То було так давно, що діди лік рокам загубили. Ще 
цим шляхом чумаки через Кам'янець і Студеницю в Крим 
по сіль ходили. Жило тоді в Слобідці-Кульчієвецькій двоє 
малих сиротят— Іван і Марійка. Хто знає, звідкіль приби- 
лися. Літом хазяйську худобу пасли, зимою по хлівах з ху- 
добою перебивалися, а люди сяк-так годували. Не гинути ж 
сиротам. 
Але хата чужа-чужениця. Не своя. Тільки при криничці 
над шляхом діти почували себе, як дома. Стала вона хатою 
рідною для них. Пливли роки, як вода в Мукші. У злиднях 
і біді зросла Марійка, як калина, а Іванко — як дубок. По- 
любилися. Стали на рушник, другим рушником руки навіки 
зв'язали — побралися. Жили по чужих коморах, годили 
усім підряд. Вже й синок знайшовся. І його Іванком охрес- 
тили. Задумали молодята господарями стати, сяку-таку ха- 
тинку зліпити. Але де? Треба землі, бодай кілька кроків, 
а придбати. Вирішили, що навесні піде Іван з чумаками у 
Крим по сіль. Щось заробить, а за кілька літ і придбають 
Шматочок косогору. Проводила Марійка Іванка аж до дже- 
рельця. Прощатися стали. А з неба чутно: «Кру-кру-кру!» 
Втерла сльози Марія і каже чоловікові: 
— Іди з Богом, Іване, а як почуєш, що з неба веселики- 
Журавлики «кру-кру» кажуть, то знай, що це я з дитиною 
тобі чутку подаю, що чекаємо тебе. 
Надійшла валка, попросився Іван в отамана чумацького пішов з ними. Все було добре. Щасливо до Криму дійшли, 
щасливо солі придбали. Як верталися, то сталася лиха 
пригодонька серед Дикого Поля. Налетіли татари, валку 
розбили, людей пов'язали. Продали турецькому купцеві тих 
чумаків. Прикував господар хлопців до лавок на галері, аби 
веслували. З ланцюгів відпускала лише смерть. Вже й літа 
погубили, вже забули, хто звідкіль, як хто називається. 
Був над морем ясний день. А там надлетів вихор, нагнав 
чорні хмари, підняв хвилі, як гори. Всі з життям проща- 
ються, і смерті раді галерники. Враз почулося «кру-кру». 
На галеру упав журавель. І згадалося все галерникові: та 
це ж Марія чутку подає, що з дитиною чекає. Жити, жити 
треба! І закричав Іван: 
—Розкуй нас, господаре, то врятуємо тобі життя і га- 
леру. 
Відкрив колодки турок, звільнив від ланцюгів руки і но- 
ги. Від того Іванового кличу прийшли люди до пам'яті і ви- 
хор побороли. Довго несло галеру, а там на мілину кинуло, 
й затишок настав. Дивляться людоньки, вони ж при самі- 
сінькім березі, а турок наказує знову їх до весел колодками 
закріпляти. Кинулися хлопці. І господаря, і наглядачів вес- 
лами побили, в море скинули. Самі ж до берега попливли. 
До битого шляху лиш Іван добрався. Упросив чумаків, 
аби з собою взяли. Змилувалися над калікою, зжалилися. 
І знову сталось те з Іванком, що було колись: надлетіла та- 
тарська юрба, чумаків побрали, а нещасного невільника 
вогнем осліпили, все одно ніхто не купить. Як іде на вік, 
знаходиться лік. Серед шляху степового купці підібрали. 
Дозволили сліпому воза триматися. Ішов і не знав, куди. 
Доки до Поділля допитався, ще роки минули. От вже Ка- 
м'янець позаду, от-от Слобідка-Кульчієвецька. Напевно, 
Марія з сином при криничці чекає. Чує сліпець, що вечір 
наступає, а тут і вода забриніла. Пробрався до джерельця. 
На світанку Іван почув свій голос, але молодий, той самий, 
яким з жінкою прощався. Хтось говорив: 
— Будь здорова, жінко моя! Піду з чумаками сіль вози- 
ти, а ти чекай мене. Зароблю грошей, то зліпимо хатину 
для сина. Може, де й тата в Криму здибаю. 
І закричав сліпець: 
— Сину, не йди в чужину, свою землю бережи!