Після вечері вже в пізні обляги, набалакавшись донесхочу, отець Зіновій поклав спати Наркиса в своєму кабінеті, а Флегонт Петрович взяв з собою Левка в школу, щоб примостить його в великому школьному покої, де стояло зайве ліжко, котре було поставлене для будлі-якого випадкового гостя або родича. Прийшли вони в школу вже лягома, засвітили світло, пороздягались і зараз полягали спати. Левка довго не брав сон. Нарешті вже пізньою добою він почав дрімати й навіть засипать, але крізь легкий сон він почув, що на горищі ніби хтось ходе або нишпоре. В його чуття було дуже добре, і він зараз прокинувсь і почав прислухаться: на горищі й справді ніби щось шаруділо або стиха човгало. Молодий хлопець був чуткий на вухо, насторочив вуха й почав прислухаться. Незабаром щось неначе чмихнуло, але якось чудно, не по-людській.

«Що воно за нечистий от там порпляється на горищі? Чи не злодій часом вліз та чогось шукає? Не домовики ж там пораються в глупу ніч», — майнула в Левка ніби сонна думка.

Він знов почав засипать, і йому вже почалось верзтись у сні якесь кострюбате страховище, що никало по закутках в горниці, все ворушилось, а потім полізло вгору під стелю по пічурках, неначе по драбині. Пронизуватий дикий крик або дитячий плач неначе шпигонув йому в вуха, і він раптом прокинувся й не міг навіть добре опам'ятатись і пригадать, де це він знаходиться: чи в батька, чи в отця Зіповія, чи в Києві.

«Одже ж це, певно, злодій виліз на горище, продерши кулики: мабуть, думав, що нові київські пожильці багатенькі й доконечно понавозили всякого добра й сховали дещо й на горищі. Треба збудить сторожа, нехай лиш полізе на горище та добре оглядить закутки».

Левко встав і пішов в прихожу, а потім в сінці, де під драбиною спав сторож Яків.

Саме в той час на школі закукувакав неприємним і плакучим криком сич. Левко втямив, який то злодій нишпорив по горищі, й заспокоївсь, але згодом його сливе всю ніч будили то сова, то сичі й не дали йому гаразд виспатись.

Вранці він розказав Флсгонтові Петровичу про свою пригоду вночі.

— Це, мабуть, па горищі оселилась або сова, або сич, — сказав Флегонт Петрович. — Ото горенько! ніяк не дам ради оцій школі, так її занехаяли. Але кудою б оце проліз сич, коли ушивальник повшивав куликами усі продухвини на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не течуть по стінах, і з стелі вода не крапає, бо позамазували усі проточини й червоточини. Треба знов оглянуть горище пильніше.

Після чаю вони вдвох полізли на горище й нагляділи

гніздо сича під кроквою, а під латами стриміло кільки горобиних гнізд. Подекуди попід стріхою світились надвір дірки, котрих знадвору було не видно.

— Он кудою влітають сичі та горобці. Чи ти ба! таки добрали способу після того, як укривальники позамощували всі дірки на покрівлі. Це в голові запущеної школи завелась така нужа. Ось ми поськаємо в миршавій голові цієї всеросійської сироти, — сказав Левко й почав знімать горобині гнізда.

— Ці птахи, мабуть, думали, що стоїть на одшибі покинута пустка, та й намостили собі безпечно гнізд, — сказав згодом Левко.

Принесли вони оберемок соломи, щільно позатикали усі дірки й поскидали всі гнізда. Підлітки сиченята скидались на витрішкуватих чортенят. Горобині голоцванки вже повбивались в палки. Левко повикидав усіх їх надвір і покликав собаку. Собака в одну мить поковтала їх, навіть не жувала, потім сіла на задні лапи й з жадобою пильно дивилась Левкові в очі, неначе казала очима: «Ой, та й смачне щось oцe я поглинула! дай ще, будь ласка, такого гарного поживку!»

— Ну тепер, Левку, вже спатимете добре; вже злодіїв схламала цюця, — говорила Софія Леонівна всмішки.

Після чаю Левко ввійшов у світлицю й одчинив вікно, щоб висвіжить та провітрити її. Він зопалу швиденько пхнув вікно надвір. Несподівано дмухнув вітер, вхопив рами й стукнув ними об стіну. Струхлявілі рами й нижчі шибки однизу посипались на призьбу, а з їх випали найнижчі тахлі й брязнули об призьбу.

— От тобі на! На тобі ще й друге лихо, бо одного мало! З цих шибок аж закуріла порохня, бо всі рами були поточені наскрізь шашлями, — говорив Левко.

Довелось на ніч затикать вікно подушкою, щоб блукаючі по смітниках собаки часом не повлазили в покої. Другого дня вранці Флегонт Петрович покликав столяра, щоб принаймні полагодив струхлявілі рами.

— В цій церковній школі добре жити тільки домовикам та совам. Тут усе струхлявіло: і забудування, і сама наука, — говорив з досадою Левко.

Після чаю прийшов Наркис. Левко розказав йому за свою пригоду вночі. Софія Леонівна сміялась. Наркис реготався. Трохи згодом прийшов отець Зіновій і нарікав і на громаду, і на волосного старшину, що вони за школу не дбають таки зовсім, а вчителем нехтують і кривдять його в усьому: видають, неначе видавцем, топливо, а плату видають не щомісяця, а часом через два або й три місяці.

Вони зараз посідали грати в карти на причілку, а награвшись донесхочу, перед обідом пішли купатись. Після купання Софія Леонівна запросила Наркиса до себе на обід, як свого гостя. Молодому паничеві дуже сподобалось і село, і чудопа місцина над річкою й кругом ставка, і веселе товариство: але більше од усього його надила молода господиня, Софія Леонівна. Він вже дві ночі ночував в покоях в отця Зіновія. Матушці він вже заважав, як людина, чужісінька для неї, хоч він сливе цілісінький день пробував у школі, де уся компанія сливе безперестану грала в карти і до обіду, і після обіду. Отець Зіновій був радий, що було з ким і розважить себе, і побалакати, і поспівать.

Але через три дні надвечір з містечка привезли телеграму, котрою артистичне бюро викликало Флегонта Петровича на гастролі в Нижній Новгород та в Казань, бо він записавсь в це бюро, як спілець, і бюро викликало своїх спільників на гастролі. Флегонт Петрович не сподівавсь, що його так швидко викличуть і пошлють па гастролі. Він вже трохи розледащів на селі, одбився од своєї артистичної роботи. Але одмикувать од роботи довше було некорисно, бо в його грошей було обмаль.

— Та не дляйся-бо, та поспішай на гастролі, то, може, розстараєшся грошей; бо грошей нам треба, — вмовляла його Софія Леонівна.

— Одже ж ти правду кажеш. Як розстараюсь чимало грошей, то зараз куплю отут будлі-де над Россю здорову оселю з хатою й садком, перероблю хату на дім, а потім згодом, може, прикуплю й клапоть огороду або й леваду, та тоді вже матиму свою державу й не тинятимусь влітку по селах, по чужих хатах, — сказав Флегоит Петрович і зараз почав складатись та лагодиться в далеку дорогу.

Коні й наймит отця Зіновія знов згаяли день. З Флегонтом Петровичем поїхала в місто Софія Леонівна, щоб накупити усяких наїдків та пива й вина для своїх молодих гостей. Вона не мала думки швидко пустить їх додому, бо обидва веселі молоді паничі розважали її в самотині, а Наркис в цій поетичній глушині ще більше сподобався їй, і вона почувала, що покохала його.

Софія Леонівна вернулась з міста вже пізно, сливе лягома. Вона ввійшла в школу, і її чомусь вразила тиша й якась порожнеча в покоях. Хоч вона при людях і бадьорилась, що не боїться нечистої сили й не вірить в неї, але вона ще з столиці привезла в своїй голові не гаразд викишкану віру в усякі забобони. Вона оглянулась навкруги по темних закутках, і несподівано їй спали на думку домовики, що люблять товктись по пустках та порожніх покоях, їй одразу стало чогось ніби страшно, неначе вона щохвилини сподівалась, що от-от з темної світлиці визирне щось страшне, кудлате.

Софія Леонівна роздяглась і мовчки сиділа, роздивляючись на порожні покої, їй уявлялось, що Флегонт Петрович от-от вийде з світлиці й заговорить з нею, як звичайно бувало. Але він не вийшов. Мертва сільська тиша обгортала її, бо панувала в покоях. Нігде й не дихало живим духом. На Софію Леонівну найшов смуток. Але під вікнами хтось затупотів і рипнув сінешними дверима. В покої увійшов Левко, — і неначе вніс з собою живе живоття й одразу розпудив усі страховища з іншого невідомого потаємного світу, що ніби поховались і попритаювались десь в темних покоях та в грубах. Левко ночував на ліжку в великому покої й після вечері прийшов лягать спати.

Другого дня було невелике свято. Отець Зіновій служив службу божу хто його зна задля кого, бо церква в маленькі святки звичайно буває сливе порожня. Після чаю отець Зіновій, нагагакавшись в церкві, ліг одпочивать, бо встав на утреню, ще як тільки почало дніти. Паничів брала нудьга на селі після раннього сільського обіду, їм забажалось з нудьги поплавать човном по ставку та по річці. Софія Леонівна згодилась прогуляться човном вкупі з паничами.

Паничі зараз метнулись на греблю й випросили в механіка човна. Механік запросив їх подивиться на снасть в недавно переробленому вальцьовому питлі. Паничі обдивились питель по всіх чотирьох етажах, лазили навіть вгору під саму покрівлю, звідкіль починалась справа, де з ківшів сипалась пашня на вальцьову снасть і де її спочатку дерли на дерть. Припавши борошном та обметицею, неначе пудрою, вони незабаром прибігли до Софії Леонівни, забрали з собою Івася та Петрушку й попрямували до ставка, де в березі були прив'язані на причалах човни. Маша й собі пішла з ними буцімто задля того, щоб наглядать за дітьми, але в неї була думка побачиться та побалакать з підпанком Суходольським.

Млинарі зараз принесли з питля весла, де вони були на схованці, вичерпали коряком воду з човна й витерли дно рядниною. Левко сів на гребки коло ключин. Наркис вмостивсь ззаду човна, щоб правувать човном. Софія Леонівна й діти посідали посередині човна на лавочках. Механік одімкнув замочок на ланцюжку, котрим звичайно припинали човна до стовпчика, закопаного коло містка через лотоки. Обперлись веслами й одіпхнули човна. Легенький човен зашипів по піску й полинув по воді, як качур,  плавко,  легко й швидко. Одноразний   мах весел гнав його по воді швидко; човен полинув, мов на крилах.

Сонце вже стало на вечірньому прузі, неначе спускалось на далекі верби та осокори й сягало промінням навскоси по воді. На мілких, грузьких та мульких місцях коло греблі під човном шугала на всі боки врозліт дрібненька рибка, неначе розпуджена й сполохана зграя горобців, Левко наліг на двоє весел, шо було сили; Наркис додавав сили, хапаючи воду плиском й закидаючи весло глибоко, сливе до дна. Ставок перелетіли в одну мить. Софії Леонівні така гулянка по ставку, очевидячки, сподобалась. Вона бистро кинула оком на питель, на берег коло питля, на горбок з домом та ялинами і одразу впізнала той вигляд, що його змалював Леонід Семенович.

— Чи ви бачите? Ондечки коло питля я неначе бачу уявки ту картину, що намалював Леонід Семенович. Чи ти ба! Яка велика схожість! — казала Софія Леонівна до Наркиса. — А я думала, що художники вигадують з своєї голови все, що малюють.

— Та вже ж наші художники малюють з натури. Через це то од їх утворів так і подихає подихом поезія, мов од самої натури, — обізвався Наркис і втирив очі в Софію Леонівну, котра зумисне сіла лицем до його, щоб надивитись на його.

Ставок далі все зужувавсь, все ужчав. Обидва береги ставка, обставлені старими вербами й осокорами, наближались один до одного, ніби сходились дві зелені стіни й ніяк не могли зійтись докупи. Човен доплив до плисковатого острівця, вкритого густим високим зіллям. Кругом острівця скупились качки й порплялись в лататті та в рясці. Наркис махнув на їх веслом, і качки закахкали, ніби крикнули, й кинулись врозліт на всі боки.

За острівцем річка Раставиця вливалась у став. Човен полетів, як птиця, по чистій прозорій воді. Троє весел махали воднораз і гнали човна з усієї сили. Паничі стиха замугикали пісні. Синє небо, лиснюча річка, зелені верби та осокори, що стояли по обидва береги, неначе зелені стіни, навівали поезію на молодих хлопців, і вони затягли пісні, аж луна пішла між вербами. Річечка загиналась, закручувалася на всі боки, неначе молода жвава дівчина вигиналась в танцях, а далі вганялась в зелені левади, городи та садки в береговині. Он далі смужкою заманячів високий, але вузенький місток, перекинутий через річку на перехрестях з стовпів, з штахетами по один бік. За містком на покаті сугорба зазеленіла яра гичка сахарних буряків, неначе ввесь покат до самого берега був застелений килимом ярого зеленого кольору. А ше далі вгору, вже за селом зазеленіли розложисті луки. Подекуди понад берегами стояли купи темної вільхи та верболозу, а по луках подекуди зеленіли невеличкі гайки, де під гіллям чорніли ніби поетичні печери. Вони своєю густого, сливе чорною тінню та холодком ніби манили до себе на спочинок і прогуляння.

Наркис дививсь і не міг надивиться на Софію Леонівну. Косе золоте проміння обливало її розкішну постать, неначе скобзалось по білому чолі, по щоках. В різкому ярому сонячному сяєві її чималі темні очі здавались ще темнішими й світились тихим блиском радісного живоття, щастя, кохання...

Молодому палкому Наркисові забажалось причалить човна до невисокого зеленого пухкого бережка, піти з нею в ті алеї та печери в зелених вільхах та вербах і йти з нею попід руки без краю, без кінця, йти й милуваться нею й поетичними алеями під зеленою покрівлею з гіллястого дерева, і не лічить годин, не знати ні часу, ні дня.

За луками береги річки були обсаджені старими вербами й осокорами. Річка поужчала. Велетенські гілки осокорів неначе попростягались, а осокори неначе подавали через річку свої зелені руки й ніби хапались за зелені лапи. І човен незабаром неначе пірнув в довгу галерею старих стовбурів, прикритих переплутаним зеленим гіллям. Човен одразу неначе пірнув в чорну густу тінь, ніби з сонячного світу несподівано потрапив в поетичний вечір з його поетичними сутінками, з здоровою бадьористою прохолодою. Важка духота й спека гарячого дня одразу зникла. Вогке холодненьке повітря обвівало лице. Діти закричали, загаласували, неначе в якійсь порожній горниці або в галереї. Паничі й собі неначе змалились і почали гукать та ніби перегукуваться, наче в гущавині лісу.

— Гоп-гоп! Агов! — загукав Левко з протягом, неначе заблудившись у лісі, згукувався з кимсь у діброві.

— Гоп-гоп! Агов! — ляснуло десь за вербами, а далі трохи згодом тихенько одгукнулось десь на косогорі в діброві, неначе казало: гоп, гоп! чую, чую!

Паничі, неначе змовившись, перестали махать веслами й позгортали руки. Човен поплив посовом, помаленьку, ледве сунувся по воді. З стрімких невисоких круч, підмитих водою в час розлий-води та в заливу, висовувалось коріння і знов всисалось і вникало в мокрий глейкуватий грунт та в воду, неначе з круч лізли в воду велетенські павуки й плазували здорові чорні гадюки.

За гущавиною верб річка знов поширшала й розлилась круглим плесом по низині. За плесом слались зелені луки та мочарі, вкриті очеретами, роговою та темними кружалами ситнику. А ще далі, де Раставиця вливалась у Рось, була горяна місцина. По обидва береги річки понависали круті гори.

Софії Леонівні очевидячки вже надокучило сидіть непорушно на одному місиі й пектись на гарячому, дуже дошкульному промінні сонця.

— Та повертайте вже човна назад! Затого вечір буде, і ми опізнимось на чай. Та мені вже й остогидло сидіти зігнувшись, — сказала вона до Левка.

— Коли ж тут так гарно, що я ладен хоч і ночувать от тутечки на цій пухкій, як подушка, травині, — сказав Левко, — отут, мабуть, качок силенна сила! Коли б знаття, то був би взяв рушницю та хоч торохнув разів зо три, шоб сполохнуть качки в очеретах.

— А дивись лиш, Левку! ген-ген понад берегами стоять стінами очерети. От там, мабуть, качок безліч!

— Та годі вже, годі! Повертайте лишень човна назад, бо в мене ноги помліли од сидні й отерпли. Мені байдуже за ваші качки. І надало ж мені плисти з вами в ці нетрі, — сказала Софія Леонівна трохи сердито.

— Як повертать, то й повертать, — сказав Наркис і повернув човна раптом, неначе перекрутив його на одному місці.

Перепливли вони в одну мить зелену галерею, знайшли пришиб на зарічку, що трошки вганявся в луку, де бережок був не дуже крутий, і причалили човна. Паничі таки добре втомились; в їх теж помліли руки, а з лоба аж капотів піт. Наркис виплигнув з човна цибатими ногами, неначе заєць, і витяг на м'який бережок човна. Софія Леонівна встала й шпурнула з човна зонтик на траву. Вона стояла в човні, гарна та рівна станом. Сіро-перлова сукня неначе влипла в її кругленький повненький стан. Наркисові уявлялось, що то чудова русалка випливла з зеленого сутінку в вербовій галереї, вирнула з води й вийшла на берег. Він подав руку, і вона скочила з човна на берег. Наркис на льоту вхопив її за стан, міцно обняв і неначе перекинув дужою рукою з човна на згористий берег.

Паничі очевидячки потомились. В їх так само помліли руки й отерпли ноги. Вони вискочили на зелений обрив і, неначе снопи, впали на м'яку пухку траву. В Левка ще й досі неначе трудили в долоні держална весел. В Наркиса понабігали на обох руках на пальцях могодзулі. Промашка була добра, на кільки верстов.

—Які чудові поетичні місця на них маленьких річках! Як тут хороше! Яка поезія! Я лежав би отутечки хоч і до півночі та дивився на зорі, — говорив Наркис, лежачи на спині горілиць і вдивляючись в високе та глибоке синє небо, котре крило широку зелену долину, неначе велетенське оксамитове шатро.

Недалечко вниз було видно місток. Через місток сновигали раз у раз люде, вертались вже з полів на заріччя з сніпками материнки, дроку та іншого помічного зілля. За містком на спадистому сугорбі зеленіли буряки, аж очі вбирали в себе. По буряках скрізь стирчали ніби розкидані високі ломоваті коноплини. Здалеки здавалось, неначе по зеленому килимі були розкидані недбайливою вередливою рукою ткалі темно-зелені взорці. За буряками, далі за межею, вгорі на сугорбі біліли чепурненькі хати, а од хат неначе бігла наниз до річки густа ватага головатих жовтих соняшників.

— Які гарні оті соняшники! Неначе військо в жовтих шликах простує з сугорба до води. Як я дякую вам, Софіє Леонівно, що ви запровадили мене в ці поетичні закуточки! — говорив Левко, лежачи так само лицем догори.

— Ну й яка ж там поезія в тих буряках та соняшниках? Це ваші вигадки. І де ви знаходите ту поезію? — аж дивувалась петербурзька панія.

— Ви обобличена столична проза і навіть не маєте й тямку про цю сільську поезію соняшників та маку, — гукнув Левко.

— Але годі вже витріщать баньки на ту поезію, бо вже нерано. Впаде затого ніч, і вона зникне, а ми опізнимось на чай, — вже гомоніла на паничів Софія Леонівна, — вставайте лишень мерщій! Анумо в дорогу!

Брилі обох паничів і дітей валялись на траві. Одна русява, а друга чорнява голова неначе пірнули в зелене пір'я. Паничі розкошували, обвіяні подихом вечірньої поезії тієї чудової місцини, й одпочивали од втоми, їм було так гарно, так приємно качаться на пухкій пахучій та густій, як щит, траві; повітря було таке легке, свіже й вогке, що вони були ладні лежати й до смерку. Спокій, тиша, поезія пишного вечора неначе вникали в їх душу й ніби промикувались в їх тіло наскрізь.

Діти невтомно все бігали по луці, по м'якенькій лучаній травиці та ганялись за довгохвостими плисками й метеликами. Хитрі плиски, коливаючи довгими хвостиками, неначе дражнились з ними, то пурхали, то знов сідали недалечко од їх і неначе пірнали в густу соковиту лучану травичку.

Софія Леонівна не дуже-то тямила поезію місцини й сливе не вважала на ту поетичну обставу річки. Вона несамохіть задивилась на двох молодих паничів, котрі попростягались на траві догори лицем. Їй чомусь уявлялось, що один з їх був гетевський молодий Вертер, а другий був його щирий друг Альберт; а на саму себе вона вважала, як на Шарлоту. Вона бистро зирнула на Наркисове матово-біле високе чоло з кучерявими васильками на висках, і неначе хтось підказав їй, що він її Вертер, що він давно кохає її щиро.

Наркис дививсь на неї вгору, лежачи на траві. Вона стояла над самісінькою кручею над водою, рівна станом, як молода тополя, гарна й пишна, неначе богиня тієї пишної долини вийшла з гаю ввечері й оглядала свою зелену поетичну державу в час вечірнього холодку.

— Ой час би вже й додому! Побіжім та напиймось з криниці води. Он якась дівчина саме бере воду в криниці, — сказав Левко. — Ой гарно ж тут навкруги, мов у раю, ще й ондечки гарна дівчина!  — І він почав стрибать, махав руками, дриґав ногами, підскакував і знов махав руками, неначе всередині в його хтось завів механізм з пружин. Діти реготались, дивлячись на його. Натхнення од краси з усіх-усюдів неначе корчило корчами його почутливі тонкі нерви. Софія Леонівна пильно витріщала на його очі з дива.

— Одже ж до вас неначе оце приступає! — сказала вона, дивлячись на його.

— Ой приступає, приступає! — аж гукав він, дриґаючи ногами й махаючи руками, мов вітряк на здоровому вітрі.

— Та годі тобі дуріть! Гляди лиш, щоб тебе часом не вхопив дідько од таких екстазів! — гукнув Наркис. — Мабуть, ти незабаром будеш ходити на голові догори ногами, як кажуть селяни.

А Левко все дурів та витинав усяких пісень на все горло, аж луна йшла в гаю.

Вони мерщій побігли до криниці, куди прямувала од хати стежкою дівчина з відрами, похапцем напились погожої холодної води, облили водою гарячі голови й кинулись до весел.

— Ну, тепер за водою вже буде легше плисти, і діло піде спірно, — сказав Левко й сіпнув веслами на гребках.

Човен наче побіг по воді прудко та швидко. Закрути річки минали, неначе миготіли. Сонце сипало червоним промінням вподовж річки. По берегах скрізь манячіли рибалки на сідлах і неначе крадькома й нишком удили плітку й верховодів на юшку на вечерю. Надвечір по воді скрізь сливе суспіль скидалась дрібна рибка тихо, без ляскання й шелесту. Проти сонця в деяких місцях рибка лисніла, неначе в воду сипались довговасті краплі срібного дощу.

— Чи ви бачите? Он дощ накрапає, — обізвавсь Петруша, бо зроду не бачив, як густо скидається рибка літніми вечорами.

Незабаром човен виплив на ставок, так що всі й не зогляділись, як швидко за водою допливли до його. Ввесь ставок лиснів срібними краплями, неначе сипавсь з неба срібний краплистий дощ. Здалеки вже було видно греблю з вербами, неначе обсипаними золотим порохом.

На лавці під вербою, коло містка над потоками, сиділа Маша поруч з Суходольським і, очевидячки, залицялась до його. Вона так само гуляла, як і її пани, і навіть забулась, що вже час наставлять самовар.

— Ген-ген, на греблі я бачу Машу з Суходольським! — сказав Наркис. — І знайшла ж собі красуня з цапиною борідкою.

— Невже це вона байдики б'є, а за самовар і забула? — сказала Софія Леонівна. — Ну постривай же, ледащице! Прочитаю тобі добру молитву.               

В той час, як Маша сиділа з Суходольським під вербою, наймит пригнав напувать воли та коні, набачив їх і потім розказав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взяли завидки, що Маша пішла на прогуляння, неначе справдешня панна, ще й лицяється з милим трохи не серед дня. Тим часом і наймити, і наймички вважали на неї, як на просту наймичку-дівку, а не як на панну, і часом піднімали її на сміх та на жарти.

Човен перелинув через став в одну мить. Один мірошник, ввесь білий, неначе напудрений аж до чобіт, вибіг з питля, причалив човна, прив'язав ланцюжком до стовпчика й замкнув ключем. Паничі повисаджували дітей з човна й вивели Софію Леонівну попід руки на круту греблю.

Сонце вже низько спустилось над далекими вербами понад річкою й кидало косе проміння вподовж ставка, на верби на греблі, й неначе обсипало річку, став і верби золотим порохом. Усе небо на захід сонця неначе тонуло в золотому повітрі. А десь далеко, вгорі над річкою, сизіли зубчасті купи осокорів, облиті червонуватим та фіолетовим сяєвом.

Наркис Амфилохійович довго дививсь на той поетичний, ніби фантастичний вигляд і промовив:

— Прощай, веселий ставочку! прощай, золотий дню! Доки живий буду, цього дня й вечора не забуду, —сказав Наркис з поетичною задумою й заглянув в очі Софії Леонівні.

Софія Леонівна примітила ту поетичну задуму й смуток в його очах, і в неї в серці заворушилось щось більше й міцніше од простого спочування до співучого красуня.

— На вас повіяла крилом поезія. Але... мені здається, поки ми дійдемо до господи, то ваша поезія й ваш смуток зникне, розійдеться, мов оте золоте марево, отой золотий порох сонця над ставною тихою водою, — сказала Софія Леонівна.

— Невже ви думаєте, що я такий легкодумний та забудливий? — спитав у неї Наркис.

— Я цього не думаю. Але я знаю добре, що сливе всі молоді паничі недерзкі, змінливі, як оте золоте марево над ставком та вербами. Поки дійдемо додому, отой золотий пил зникне й вищезне до останньої порошини, — сказала Софія Леонівна.

Вони вийшли на горб до церкви й попрямували через втерту стежку до школи. На вигоні почувся спів півчої. Голосні співи лились десь з верб з псаломщикової садиби.

— Цей псаломщик справляє півчу на неділю, надісь, в себе вдома, а вікна, мабуть, поодчинені. А побіжім та поспіваємо трохи перед чаєм. Я вже давно співав у хорі, — сказав Левко.

— А справді побіжім. І мені замандюрилось покричать, — обізвавсь Наркис.

І молоді однодуми, неначе змовившись, бігцем побігли навпростець до псаломщика через густі будяки, невважаючи на те, що їм було колько бігти через будяки та колючки. Діти побігли за ними навздогінці.

— Та не баріться, бо вже затого чай буде готовий! — гукала до їх Софія Леонівна з-за бузини та колючок.

Вона прийшла додому ще завидна. Маша вже наставила самовар. Вже й самовар закипів, а півча все співала й не вгавала. Псаломщикова хата стояла в опрічному дворі тільки через город од школи. Співи хору було чуть, неначе хор співав десь надворі під вербами. Спочатку співали церковних пісень, а згодом почали співать хорові українські пісні. А самовар кипів та вже й почав гаснуть. Софія Леонівна послала Машу покликати їх на чай. Але вони на неї не вважали та співали до смерку і вже смерком прийшли на чай.

— Чого це ви так довго загаялись у псаломщика? — питала вона в паничів.

— Вчили півчу співать українські хорові пісні. Я й у нашому селі навчив півчу співать гуртові українські пісні; і тепер у нас на селі не тільки парубки, але й дівчата добре співають хорові пісні, — говорив Левко.

— Треба буде ще кільки раз піти на співку та навчить хор українських гуртових пісень. Але цей молодий псаломщик таки не без пересвідченнів і не без національної самосвідомості, коли вчить півчу співати народні пісні. Мабуть, набрався цих пересвідченнів од передніших тутешніх вчителів, коли стямкував про цю справу. Хоч, сказать по правді, парубки та дівчата не здобріють такою культурою. Бо ця культура артизма, це ж те золоте марево, що ввечері сипалось золотим пилом на став та на верби, — сказав Левко.

— Воно ніби й так, але й це золоте марево культури трошки просвітить й одуховнить сільську темноту та сліпоту. Все докупи, усього потрошку, то все-таки загалом піде більше світа в глушину, — додав Наркис Назарів.

Випили чай і повечеряли на причілку. Маша вже поприбирала посуд з стола. Час було лягати спать, а сторож Яків не приходив в школу на ніч.

— Чом це Якова й досі нема? — спитав Левко в Маші.

— А хіба ж я знаю, чом його й досі нема, — знехотя одказала Маша не київським жаргоном, а чистою сільською українською мовою, бо вже оговталась на селі і з людьми, і з їх мовою.

Левко швиденько встав і промовив:

— А може, він там вже хропе під драбиною в сінях? А побіжу та подивлюсь.

В кутку в сінях під драбиною лежала купа соломи та якоїсь потерті чи мерви, а коло неї в куточку стояв невеличний куль соломи: то був Яковів матрац та подушка. Постіль була порожня, солома не розстелена на долу. Якова не було.

— Де це задлявся наш оборонець од усякої напасті? — промовив Левко, вернувшись на причілок. — Час би вже й лягати спать, а він, мабуть, прийде пізно, гуркотітиме, стукотітиме та й нас побудить.

— Може, забаривсь десь в гостях, бо сьогодні ж якесь свято, — сказала Софія Леонівна.

— Та сьогодні таке свято, що люде роблять на полі, як у будень, — сказав Левко, — може, він несподівано запив та загуляв, бо це часом трапляється з ним і в самісінькі жнива. Громада обирає за сторожа в школі або старезного діда, нездатного до роботи, або будлі-якого калікуватого чоловіка, або якогось старого п'яничку-москаля, бо й сама вважає на школу, як на якусь непотріб. Я в цьому добре пересвідчивсь по школі в нашому селі.

Але, загалом сказавши, Яків Прохоренко не був ледачий чоловік. Він був роботящий, працьовитий і навіть богобоящий. В неділю й на святках він влітку все було лягає на призьбі на причілку в себе вдома або коло школи й читає біблію або житія святих; а як вчився в школі, то співав у хорі на криласі. І, бувши в наймах, він робив роботу не тільки під загадом, але й без загаду. Тільки вряди-годи на його часом неначе щось находило, і він тоді пив напропали два або три дні поспіль, занехаявши усяку роботу навіть в самі жнива.

В волосній управі, після облічки рокової оплаті з кожного хазяїна, звичайно знаходилось кільки хазяїнів, що не заплатили всіх грошей. На Якові Прохоренкові було вже чимало недоплату за рік. Громада обрала його за сторожа до школи, і з рокової плати за службу, доки він сторожував у школі, одлічувала цьому винуватцеві гроші на громадську оплать. Через цю ніби волосну покуту Яків не дуже-то й дбав за свою недоброхітню службу при школі і при нагоді або при якійсь наглій оказії зовсім не ходив ночувать у школі, кинувши цю сироту без усякого догляду на одчай божий. Сторож неначе знущався над нею, як знущалась і волосна управа.

На причілку всі сиділи й балакали; думали, що сторож от-от незабаром надійде. На селі зовсім стишилось. В хатах світло згасало. На столі під вербою ясно світила лампа й освічувала частокіл і ворота, і далеко сягав широкий промінь од світла на вигон.

Коли це одразу десь далеченько на вигоні почулась пісня. Співав бас і тенор якоїсь чудернацької пісні. Обидва голоси були такі чудні, навіть дикі, неначе десь на вигоні вили й скавучали два вовки.

Дикі голоси наближались до школи й стали зблизька ще чудніші. Бас силкувався вторувати, але не потрапляв гаразд і гупав уривчасто, неначе товкач в ножаній ступі. Тенор аж вищав, аж скиглив на високих нотах, ще й переривавсь, неначе грала попсована катеринка.

— Ото концерт! Ото співи! Таких мені не доводилось чуть, одколи животію на світі, — говорив Левко і аж заливався од сміху.

Голоси було вже чуть недалечко, сливе за частоколом. Всі посхоплювались і побігли до частокола. Світ од лампи та од вікна сипався на внгон широкою смугою. І з темряви неначе вигулькнув Яків, високий, тонкий та смуглявий, як волох, а з ним попліч плентався Панько Дзюбаний, його близький сусід і приятель.

«Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся», — вигукував рипучим басом Яків на ввесь вигон.

«Ой, Грицю, до телят! — в Гриця ніженьки болять;

ой, Грицю, до Марусі! — Зараз, зараз приберуся», — вищав Панько високим тенором, і в його рвучкий п'яний голос все рвався та перетинавсь, неначе в розбитої катеринки; а Яків все гупав, неначе гамселив та лупцював довбнею в здорове барило.

— Та це ж наш сторож, наш оборонець од злодіїв так завзятущо вигукує басом, — сказала Софія Леонівна.

— Якове! а чом ти не йдеш у школу спать? — гукнув з-за частокола Наркис Назарів.

— Нема часу! Не йду, бо ніколи. Постривайте трохи. От піду на часок додому та зараз і вернусь.

— А хто ж оце нас стерегтиме в школі, доки ти вернешся? — спитав всмішки Левко.

— А хіба ж вас хто покраде вночі, чи що? Куди ж пак, які боязкі! Мені ніколи. Нігде не дінетесь, доки я прийду, — обзивавсь Яків хрипким та сипким голосом і зараз затяг: «Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся».

— Який святий та божий! А в неділю лежить на призьбі та все читає біблію сливе цілісінький день, — сказала Маша, стоячи на порозі.

— А як тверезий, то такий несміливий, таке м'яло, така хамула, що й в очі не дивиться, як з ким з нас говоре. Казала мені матушка, що він як іде до батюшки або до дідича по якомусь ділу, то бере в кишеню пляшечку горілки та ковтне чарок зо дві за брамою, а тоді вже йде в прихожу й говоре сміливіше, дивиться просто в очі й говоре за якесь своє діло, навіть жартує. А поки не вип'є, то в його насилу язик в роті повертається.

Паничі почали передражнювать Якова та Панька: «Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся», — затяг Левко, неначе заскиглив, і, вхопивши під руку Наркиса, замахав рукою.

Наркис загупав і заскрипів достоту так химерно, як гупав та неначе скрипів голосом Яків. Левко вищав рвучким тснорцем. І вони, побравшись попід руки, потяглись вздовж частокола, махали руками, вихали ногами, неначе знавісніли. А Петруша, як та мавпа, потягся слідком за ними й замахав руками, задриґав ноженятами й занявкав, як кіт.

— Ой, покиньте оті ваші микитянські гастролі, — говорила Софія Леонівна й разом з тим реготалась на всю оселю.                                              

А паничі вертались назад попід частоколом та все витинали спів достоту так, як Панько та Яків, неначе грали ролі на сцені. Петруша крутився й верещав, неначе чортеня. Маша стояла коло призьби і втирала рукавом сльози од скаженого реготу.

Левко й Наркис зостріли Якова, як він смерком прийшов ночувать в школу на другий день.

— А чом же ти, Якове, не співаєш сьогодні так гарно, як співав учора вкупі з Паньком? — спитав Якова Левко.

Яків осміхнувся й похнюпивсь та все дивився в землю. Йому було сором дивиться паничам в очі. Він засоромився так, як соромляться малі діти або дуже молоді дівчата, котрі затуляють вид рукавом й одвертають голову набік од сорому. Яків якось ніби скорчився, зморщивсь, потупцяв на одному місці й тихою ходою пішов в темні сіни до свого барлога під драбиною.