МАРЕННЯ
 

Давно мені якась незнана жінка сниться,

Що любить так мене, як я її люблю,

Та образу її ніяк не уловлю -

Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.

 

Відомо їй все те, що іншим таємниця,

Що в серці я таю, що серцем я терплю,

I вміє лиш вона змивать печать жалю

З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.

 

Яка вона на вид, не пригадаю я,

Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,

Як тих улюблених, що рано смерть скосила,

 

Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,

Немов віддалений, притемнений такий,

Як у покійників, що їх забуть несила.