1 

Я знаю, так, се хворії примари,— 
Не час мені вмирати, не пора. 
Та налягли на серце чорні хмари 
Лихого пречуття, душа моя вмира! 

Вдяглися мрії у смуткові шати 
І понесли мене в дивний, мовчазний 
край. 
І там прийняв мене в зеленії палати 
Плакучих верб і кипарисів гай. 

Серпанком чорним жалібниці-мрії 
Мені покрили очі, змеркнув світ, 
І залунали скарги жалібнії 
Моїх покинутих пісень-сиріт. 

Пісні вернулись плакать на могилі 
Палкого серця, що носило їх, 
Вони були між людьми гості милі, 
Та не прийняв ніхто їх за своїх. 

28/ХІІ 1896 

2 

Обгорта мене туга, болить голова, 
Стіни й стеля гнітять, мов темниця... 
Де ж ви, де, мої щирі, одважнї слова? 
Де поділась моя чарівниця, 

Молода моя муза. і горда, й смутна. 
Жалібниця-порадниця тиха? 
Я ж без неї тепера така самотнії 
Серед сього безкрайого лиха. 

Сеє лихо моє, мов туман восени, 
Без краси-блискавиці, без грому, 
Без раптового вихру буйної весни, 
Що гуляє по гаю густому. 

Навіть муза боїться вступити сюди, 
В сей осінній туман небарвистий, 
Кличе здалека: *Встань і за мною ходи 
Тим шляхом, що сіяє сріблистий. 

Кожна зірочка снігу нам буде в очах, 
Наче справжняя зірка, зоріти, 
Будуть зорі встилати, розложистий шлях, 
Наче шлях тріумфатора квіти. 

Будуть сніжнії зорі таночки вести 
З буйним вітром, мов коло дівоче, 
Адже правда, моя вихованко, і ти 
До зірок полинула б охоче?..' 

Вабить, кличе далекая муза мене, 
Мов гарячка наводить примари. 
А навколо туман, наче море сумне.-. 
Чом його не розвіють сі чари? 

19/1 1897