Омару Хаяму О нині плоть твоя, мабуть, святий оазис. Не вірю друже, що земного твого абрис - “не гріх і тут втішатися небес дарами…”, “присядемо ж удвох...”- лише над прахом надпис. Рубаї * * * Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі не оп'янять мене терпким вином печалі - допоки в погляді твоєму жарке літо ні мудрості в мені, ані моралі! * * * Говорить розум про подій кінцеві дати, конечно все - не варто навіть починати. А в серці Мила, серцю радісно кохати: одне вбирати, зовсім інше віддавати. * * * Весь білий сніг моїх неходжених доріг, і ти, що сліду не лишаєш в ньому ніг, в хмільному келиху моїм - сльозою лих, гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг. * * * Повір мені - про гаманець не йдеться, коли цілющий дощик з неба ллється, чи як любов знаходить нас - тут, словом, не все купляється, чи продається. * * * Що з нами завтра станеться? Напевно, життя продовжиться, цілком буденно. Хто жив до нас вважали схожим чином. Лише в кінці нам кожна мить священна. * * * Піски пустелі, моя звабо, - це красуні, що нами тут перебирали, тілом юні, а потім вже перебирали тільки ними! Моєю стань! а не піщинкою Фортуні. * * * Я залицятимусь до вас у дні зимові, я вигадаю вас, і хміль до крові вливатиму любовний до тих пір, доки весна нас не зведе в розмові. * * * Поглянь - негода за вікном і ллють дощі, така нагода, наливай вина мерщій! І ще обіймів хмелю, мила, - для душі! Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі... * * * Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло схоже на жінку твою, на твоє ремесло... Добре - у бочках нове визріває вино, осінь - початок, Майбутнього першочисло. * * * І як повинен був я жити навесні? Не знати спраги? в собі втримати пісні?! Красуні сад щоночі не садити?!! А осінь знову дорікатиме мені!.. * * * Довірся, панночко, незнаному на мить, та й обійми мене, забудь про свою кліть! Не бійся, що не з птахоловів - поверну, раз найсолодше в ній твій голосок звучить. * * * Що виклик долі - слабосилому мені - нагода озирнутись? в далині, між скелями, узріти просинь моря? я ж тільки відгомін його, чи ні? * * * Твоя загадка, мила, - в образі питання: принишклий сад між хмурих стін складного вчення. Тут тільки доля відповідь - вогонь кохання та розсуд твій сухий – ще те єднання! * * * Ви тішите себе думками плоті? Вважаєте, що головне у роті? А далі як забутися в покуті у пащах тих, що жнуть незрілі суті? * * * Не раз, порівнюючи вина і жінок, я над безоднею здіймав стрімкий місток, та зустрічав, здебільшого, світанок на дні, один, серед потовчених пляшок. * * * У грудях пташка билася сумна до ранку - що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку… Чому ж так легко покидають рідні люди, і що затримує цю вільну "полонянку"? * * * Мене з покоїв проганяючи своїх за те, що з іншою вчинив пташиний гріх, чи розумієш, як даруєш щедро? - Супроти світу ті покої просто сміх. * * * Як молоде вино, туманиш хіттю, шумиш у жилах, володієш миттю, - це потім, тверезіючи, вважаю я сенс компанією довголіттю. * * * Не край, мій друже, серця: від печалі, в яку тебе закули очі карі, врятують інші очі - все минає - твоя дорога повертає в сині далі. Навколо рубаї * * * Я носив у собі смак далеких мандрів, про жагу красуні згадки феєричні,- так, ці речі тут не виявились вічні, але там - цінніші стали діамантів! * * * Син - пагінець. Донька - ліана. Мила - незбагнене єднання почуттів. Вино ж у чаші - явно кров богів, що більше п'ю, то менша в мене віра! * * * Чимраз гостріше відчувати небуття і з плачем прокидатися від страху… А поки, зголодніло, як дитя, шукати груди для цілющого злиття... * * * Де налаштовують сніги на сум і холод, де вчать вітри лице ховати звично, там так спалахує в очах прекрасних голод, що не вдягнеш своє тепло в "категорично". * * * Боятися печалей нам не треба - вся океанська гіркота сльози не здатна змити обриси краси, доки в очах відбита цнота неба. * * * О, скільки часу вже провів щасливо в цій Течії в Долонях Берегів! А взнав лише відбитків менше диво, як вищу насолоду почуттів. * * * Грай музико! І чистий водограй наповни дивом наші скромні чаші, не жди Месії, бо горлянки наші з Ним назавжди покинуть винний край! * * * Вся музика осіння змовкла разом - очищення, катарсис примусовий снігами ліпить новий погляд - новий відбиток в келиху й облич під ніжним газом. * * * У млі турботи, чи без хмарок суєти, ти все одно під захистом веселки, котра для зору Вищого, що жилки на тілі милої, якою цільний ти. * * * Ти залишився сам і дні твої не ліпші, і весь твій шлях, без милих серцю - вглиб пустелі. Та взнай жадання всі, а залиши найглибші, - у мареві їх - суть майбутньої оселі. * * * Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні? Нехай торкаються шляхи країв безодні, та поміж нами й нею - розпачу стіна, здолати з милою й вином її не годні! * * * О голова моя! - наповнена слідами п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок... Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? - якщо з вином, зі світом - у тобі думками... * * * Я не останній, хто дійшов до дна і, випірнувши на поверхню, на біду потрапив більшу, ніж була, коли єдиним світом зналась ти одна. * * * Ми тільки грона, полонені долі, приречені на смак вина... Що амфора земна без волі, якої тут нема - чаклунка осінь? Чаклунка осінь - випита до дна.