Із поеми "Смерть Франка" 

Гадюкою звивається дорога... 
Куди, куди біжить дорога ця? 
Каміння, глід, жар, згага і знемога... 
Немає їй ні краю, ні кінця... 

Усі квітки жорстокий хтось розчавив, 
з крилець надій райдужний пил обтряс... 
...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів, 
залізний кінь, жандарм, багнет, щупас. 

Жахливе сам на сам в бруднім готелі 
вмирання з голоду три довгі дні, 
і — крик копаючого на пустелі — 
апокаліпса-візія: на дні. 

Голодний жар, беззуба змора смерті, 
і... сон в жару?.. чи й справді вірний друг? 
...А там — чи ж може хлопський син умерти, 
де стигне сад і терпко пахне луг? 

Де янтарем бринить пшеничне поло, 
біжать на став купаться зграї верб, 
де сонця вдень збирають нектар бджоли, 
а піччю зорі жне небесний серп... 

Стривай, постій, задумана хвилино! 
Він утомивсь, охляв і знемага... 
Та кат життя не відає спочину, 
І вже повітря тне ляск батога! 

І вже, мов суп, жандармський хижий кіготь, 
що й цю дробину забуття розгріб, 
бо що їм там життя людини? Віхоть!.. 
Зопрів один? Чорт з ним! Іще є сніп... 

Гайда, гайда в дорогу, в спеку, пішки 
в самі жнива, — гайда, гайда вперед! 
Пливуть лани, гаї, ставки, обніжки... 
Піт очі їсть... Поблискує багнет. 

Не попускають хижі, гострі кігті. 
Вжирається в підошви рінь, пісок. 
А що комусь там злізуть з пальців нігті 
хто б там пустим журивсь? 
Це дріб'язок... 

І що комусь на плеснах шкура репне? 
Це теж пустяк... Гайда, гайда вперед! 
Що на стежках червона кров заскрепне? 
І вродить мак?.. Блищить, як змій, багнет... 

1926