БАЛАДА ПРО КАРМАЛЮКА

Прив'язали, примоцювали, гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.

Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,
Як другий екзекутор дрижав у пропасниці,
Як третій - штабс-лікар в пенсне - похукував,
А кат походжав та бабам підморгував:

«Молодиці та дівоньки, фартухи підставляйте,
Фартухи підстеляйте під сльози лайдацькі,
Пригорщі підставляйте та ще й відерця –
Зараз дощу я висічу із очей та й розбійницьких».

І зойкнув народ, і сахнулись солдатики,
Як свиснув батіг блискавицею з громом,
І тільки душилась косою чорною
Якась кароока, мабуть, полюбовниця.

І тільки втомився хреститися батюшка
За сотим ударом, сто першим посвистом,
І тільки рука у ката зомліла,
І тільки сонце осліпло від поту.

І тільки в маленького хлопчика русого,
Гей, замурзаного, гей, засмальцьованого,
Маленька сльоза собі по щоці,
А він її стер кулачком та й порепаним.

Встав Кармалюк. Намочив сорочку.
Сплюнув. На вітрі повів плечима,
Гей, на вітрі, на долішньому, на подільському,
Гей, на вітрі, на кривавому та й вітрищі.

Та й натяг Устим на плечі посічені 
Тюремну сорочку, в діжі намоклу,
І великенна макова квітка кривава
Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.

Та маленьке дитя, найменше, як маківка:
«Мамо, я хочу такої льолі, - сказало.
- Я хочу льолі червоної, мамо, та й льолі,
Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!»

І простягло рученята замурзані
До побитого сонця, до сонечка,
І рота солдатиків, гей, муштрованих
Дивилася на Сибір, на схід сонечка.

І стер Кармалюк свою першу сльозу,
Першу сльозу на сто першім ударі.
І тільки замурзаний хлопчик кричав:
«Мамо, я хочу льолю червону, ой мамо, хочу».