Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе. Подумав пан, поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі». 

Узяв торбу грошей і — до попа. 

— Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина. 

Піп розгнівався, затупав ногами. 

— Бог за це вас покарає! Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей. 

Піп аж слину пустив, угледівши гроші. 

— І не подобає коло церкви собаку хоронити,— промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші,— та що зробиш, грошей жаль! 

Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синода має приїхати сам владика оглядати його церкву. 

Злякався піп. А що, як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде! 

Та й люди подейкують, що він святе місце осквернив. 

Піп думає, гадає, а далі й пригадав: недалеко від церкви живе такий собі Іван Нещасний. Метикуватий він на голову. От і пішов піп до нього за порадою. 

Увійшов у хату, поздоровкався. А Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже: — Дайте торбу грошей, я поїду до владики і все в порядку буде. 

Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш владика страху нагнав. Заплакав піп кілька раз і віддав Іванові торбу грошей. 

Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ. 

Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного. 

— Що ти хотів, раб божий? — гнівно запитав владика Івана, вгледівши, що з ним і цап стояв. —Прийшов, владико,—почав несміливо Іван, - щоб ось оцю тварину в попи посвятили. 

Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами. 

— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом. Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці: дивіться, мовляв. Владика, вгледівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув. 

«Аби гроші, гріха не буде...» — подумав, а далі й каже: 

— І не подобає цапа в попи висвячувати, та що ж зробиш: грошей треба. 

Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи, ще й документ дав. 

Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії. 

Через деякий час у село, про яке йде мова, приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив. Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. 

Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом. 

З'їхались попи. 

Владика й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав. 

А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви. 

Ї коли вже І вав недалеко від церкви, владика і вгледів його: 

— Собаку теж бог сотворив,— заспішив владика глухим голосом,— а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено! 

Після цих слів розпустив попів, сів на фаетон і був такий!