий. Єлизавета Василівна не захотіла їхати й лишилася з трьома малими дітьми на руках.
Літературні здібності — це було щось сімейне. Адже її рідний брат Сухово-Кобилін був відомий і цікавий літератор-драматург. На жаль, відомий і страшною своєю справою — убивством коханки, за яку постраждав не він, а його безвинні кріпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжіла над ним усе життя.
Яке вже там щастя в сімейному житті графині! Та то було давно, не хотілося їй згадувати... Не хотілося згадувати й про свою пізнішу закоханість у друга дитинства — Огарьова, саме тоді, коли той полюбив Наталію Олексіївну. Але з Огарьовим лишилися друзями. Навіть інколи запевняла себе і його Єлизавета Василівна, що вони — однодумці. Це останнє було далеко не так, і дедалі виявлялося все дужче.
— А втім, щастя, коли робиш і заробляєш улюбленою справою, — зауважила Шура на слова Єлизавети Василівни. — Адже одразу ваш перший твір «Племянница» так добре прийняли. Тургенев написав про неї.
— Не кажіть мені нічого про Тургенева, — спалахнула графиня. Вона не любила його з тої першої рецензії, у якій він почав з компліментів її щирості, ліричності, а закінчив тим, що назвав її талант «непершокласним», а головне, написав, що їй не страшно наповнювати десятки сторінок або непотрібними розмірковуваннями, або розповідями, що не мають ніякісінького відношення до справи, або просто базіканням. Цього ніколи не могла простити графиня.
Правда, дальші її твори зазнали ще дужчої критики з боку Чернишевського й Добролюбова. І. звичайно, письменниця Євгенія Тур назавжди зненавиділа їх і їхній «Современник».
Але тих уже не було, а Тургенев, хоча був зовсім не з ними. жив близько, не намагався ніяк підтримувати знайомство з нею, яке почалося ще в її московському салоні. Зараз, коли всі друзі Герцена, Огарьова були обурені ного поведінкою, вона наче мала всі підстави докоряти йому і дати волю своїм почуттям
— Як це можна відректися від своїх друзів! — палала вона.Маріе Олександрівно, ви ж знаєте, у своїх відповідях сенату він написав, що давно порвав з ними, з Герценом і Огарьовим.
— Він не поділяв їхніх думок, це відомо, але справді так сумно й неприємно почути таке про Івана Сергійовича, — мовила Марія.
-— Ми сперечаємось з моїм другом Огарьовим, — хвилювалася графиня. — Він пише мені, що у нас із ним спільний ворог— свавілля, деспотизм, та друзі у нас різні. Я не заперечую, вони надто вірять в селян на Русі, а я зараз нічому вже доброму в Росії не вірю, не вірю і не вірю. І сама я думаю — я вже ніколи не писатиму для дорослих, я не можу бути матеріалісткою. Принаймні для дітей можна писати за старими правилами-та звичаями — з вірою в доброчесність, справедливість, право, у вищий дух і безсмертну душу.
— Так і до бога близько, — усміхнулась скептично Марій. Як часто вона тепер думала сама про твори для дітей. Але ж хіба є одна справедливість, одне право для внуків графині Саліас і для тих дівчаток, яких злидні викидають-на вулицю, а потім вони потрапляють, у; тюрми і- в. колонії для малолітніх злочинців.
Після «затишного» вечора у Саліас вона повернулася розстроєною.
— Сашенько, — сказала вона, — а знаєш, що б я хотіла?
Він дивився на неї, як завжди, захоплено й закохано.
— Ми повернемось додому і влаштуємо школу для дівчатоксиріт, яких жахливо звуть «малолітні злочинниці» Я сама вчитиму їх, вони й житимуть у школі, працюватимуть у саду, на городі. Десь на селі, в гарному місці у нас на Україні. Ти б хотів? Ми-б разом довели, як можна виростити з них чесних трудящих людей, порядних працьовитих жінок. Не смійся з цієї думки, я серйозно кажу. Ну, що моє писання? Для кого? Для чого?
Але ж не писати вона не могла...
їй справді дуже захотілося писати для дітей — і писати про щось героїчне, славне, не про слабкість людську, а про Велич і благородство душі людини, хай і в маленької істоти.
Вона спробує написати казки, адже діти так люблять казки, І в казці можна про все сказати й показати різні вдачі, і різні випробування в житті, і щоб це було схоже на правду.
Звичайно, буде схоже на правду — адже, пишучи, вона думатиме, що це все відбувалося на Україні.
Вона заплющила очі, і здалося: вона не тут, не в маленькому будиночку над Сеною... і наче почула плескіт та леління дніпрових хвиль.
Не писати вона не могла.
* * *
Серце моє! Ми вже ніколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у цей маленький .будиночок яа березі Сени коло справжнього зеленого лісу.
Це нічого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такі розкішні книжкові шафи, з червоного дерева, з вигадливими інкрустаціями, майже зовсім такі, які ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсім такі, а все ж таки дуже, дуже гарні! .Я й не мріяла про такі! Давай не картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкіш і таку дорогу витрату! Ми так мало дозволяємо собі! А це ж наш подарунок одне одяому.
Це зовсім нічого, що ми не в самому Парижі. Дивись, скільки човнів на Сені, скільки рибалок, скільки закоханих на цих човнах, на березі!
Невже ми тут живемо? Я сама собі не вірю. А як буде далі?.. Так само! Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще більше. І я така рада, що ти написав статтю-про колонії для підлітків. Я така рада, що ми вдвох над цим думаємо, я багато думаю над цим, над цими бідолашними дітьми, я бачу що це твоє справжня діло, щоб усі закони про це переглянули і щоб не мали їх за покидьки серед людей...
Ні, таки справді, дуже красиві шафи! Це наші перші спільні меблі! Добре, що ми почали з них, а не з господарчого, начинания, адже те все обов'язково буде, без нього не обійдешся.. А от шафи — статечні люди, може, саме б цю купівлю відкладали, ну, і що ж, що ми з тобою ще ніяк не стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися наші книжки! Бачиш — он «Фауст» у зеленій з золотом оправі, це мені Іван Сергійович подарував ще В.Петербурзі, коли ми познайомилися.
Ну, звичайно, на чільному місціу мене «Кобзар» — а як же інакше? — дорогий мій «батько»! Так і не привелося більше побачитись. А поряд буде Пушкін.
Отут я поставлю моїх друзів — Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше мене люблять, але ж їхні книги мене не зраджують. І Добролюбов тут. Як ти гадаєш — ха-ха. — на полицях вони порозуміються? Не посваряться більше? От сюди—Міцкевича, Гейне, Баратинського. Це мені Макаров надіслав, давно вже, тепер не пише мені... А як добре на цій полиці стали Стендаль, і Байрон, і Шеллі. Я його дуже люблю, Шеллі.
А поряд мої улюблені італійці, і тут стоятиме Мюссе. Але ж він завжди на твоєму столику, коло твого ліжка, Альфред Мюссе Милий мій, чого ти так часто читаєш «Tristesse», адже я з тобою — і завжди буду з тобою.
А отут, у цій шафі, стоятимуть мої любимі філософи — Вольтер, Монтескье, Дідро. Коран і біблія також будуть у «філософській» шафі. Я дуже зраділа, коли побачила біблію у букініста. Це нічого, що ці книги в перекладі французькою мовою, що ж поробиш, в оригіналі ні я, ні ти все одно не прочитали б, і вони були б тільки для окраси та наших хвастощів — от бачите, які у нас книги! А ти навіть смієшься, що я надто часто читаю і коран, і біблію. Між іншим, ти знаєш, мені казали, що Куліш мріє перекласти біблію українською мовою. Це було б надзвичайно! В ньому таки «демонські сили», як казав добряга Каменецький, я тобі розповідала про нього. Але яка загалом плутана людина, той Куліш, наче вся з протиріч, підозр та честолюбства! Важко такій жити на світі, та бог із ним! Коло нас такі хороші тут друзі, і люди, і книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не лайте, я не можу не купувати книжки і квіти!
13
Тетяна Петрівна Пассек була сама не своя. Та тепер вона ні з ким не розмовляла, ні з ким не ділилася своїм хвилюванням. Вона терпляче чекала. Володя, її молодший син, поїхав до Парижа. Він зупинився у Саші. Так, у будиночку Нельї, в передмісті Парижа, де Саша жив із цією вовчихою. Тетяна Петрівна була певна, що Володя зупиниться в готелі, але одержала коротеньку листівочку, в якій була зворотна адреса — «Нельї» — і кілька слів, що в нього все гаразд і що він зупинився у Саші. Боже мій, він там, у них...
Він приїде і все розкаже. Він бачитиме це жахливе, ганебне життя на власні очі.
Вона нікому нічого не казала, вона чекала. Приїде Володя і з ним вона зможе дати волю і сльозам, і словам. Вона вірить, що молодший син не покине її. Але чому він зупинився у цьому вовчому лігві? Йому ж, певне, неприємно.
Може, це жертва для брата, щоб не образити його, жертва для неї, матері, щоб потім усе докладно розповісти.
Володя повернувся з Парижа веселий, змужнілий, якийсь трохи не такий, яким поїхав. Адже материнські очі підмічають найменшу зміну.
Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох і наодинці він докладно про все розповість.
Але він почав одразу, розбираючи чемодана і виймаючи подарунки, тут же, в присутності Іполита.
Це тобі Саша й Марія Олександрівна передали А це Іполитові. На, не заздри, незабаром і ти поїдеш. Мамочко, я у них чудово провів час.
Тетяна Петрівна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала фулярові хустки, якесь матіне-накидку.
Вона, вона, вовчиця, передає разом із Сашею їй подарунки!
— Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! «Маша» — він, Володя, зве її просто Машею, наче це дружина його брата.
— Мамочко, вони найняли чудесний будиночок у передмісті Парижа, з садком, і Сена недалеко, і ліс. Маша дуже задоволена, що можна гуляти, бути на природі і в той же час дуже швидко опинитися в центрі Парижа — сполучення там прекрасне. Я просто радів, що зупинився у них, не мав справ із готелями і ні про що не турбувався. Знаєш, там же тепер з ними живе Машина мати, така мила старенька, освічена, добра. Вона порядкує хазяйством, а Маша і Бритя працюють.
«Бритя» — так звали Сашу брати в дитинстві.
Кожне повідомлення кололо серце Тетяни Петрівни. Вона уявляла богемне паризьке життя, хвіст поклонників і коханців, поневіряння її бідолашного сина, а виявляється — там сім'я, щаслива сім'я, навіть мати з ними — «мила старенька» — не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марії.
Володя який не був легковажний та веселий, а помітив розгублене, сумне обличчя матері. Він лишив свій розкритий чемодан, сів коло неї і обняв.
— Мамо, ти не хвилюйся. І ти зміни своє ставлення до Маші, до Марії Олександрівни. Я її дуже полюбив.
О! Вона причарувала і цього юнака!
Але Володя зрозумів її переляк. Він насварив жартома пальцем і мовив:
— Мамо, Марія Олександрівна мені стала як сестра. Але, слово честі, я заздрю Саші. Я б хотів, щоб мене любила така жінка, я б хотів, щоб у мене була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала ти мені цю підступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тоді добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я скажу тобі правду — нашому Бриті саме така дружина й потрібна була.
— Дружина? — перелякано спитала Тетяна Петрівна
— Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою людиною. Вони живуть разом, як чоловік і жінка, з ними і її мати, її син, це сім'я! Хіба треба обов'язково вінчатися? Особливо коли обидва не вірять Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша — ти ж знаєш його млявий характер! І уяви — вона якось вплинула на нього в роботіЯ от привіз його статтю, понесу в журнал, він сам- незабаром приїде зі своїм проектом.
Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списані зошити.
— Він багато чита«, слухає лекції, і вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Саші! Він так змінився, посоліднішав, ти б його не впізнала, він тепер серйозно, навіть із захопленням працює. Ти це бачила раніше? Він серйозно вивчає справу перевиховання малолітніх злочинців. А які в них цікаві люди бувають! Я познайомився з нашими російськими художниками, чоловік і жінка Якобі, між іншим, як і наші голубчики, невінчані. Подумаєш! У Парижі на це ніхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрізь. Вона працює. безупинно.
Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього від неї не віднімеш.
— Ти даремно так береш до серця, мамо. Саші .нашому пощастило. Хіба тут він міг би знайти таку подругу душі?
— А як його здоров'я? — упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознішав.
— Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковість від батька, а легенями у нього негаразд, і дуже добре, що вони живуть не в самому Парижі, а в передмісті, на свіжому повітрі.
Так, він хворий, її син, його божевільна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а її, її нема поряд із ним.
— Вона його любить? — спитала тихо мати.
— О! — Володя знову прояснів усмішкою. — Я ж: тобі кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала і не кинулася виконувати, а коли йому зле — так усі ж ходять навшпиньках, вона не відходить від нього, а мамаша вже й не знає, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лікар Карл Бенні, це їхній друг і домашній лікар. Він, звичайно, закоханий у Машу і коли хто в сім'ї хворий, то він і вночі прибіжить.
— Закоханий! — зітхнула мати.
— Ну, в неї ж усі закохані, — засміявся Володя, — інакше не може бути. Але для неї наш Бритька — принц, цар.
— А вона для нього?
— О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землі. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тільки .її наполегливість примусила Сашу так працювати над собою, писати статті, закінчити проект. Ти ж сама знаєш, вія був досить байдужий до всього — робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама знаєш, навіщо обманювати себе? А зараз — він щасливий, .'розумієш, щасливий.
Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? їй -було боляче, гірко — і те, що стільки прикрощів завдали одне одному, і те, що це «щастя» виникло всупереч її бажанням і уподобанням, і навіть незважаючи на всі перешкоди, які вона сама чинила, їй було боляче, що син далеко, що він уже не може вважати її близьким другом, а інша, чужа мати допомагає там, «балує» його.
Їй було боляче, що, власне ж, спочатку-вона так полюбила Марію Олександрівну, Машу, боже мій — для її синів вона — «Маша»! А потім так обурилася на неї, чорнила її, та ніколи, ніколи, ніде, ні від кого не чула, щоб та прохопилася б хоч єдиним лихим словом проти неї.
...Тепер вона так по-рідному прийняла Володю. Може, це хитрощі? Та ні, які? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б їй тільки побачити Сашу, тільки б побачити. І хай би він знав, уже в неї нема ніякого зла проти Марії Олександрівни. Ну, що ж? Щастя буває різне, і народжується воно не по писаних .законах.
Тільки б, його побачити, милого, смаглявого первістка, схожого на Вадима. Так, він і вдачею, як Вадим. Це правду сказав Володя —лагідний, тихий. І такий же однолюб. А Володя уже розповідав Іполитові щось веселе про паризьке життя, театри, художні .виставки і на яких концертах вони були з Бритею і Машенькою.
14
— Ви.тільки гляньте на цього хлопця, — мовив Желіговський, із любов'ю дивлячися на Тедзика. — Наче це не він розповідав нам усім про «рухавку», про ув'язнення в київській фортеці і втечу шкереберть з наддніпровських гір! Кілька днів побігав по Парижу — і немов нічого цього не було, а Юр'євич уже клопочеться, як йому продовжувати медичну освіту, щоб не загубити часу, -поки вони в Парижі. А були ж поряд зі смертю.
Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синіми очима й проспівав:
Pomier Macek.pomier,
Lezi juz па desce.
Gdyby mu zagrali, 
Podskoczylby jeszcze.
(Помер, помер Мацек,
Вже лежить на лаві.
В одну мить схопився,
Тільки-но заграли (польськ.)
— Браво, Тедзику! — легенько заплескала в долоні Марія Олександрівна. — Я не знала, що ви співаєте, я пам'ятаю, ви грали на скрипочці в оркестрі старого Ландвера.
U masura taka dusza,
Gdy mu zagrac,
To siе rusza. —
(У хлоп'ячи така вдача:
Музику почує —
У танок заскаче (польськ.)
у відповідь проспівав далі Тедзик.
— Почуєш рідну стару пісню і наче знову на батьківщині, — журливо сказав Желіговськии.
«От і весілля справив, — подумала Марія, — а який усе смутний».
— Коли я чую народну пісню, я не тільки бачу знову все перед очима, я наче дихаю пахощами тамтешніх дерев і квітів, — сказав замріяно Фріч. — Я чую в них дзюркіт наших ручаїв.
Він дуже любив музику, співи. От і зараз до Желіговських прийшов із своїм знайомим композитором — німцем Мертке, який приїхав на кілька днів із Швейцарії.
Наче весела й наївна пісенька Тедзика сколихнула у кожного далекі найніжніші спогади, а вони ж були зв'язані з рідними піснями, почутими з перших кроків життя. І сьогодні, завдяки їм, вечір у Желіговського перетворився на музичний, наче хотілося кожному хоч трохи не забути, ні, про все те важке і страшне, що скоїлося і коїться, а втішити, заспокоїти душу й серце собі й друзям, як мати дитину, що забилася, відволікти від болю, приголубити ніжними, простими словами. І цілком природним було, що Йозеф Фріч підсів до рояля і, усміхаючись, проспівав упівголоса:
Pod nasima okny
Тесе vodicka,
Napoj mnи, ma mila,
Meho konicka!
(Під нашим віконцем
Тече річенька,
Напій мені, мила,
Мого кониченька! (чеськ.)
Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь випрасуваний, панок, дивився так уважно й зосереджено, що Марії здалося, він відбиває подумки такти і трохи супиться, коли, як у кожній народній пісні, виконавець допускає якісь вольності.
Може, й не дивно, що після всіх розповідей прибульців із місця кривавих подій, після постійних сперечань, що доходили до сварок між молоддю з «Молодої Польщі» та «центром» Мерославського, узгоджень та непогоджень з представниками «Землі і волі» раптом так усі потяглися не до войовничих або скорботних пісень, що ще дужче б роз'ятрювали рани, а до милих, простих і навіть веселих, як усмішка безтурботної юності.
— Тепер черга за вами, Маріє Олександрівно, — сказав Тедзик. — Тут уже пролунали і польська, і чеська пісні. Я ж пам'ятаю, ви так добре співали ваші українські.
Марія не пересіла до рояля, вона тільки встала й підійшла до вікна, глянула на дахи й вулиці Парижа — а що інше вона могла побачити? Потім повернулася до товариства, і кімнату заповнили соковиті звуки її голосу.
Лугом іду, коня веду —
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченько,
Люблю тебе дуже!
І всі мимоволі почали всміхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, і він заблимав очима, як людина, що намагається щось збагнути, схопити, впіймати і — не може.
— Наче знову в Немирові, — прошепотів Тедзик. — Пані Маріє, я вже нічого не можу, не хочу, крім цих пісень, вашого співу.
— Не зарікайтесь, — засміялася Марія. — Нас тут ще пригостять вашими рідними пляцеками.
— Але ж ви ще поспіваєте? — спитав і Фріч. — Подивіться на пана Мертке, він ошелешений.
— Я дуже прошу фрау Марію, — вклонився композитор.
— Співайте ще, Маріє, — взяв її за руки Желіговськии.
І вона співала ще й ще і веселі, і сумні, і розпачливі пісні України.
За скромною вечерею, що зібрала приязна молода дружина Желіговського, дочка Адама Міцкевича, Марія помітила, як серйозно про щось шепочуться Фріч і Мертке.
І, вже прощаючись, Фріч сказав їй:
— Мила пані Маріє, мій приятель пан Мертке дуже вас просить приділити йому якусь годинку і наспівати ваші українські пісні. Він покладе їх на ноти, напише акомпанемент. Розумієте, яка це буде чудова й корисна справа! Він домовиться з вами й спеціально для цього знову приїде з Швейцарії. Не пошкодуйте свого часу!
Вона не пошкодувала...
* * *
Опанас знав з її листів про цю справу. Марія писала йому:
«Вже німець той чепурний поклав 167 на голос. — Сто шістдесят сім — еге. Доводимо до 2ОО номера. Та й зараз би видавати треба, щоб уже привезти з собою друковані».
Так вона і в цьому листі писала, що збирається їхати, тільки підлікується і пісні до ладу доведе, їй треба було поїхати. Можливо, до Петербурга вона поїде з Сашею? Про це вона не писала.
Вона не писала нічого про Меланію Овдіївну. Вона не писала, де житиме. Тільки було в тому листі: «Вже ж я приїду не за пічкою сидіти та вареники їсти, а хочу — не їздити, — ходити із села в село. Так мені дуже бажалося наїхати туди у свіжому, місяці маї, тоді, як «під гору. зелененько, по місяцю видненько, серденько!».
Вона знала, щоб писати по-новому, їй треба добувати там, вдома, побачити отих людей, почути дзюркіт рідних поточків, вмитися водою з рідних криниць.
«Дуже й дуже багато є в мене роботи у голові моїй бідній, та здалеку я нічого не можу робити. Вже дожидатиму. Тож прошу вас, знайте, що я не не хочу, а не можу я їхати і дожидаю, як буде мога, то й поїду зараз».
І: вже частіше в листах зверталась до нього на «ви». Дивно було. Адже знала вона про Мела щю Овдіївну, і знав Опанас, .що живе Марія з Пассеком разом, — а все закликав він .її приїхати додому і вона його питала в листах, може, він приїде до них побачитись із хлопцем. «Мужу, мій мужу, мій невірниченьку...» Бажала поговорити, все довести до ясності, адже вже не було сподівання на спільне життя. Це вже було достеменно відомо. Але ж була і достеменна правда, коли писала, що хоче приїхати на Україну.
Особливо тепер. Коли співала для Мертке ці пісні... і коли писала про них, знову зверталася до Опанаса, як до близької людини, навіть у тому ж листі, що почала на «ви», «Ти багато-знаєш людей, прошу, щоб зробили громадську складчину на той друк, — що зостанеться, коли зостанеться, од їх дару, то піде на друге таке добре діло, а їм увесь від видавців лік пришлеться. Не занедбай ти цього діла, прошу тебе так, аж серце моє рветься. Щодня пропадає та пропадає щось — помремо, і те, що зібрано нами, пропаде марно».
Оце, мабуть, уперше відчула вона відповідальність не тільки за свої оповідання, за своє «писання».
Вже майоріли частіше в голові думки, що ними поділилася вона в Петербурзі з Надією Білозерською. Про український журнал. Про книжки для дітей з історії України. Може б, тепер Макаров і не засміявся б припущенню: Марія Олександрівна — на чолі журналу!
Поки що це був її перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати українські народні пісні. Тут, за кордоном, у Парижі. Як вона могла відмовитися від цього, коли відчувала, що може це зробити, а значить — мусить.
Вона не тільки співала для композитора Мертке, а й розвинула енергійну діяльність, писала Опанасов», друзям.
Першим — милим, незабутнім, дорогим Єшевським:
«Paris — Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis.
Мої дорогі друзі!
Я прошу вас, допоможіть мені скільки можете. Допоможіть ось у чому: я зустріла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двісті українських пісень, — знайшовся один видавець, який хоче тепер видати їх за свій рахунок, якщо знайдуться передплатники на видання заздалегідь на 5ОО примірників. Прошу вас, милі мої друзі, поговоріть про це з вашими знайомими, чи не захоче хтось підписатися.
Дуже прошу вас відповісти мені про це. Видання вийде у восьми зошитах, кожен зошит на 25 пісень. Ціна кожного зошита два карбованці сріблом. Можна підписатися на всі вісім зошитів одразу, а якщо кому важко на всі, то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто підпишеться, гроші вам передасть і свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тільки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тоді надішлете гроші на моє ім'я». - їй здавалося — усі зрадіють цій справі!
«Чи радує вас це видання пісень? Ви любили їх колись — пам'ятаєте? А я не можу заспівати: «Чом, чом чорнобров» ані «Ніхто не винен, сама я», не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподівань, що не здійснилися, навіть економіста Станкевича».
Вона всміхнулася, пишучи це.
«Ніхто не винен, сама я». Так, колись вона заспівала і цю пісню:
Ніхто не винен — сама я,
Що полюбила гультяя,
Гультяя, гультяя.
І коли дійшла до слів:
Єсть у сусіда гарний син,
Гарний син, гарний син,
Там-то хороший, вражий син,
Вражий син!
Очі чорненькі, хоч дивись,
Хоч дивись, хоч дивись.
Хлопець до серця, хоч тулись,
Хоч тулись, хоч тулись! —
Юленька Єшевська жартома насварила їй пальчиком, і вона злякалась, що почервоніє... Але все-таки й далі любила співати цю пісню, і Саша любив, коли вона потім, геть потім — у Парижі, в Італії, жартома наспівувала:
Був у сусідки гарний син,
Гарний син.
Там-то хороший, вражий син,
Ах ти мій, вражий син...
Що поробиш — «хлопець до серця» — вона й притулилася! «Я рада виданню, — пише вона друзям Єшевським, — живить воно мене якось-то. От уже двісті, навіть більше пісень покладені на музику.
Я співала йому цілі ранки понад два тижні з одинадцятої до четвертої години. По двадцять пісень інколи щастило покласти. Він — цей пан Мертке, композитор, приїхав нарочито за піснями із Швейцарії сюди і пробув тут два тижні».
* * *
Понад двісті пісень... Марія співала..
* * *
Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп'ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж. за Францію..
Про що він міг думати, 
коли мама співала?
Зажурилась Україна,
Що ніде прожити
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти
Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кармелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив він, що ще малим вивчив від Дорошенка «Ой, на гирі та Й женці жнуть».
А ще була сумна, тужлива до безкраю пісня про чайку. Мама казала, що це також про Україну.
Ой біда, біда
Чайці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
І він, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсім вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загоні повстанців і втік з київської фортеці, як брат художника Якобі Павло, якого поранили в бою, а він теж був на боці повстанців.
А мама співала так розпачливо:
А бугай бугу гне чайку в дугу...
Не кричи, чайко, бо повішу в лугу.
Як не літати, як не кричати,
Дітки маленькі, а я їх мати.
Киги, киги! Злетівши вгору,
Тільки втопитись в Чорному морі!
Аж сльози підступають до очей Богдася. Хоч би ніхто його не побачив!
Та раптом мама зовсім змінює мелодію, і улюблена Богдасева весела пісенька лине з вітальні, де стоїть напрокат взяте піаніно:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле!
Із стріх вода капле!
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне,
Мандрівочка пахне!
Ой, скільки, вже тих пісень знає мама! Його найкраща, найрозумніша, найкрасивіша у світи мама!
* * *
Маша співає і співає...
І де в неї сили беруться? І звідки вона взяла всі ці пісні?
Параскева Петрівна сідає на кухні. «Хай я потім приберу — не треба грюкати посудом, щоб не заважати».
Це привід, їй самій хочеться послухати Мащу. Який у Маші гарний низький голос. Чому вона так сумно співає:
Ой, глибокий колодязю,
Золотії ключі —
А вже ж мені докучило,
В світі горюючи.
Вона щаслива тепер, її дочка? їй добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була...
Чи я в батька не дитина була.
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав'язали.
Така моя доля!
Гірка доля моя!
Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розірване по родичах? Хіба мати не розуміла — і заміж вона не вийшла—вискочила, щоб здихатися тих родичів, і нічого доброго з того не вийшло.
Але ніколи докору матері, ніколи, навпаки — тільки щоб їй, старій, було добре та зручно. Так у Парижі, як і в Немирові.
Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що її другий чоловік, Машин вітчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врешті, не взяти розлуку й не одружитись Маші й Олександру Вадимовичу? Отак — наче все тимчасове.
І Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цієї артистки. Кажуть, і дитя вже знайшлося. Нічого незрозуміле.
А Маша виводить:
Болить моя головонька,
Нічим зав'язати.
А далеко до родини,
Ніким наказати...
Заболить...
«Машенька, дочка моя любая!»
Ще не каже Параскева Петрівна, що вже кличе її молодша дочка Вірочка до неї їхати. Хоч розірвись матері!
«А все ж таки, може, час, щоб цей настирний німець дав перепочинок, а то й справді занедужає? Піду запропоную їм перекусити».
* * *
«...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твій голос — і нічого мені більше не треба».
Саша лежить у своїй кімнаті, трохи застудився, але ж він знає — в перерві співів Маша забіжить до нього й спитає:
— Серце моє, ти все слухав? Які тобі найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збірки?
— Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?
— А може, цей спів заважає тобі задрімати? У тебе від нього голова ще дужче заболить?
— Ну що ти, мені це найкраще від усяких ліків, хіба ти не знаєш? Слово честі, я сьогодні себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти співаєш. Я вийду до обіду, я вже скучив за всіма Так добре, коли ми всі разом
— То я ще кілька пісень доспіваю і тоді покличу тебе. Вона поправила подушку, поцілувала швидко в очі, погладила спітніле волосся — знову жар! — і побігла доспівувати.
І вже лунало:
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому
А от цю, що вона почала зараз, він не чув ще від неї:
Та бодай тая степова могила запала, гей!
Де я вчора жито жала, вчора вечір утеряла.
Для нього кожен вечір, кожна годин'а, коли вони не разом— «утерянин-загублений».
Ой, не говори ж ні до кого, говори зі мною, гей!
Як не будеш, серце, говорити, — умру, серце, за тобою
«Говори з ким завгодно, тільки будь зі мною і не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Ні, я не думаю про це».
Ой. я умру ізвечора, а ти умреш вранці, гей!
Та нехай же нас поховають з тобою в одній ямці
Та нехай же нас поховають і хрест укопають, гей!
Щоб усі люди здивувались, як ми вірненько кохались!
«Як ми вірненько кохались», — пошепки повторює Caшa
* * *
Раптом музика припиняється. Швидкі кроки. Гомін. Вже з саду лунає задьористо Маріїн голос:
Приїхали три козаки
Та всі три однакі.
Питаються Марусеньки,
У кигорій хаті?
— Фрау Маріє, я вас прошу, —долітає голос пана Мертке, — ще оцю проспівайте, одну цю.
— Потім! Потім! Уже двадцять пісень! Панове, подумайте, я двадцять пісень сьогодні проспівала!
— Он лишенько! Ми б раніше приїхали послухати! — це голос Тедзика.
— Я, як лейб-медик двору її величності, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворієте, — це голос Карла Бенні.
— Але ж хоч не співати, а розмовляти з нами ще можна? — це голос Сахновського.
— Панове, до столу! — запрошує всіх Параскева Петрівна. Як це вона примудряється, скільки б людей не було, зовсім нежданих, усіх запросити, усіх пригостити?
— Мамо, Олександр Вадимович теж хотів вийти до столу.
— От і добре, — щиро радіє стара. — Пане Мертке, я і вас не відпускаю. Богдасю, піди за Олександром Вадимовичем.
— Я сама покличу! — Марія біжить до Саші.
«Три козаки» зітхають і з заздрістю дивляться на двері, в які вона побігла, потім один на одного.
Бувають же такі щасливі люди, як цей Олександр Вадимович!
...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Підсвідоме, не признаючись у цьому навіть собі. Він був і не старший, і не молодший за них, але ж вони були здорові! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу річку, і боролися з невпинними дужими хвилями, віддаючися цій боротьбі, і наче дужчали в ній. І їм не треба було повсякчас розраховувати свої фізичні сили і дбати про збереження їх. А він мусив жити так, наче йому вже одміряно певний строк і він не має права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагадує болем, простудою, кашлем, несподіваним жаром.
Часто не хотілося признаватися в цьому Марусі, хотілося поводитись, як цілком здоровому, молодому, і в цьому для самого себе було ствердження життя, і спочатку це її навіть обманювало — те, що пристрасть його навіть дужчала і ласки були нестримніші, невситиміші. Вона раділа, що він любить її все більше й більше, що вона ще більше жадана, і вона раділа, що, наперекір усім прописним істинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, їм усе здавалося — їхнє життя тільки-но почалося.
І був їй він ще дорожчий і ближчий, ніж перший час, і через цю свою шалену любов, і через те, що на очах виріс, змужнів внутрішньо. Вона не думала про те, скільки приклала до цього своїх зусиль, своїх бажань, їй було радісно, приємно, що, коли він, нарешті, поїхав до Петербурга із своїм проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення і довіреність на ведення своїх справ у редакціях та з видавцями, підписання договорів тощо.
От тільки оці часті простуди. Оцей кашель. Оцей жар. І вона вже не раділа його пристрасті, і в той же час боялася образити, коли йшла до своєї кімнатки працювати або їхала до Парижа. Він любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичні молоді люди, з ними завжди було цікаво й легко, вони всі були тактовні, послужливі, але ж вони були здорові, і коли, зовсім не підкреслюючи цього, хтось із них — або Карл Бенні, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого він увів у дім, архітектор Павло Волков — хотіли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що він хворий.
Та це було зовсім не так.
Хоч вони йому «заздрили» (що він заздрить їм — про це ніхто з них, звичайно, не думав), для них було цілком зрозуміло: його щастя ніхто порушити не зможе. Як часто трапляється в молодих товариствах — вони всі були вірні рицарі своєї королеви, а що ж поробиш, коли був у неї один обранець, щасливчик, якому можна тільки безнадійно заздрити!
Було якось усталено само собою між ними усіма — в очі Марії, навіть далеко частіше на людях, ніж наодинці, вони говорили напівжартома, напівсерйозно які завгодно палкі слова, компліменти, одверто схилялись перед нею і ніколи не говорили про неї між собою в її відсутність, крім, звичайно, ділових справ. І незважаючи на всі паризькі спокуси й принади, особливо звабливі для молоді, кожного з них у вільний час тягло сюди, у Нельї. Тут можна було відпочити душею, якось освіжитися, а головне — завжди поділитися своїми турботами, про все порадитись.
І всім було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворів і в очах Марії Олександрівни не мигтіли неспокій та тривога.
* * *
Пісні, які найдужче любив Богдась. Пісні, які найпроникливішс сприймала мати. Пісні, які співались для Саші.
А ще були пісні для себе. Ні, їх не треба голосно співати. І цьому композиторові вона їх не наспівує. Вони записані в неї у книжечці, давно їх записала, там, удома... Інколи спливають Їхні рядки — і Марія тихенько мугикає без слів:
Сама не знаю, де мін розум дівся,
Що я на чужині зосталася,
Що на чужині, як у неволі,
Завше я плачу доволі...
Це коли спливають у пам'яті рідні потічки, луги та садки...
15
...Срібні ложки також були віддані в заставу до ломбарду. Шура нічого не казала Валерію Івановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала — у нього в кишені лише кілька су, аби перекусити вдень під час праці в майстерні. Настрій у нього і без того поганий.
На виставці близький товариш підвів одразу велику княгиню до своєї картини і так заговорив її, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерія. Звичайно, про купівлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Саліас у Парижі зараз нема — поїхала віддавати заміж дочку, та в неї Шура й не хотіла б просити. У художницької братії... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерій ні за що не попросить. Це цілком зрозуміло. Треба поїхати до Марковички. Правда, їй уже винні, але ж єдина тут, у Парижі, близька їй жінка — Марія Олександрівна, в усякому разі, їй не соромно і не незручно розказати, в якому вони стані опинилися. І треба ж, щоб Валерій спокійно закінчив нову картину. Тільки б у самої Марії Олександрівни були гроші. У неї теж ніколи не тримаються в кишені. Та все-таки, коли приїхала мати, вони стали жити якось впорядкованіше, і до них завжди можна поїхати з Володенькою. У їхньому будиночку у Нельї тільки зрадіють малому. Вона вже не раз підкидала його туди на цілий день, а сама їздила в своїх справах.
Шура швидко почала одягати сина у «парадний» костюмчик.
— Куди ви причепурюєтеся? — спитав Валерій Іванович. Він збирався йти до своєї майстерні.
— Я поїду з Володенькою до Маркевичів. Йому там добре буде погуляти в їхньому садочку, — напрочуд безтурботним тоном відповіла дружина. — До речі, може, у Марії Олександрівни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до твоєї стипендії.
— Хитруха! — по-доброму засміявся Валерій Іванович. — Ти б сказала так: я їду позичити гроші у Маркевичів, а, до речі, Володя погуляє у них у садку. Знаєш що, я не піду зараз до майстерні, не хочу зустрічатися зараз із своїми віроломними друзями. Я поїду з вами і там попрацюю. Накидаю деякі етюди над Сеною!
— Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумніше, — аж застрибала Шура. — Володечка, мерщій, з нами їде тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди й назад? — раптом спитала вона стурбовано. — Скільки в тебе лишилося? — Вони обоє серйозно виклали все з гаманців. Шурочка перевірила всі кишені свої і чоловіка і зосереджено порадувала весь дріб'язок, який зібрала.
— От, цілком вистачить і навіть на чашечку кави тобі, а Володю, звичайно, нагодує Параскева Петрівна.
— Як і всіх нас, — засміявся Валерій Іванович. — Можливо, це не будуть трюфелі й курчата, але які-небудь українські картоплянички вона вже зробить!
— Знаєш, чим більше я пізнаю Марію Олександрівну, тим більше її люблю, — сказала Шура. — Нещодавно мені здалося, що вона змінилася до мене, якась була холодна й замкнена, і я так засмутилася, що наші взаємини псуються.
— Чудні жінки, — знизав плечима Валерій Іванович, — хіба в неї не могло бути своїх неприємностей, адже в неї стільки роботи, турбот, та, може, в неї просто щось не виходило з її новою повістю. Я ж розумію. Коли щось у мене не виходить, як я замислив, я ладний на всіх кричати, кожна дрібниця дратує, так і побив би усіх.
— Ну, це ми з Володенькою знаємо, коли у тебе не виходить.
— Наче я колись бив кого, — обурився Валерій Іванович. — Я дома й виду не подаю.
— Аякже, — засміялась Шура, — тоді тобі й на очі не потрапляй; і Володя погано вихований, вередун, і до мене всі залицяються, і я з усіма кокетую, і вже домовилась утекти з Павлушею. Усі винні, все постає проти тебе, не дає працювати! Але зараз давай нічого не згадувати. Подумаєш, важниця, нема грошей! Це вже ніяк не мусить псувати настрій. Хіба вперше? їдьмо швидше! І ти ж знаєш, як залюбки купують тут невеличкі пейзажі! Ти нічого не забув із своїх причандалів? Палітра? Пензлі? Фарби? — Вона уважно все перевірила, і за це Валерій Іванович не міг не обняти й не поцілувати свою красунечку Шурочку, яку, ніде правди діти, ревнував до всіх художників, а найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився в ореолі героя. Та зараз не хотілося про це думати. Треба було дійсно десь розжитися грошима, щоб дотягти до стипендії.
* * *
— Ой, які милі гості! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як ти виріс, пам'ятаєш бабу, пізнаєш? — вітає радісно Параскева Петрівна і бере на руки хлопчика.
— А Марія Олександрівна дома? Невже поїхала до міста і ми розминулись?
— Дома, дома! — Та враз привітне обличчя Параскеви Петрівни набирає якоїсь поважності, значимості, і вона конфіденціально повідомляє:— Машенька позує, її малює Карл Іванович Гун. Ви таки умовили її, аж ніяк не хотіла!
Справді, її нарешті умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну неодмінно треба до наступної виставки зробити її портрет. Портрет відомої письменниці — це ж буде чудово! Вона його просто виручить!
— Машенько, до нас гості! Олександра Миколаївна, Валерій Іванович і Володечка мій.
— Я чую, чую! Карле Івановичу, бога ради, перепочинок, я і так довго сиділа, як статуя, і ви без перерви працюєте, — почули Якобі голос Марії.
А от і вона вийшла на ганок.
— Ні, ви подивіться тільки на мене! Карл Іванович запевняє, що я обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платті й сидіти в малинових оксамитових кріслах. Суцільний оксамит! Я — і оксамит, — знизала вона плечима. — Мама була в захопленні від цієї думки і швидко спорудила мені таке вбрання! Я не винна, їй же богу!
— Вам дуже личить, — заспокоїв її Валерій Іванович. — Гун добре вигадав. Карле, мені можна подивитися? Ти дозволяєш?
— Ну, звичайно. Тільки ти мені обов'язково скажи, як виходить, чи добре падає світло?
— Чудесно! Тільки не переборщуй у промінні. Шурочко, іди поглянь. Маріє Олександрівно, звичайно, так і треба було — ваші золотисті коси і чорний та малиновий оксамит.
— Мені здається, головне не це, — тихо мовила Шурочка. — Ви трохи, ледь-ледь усміхаєтесь нам, а думаєте щось своє, про що не скажете.
— Ну, просто Джіоконда! — засміялася Марія. — Мамо, у нас перерва — і ти нас чимось нагодуй. Тільки попереджаю, ми трохи на декохті, і мама вже згадує наші немирівські улюблені страви.
— Признатися, і ми про це мріємо, — заявила Шура. — Валерій не може спокійно згадувати ні ваших картопляників, ні вареників. А ми самі на такому вже декохті, що й висловити важко. — Але говорила вона про це весело.
Художники сіли в садочку покурити під єдиним, але таким розлогим гіллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку під зеленим дахом. Та поряд були сади, Булонський ліс, віяло річним повітрям із Сени, і було б зовсім добре, коли б не треба було говорити про гроші.
Але чоловіки надали цю приємність жінкам. І Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина їхніх відвідин — необхідність позичити гроші.
Обличчя Марії посмутніло.
— Що ж робити? Повірите, в нас у самих нічогісінько немає зараз. Добре, що мама вигадує неймовірні способи, як нас усіх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надішлють гонорар за мої перші «Листи з Парижа», але все не надсилають.
— Мені дуже прикро, що і я вам додала неприємності, — сумно сказала Шурочка.
— Треба знайти якийсь вихід, — замислилась Марія.
— Просто не знаю, що й робити. Я навіть посуд наш заклала, у нас були срібні ложки, ножі й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсім прості, дешеві. Валерій спочатку здивувався, а потім нічого. «Аби було що ними їсти», — сказав. Та коли нема чого...
— Ой, знаєте що, — враз проясніла Марія і простягла перед себе обидві руки, — бачите?
— Що? Бачу ваші руки, — здивувалася Шура.
— А на руках? От бачите — обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона мені дуже, дуже дорога. Ви знаєте, її подарували мені в Петербурзі земляки-українці, коли вийшла моя перша книга «Народні оповідання», а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Він сам і вибрав. У мене зараз нема нічого дорогого, ніяких дорогоцінностей, крім цієї обручки. Але її можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить гроші, я чи ви, — той і викупить, обов'язково викупить. Я її майже ніколи не ношу. Це для портрета, Карл Іванович упросив мене надіти. Але я її дуже бережу, це ж Шевченків подарунок! — Вона з любов'ю милувалася обручкою.
— Ні, ні, я не візьму, — заперечила Шурочка. — Така дорога з усіх поглядів річ!
— Візьміть! Це ж на кілька днів. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись її також заставляла, — призналася вона. — І завжди думала: «Це мені мій «батько» Тарас Григорович допомагає!» І сама простежу, щоб викупити своєчасно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!
— Мені просто ніяково, — збентежилась Шура.
— Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощі, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простіше дивитися. — І помовчавши, додала: — Хай уже терзає нас справжнє лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! — вона зітхнула.
Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марії.
— А як же портрет? — занепокоїлась Шура.
— А він уже мої руки закінчив, слава тобі господи! Казав, що з ними більше мороки, ніж з головою — ніяк не міг їм пози вигадати, і туди, й сюди примірював. Звичайно, голову так крутити та примірювати не можна, — засміялася вона. — І ходімо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.
— Я помітила! Але справді в ньому чудово. Он Параскева Петрівна виносить частування на столик під деревом! І самовар! — зраділа, як дитина, Олександра Миколаївна. — Зовсім як у родичів на дачі!
— Он і Богдась іде з риболовлі! Богдасю, — гукнула Марія, — може, ти щось уловив цього разу? Справді, дивіться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на сніданок!
— Бабусю! Мої трофеї! — простяг Богдась дві нічогенькі рибинки і втомлено, але задоволене присів на лозяному стільці.
— Богдась! Не ворушись! — раптом закричав Якобі. — Я зараз накидаю ескіз, можна зробити чудесну картинку: «Повернення з риболовлі». Поки Параскева Петрівна готує, ти посидь от так, і вудки хай коло тебе, не чіпай їх!
— Я піду покличу Олександра Вадимовича, — сказала Марія.
— Хіба він удома? — здивувалася Шура. — Я думала, в Парижі працює.
— Ні, він щось погано почувається, застудився, кашляє, але мама його майже вилікувала.
— Він так часто хворіє, — зі співчуттям мовила Шура. — Це добре, що ви тут живете.
— Так, нам тут дуже добре, — сказала Марія. Але в очах був сум і неспокій.
16
З Іваном Сергійовичем тепер бачилися зовсім рідко. Іван Сергійович зовсім змінив своє оточення. Він тепер часто зустрічався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, більшість часу проводив у Баден-Бадені, де оселилася сім'я Віардо і де Іван Сергійович будував поряд з їхньою віллою комфортабельну свою. Полінька уже вийшла заміж і жила не в Парижі. Його слава письменника набувала в Європі все більшої сили, але, незважаючи на все, він лишався тим же напрочуд скромним щодо себе і таким же доброзичливим і турботливим щодо своїх собратів по перу. Навіть особисті смаки не відігравали тут ролі. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого «Война и мир», що з того, що він сам казав про Толстого: «Я його поважаю, але бути з ним у одній кімнаті якось незатишно». Разом з цим Іван Сергійович переконливо твердив, що Толстой — це неперевершений, найбільший талант, величезна сила тепер у Росії, і турбувався про переклади толстовських творів за кордоном. А що вже до меншої братії — він, як і раніше, клопотався за всіх і кожного, часто помиляючись в оцінці. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в «Божественній комедії», що краще помилитись, пустивши до раю, ніж помилитись, не впустивши.
Іван Сергійович усе ж таки побував у Марії в Нельї. Навіть одного разу, не заставши її, довго чекав і розмовляв з Параскевою Петрівною. Вона спочатку трохи збентежилася — Тургенев приїхав до них! І як навмисне Машеньки нема! Така прикрість! Але Іван Сергійович заспокоїв її, запевнивши, що залюбки почекає, і Параскева Петрівна навіть розбалакалася з ним. Вона не знала про всі мінливі нюанси взаємин дочки та Івана Сергійовича. їй було тільки відомо, що Тургенев завжди протегує Маші і завжди чим може допомагає. Не дуже, а все ж таки майнуло в її словах, що хоча все добре і вона сама дуже рада, що приїхала, проте Маша тягне все на собі. Опанас Васильович за сина зовсім не дбає, і дуже шкода їй бідну Машу. Потім, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати.
Тургеневу все це було не новиною...
На жаль, коли Марія приїхала з міста, йому треба було вже повертатися. Марія пішла його проводжати до омнібуса.
Вони не торкалися болючого питання — його осоружного виклику до Сенату. Марія розпитувала про знайомих літераторів, петербурзькі новини.
— Збираюсь, збираюсь сама поїхати, все щось заважає, — мовила вона, наче думаючи про щось інше. — Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж знаєте, я залежу від Петербурга, і це все таке весь час непевне. Вже ж «Основа» не існує, але й з російськими журналами без особистого зв'язку трудно, — призналася вона, підвівши голову й глянувши в очі.
І хоча давно вже зникло для нього чарування, що відчував він колись, буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товариської доброзичливості, бажання допомогти.
— Вам треба більше увійти в життя літераторів Парижа, спробувати тут налагодити зв'язки, мати постійний заробіток, щоб не залежати від наших невірних редакцій та журналів і, головне, від змін нашого петербурзького клімату. Я познайомлю вас з відомим видавцем П'єром-Жюлем Етцелем. Не можна уявити собі сучасної французької літератури без цього славного старого. Він видавав Жорж Занд, Віктора Гюго, він їх вірний друг, переконаний республіканець. З приходом Наполеона «малого» навіть був деякий час у вигнанні. Я лише в останні роки познайомився з ним, обіцяв перекласти російською мовою казки Перро і написати до них передмову. Старий Етцель і сам письменник. Пише для дітей під ім'ям П'єр-Жюль Сталь. Ви так добре володієте французькою мовою, і коли вже волею долі залишилися тут — треба використати цей час. Понесіть йому свої казки для дітей. Перекладіть кілька французькою мовою для ознайомлення.
* * *
Вона поглянула на нього, як на «старого».
Коли вже Тургенев у свої сорок сім років завжди говорить про старість, то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти?
О боже мій, господи! Це ж і вона вже розмінює свій четвертий десяток!.. їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Ні, ні. Герцен казав, що справжнє життя жінки починається після п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це, сміючись... їй ще далеко до старості!..
Елегантний, з благородною осанкою чоловік, справжній француз. Волосся трохи посивіле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навіть строгим, гордовитим, коли б не добрі очі.
Він чемно запрошує сісти, уважно дивиться на жінку, про яку говорив йому цей прекрасний російський письменник Жан Тургенев. Жінка молода... Вродлива? Щось більше за вроду. У повному жіночому розквіті. Що за дурниця вживати визначення «бальзаківський вік» для жінок після тридцяти років? Саме після тридцяти жінка розквітає. Хіба його не любили жінки цього віку?
Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В ній нема їхньої грайливості й кокетування.
— Я зробила переклад свого твору «Кармелюк» французькою мовою, — говорить вона. — Поки що це просто як підрядник, аби ви зрозуміли самий зміст. Коли твір підійде для вас, тоді я попрацюю над ним досконало.
Крім жіночої принадності, видно, що це ділова роботяща людина, видавець цс одразу розуміє. З такими приємно мати справу.
— Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спільну мову.
Його дивує якийсь наївний погляд її великих сірих очей, коли вона говорить досить стримано про свої книги, наче сама дивується, що написала їх, і раптом, коли згадує про своїх видавців, у цих очах і в куточках губ мелькає лукава смішинка. І це враз переконує Етцеля, що не така вже проста ця жінка, і йому хочеться ближче познайомитися з нею.
Він мимоволі внутрішньо підтягується, як кожен підстаркуватий чоловік у присутності привабливої молодої жінки. Люб'язно, але в межах загальновживаної чемності, він повторює, що постарається їй стати у пригоді, адже він чув про неї від Жана Тургенева.
Дійсно, приємно було б знайти спільну мову і бути зв'язаним роботою з цією українською письменницею.
— Я прочитаю і напишу вам. Ваша адреса, мадам?
Він потиснув їй руку, і Марія пішла від нього підбадьорена. Справді, як добре було б зв'язатися з журналами, редакціями гут, у Парижі. Вона залюбки перекладатиме з французької і може перекласти деякі свої твори французькою мовою.
Адже все складається так, що їй треба лишатися в Парижі на невідомо який час. Куди їй повертатися? Після розгрому польського повстання, арештів, закриття «Основи», циркуляра міністра Валуєва, який закреслював українську мову, літературу, самий народ, після арешту Чернишевського, його брутальної громадської страти й заслання, становище літераторів жахливе. Що її там чекало на батьківщині? Та й де? Про Чернігів уже не було й думки.
Власне, яке вона мала право чекати вірності від Опанаса? А втім, щось щеміло. Як кожна жінка, вона, навіть не признаючись собі, вважала, що для чоловіка незамінна й незабутня... Вона навіть наївно була певна, що й Дорошенко ніколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за когось. Він тоді обурювався...
А в Опанаса вже й дитина є з тією співачкою... Марія ні з ким не говорить про неї, і навіть коли при ній приїжджі з рідних місць щось легковажно починають натякати й розповідати, вона припиняє це базікання. Та «на кожен роток не накинеш платок». Ну, що ж, хай буде щасливий бідолага Опанас! Він же хороша людина, тільки характер нестерпний. О боже, як могла вона витримати стільки років! їй здається життя з ним якимось доісторичним періодом. Справжнє життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в їхній маленький будиночок над Сеною! Вона розповість йому про візит до Етцеля, і він радітиме, може, ще й дужче за неї, бо це її ще міцніше прив'яже до Парижа. Адже він також не знає, що його чекає на батьківщині, як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарізно, тепер про це не могло бути й мови.
Так. Це був тільки підрядник, нашвидку зроблений, щоб він, видавець П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зі змістом. І те, що він читав зараз, було таким далеким, і незнайомим, і дивним.
«Хто бував на Україні? Хто знає Україну?
Хто бував і знає, тон нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати й вишневі садки, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки цвітуть і всі соловейки защебечуть...»
Він читає і мимоволі усміхається. Спочатку тому, як недоцільно обрала авторка цей свій твір: хто ж знає тут Україну?
Але читає далі маленький вступ і раптом уявляє, як ця жінка з русявими косами вночі сидить біля вікна маленького домика під соломою і слухає, як дерева ростуть, як річка тихо леліє і як солов'ї почали перегукуватися, перегукуватися, а потім усі разом защебетали і все заглушили...
І він уже всміхається не з дивного бажання письменниці почати з цього твору, а вже якось підсвідоме те все уявляючи.
Він зачитався. Яке те все було далеке, і всі звичаї, і вдачі, весь побут незнаної країни — певне, вона, авторка, дуже її любить, коли так вималювала все, і, певне, сумує за нею, бо немов проспівала якусь баладу.
І він згадав, як сумував за своїм краєм, за своїм Парижем, коли опинився у вигнанні. Він змушений був покинути Париж у 1852 році, адже він, республіканець, гарячий, завзятий, був енергійним політичним діячем, займав посади в міністерстві іноземних справ, морському міністерстві, був генеральним секретарем кабінету. Але коли владу захопив цей підступний, віроломний Наполеон III — «малий Наполеон», як назвав його Віктор Гюго, після цього ганебного перевороту скільки друзів Етцеля і він сам опинилися у вигнанні! Його улюблений Віктор Гюго під чужим ім'ям теж переїхав спочатку до Брюсселя, де влаштувався і Етцель. Та потім Гюго переїхав на острів Джерсі, а потім Гернсей. Гюго й досі у вигнанні, він не захотів повертатися і після оголошеної амністії, поки, як казав він, «у вигнанні свобода». Там, над океаном, народжуються його полум'яні твори. Його блискучий памфлет «Малий Наполеон», його вірші, зібрані у книжці «Відплата», видав Етцель так само. як і перші його романи. Етцель після амністії не так давно повернувся до Парижа. Він вважав, що як видавець—а він був природженим видавцем, — він більше зробить для батьківщини. Йому писала про це і Жорж Занд, старий його друг, що він мусить приїхати працювати тут. І це не зрада його республіканських ідеалів. Його просвітительська діяльність повинна бути в нього зараз на першому плані.
Справді, він був природжений видавець, винятковий видавець.
У чому талант видавця? Відчути, що потрібно народу. Відчути Івсі передові ідеї доби — де б вони не народилися, в якій країні, якої б мовою не були проголошені — і якнайшвидше перекласти рідною мовою, і зробити здобутком своєї культури, і, найголові яіше, відчути талант у скромному молодому письменнику, і, пішовши на риск, підтримати його. Згуртувати навколо видав- ництва письменників, художників, обов'язково й художників, і в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки і завжди було спроможним підтримати того автора, який через будь-які причини перебуває в матеріальній скруті. Дати можливість йому працювати.
Нещодавно приніс йому несподіваний роман не відомий нікому Жюль Верн. В романі дивно переплетені наука й фантастика, і все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослідників, мандрівників, і все викладено в гострому сюжеті.
Син Етцеля Жюль-Жюль, підліток, прочитав не відриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть і дорослі, і молодь, і діти! Як вони поширюватимуть кругозір кожного підлітка, прилучатимуть до новин науки і виховуватимуть бажання невтомної праці, пошуків. Він уклав і підписав з молодим Верном договір, — на двадцять років! По роману в рік!
Невже він помилиться? Ні, нізащо! Він вірив у свій талант видавця.
Яка шкода, що це оповідання чи невеличка повість української письменниці аж ніяк не матиме успіху у французьких читачів! Але ж як вона написана! Недарма старий Етцель замріявся і деякі рядки перечитав кілька разів...
І потім... З цієї повісті видно, яким повітрям дихає молода жінка, і йому, старому республіканцю, прогресивному просвітителю, це приємно.
Саме тепер він узявся до організації журналу для дітей та юнацтва: «Magazine d'йducation et de rйcrйation» — «Журнал виховання та розваг».
Він розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би хотів залучити до участі в журналі. І не тільки для «rйcrйation» — найкращих письменників, але й для «йducation» — вчених. Поряд з письменниками Мало, Шатріаном, Еркманом, Лорі, Лабуле, звичайно, відкритим тепер Жюлем Верном, в журналі мелькають імена старого друга-республіканця, мандрівника, який теж зазнав вигнання, географа Елізе Реклю, молодого талановитого астронома Каміла Фламаріона, хіміка Сент-Клер-Девіль та інших. А ілюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвіль, Альфонс Деневіль, Жорж Ру та всі здібні талановиті художники, які щиро відгукнулися на таку потрібну цікаву справу. А що, як у журналі візьме участь і ця українська письменниця? Що з того, що саме ця повість непридатна — але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто надто далека своїм змістом і тому не матиме успіху, а перший виступ повинен бути вдалим.
Вона також зможе перекладати російською мовою ті французькі книги, що видає тут Етцель, адже його «контора» зв'язана з «конторою» Вольфа й іншими видавництвами у Петербурзі! Це було б вигідно для обох сторін.
Марія навіть не сподівалась так швидко одержати відповідь. «Мадам, я прочитав рукопис, який Ви мені залишили. Талант автора для мене поза всяким сумнівом. Книга має безперечну значимість, але постаті й звичаї, які в ній змальовані, дуже далекі від нашої французької дійсності, а тому мені здається недоцільним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашої публіки.
Вибір першої книги має дуже велике значення для Вас, для Вашого успіху у Франції.
Те, що Ви зробили у Вашому оригінальному рукописі, переконує мене, що й у Франції Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви є без сумніву у Вашій Росії...»
Він просив прийти її в четвер, себто позавтра, — швидко вирахувала вона, — об одинадцятій годині ранку, а коли вона не зможе, він готовий прийняти її і в п'ятницю, і навіть у суботу, тільки, щоб вона заздалегідь повідомила. Він хотів би в першу чергу з'ясувати, які її твори можна взяти для видання у Франції для дітей, та дізнатися взагалі про її плани та задуми.
Він просив про це одверто розповісти, бо хоче спробувати прокласти їй літературний шлях тут, у Франції.
Лист був діловий і в той же час вселяв надію, незважаючи на те, що перший твір, який вона лишила видавцю, він не міг використати.
Вона розуміла — надто все було далеке від Франції. Вона зупинилася саме на ньому, бо всі дуже хвалили його, але ж, справді, хто б зрозумів її Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплімента написав, що талант автора для нього безсумнівний і що вона й у Франції може стати достойним письменником.
Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь заробіток і тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить їй і шлях її не буде гладким та легким. Хіба вона злякається роботи?
Марія сіла за переклад французькою мовою двох своїх казок для дітей — «Дев'ятеро братів-розбійників та десята сестричка Галя» і «Невільнички», казки, присвяченої Богдасеві, яку він дуже любив. Вона зробила переклад швидко й легко, адже сама була господаркою своїх вигадок, образів, сюжету.
Було цікаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що оточувало тут, на друзів-ровесників Богдася, на всі умови життя — вона починала боятися, що й ці казки надто далекі для французького юного читача. Вона й сама не знала раніше, як усім корінням зв'язана вона з тою далекою землею, що звалася «Україною»!
І в той же час їй не хотілося дуже перероблювати, пристосовувати. їй хотілося, щоб тут пізнали про незнану Україну, знали, що є такий одчайдушний народ, є такий могутній Дніпро й наддніпрянські гори, і чудові ліси й степи.
Ці казки виходили вже російською мовою у її власному перекладі, і навіть строгий Салтиков-Щедрін похвалив їх. Він писав: «...вважаємо, що читання їх дасть користь. Не зле вводити дітей у світ справжнього героя і нефантастичних нестатків; не зле малювати перед ними постаті трохи суворі, але чесні й сильні на зразок Остапа у «Невільничці».
Значить, головне її бажання досягнуто. Він, суворий Михайло Євграфович, схвалює, що в творах для дітей вона не пішла звичайною доріжкою багатьох письменників. З якою втіхою читала вона з самого початку його статті: «Ми взагалі без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так званої дитячої белетристики, але вже якщо участь її в справі виховання внаслідок різних умов визнається необхідною, то думаємо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, ніж так звані моралістичні оповіданнячка, які становлять теперішній фонд нашої дитячої літератури і в яких розказується, що Ваня був грубіян і за це його не пустили гуляти після обіду, а Маша була розумненька і за це їй дали яблуко».
Звичайно, були й серйозні зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, він був правий, коли писав, що «спочатку драма, а потім водевіль», і турків у казці він назвав «балетними». Але ж основні її задуми зрозумів такий вимогливий критик!
Марія уже не хотіла відбирати час у Етцеля і просто надіслала йому ці казки, схвалені Щедріним, на rue Jacomb, де була його квартира, така відома усім письменникам.
Етцель і цього разу не затримав відповіді. О! Це був зовсім не Василь Білозерський, який місяцями не міг їй відповісти.
«Chиre madame! — він уже їй як знайомий писав: «дорога мадам», — я прочитав «Галю» і «Невільничку» і вважаю за можливе надрукувати в журналі першу з цих двох речей».
Марія полегшено зітхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок — половина діла!
«...З другою казкою важко...» — а другу вона любила дужче! Ну, нічого.
«Там є прекрасні місця напочатку, але не наприкінці. Для нас вона надто «чужоземна», навіть трохи дикувата. Все це мені здається дуже гарним і цікавим, але така національна своєрідність може піти на шкоду якості твору й зробити його доступним лише невеличкій кількості французьких читачів».
У глибині душі її радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась «національна своєрідність», але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладів.
Етцель радив, як професіонал-письменник і видавець:
«Хотів би я, щоб у «Галі» рішення братів стати розбійниками було наслідком фізичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навіть найзлочинніші рішення, викликані почуттям помсти. Якщо цього не буде. Ваші дев'ятеро братів перестануть цікавити в ту хвилину, як тільки вони стануть розбійниками».
Може, справді, те, що цілком зрозуміло у нас, тут потребує іншого висвітлення і виправдання?
Він пише: «У мене одна мета — зробити Вас популярною у Франції. Ви передасте мені все, що перекладете. Я краще, ніж Ви, відберу, що може підійти...
В усьому цьому, що я написав, не шукайте відтінків, які можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творів, це безперечно, але туди мусять увійти речі, що найбільше підходять для французьких читачів».
Він повідомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцеві Вольфу у Санкт-Петербург з приводу її перекладів з французької мови — книжок, що друкує тут він.
Він певний, що днів за вісім-десять одержить відповідь. «Я буду щасливий, якщо Ви візьметеся за переклади, які не потребуватимуть у Вас великої затрати творчих сил, і хотів би поспраижньому допомогти Вам».
Ні, вона не шукала ніяких відтінків у його одвертому листі. Вона й не хотіла б їх шукати, щоб справді не охолонути. Марія хапалася за цю можливість працювати в Парижі й не ображалася на його зауваження і поради до казок, як ніколи не ображалася на зауваження Івана Сергійовича.
Вона була вдячна за його готовність допомогти. І ще не розуміла, що він писав не з формули чемності і не для годиться «я буду щасливий», «я хотів би по-справжньому допомогти Вам»...
Чим частіше він бачився з Марією, тим дужче йому хотілося бачити її, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити.
Він подарував їй останній — на той час останній — роман Віктора Гюго, який щойно вийшов і яким усі зачитувались — «Les Misйrables» — «Знедолені», й розповідав їй про живого сучасного бога літератури, як його примусили покинути Джерсі, і з маленького скелястого острівця Гернсей в океані він кидає свої грізні слова, й наче всі вітри, розносять їх по світах.
— Ви знаєте, його лист був надрукований у першому номері «Полярной звезды», яку видавав наш Герцен у Лондоні, а нещодавно в «Колоколе» було звернення Віктора Гюго до поляків, — каже Марія.
— О, ваш Герцен! — з шанобою вимовляє Етцель. — У вигнанні, коли ми читали його славетний «Колокол», — ми відчували тісний зв'язок незламного братства: Гюго — Герцен — Гарібальді — Мадзіні... Це не давало нам схилитися і загубити віру.
Він розповідає Марії про побут Гюго, його сім'ї на цьому самотньому острівці, про його вірну кохану Жюльєтту Друе, яка не раз рятувала йому життя і просто відмовилася від себе, від усього свого заради свого бога — Віктора Гюго, а «бог» сприймав це як належне...
— Буває таке кохання, — каже він і з цікавістю дивиться на Марію. Він уже бував у неї в маленькому будиночку у Нельї, він стрічався там з блідим молодим чоловіком. «Мсьє Пассек», — представила його Марія. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозуміло, що життя «Belle Marie» далеко не легке і не просте... їй хочеться допомогти.
Він уже часто каже їй «mon enfant».
Але ж йому зовсім не хотілося почути від неї «mon pиre» — усміхається він у думках.
Він ніколи не сподівався, що на старості може виникнути таке глибоке почуття, що він радітиме її радістю, болітиме її болями, і він не гадав, що почуття це не залишить його до смерті, надто воно було щирим, безкорисливим і не схожим на всі попередні.
Він не знав віршів російського поета Тютчева:
О, как на склоне наших лет
Нежней мы любим и суеверней.
О ты, последняя любовь!
Ты и блаженство и безнадежность.
17
П'єр-Жюль Етцель знову нагадував Івану Сергійовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все відволікала. Етцель, звичайно, розумів це і розумів, що Тургенев хоче швидше звести розмову на інше.
— До речі, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, здається, ви дуже зійшлися.
— О! — приязно усміхнувся Етцель, — тисячі подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постійно міцно зв'язані з вашою чарівною слов'янкою, її так і звуть у нас: «La belle slave». Адже вона тепер член редколегії нашого журналу «Magazine d'йducation et de Rйcrйation», і її ім'я стоїть завжди на обкладинці серед імен наших постійних авторів.
— Так, я бачив це, і мені було приємно, що серед французьких імен, досить відомих, стоїть ім'я нашої української письменниці — Марко Вовчок. Хоча, як ви знаєте, вона й російська.
— А тепер і французька. Вона ж французькою володіє, як рідною, і вже пише нею свої оповідання. Я дуже радий, що мадам Маркович має багато роботи з перекладами. Мене особливо радує її приязнь з нашим Жюлем Верном. Він заявив, що тепер тільки їй довіряє переклади своїх творів російською мовою, і дав їй на це виключне право, і я гадаю, це не лише для їхньої взаємної користі, а для користі літератури й читачів. Адже як важливо, коли перекладач перекладає твір з захопленням і любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тільки вона, а вся її сім'я нетерпляче чекає нових творів Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамікою сюжету, а саме своїм захватом наукою, просякнуті такими гуманними ідеями — це ж все близьке її серцю!
— Дяка богові, хоч у цьому я не підвів вас, — добродушно засміявся Тургенев. — Ви проспівали такі дифірамби мадам Маркович, що я відчув — ви простили мене!
— Ви знаєте, що й незалежно від знайомства з «La belle slave» я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстерність. А хіба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, здається, були великі друзі!
— Так склалися обставини. Але якось на вокзалі, поспіхом, я зустрів її з мсьє Пассеком. Я жахнувся. Не від неї, звичайно, вона навіть розквітла за цей час, правда, поповнішала й трохи втратила юної чарівності, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, і поряд — майже кістяк! Я навіть не насмілився спитати про його здоров'я. Він, певне, дуже, серйозно хворий.
— На жаль, це так, — підтвердив сумно Етцель. — Вона в розпачі. Днями ми підраховували з нею всі її гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Ніцци лікувати. Мені шкода її безмірно.
— Так вразливо бачити їх разом, вона — сповнена життя, бадьорості, — повторив Іван Сергійович
— Працьовитості, — вставив Етцель з шанобою і якоюсь особливою м'якістю.
— І поряд — напівжива людина. Його мати, кажуть, дорікає, звичайно, Марії Олександрівни, що вона своїм неймовірним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця!
— Абсолютна дурниця, — обурився і Етцель, — така врівноважена розумна особа. Мені здається, весь її темперамент у роботі.
— І я в цьому певний, — підтвердив Тургенев і додав тоном лікаря, — але ж ви знаєте, хворі на туберкульоз самі дуже темпераментні й шкодять собі. Що б там не було, мені стало шкода, шкода її.
— Вони й досі закохані одне в одного, — зітхнув Етцель. — Але мадам Марі коло нього як найкраща, найдбайливіша сестра жалібниця.
— Так. Вона завжди була дуже доброю, — роздумливо мовив Тургенев. — Колись ми доручали їй доглядати хворого Боткіна...
Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже «була», «колись», і він так спокійно, розсудливо може констатувати про зміни в ній і в Пассеку... Вони стрічаються випадково, вряди-годи, от і на вокзалі, в метушні, перекинулися кількома словами, обоє поспішали... Сумно було дивитись на неї. Сумніше, ніж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напівмерцем?..
«Вони й досі закохані одне в одного...»
* * *
О, этот юг, о эта Ницца!
Ф. Тютчев
— От бачиш, тобі сьогодні краще. А температура? Хіба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ятаєш, у Неаполі? Тобі там було далеко гірше, а потім — немов нічого й не було.
— Було.
— Що було?
— Венеція, Флоренція, Мілан.
— І тепер буде. Неодмінно буде. Тобі трохи краще стане, і ми знову поїдемо до Венеції, до Флоренції. Усюди, куди нам тільки заманеться. Може, тобі почитати щось?
— Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Миколаївна подарувала тобі Мюссе, саме вона. Коли вони поїхали з Парижа, здалося, наче рідні нас покинули. Спочатку мама твоя, а потім вони...
— Ми й до них поїдемо, до нашої Шурочки й Валерія Івановича у Рим. Ти про Рим не згадав!
— Ну, Рим. Усі шляхи ведуть до Рима — пам'ятаєш, з Єшевським?
Та про Єшевського краще тепер не говорити. Це ще незагоєна рана в них обох. Професор Єшевський, їхній милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли їздив у шістдесят четвертому році до Петербурга зі своїм проектом до Валуєва і з її «Дячком». І проект там валяється у міністерстві, і на «Дячка» ще й досі духовна цензура не дала дозволу... Єшевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семінарсько-попівської мови, але інші її твори він любив більше. Взагалі різні були відгуки про «Дячка». От Лесков, який дуже критично ставився до її оповідань, про «Дячка» відгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вірно й тонко підмічених картин і характерів, але коли Марія читала — сама бачила — Шурочка нудиться. Валерія Івановича деякі сцени, навпаки, зацікавили, він навіть сказав, що надихають на сюжет оригінальної картини, над якою він обов'язково подумає. По-різному сприймають люди... Це цілком зрозуміло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, і як зле, що не встигли вони побачитись... Він тоді в Аахені був, лікувався. Так близько, а все не виходило — то грошей не було, то часу. А як хотілося знову в Аахені опинитися, заїхати до милого Гейдельберга, який тепер згадується таким чарівним. Адже там почалася їхня любов із Сашею! Дружба з Єшевським... Бідна сердечна Юленька лишилася сама з дітьми. Не треба, не треба тепер ані про Єшевських, ані про Гейдельберг... Вони знову поїдуть до Італії!
— Я візьму Мюссе! — Марія схопилася з низенького балконного ослінчика, на якому завжди сиділа коло Саші, коли він напівлежав тут, на балконі, в лонгшезі. Вона побігла в кімнату, раптом відчула, як їй хотілося б порухатися, походити швидкими, енергійними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона відразу одігнала цю злочинну думку.
Думки не про Сашу були всі «злочинні». За кожну з них вона дорікала собі, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька її життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона віддавала надто багато «собі» всі ці роки в Парижі. Собі? Звичайно, собі — коли сиділа за столом і писала, коли була з Богдасем, коли стрічалася з Етцелем, Жюлем Верном, усіма письменниками й художниками — співробітниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базікала в салоні графині Саліас, коли розмовляла з Карлом Бенні, Сахновським, Тедзиком, писала листівки з Бакуніним і Фрічем, співала два тижні підряд українські пісні композитору Мертке... Це ж усе було її життям, її особистим життям! Вона відривала час від нього, єдиного, коханого Саші, і вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'ї, в догляді за ним...
Та ні ж бо, Володя, його брат, був же в захопленні, як раює Бритя в гніздечку Маші та її матері, а втім, певне, щось пропустили, і щось не так діяли, і, може, треба було щороку виїздити сюди, або на південь Італії. Але ж вони жили в Нельї, передмісті Парижа — Сена, ліс, чудове повітря... Скільки разів перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? — картала вона себе. І хотілося вночі головою об стінку битися — тепер вона зрозуміла, що це не просто «художній образ», саме битися' головою об стінку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона підходила до нього й сміялася, розповідала різні веселі історії, бадьоро ділилася своїми планами майбутніх творів, мріяла про спільні подорожі, майбутню спільну роботу, і він, здавалося, вірив, що це тимчасова звичайна простуда...
От і зараз у тій іншій кімнаті, де лежала книга, вона раптом зупинилася і схопила голову руками. Боже мій, що мені робити? Що мені зробити, щоб він одужав? І враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слід жахливого розпачу, і, вийшовши з книгою, сіла в тій же позі коло ніг, і сказала так, немов вела далі незакінчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб він нічого не помітив, тільки б вистачило сили в неї, щоб він нічого ніколи не помітив...
— Знаєш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росії, я таки справді відкрию школу для дівчаток, яких звуть малолітніми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у «Современнике» цікаву статтю про такі установи тут, у Франції.
Вона обминала те, що статтю вона добре відредагувала, підказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона відвідувала ці установи.
— Звичайно, зараз писанням не проживеш, — казала вона діловито: вона знала, такий діловитий тон його найдужче завжди підбадьорював, — от-от і «Современник», і «Русское слово», можливо, закриють зовсім. Про український журнал після Валуєвського циркуляра і гадати нема чого!
— І ти кинеш писати?
— Що ти, дурненький, звичайно, ні. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне — буде наша школа. І не просто для сільських дітей, як влаштував граф Толстой у Ясній Поляні. Я, звичайно, захоплена його діяльністю, ти ж знаєш, я написала йому про це й пропонувала свої послуги для його журналу, але сама я хотіла б улаштувати школу-дім для дівчаток-сиріт, що тиняються по базарах, по нічліжках, які вже скуштували гріха і зазнали багато кривди, забули, а може, ніколи й не знали материнської ласки...
— Чому тільки для дівчаток? — спитав, милуючись нею, Саша.
— Мені їх дужче шкода. Хлопці якось легше виб'ються на стежечку, навіть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодіють. А дівчаткам — що? Змалку — затуркані няньки, а старші — трохи оступилася і шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це знаєш. І ти будеш боротися за здійснення своїх проектів — поліпшення умов дорослих ув'язнених... Знаєш, найдужче мене жахає кара мовчанням у тюрмах цієї цивілізованої Франції, а от у сільськогосподарчих колоніях для дітей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне — любов до них, людське ставлення. Їй-богу, мені ці діти й підлітки серце крають, і найдужче дівчатка. Ти видужаєш, спочинемо в Італії, у Парижі візьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це діло! Зупинимось по дорозі у Варшаві, і через Вільно — я, між іншим, там не бувала, і ти також. Люблю оглядати нові місця, а про костьол святої Анни мені ще Тарас Григорович розповідав. Подивимося по дорозі й просто на Петербург. А там уже вирішимо, де, та що, та як...
Вона завжди говорила так упевнено, що й він починав вірити й забував про нестерпний кашель вночі, зловісну кров у мокроті і таку слабкість, що опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було Машеньки, і дихати несила...
— А що, як Опанас Васильович... — почав він. Той згадувався, згадувався раптово, не міг про нього Саша забути зовсім.
— Навіщо ти його згадуєш? — нетерпляче перебила Марія. — Хіба ти не знаєш, наче я не казала тобі, що в нього вже двійко чи трійко дітей з Меланією Овдіївною — хай собі живуть на здоров'я! Він, певне, тільки тому не заводить про розлуку, що у тої ж чоловік є; кажуть, страшна, люта людина...
— Але ж він пише тобі, й кличе, і хоче бачити й тебе, й Богдася.
— А що ж тут дивного, — спокійно мовила Марія, але ж їй і самій часто здавалось це дивним. — Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первісток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги приділяє. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребує освіти, і ніколи не подумати, що й гроші на це потрібно, і, головне, щоб син знав, що батько турбується про нього...
— Машенько, ти не дуже справедлива до нього, — м'яко зауважив Саша, — адже спочатку він дуже сумував за Богдасем.
— Але ніколи не дбав. Я присягаюсь тобі, я написала йому про гроші на Богдасеві витрати, тільки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делікатно про це написала, коли ми стільки років жили без його допомоги, то й надалі проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, відвідає батька, а чом ні? Хай же відчуває, що й батько турбується за нього, їм обом було б краще й легше, я більше дбала про моральне значення, хай зовсім невеличкої, допомоги синові. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Він відповів на це не мені, а Богдасеві — виклав усі свої розрахунки, куди та чому йдуть його гроші. Богдасеві було і дивно, і образливо, а я себе лаяла. Ти про це не знаєш, ніколи я йому раніше не нагадувала, крім своїх зароблених, звичайно, і не нагадаю. Хіба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самі?
— «Ми», — подумав Саша. Вже скільки він хворіє, знову все лягло на плечі Марусі, усе його лікування, подорож до Ніцци... Невже не вистачить його життя віддячити їй за все, за все? Він злегка потиснув їй руку, підніс до блідих губ, прошепотів:
— Почитай Мюссе. «Tristesse».
— Ну, навіщо таке сумне?
— Прочитай «Tristesse», — повторив він. — Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, — і він тихо проказав:
J'ai perdu ma force et ma vie,
Et mes amis et ma gaietй.
(Я втратив все, що мав допіру,
І друзів, і веселий спів... )
A кінець? Це ж про мене:
Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.
Le seul bien qui me reste au monde
Est d'avoir quelquefois pleurй.
(За все відповідати треба.
Єдиний дар я мав від неба:
Це те. що плакати я міг.
(З франц. переклала Н. Забіла).
Тільки я плакав колись від любові до тебе, від щастя, що побачив тебе...
* * *
Він заснув. Марія дивилася з балкона на місто, на Ніццу. Боже мій, наче для неї писав Тютчев:
О, этот юг, о эта Ницца!
О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица,
Подняться хочет и не может.
Кажуть, сюди він привозив свою останню любов, з якою прожив 14 років, не беручи розлуки з «законною» дружиною. І з цією, молодою, у них було троє дітей. Вона молодою вмирала тут від туберкульозу, його остання любов, якій присвятив він найніжніші, найтонші й найкращі вірші, які тільки могли з'явитися в ураженому людському серці.
...Ні, ні, я не віддам тебе смерті, мій коханий... Там, удалині, праворуч — гора, і на горі кладовище. Там похована дружина Олександра Івановича Герцена — Наталі, перша Наталі.
Він розповідав, як уночі за італійським звичаєм ховали її. Італійські жінки, а серед них і родичі Гарібальді, вкрили її всю трояндами і помагали нести труну.
Він розповідав, як потім, уже іншим часом, він і бойові однодумці й соратники з різних країн, котрі випадково опинилися в Ніцці, усі на своїх руках несли на це ж кладовище труну матері Гарібальді, а самого Гарібальді не було, вони виконували його обов'язок...
І ще раз бідному Олександру Івановичу довелося породичатися з роковою горою. Він був тоді недовгий час у Парижі. Марія вже збиралася побачитись із ним, як у нього захворіли наймолодші діти, двоє близняток, хлопчик і дівчинка, їх не бачила Марія, про них розповідали, які це були чарівні дітки, та які б не були! — вони захворіли на дифтерит і за кілька днів обоє померли. Він привіз їх, дітей Наталі другої, поховати коло своєї першої Наталі.
Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бік! Страшна ця Ніцца. Навіщо на сонячному годиннику такі страшні слова поіталійськи?
Іо vado е vengo
Ogni matina,
Ma tu ondrai
Senza ritorno.
(Я іду й повертаюсь щоранку, а ти підеш у якийсь день і не повернешся(з італ.).
Увечері вона попросила зайти лікаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, він просто задрімав, а не був непритомним. Марія сказала:
— Він задрімав тільки-но, може, не треба будити? Лікар узяв безсилу руку, помацав шию:
— У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкніться самі.
Справді, і шия, і руки були зовсім не такі гарячі...
— Але ж я тільки-но міряла, — якось винувато мовила Марія, наче виправдуючись, їй здалося, що лікар незадоволений тим, що його потурбували. Він сам поставив термометр. Саша не чув. Він спав. Тільки в грудях і в горлі в нього щось клекотіло.
— Справді, температура дуже висока, — сказав лікар, глянувши на термометр і якось дивно на неї. — Вранці обов'язково викличте сестру і мені сповістіть. Давайте пити й частіше повертайте з боку на бік, щоб не було набряку легенів.
Ні, він не сердився на неї, що вона його потурбувала, і вона сказала кілька разів:
— Дякую, дуже, дуже вам дякую.
А він дивився з жалем і співчуттям і знову наказав:
— Вранці покличте сестру.
Вона вже не лягала, весь час сиділа коло Саші. Він не прокидався. Тільки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи ніжні, ласкаві слова. Оцей клекіт у грудях лякав більше, ніж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потім раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тільки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сік. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, їй здалося, він трохи розплющив очі, зовсім-зовсім трохи. Звичним рухом вона трохи підняла йому голову й дала сік. Останнім часом йому навіть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля.
— Сашенько, серце моє, температура падає, і сік ти добре ковтнув. Ти чуєш мене, Сашенько? Ти чуєш?
Він з зусиллям підняв повіки й глянув у очі, прямо в живі очі Марії, сумно, але цілком свідомо, та повіки враз безсило опустилися.
— От бачиш, уже тобі легше. Ти чуєш? Повіки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напіввідкрили очі і впали.
— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? — повторювала Марія все голосніше і вже кричала, не розуміючи, що кричить несамовито:
— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене?
І вже в кімнату бігли покоївки й сусіди по пансіону, а вона все кричала, тримаючи його голову:
— Ти чуєш мене?
І коли її хотіли відтягти від нього, вона кричала:
— Ні, ні, він тільки-но чув мене! Він подивився на мене! Цього не може бути!
— Отак і буває, — сказала просто і навіть якось грубо сестражалібниця, і Марія враз зіщулилася, принишкла, раптом їй стало страшно, що зараз його заберуть, кудись віднесуть, не можна їй кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколішки й притулилася до його руки — може, він всетаки чує?..
* * *
Вони поверталися разом «додому».
Тільки він був у труні, а вона везла його... Так хотіла його мати, якій повідомили негайно. «Поховати в Москві, коло батька». Хіба вона могла заперечувати? І як вона могла доручити комусь везти його — їй здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й віддати матері, не віддати, вони удвох будуть з ним до останньої хвилини. Наче уві сні проїхали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезіре — їхня куховарка останні роки — уважна жінка, яка перейшла до них від Якобі. Ще, здається, хтось був... Марія нічого не розуміла. Не плакала, все робила, як автомат, — що накажуть. Усі наказували щось. У дорозі, в поїзді ні з ким не розмовляла.
Найдовша зупинка була у Вільні. Вона пішла навмання блукати по вулицях, але нічого не бачила, ані башти Гедіміна, ані собора Петра і Павла, хоча хтось люб'язно наполягав:
— Зайдіть, пані, там більше тисячі статуй! Коли відправа скінчиться, можна все оглянути.
Навіщо це було їй? Вона просто не знала, куди себе подіти, тому й блукала.
Вона згадала, тому що не так давно про це розповідала Саші, а їй розповідав «батько» — Тарас Григорович. Він жив тут, у Вільні, коли був козачком у свого пана Енгельгардта, тут віддали його вперше вчитися малюванню до художника Рустема, і тут він був закоханий у молоденьку віденську модисточку Дзюню Гусиковську. Він побачив її в соборі Спятої Анни, і Марії раптом захотілося в цей собор. Там він бував, її «батько», наче могла вона там розповісти йому про своє безмежне горе. Але вона й не звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо тонке, кладку з цеглин. Вона сиділа без думок, без молитов, без сліз, до самого від'їзду. Вже стояла осіння пора. Тарас Григорович розповідав їй, що з Вільна до Петербурга йшов пішки з іншими кріпаками взимку, в завірюху, напівбосий, бо в заметах підошва від одного чобота відпала, і по дорозі він весь час перевзувався.
Боже мій! Я йшла б боса весь час у цю осінню холодну сльоту, і в нестерпний мороз, і в найгарячішу спеку, аби знала, що везу не труну, що він чекає мене живий!
Після Вільна — Дінабург, потім Москва. Майже два тижні тяглася ця подорож. Як вона її витримала? Треба було матері привезти сина. Вона немов скам'яніла.
У ці дні Тургенев писав Етцелю, що він не розуміє, навіщо Марія Олександрівна везе труну, адже вона зовсім не релігійна... Але це було щось більше за релігію. Обов'язок душі й серця перед тим, кого везла... Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок перед його матір'ю, яка її так ненавиділа й кляла.
* * *
Мати стоїть на цвинтарі Симонового монастиря коло викопаної могили, змарніла, постаріла, прибита горем мати, така несхожа на ту московську гостинну клопотуху у Гейдельберзі, її підтримують син і племінник, стоїть купка родичів і друзів.
Несуть труну і за труною йде жінка, якої вона — мати — не хотіла знати, приймати. Ця жінка привезла їй сина... у труні.
Марія підвела голову, глянула на матір, і обидві кинулися в обійми одна одній і заридали.