100 ночей я не можу один заснути.
Закриваються віки – тікають сни.
І здирається місяць на небо гнуте
За моєю частиною данини.
Воно винне мені всі зірки і хмари
Над вузькою дорогою вздовж людей,
Де лише на світанку слова задаром,
Доки вранішнє небо, як сум, бліде,
Доки сонце від сну протирає око,
Щоб шукати вчорашні свої сліди,
Доки прикро від вражень мені і доки
Не достало до щастя з ковток біди...



***
Я заберу тебе з собою
У далечінь,
Де ми врятуємось любов’ю
Від зла вночі,
Де я вкладу в твої долоні
Прозорі сни,
Що зачекались нас в полоні
У далини.

Я заберу тебе у спокій
Ще при  житті,
Де найщасливіші із років – 
Немолоді,
Де добрі люди – надто щирі,
А люди злі
Живуть із добрими у мирі
На тій землі.

Я заберу тебе у повінь
Відвертих слів,
Під пильним поглядом любові – 
Поверх голів,
У неосмислене шептання – 
Крізь тихий сміх,
Де ми полюбимось востаннє
За нас усіх.

Я заберу тебе у ранок,
В свою зорю,
Де ми підпалим наші рани,
І я згорю.
А ти розвієш на світанні
Мої слова,
Й вони полинуть, птахи ранні,
А ти – жива...



***
Коли живi докличуться мене,
Я буду там, де Бог посеред ночi
Менi для всiх по зiрцi дати хоче,
Й вiд цього сонце робиться сумне.
Де необачно нещасливi днi
Давно вже Ним полiченi й вiдомi,
I в подарунок тягнуть руки втомi,
Щоб приховати те, що ми однi.
Я буду там, де крихiтки-слова
Iз ночi в нiч шукають риму-пару,
Де сам Господь запалює Стожари
Людських надiй на праведнi жнива,
Де Батькiвщина жалiбна моя,
Як у водi, вiдбита Богом в небi,
Де тiльки я не думаю про тебе,
Моє кохання… 
             Тiльки, певно, я…