Останній лист Катрусі
(Уривок)

Не дав Бог щастя… Журавлі ключами
Летять і сумно кличуть.
Міста і села вкрилися димами,
По полі люди блудять між гробами
Й хрести вояцькі тичуть.

Стоять поля, несіяні два роки,
Покраяні ровами.
Стави руді від людської посоки,
На них шувар питається осоки:
«Що буде, сестро, з нами?»

Питається шувар, а люди, милий,
Й питаться перестали.
Ні, оповісти я не маю сили,
Скільки вони, ах, скільки пережили,
Нім Богу духу дали!

Тут хисту треба справжнього і вправи,
Щоб вірно змалювати
Той образ від нічних пожеж кривавий,
А від невинних людських сліз сльозавий, -
Відвагу треба мати!

Може, я там, на другім світі, може,
Наберу сили слова
І сміло скажу: таж ти бачив, Боже,
Як ураганом військо йшло вороже
Через кордон до Львова.

І бачив ти, як наші бідні люди
Свій рідний край кидали,
Мами з дітьми маленькими при груди
Пускалися на безконечні труди
В краї, яких не знали.

І бачив ти, як дідо із онуком
За те, що не хотіли
Опоганитись зрадою, під буком
Кров’ю багрились і як дід з онуком
На мотузку дубіли.

Ще й бачив ти, як діти, от дрібнота,
Без батька і без мами
Тинялися голодні біля плота,
Поки з ніжок звалила їх дрімота, -
Не між людьми, - між псами!

Ти бачив, Боже, тії каравани,
Що на Сибір тягнули.
У серцю біль, а на руках кайдани…
Так за Христа терпіли християни,
Тому-бо вірні були.

Бо вірні були, вірні до сконання
Своїй святій ідеї.
І для ідеї тої, для кохання
Приймали мовчки муки і страждання –
Усе, усе для неї!

Ти бачив, Боже!.. Ну і що ж? Що нині?
Де ж є твої глаголи?
Невже ж блукатимемо по пустині
І до своєї власної святині
Не ввійдемо ніколи?

Невже ж вовік не прошена провина
Супроти слави й волі?
А прецінь батько слав на муки сина,
Старий зарівно прецінь, як дитина,
Конали в полі!

Яких ще жертв? Яких тобі? Скажи нам,
Промов велике слово!
Чекаємо. Най вдарить раз година,
Най заворожена  проснеться Україна
І оживе наново!..

Відень, вересень, 1915