10. «Підривник Небо в останні дні жовтня перестало бути схожим на себе. Вдень воно не сліпило очей блакиттю, зблякнувши, як запрана упродовж років полотнина. А вночі – шипіло, підігріте зі споду яскравими вогнями міста. Вечорами на Львів накидався холодний вітер, женучи попереду себе рвані чорні хмари. Часом вони скидали на вулиці та дахи скупі жмені дощу і поспіхом втікали на околиці міста, де панувала темрява. Той дощ не мав сили загасити електричні багаття на землі. Вони тліли до ранку. Максим стояв на балконі в одній сорочці і жадібно курив. Він не відчував холоду, з головою занурившись у невеселі думки. На вершечку Високого замку світилася телевежа. Прожектори, встановлені біля її підніжжя, виразно освітлювали її велетенський сталевий каркас аж до вершечка. Святкова ілюмінація віддзеркалювалася у каламутному дзеркалі низьких хмар, утворюючи над вежею світляну ополонку. Максимові здалося, що за мить з неї хтось випірне, вхопиться за вершечок телевежі, а потім спуститься нею як по драбині у холодне місто. Той хтось скрадатиметься містом, залишаючи за собою калюжі липкого слизу, припадатиме до стін, чатуючи на пізніх перехожих, буде тертися у зачинені брами під’їздів, соптиме на темних сходових клітках, аж поки не прослизне у щілину між дверима і порогом до чужого помешкання, щоб винести з нього чиєсь життя… - Максиме! – голосно покликали його з кімнати. Він пожбурив недопалок за перила і прочинив двері з балкону до кімнати. Сестра, начепивши на ніс окуляри, сиділа на дивані і пришивала ґудзик до його темно-синього піджака. Максим втратив його ще тиждень тому в суді, коли здоровенний міліціонер, гладкий і весь спітнілий, волік його із зали засідань на сходи, погрожуючи потрощити ребра. Після того Максим, як сновида, так і проходив без ґудзика усі наступні дні - Софія вже заснула, - повідомила сестра. – Я погодувала її і зробила укол. Сестра працювала у військовому госпіталі. Приходячи до Максима, вона завжди приносила в його дім запах ліків. - Я показувала рентгенівські знимки нашому хірургу. –продовжувала сестра. – Він каже, що Софія буде ходити. Кістки тазу вже майже зрослися. От тільки народжувати вона більше не зможе… - Я про це знаю вже давно, - тихо сказав Максим. - Головне, що вона одужає, - продовжила твердим голосом сестра. – А дитину можна й усиновити. Максим кивнув головою, думаючи про щось своє. - Ти шукаєш собі роботу? – запитала сестра. - Так, Власне зараз мені треба було б поїхати на одну зустріч. Це з приводу майбутньої роботи, - сказав Максим. – Ти могла б залишитися ночувати сьогодні у нас? Сестра з недовірою зиркнула на Максима. - Так я тобі й повірила. О восьмій вечора шукають дівок або ж клопоту на власну голову. Але якщо тобі дуже треба - то можеш їхати. У мене діти вдома не плачуть. Тільки не роби дурниць, - попросила сестра, віддаючи йому піджак із пришитим ґудзиком. - Не буду, - пообіцяв Максим, та вони обоє знали, що він сказав неправду. Перед тим, як вийти з квартири Максим зазирнув до кімнати, де спала дружина. Вона лежала на спині, худа і геть змаліла, нечутно дихаючи у глибокому сні. У світлі настільної лампи він розгледів її вогке чоло і розсипані на подушці густі пасма чорного волосся. Максим подумав, що пережите горе змінило обличчя Софії, її погляд, зробивши їх якимись відчуженими. Тепер, навіть розмовляючи з ним Софіїні очі залишалися немов би невидющими, байдужими до усього зовнішнього. Вона тривожно вслухалася у себе, щось вишукуючи між колючками постійного болю. Часом вона обережно клала його руку собі на живіт, а потім відкидала її геть, жахаючись порожнечі свого лона. Він ніжно гладив її руку, але Софія відверталася до стіни і казала, що хоче спати. Звістка про те, що його дружина потрапила під колеса автомобіля заскочила Максима у дорозі...» Т. відкинувся на спинку стільця, переплів пальці рук у замок і солодко потягнувся. Оті кілька написаних абзаців висотали його, як губку. Він подумки покартав себе за лінь, але з якоюсь полегкістю на серці встав із-за столу і підійшов до вікна. На вулиці давно споночіло. До того ж, вітер, що зірвався одразу після заходу сонця, змусивши їх вечеряти не на терасі, а в холі вілли, зміцнів, розбудивши ліс. За невидимим з вікна горизонтом вже раз-у-раз спалахували сліпучо-білі пасма світла. Наближалася гроза. Т. на повні груди вдихав вологе нічне повітря. Передбачливий Генрих за вечерею жартома попередив, аби гості не забули зачинити у своїх кімнатах на ніч вікна, бо, мовляв, вранці він оштрафує їх за розбиті вітром шиби. С. відповіла, що не зробить цього ні через які гроші, бо якраз сьогодні очікує, що до неї через вікно врешті наважиться залізти якийсь зальотний коханець. А., не відриваючи очей від тарілки, діловито поцікавився у Генриха, у якій повітці той ховає драбину. Усе товариство дружно вибухнуло сміхом. Т. помітив, як С. з вдячністю зиркнула на шукача драбини. Поміж ними двома на щось заходилося і, здається, вони цього не мали наміру приховувати. Т. пройняли на мить заздрощі, він навіть засоромився. Аніта ж почала збирати зі столу опустошені тарілки. Одразу після вечері Т. повернувся до кімнати, відмовивши А. товаришити у грі в більярд. Передовсім, він почувався людиною, яка винна велику суму грошей, а тому гнав себе до роботи. До того ж, більярдного кия Т. тримав в руках востаннє років п’ятнадцять тому. А програвати якомусь хлопчакові, та ще й привселюдно, йому не хотілося. Блискавка кресонула десь неподалік, вималювавши на мить чорно-білі контури навколишнього лісу, порожнє подвір’я. Услід за нею вдарив розкотистий грім. Т. неохоче зачинив вікно. Після другого спалаху на вулиці його настільна лампа несподівано згасла, а разом з нею затих і комп’ютер. Т., голосно вилаявшись, знайшов запальничку, запалив свічку на скляному столику. А тим часом перші важкі краплі вдарили у шиби, і грім вже безперестанно гатив чимось важким у тулумбаси захмареного неба. Що ж, доведеться лягати спати, вирішив Т. , хоч і знав, що під акомпанемент такої бурі ще довго не склепить повік. Його згорблена тінь від свічки на стіні вже було рушила до ліжка, коли Т. несподівано почув несміливий стукіт у двері. Спочатку він навіть не второпав, що стукали не із коридору, а суміжної із його помешканням кімнати. - Хто там? – запитав він настороженим голосом. У відповідь почувся спочатку скрип не змащених завіс, потім відхилилася важка запона і до його кімнати увійшла Аніта. Була вона простоволоса, у довгій нічній сорочці і зі свічкою у руці. - Даруйте, що потурбувала вас, пане Т., - розпочала вона майже жалісливо, - але мій страх перед грозою значно сильніший за сором. Дозвольте посидіти кілька хвилин у вас, доки за вікнами утихомириться! Т., опанувавши себе, радісно заметушився. - Про що мова? Заходьте і вмощуйтеся там, де вам буде зручно. Гроза й справді несамовита… Аніта несміливо всілася на дивані, підібгавши під себе босі ноги. Принесену свічку вона загасила, поклала її на скляний столик. Т., що стовбичив посеред кімнати, при спаласі чергової блискавки побачив свій бар: - Може, вам щось налити? Для заспокоєння. - Хіба тільки крапельку коньяку, - погодилася дівчина. – Але за умови, що ви теж випєте. Доки Т. майже навпомацки наливав у склянки Хенессі, Аніта сиділа стривожена і бліда, здригаючись від кожного удару грому. - Я з дитинства боюся грози, - призналась вона. – Блискавка забрала у мене систричку. Їй було тільки дванадцять років. - Ось воно як, - зітхнув Т., присівши на краєчок дивану. – Мабуть, гуляла десь у полі? - Пасла з мамою худобу. Я ніколи не забуду, як її привезли того дня з пасовиська, маленьку, з обгорілим на голові волоссячком. Вона могла бути справжньою красунею… Аніта замовкла, граціозно прикладаючись до склянки. Т. захотілося торкнутися її темного, як смола, і довгого волосся. - Співчуваю, – сказав натомість. - Дякую, але мені, видається, що це було вже так давно, наче в якомусь іншому житті! - Кращому чи гіршому? - Гіршому? Та ні, просто іншому? - А як ви опинилися тут, на цьому острові? Аніта з докором подивилася на чоловіка. - Мою історію, пане Т., вам зможе розповісти будь-яка жінка, що поїхала шукати щастя на Заході. Повірте, процес миття дуп старим італійкам чи німкеням мало чим різниться. - Але ж зараз ви цього вже не робите. - Зараз – ні. Але я цілковито залежу від ласки господаря. Хоча, мені не має на що нарікати. Він - дуже уважний до своїх ...підлеглих. Приїжджає тільки з подарунками. Вам подобається моя нічна сорочка? Це - від нього… - Як на мене, то вона трохи задовга, - сказав Т. - Я вдягнула її тільки з огляду на вас. Ще подумали б, що хочу до вас у ліжко… Їхня розмова повернула на слизьке, але Т. вона почала подобатися. - А ви справді не хочете? – зухвало поцікавився він. Аніта змовчала. За вікном знову гучно гримнуло. - Гатить, як на війні… А про що ви пишете зараз? – перевела вона розмову на інше. - Взагалі-то, я ніколи не розповідаю сюжетів своїх недописаних оповідань. Але задля вас, мабуть, зроблю виняток. – Т. замовк, щось обмірковуючи. – Добре. Ця історія про чоловіка, який прагне помсти.. Його вагітну дружину на пішохідному переході збила машина. Жінка вижила, але втратила дитину. Суд, попри неспростовні докази вчиненого наїзду, виправдав водія, ще й стягнув гроші на його користь за розбиту фару і ввігнутий від удару в тіло бампер… - Хіба таке можливо? – вжахнулася Аніта. - У нашій країні усе можливо. Особливо якщо водій – син губернатора. - Бідна жінка, - зітхнула Аніта. - І що ж той чоловік може вдіяти? Побити негідника? Але ж його посадять. - У нього є військовий фах – сапера… Далі, якщо на те ваша ласка, я не буду розповідати. - І не треба, - сумно погодилася з Т. Аніта. – Ця історія для мене ще страшніша від грози…А вам ніколи не хотілося виїхати з України? Я ж відчуваю, що ви тут мучитесь? - «Караюсь, мучусь та не каюсь», - процитував класика Т. – А якщо серйозно, то мені завжди бракувало грошей на квиток, щоб потрапити на той бік. - Значно гірше, коли гроші є, але не бачиш причин повертатися звідти назад. - Що ви маєте на увазі? - Нічого особливого. Тільки те, що сказала, - відповіла дівчина і зненацька схопилася на ноги. – Мені вже час іти…Ага, ледь не забула. Генрих вирішив завтра влаштувати для нас усіх забаву. - Невже нарешті буде дискотека і танці з притисканнями? . - Якраз і ні. Нас запрошують на свято Пастушки риби. - Пастушка риби? Уперше чую про таку. Може, ви ще залишитеся і розкажете мені про завтрашнє свято… Т. лагідно взяв дівчину за руку. Її пальці були тендітні, сухі і холодні. - На все свій час, пане Т. Дякую вам за коньяк і прихисток від грози. На добраніч! І не вбивайте більше нікого. Навіть на папері, - останні слова дівчини пролунали, як застереження. Її рука вислизнула із його долоні. Біла тінь зникнула за запоною на стіні. Потім Т. почув, як зачиняються двері. Гроза за вікнами несподівано вщухла. Т., знервований і ображений на цілий світ, підійшов до столу, сердито натиснув на вимикач настільної лампи. Під пластиковим абажуром спалахнуло світло. „Що за чортівня? Я ж її не вимикав!” – спантеличено подумав він. Запона, за якою щезла Аніта, ще продовжувала гойдатися.