ДО ЛЕМКІВСЬКОГО БОРУ
"Прощай, свободная стихия".
Пушкін.

З налитого асфальтом бруку 
прийшов я в муці та в журбі 
сказати тільки на розлуку 
"прощай" останнєє тобі.

І не тому, що я до гуду 
уже чутливіший твого, 
але тому, що не забуду 
ніде, ніде уже його.

Бо гнувся ти в яри тьмо-тьмущі, 
і роззявляв ти довгий рев, 
аби я йшов в найглибші пущі, 
до наймогутніших дерев.

І хоч завжди в гудінні-свисті 
я розумів думки твої, 
але не йшов по палім листі 
у невідомії краї,

бо на горі, де в соснах мряка 
приховує гадючий лаз, 
бездружній, я тужив і плакав 
у самоті тяжкій не раз,
 
І з свідками і сліз, і горя 
було розлуку брати жаль, 
але тепер в червоних зорях 
сюди вже близиться москаль.

І через те прощай, стихіє, 
стрічатися не хочу з тим, 
який на душу гірше діє, 
ніж на рої бджолині дим.

І заґратований в ґраніті 
щасливіший напевно є 
від отакого серця в світі, 
як змучене життям моє:

бо він у далечінь байдужу 
вдивляється чуттям живим, 
і бачить ту єдину душу, 
яка ще журиться за ним.

А я ж куди, в яку путь сіру 
покличу спогад дорогий, 
щоб воскресити в серці віру, 
що ще й для мене єсть боги?

Нема, нема й сердечні луни 
мої не гомонять ніде: 
на Сході батьківськії труни, 
на Заході ж моя десь жде.

А в тебе ж тільки те, що треба 
чужим музикам на баси, 
і дивляться з твойого неба 
чужі боги, неначе пси.
 
І ти вже тут, хоч наостанці 
затям цей горопашний гріх, 
щоб знати все, чого вигнанці 
бояться закликів твоїх...

Шуми ж, мій боре, вий протяжно 
про вільну в себе давнину, 
щоб я зустріти міг відважно 
нове прийдешнє і труну!