Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла. 

— Куди це ви, дітки, йдете? , А вони кажуть: 

— Найматися. 

—Хіба в вас свого хазяйства нема? 

— Нема,— кажуть.— Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б. 

Тоді дід і каже: 

— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись. 

Згодилися вони й пішли з тим дідом, їдуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, така гарна, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старщий брат й каже: 

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови! А дід-батько й каже: 


— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай! 

Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався. 

Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже: 

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку: 

А дід-батько й каже: 

— Добре, синку, так і буде? 

Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько: 

— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай! 

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже: 

— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б. 

То дід-батько й каже: 

— Добре, синку,— так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай! 

Оженив і цього сина та й пішов по світах. А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому 

чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться. 

Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже: 

— Якби ваша ласка подати мені милостині! А той каже: 

— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш,— я сам недавно на ноги зіп'явся. 

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обороги, комори добра повні, гроші... А милостині не дав! 

Пішов той дід. Відійшов так, може з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало. 

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже: 

— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: 

я вбогий чоловік, не маю чого з'їсти. 

— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається! 

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся,— так і охопило той млин полум'ям. 

Приходить той дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний. 

— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба! То той чоловік: 

— Ідіть,— каже,— дідусю, в хату,— там вас нагодують і з собою дадуть. 

Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається: 

— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях? 

— А це,— каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити. 

— Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї ніяких ліків? 

— Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може. Тоді чоловік і каже: 

— А чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які. 

— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив? 

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки: 

— А ти як, жінко, думаєш? 

— Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде. 

— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей з хати! 

Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату—жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася — де й ділася. 

А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна. 

А дід стоїть та тільки всміхається. 

— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо! 

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.