Лиш крок ступи, поглянь — а слід вже стерся... У вітра на широкому плечі Моє маленьке, ношене під серцем Безлюдне місто — плаче уночі. Зацитькайте! — з якої речі квилить? Втрутіться хто, бо ж сили не стає! Іконний лик в сухих розломах вилиць: Безкровне місто. Змучене. Моє. І я уже — згоряю, не згоряю — Одна з живих, оплавлена свіча! — А ніч навпереріз, як вовча зграя, По вулицях, будинках і очах!.. Озвіться хто! Десь має ж бути стражник, Чия хода надійна, як печать!.. Ох, місту страшно, місту дуже страшно, Коли усі поснули і мовчать! І — ні душі: лиш обсипає приском Дражливий звук ледь чутного плачу. Лечу крізь ніч! Цілую очі міста! Мов заговір, ім'я його шепчу, — І голос той, риданнями зім'ятий, Всотаю в себе, мов суха земля... Ах, Боже мій! Таж мусить хтось не спати, Коли у місті плаче немовля...