Гра в котика-мишки Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне - вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово - в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради - міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію «Голубки». Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і [218] здавалося - всередині палають на стінах величезні золоті сузір'я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам'яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав'ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували іі безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали. - Тисяча дев'ятсот тридцять восьмий,- осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс.- Гарний рік. Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу. Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч - хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри. - Ніколи в житті ми так не веселилися! - Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути. - Потішно,- сказав Уїльям. - Це триватиме довго-довго, правда ж? - Цілу ніч. - Ні, я про нашу подорож. Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені. - У мене отут стільки акредитивів, що вистачить [219] на все життя. Тільки розважайся. Вони пас не знайдуть. - Ніколи? - Ніколи. Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав'ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом. Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап'є-маше й найсправжнісінькі роги. - Ходімо подивимося бика,- сказав Уїльям. Вони вже йшли повз вхід до кав'ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка - він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма. Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м'ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою - десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська [220] сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону. - Білле...- прошепотіла Сюзен. - Спокійно,- відповів чоловік.- Це не те. - Я бачила його вранці на майдані. - Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй. - По-твоєму, він Шукач? - Вони не могли нас вистежити! - А якщо?.. - Чудовий бик! - сказав Уїльям власникові виробу із пап'є-маше. - Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років? - Ради бога, обережніше,- мовив Уїльям. Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть і повів геть. - Тримайся,- він усміхнувся: не слід привертати увагу.- Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав'ярню, і вип'ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить. - Ні, не можу. - Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду - які дурниці! - Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав'ярні. «Ми тут,- думала Сюзен.- Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку,- казала вона сама собі, ступаючи по долівці.- Аби не зсунутися з глузду. Я - Енн Крістен, мій чоловік - Роджер. Ми з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він - паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не [221] спитавши, чи воші хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум'я та безуму». Вони ввійшли в кав'ярню. Той чоловік не зводив з них очей. Десь задзеленчав телефон. Сюзен здригнулася. їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року, й вона взяла трубку. - Енн, це я, Рене! - пролунало тоді в трубці.- Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш - у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце! - Жартуєш, Рене! - І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає - побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу. Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги. РИМ І РОДИНА БОРДЖ1А! БРАТИ РАЙТ НА «КІТТІ ХОК»! Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе [222] як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна - на вибір. Подорож у часі - найкращий відпочинок! У трубці ще дзижчав голос Рене. - Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев'яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда? - Так,- пробурмотіла ошелешена Енн.- А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу? - Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна. - Авжеж,- погодилась Енн.- Війна. Вона стояла з телефонною трубкою в руці й міркувала - ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені - вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо... Вони були в Мексіці в тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. [223] Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав'ярні. Тилі, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту. А па третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку! - Безперечно, це він,- прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком.- Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам'ятаєш наш перший вечір в Минулому? Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет - адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна. Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі. І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну. Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити. Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода - він, певне, завважив усе. - Сиди спокійно,- самими губами прошепотів [224] Уїльям.- Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася. - Дарма ми все це затіяли. - О господи,- мовив Уїльям,- він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю. Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі. - Пане Роджер Крістен,- проказав незнайомець,- ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали. Уїльям похолов. Опустив очі - його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах. - Ви помилилися,- поквапно промовив Уїльям.- Моє прізвище не Кріслер. - Крістен,- поправив незнайомець. - Мене звати Уїльям Трейвіс, - сказав Уїльям.- І я не втямлю, що вам до моїх штанів. - Пробачте,- незнайомець підсунув до себе стілець.- Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане... Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс. - Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько. - Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов'язково знайду... Вашій дружині млосно? - На добраніч, пане Сімс. Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін: [225] Бібліотечна книга - Ще одне... Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив: - Рік дві тисячі сто п'ятдесят п'ятий. Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами. Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан. Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху. - Нахаба! - обізвався Уїльям.- Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п'ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! - Уїльямів голос тремтів і уривався. - Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім'я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна! - Ні, ні, в усьому винна моя хода... ці високі підбори... І наші зачіски... адже відразу видно - ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі. Уїльям ввімкнув світло. - Він поки що випробовує нас. Він ще не певен... не зовсім певен. Значить, просто втікати [226] не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько. - А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою? - Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас. Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану - запах старовини - й витирала сльози. - Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш? - Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч. - Тоді є вихід,- сказала Сюзен.- Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса,- уб'єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось. У коридорі почулася чиясь хода. Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан. - Отже, той будинок - церква? - Так. - Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось? - Авжеж, підемо. Лягай спати. [227 Бонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзеїі узяла трубку. - Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде,- почула вона. Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі - одну пісеньку, другу, третю... Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п'ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом, туберкульозом. Далі почувся страшний вибух і рука її миттю спеклася, наче плюскла слива, саму ж її підкинув струс, такий жахливий, що світ став сторчма і впав, усі будівлі розсипалися па порох, а люди мовчки спливали кров'ю... Велетенські вулкани, машини, урагани, обвали - все поступово затихло, і вона прокинулася, схлипуючи, у ліжку, в Мексіці, на відстані багатьох-багатьох років од тієї страшної миті... Зрештою, їм пощастило задрімати на якусь годину, а рано-вранці їх збудив скрегіт автомобільних гальм і гудки. Крізь залізну решітку балкона Сюзен подивилася на вулицю - там щойно зупинилися кілька ваговозів і легкових автомашин з якимись червоними написами. Звідти з криками й сміхом висипали вісім [228] чоловік. Навколо юрмилися галасливі мексіканці. - Que pasa? * - гукнула Єюзен до якогось хлопчика. * Що відбувається? (Ісп.) Він щось прокричав їй у відповідь. Сюзен звернулася до чоловіка: - Це американці, вони зніматимуть кіно. - Цікаво,- відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ).- Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись. «Еге, спробуй розважитись»,- подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: «Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть. Допоможіть. Я з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року!» Але ці слова застряли їй у горлі. Ні, фірму подорожей у часі обслуговують не дурні: у мозок людини, перш ніж вона вирушить у мандри, вмонтовували психічну блокаду. Людина не могла сказати, звідки вона, не могла розповісти нічого про Майбутнє людям з Минулого. Минуле й Майбутнє повинні бути ізольовані одне від одного. Без такої блокади жодній людині не дозволили б подорожувати вільно по століттях. Майбутнє слід уберегти від будь-яких впливів, що їх міг спричинити [229] той, хто подорожує в Минулому. Хоч би як Сюзен хотіла, вона однаково не спроможна була б розповісти веселим людям там, на майдані, хто вона така і в яку біду потрапила. - Будемо снідати? - запитав Уїльям. Снідали вони у великій загальній їдальні, де всім подавали однакову страву: яєчню з шинкою. Тут було повно туристів, зайшли й американці, які приїхали знімати кіно. Всі восьмеро - шість чоловіків і дві жінки. Вони перегукувалися, пересміювалися, з гуркотом відсовували стільці. А Сюзен сиділа неподалік і почувала себе поруч із ними затишно й безпечно, вона навіть не злякалась, коли побачила на сходах, що вели у хол, Сімса - він зосереджено попихкував турецькою сигаретою. Звіддаля він привітався з ними, Сюзен кивнула йому і всміхнулася: він нічого їм не зробить, адже тут вісім чоловік з кіно та ще десятків зо два туристів. - Слухай, це ж актори,- мовив Уїльям.- А що, коли я домовлюся з кимось,- наче це жарт,- щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті - хай тоді шукає нас скільки завгодно! - Гей! - до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином.- Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати - так мені остогидло дивитися на мексіканців.- Він потис їм обом руки.- Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я - Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні [230] зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім'я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи! Сюзен і Уїльям засміялися. - Невже я такий смішний? - спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема. - Ви просто диво! - Сюзен сіла за їхній стіл. Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків. - Пане і пані Трейвіс,- гукнув він ще здаля,- ми, здається, домовлялися поснідати разом? - Вибачайте,- відповів Уїльям. - Сідайте, чоловіче,- вигукнув Мелтон.- Друзі моїх друзів - мої друзі. Сімс сів. Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив: - Сподіваюся, ви добре спали? - А ви? - Я не звик до пружинних матраців,- холодно відказав Сімс. - Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів. - Не розумію, про що ви кажете,- відповіла Сюзен. Сімс зареготав. - Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. [231] І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас це врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий. - Послухайте, - втрутився розчервонілий від випитого Молтон.- Цей хлопець, здається, чіпляється до вас? - Ні, все гаразд. - Тільки скажіть - і він дістане штурхана під зад.- Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам. А Сімс під галас і сміх вів далі: - Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою. - Це ж треба, за сніданком - про вчені матерії! - завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова. - Подумайте,- незворушно вів далі Сімс.- Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб'єте, вас вистежать інші. - Не доберу, про що ви! - Облиште! - скипів Сімс.- Подумайте гарненько - й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди, - Щоб брати участь у ваших війнах! - не витримав Уїльям. - Білле! - Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти. - Чудово,- задоволено промимрив Сімс.- [232] А то справді, така наївність - утікати від своїх безпосередніх обов'язків! - Який обов'язок! То жах... - Дурниці. Просто собі війна. - Слухайте, хлопці, про що це ви? - встряв Мелтон. Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла. - Просто собі війна! - скрушно промовив Уїльям.- Півсвіту помирає від проказних бомб! - Хоч би там як,- зауважив Сімс,- а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу - це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я - виразник їхньої волі. - Подивіться на нього! - звернувся Мелтон до своїх приятелів.- Ви бачили такого виразника чужої волі? - Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу - ніяких катувань. Якщо ні - однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки. - Маю пропозицію,- сказав Уїльям.- Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни. Сімс замислився. [233] - Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там. - Білле! - Сюзен схопила чоловіка за руку. Він озирнувся. - Не сперечайся. Все вирішено.- І додав, повернувшись до Сімса: - Ще одне. Цієї ночі ви могли забратися до нашої кімнати й викрасти нас. Чому ж не зробили цього? - Що, коли сказати - я розважався? - ліниво відповів Сімс, смокчучи чергову сигару.- Такий приємний перепочинок, південне сонце, екзотика - дуже прикро все це покидати. Жаль відмовлятися від вина й сигарет. Дуже жаль! Отже, за десять хвилин на майдані. Ваша дружина буде у цілковитій безпеці й житиме тут, скільки їй заманеться. Прощайтеся. Сімс підвівся й вийшов. - Полотном дорога, пане Хвалько! - заволав услід йому Мелтон.- Еге, та тут хтось плаче! Хіба можна плакати за сніданком? Га? Рівно о дев'ятій із чвертю Сюзен стояла на балконі свого номера й дивилася вниз, на майдан. Там, на маленькій бронзовій лавочці тонкої роботи, сидів Сімс, поклавши ногу на ногу, штани його були бездоганно випрасувані. Він відкусив кінчик нової сигари й смачно затягнувся димом. Сюзен почула гуркіт двигуна: з гаража, що стояв у далекому кінці брукованої вулиці, виїхав Уїльям, машина повільно покотилася вниз схилом. Вона поступово набирала швидкість - тридцять миль на годину, сорок, п'ятдесят. З-під коліс навсібіч порскали кури. [234] Сімс зняв білу панаму, витер хусточкою почервоніле чоло, знов одягнув панаму - і тут побачив машину. Вона мчала просто на майдан зі швидкістю шістдесят миль на годину. - Білле! - скрикнула Сюзен. Машина з гуркотом ударилась об край тротуару, підскочила й помчала кахляною доріжкою до позеленілої від часу лавочки. Сімс випустив сигару, заверещав, відчайдушно замахав руками - і машина врізалася в нього. Сімс злетів угору, вгору... потім униз, униз... і тіло, наче неоковирний клубок ганчір'я, вдарилося об бруківку. Автомобіль з розбитим переднім колесом зупинився на протилежному кінці майдану. Звідусюди збігалися люди. Сюзен зайшла до кімнати й щільно причинила балконні двері. Опівдні вони попідруч, обоє бліді, спускалися по сходах мерії. - Adios, senor,- гукнув їм навздогін мер міста.- Adios, senora* * До побачення, сеньйоре, до побачення, сеньйоро (ісп.). Вони зупинилися на майдані, люди ще розглядали плями крові на плитах. - Тебе викликатимуть ще? - запитала Сюзен. - Ні, все з'ясовано. Нещасний випадок. Машина раптово перестала слухатися керма. Я навіть пролив сльозу перед ними. Бог свідок, я мусив якось відвести душу. Не міг стриматися. Не хотів я його вбивати. Ніколи в житті я нікого не хотів убивати. - Тебе не судитимуть? - Ні, хотіли були, але передумали. Я їх переконав. [235] Молі повірили. Це був нещасний випадок, і край. - Куди ми поїдемо? В Мехіко-сіті? В Уру-анан? - Машина у ремонтній майстерні. Відремонтують десь о четвертій. Тоді й гайнемо звідси. - А за нами не буде погоні? Ти вважаєш, Сімс працював сам? - Не знаю. Думаю, ми їх випередимо. Коли вони підійшли до свого готелю, звідти саме висипали актори. Мелтон, хмурячи чоло, поквапився до них. - Гей, я вже чув, що скоїлось. Кепські справи! Але тепер усе гаразд? Хочете трохи розважитися? Ми тут знімаємо натуру на вулиці. Хочете подивитися? Ласкаво прошу. Ходімо, це вам піде на користь. І вони пішли. Поки камеру готували до зйомки, Трейвіси стояли на бруківці. Сгозен дивилася на далеку дорогу, що збігала з гір, на шосе, що вело до Акапулько, до моря, повз піраміди, звалища й селища, де будинки з жовтої, синьої, червоної глини і всюди пломеніють квіти бугенвілії. Сю-лен дивилася й думала: ми поїдемо по цих дорогах, ми будемо завжди серед людей, на базарі, у вітальні, платитимемо поліцаям, аби вони охороняли наш сон, замикатимемося на подвійні замки, а головне - завжди будемо на людях, ніколи більше не лишатимемось на самоті, і занждії буде страшно, що перший-ліпший перехожий - це ще один Сімс. І ніколи ми не будемо впевнені, що обдурили Розшук, збили зі сліду. І завжди там, у далекому Майбутньому, тільки іі чекатимуть, коли пас схоплять, повернуть, спалять пас бомбами, згноять [236] Жахливими хворобами; чекатиме поліція, аби примусити нас, мов дресированих песиків, крутитися, вертітися, скакати через обруч. І все життя ми тікатимемо від погоні, і ніколи не зупинимось перепочити, і ніколи не матимемо спокійного сну. Навколо юрмилися роззяви, витріщивши очі на зйомки фільму, а Сюзен пильно вдивлялася в юрбу та в прилеглі до майдану вулички. - Побачила когось підозрілого? - Ні. Котра година? - Третя. Машина, певне, майже готова. Пробні зйомки закінчилися. Була за п'ятнадцять хвилин четверта година пополудні. Гуртом, жваво балакаючи, всі рушили до готелю. Біля гаража Уїльям затримався. Вийшов звідти стурбований. - Машина буде готова о шостій,- повідомив він. - Але ж не пізніше? - Ні, не хвилюйся. У вестибюлі вони огледілися - чи нема ще самотніх подорожніх на зразок Сімса, які щойно вийшли з перукарні й від них занадто тхне одеколоном, таких, що смалять одну сигарету за другою, але вестибюль був порожній. Коли піднімалися сходами, Мелтон сказав: - Ну й важкий видався день! І довгий! Не завадило б хильнути чого-небудь, мартіні чи пива. Згода? А ви, друзі? - А чого ж, можна. Усе товариство ввалилося до Мелтона в номер, і почалася гулянка. - Стеж за часом, - мовив Уїльям до Сюзен. «Час, - подумала Сюзен.- Якби ж ми його мали, той час! Як гарно було б просидіти цілий довгий літній день на майдані, ні про що не [238] думаючи, нічим не турбуючись, підставивши обличчя й руки сонцю, заплющити очі й усміхатися під лагідним теплом... РІе рухатися, тільки спати, солодко, затишно, безтурботно у щедрому промінні мексіканського сонця...» Мелтон відкоркував пляшку шампанського. - За ваше здоров'я, прекрасна леді! - сказав він до Сюзен, піднімаючи келих.- Ви така вродлива, що могли б зніматися в кіно. Я навіть можу зняти вас для проби. Сюзен засміялася. - А справді,-вів далі Мелтон.- Ви чарівна жінка. Чого доброго, ще зроблю з вас кінозірку. - І візьмете мене в Голлівуд? - Авжеж, чого вам скніти в цій клятій Мексіці! Сюзен глянула на Уїльяма, той повів бровою й кивнув. Це означало перемінити місце, оточення, одяг, може, навіть ім'я; і подорожувати в товаристві, вісім супутників - надійний захист від будь-якої загрози з Майбутнього. - Звучить вельми привабливо, - сказала Сюзен. Вона смакувала шампанське, день поволі спливав, вечірка вирувала, і Сюзен вперше за багато років відчувала себе безпечно, затишно, була справді щаслива. - А для якого фільму підійшла б моя дружина? - запитав Уїльям, знову наповнюючи келих. Мелтон зміряв Сюзен поглядом, ніби оцінюючи. Розмови стихли, всі прислухалися. - Я міг би зробити пригодницький фільм, - почав Мелтон.- Повість про подружжя, приміром, як-от ви двоє. - Кажіть далі. [239] - Можи, щось про війну, - вів далі режисер, піднісши келих і розглядаючи вино проти сонця. Сюзен і Уїльям мовчки чекали. - Може, про чоловіка і жінку, - вони живуть у маленькому будиночку на скромній вуличці у... скажімо, дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, - казав Мелтоп.- Звичайно, ви розумієте, все це імпровізація. Так ось, це подружжя зіткнулося з страхіттями війни - ультраводневі бомби, військова цензура, смерть,- і вони (в цьому вся сіль!) - утікають у Минуле, їх переслідує чоловік, він здається їм втіленням зла, а насправді той чоловік лише намагається нагадати їм про їхній обов'язок. Уїльям впустив келих на долівку. - Наше подружжя шукає притулку в товаристві кіноакторів, до яких відчуває довіру. ІЦо більше людей, то безпечніше, думають вони. Сюзен обм'якла, почала сповзати з крісла. Всі невідривно дивилися на режисера. Він ковг-нув ще шампанського. - Яке чудове вино! Так ось, наше подружжя, очевидно, не розуміє, що воно потрібне Майбутньому. Особливо чоловік - від нього залежить успіх роботи по створенню металу для пової бомби. Отож Шукачі - назвемо їх так - не шкодують ні сил, ні витрат, аби вистежити чоловіка й жінку, захопити їх і приставити додому, а для цього їх треба заскочити зненацька, коли не буде свідків, у номері готелю. Тут хитра стратегія. Шукачі діють поодинці або групами, скажімо, з восьми чоловік. Чи так, чи так, а вони своє зроблять. Чудовий фільм може вийти, га, Сюзен? Чи не так, Білле? - і він допив вино. [240] Сюзен сиділа нерухомо, втупившись перед себе поглядом. - Вип'ємо ще? - запропонував Мелтон. Уїльям вихопив револьвер і тричі вистрілив - хтось із чоловіків упав, решта накинулися на Уїльяма. Сюзен відчайдушно закричала. Чиясь рука затисла їй рота. Револьвер валявся па підлозі, а Уїльям борсався в руках чоловіків, які міцно тримали його. Мелтон стояв на тому самому місці, по його пальцях цебеніла кров. - Прошу вас, - холодно мовив він, - не погіршуйте свого становища. Хтось загрюкав у двері. - Відчиніть! - Це керуючий готелем, - сухо мовив Мелтон. Тоді підвів голову й наказав своїм: - До роботи! Швидко! - Впустіть мене! Я викличу поліцію! - Він зараз вдереться сюди, - сказав Мелтон.- Мерщій! З'явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати. - Мерщій! За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно - там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік. Сюзен відчула смак солодкого напою; у затінку дерева на майдані стояв чоловік з гітарою - і Сюзен відчула, як хвилі підхопили її й понесли... І вона зникла. Зник і її чоловік. [241] Бібліотечка книга Дворі розчахнулися. В номер увірвалися керуючий і ще кілька чоловік. Кімната була порожня. - Але ж вони щойно були тут! Я сам бачив, як вони прийшли... А тепер - нікого! - кричав керуючий.- На вікнах залізні грати, вони не могли втекти крізь вікно! Надвечір запросили священика, знову відчинили кімнату, провітрили, священик покропив святою водою в усіх закутках і прочитав молитву. - А що з цим робити? - раптом запитала покоївка. І показала на стінну шафу - там стояли шістдесят сім пляшок: шартрез, коньяк, шоколадний лікер, абсент, вермут, текілья - мексіканська горілка; а крім того, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев'яносто вісім жовтих коробок справжніх гаванських сигар по п'ятдесят центів за штуку...