Жили-були на світі чоловік і жінка, що обклалися дітьми, як дід онучами. Було їх десятеро, а одинадцяте мало народитися. Хоч воно й небажане, але що вже зробиш. Жінка говорила, що от-от дитинча появиться на світ. На вікні щоночі горів каганець. 

А один панисько, що повертався бричкою з великого міста, здалеку побачив світло каганця. Він змучився в далекій дорозі й захотів відпочити. Підійшов до хати, постукав у двері й проситься: 

— Пустіть мене й фурмана переночувати. Чоловік створив двері і постелив гостям на лаві. А в 

другій хатчині його жінка чекала дитини. Тільки панисько 

задрімав, хтось став коло вікна і спитав: 

— Вже народилася дитина? 

— Ні, ще не народилася,— відповів ґазда. Сон геть утік від пана. Через якийсь час хтось підійшов знову до вікна і спитав: 

— Як там, дитина уже народилася? 

— Ні, ще не народилася. 

Панисько й очей не заплющив, думав розбудити фурмана і їхати далі, бо в цій бідняцькій халупі не дадуть відпочити. 

Минуло ще трохи часу і знадвору втретє почувся голос: 

— Народилася дитина? 

— Уже, слава богу! 

— Хлопчик чи дівчинка? 

— Хлопчик. 

— Най здоров росте...— Потім голос тієї мари продовжував: — Аби-сьте знали, що той хлопчик має бути щасливий. Йому написано одружитися з донькою великого пана, що ночує у вас на лаві. 

Панисько чув кожне слово. Його аж у піт кинуло й гарячка вдарила. Щоб він віддав свою доньку за сина таких харлаків? Ніколи цього не буде! 

Пан заплющив очі і до самого ранку думав, що має робити. І придумав, проклятий! Уранці чоловік пішов по воду, а жінка заснула коло своєї одинадцятої дитини. Пан потихеньку підійшов до її постелі й украв хлопчика. Засунув під одежу і — гайда із хати. 

Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним. 

Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже: 

— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити. 

Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись. 

Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е! 

Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба. 

— Ади, який соловей! 

Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе. 

Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько: 

— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів? 

— Можемо продати,— відповів старший вівчар. І наказав хлопчикові: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів. 

— Що за ім'я — Найда? — спитав пан. Вівчар відповів: 

— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували. 

Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити: 

— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане. 

Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним. 

У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста. 

За паниськом тільки закурилося. 

Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку. Мельник розсердився і крикнув: — Який дідько загатив воду? 

Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик. 

Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню. 

— Залишайся у мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом. 

І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина. 

Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув: 

— Гей, Вод опливе, натягни паса! 

— Що це за ім'я — Водоплив? — поцікавився панисько. 

Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували. 

Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові: 

— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти. 

— Най іде,— погодився, мельник. 

Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже: 

— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи, що я приїду через п'ять днів. 

— Добре, пане. 

Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже: 

— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати. 

— А хто ти будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець. 

— Я — Водоплив. Несу пановій пані цидулку в капелюсі. 

— Що в ній написано? 

— Не знаю, бо не вмію читати. 

— Ану дай, я прочитаю. 

— Не можна. Пан не веліли. 

Коли Водоплив заснув, мудрець вийняв з капелюха цидулку. Там було написано: 

«Жінко, цей парубок е той самий, що хоче бути нашим зятем. Як тільки прочитаєш цидулку, то скажи слугам, що він є великий злодій, який прийшов обікрасти наш маєток. Най його вб'ють. Коли повернуся, заплачу їм файні гроші». 

Мудрець зрозумів, що Водоплива треба рятувати від смерті. Взяв кавалок паперу і написав до знаку так, як писав пан: 

«Це той парубок, про якого ми говорили. Буде нам добрим зятем. Як тільки прочитаєш мою цидулку, роби скоро весілля. Коли повернуся, аби все було, як у людей». 

Мудрець засунув свою цидулку Водопливові в капелюх. Парубок прокинувся, подякував доброму чоловікові й пішов до панського палацу. 

Пані прочитала цидулку і почала готувати весілля. Всюди рух, біганина, колотнеча — завтра весілля! Водоплива помили, одягли в панську одежу. Прийшли музики й заграли так файно, що все село зібралося перед панською брамою. Молодий був, як місяць уповні, молода — як та зірничка. Вони полюбили одне одного. 

Після весілля Водоплив устав зранку й почав ґаздувати. Робив усе, що треба було, співав і жартував. Наймити були дуже задоволені, що мають такого господаря. Паниськові уже по дорозі люди розповіли, який добрий його зять. Коли прийшов додому, пані сказала: 

— Й ой, такого золотого зятя, відай, ніхто не має. Ти добре зробив, що написав цидулку. 

— Дай її сюди! — відповів сердито пан. Він прочитав і все зрозумів, але не сказав більше ні півслова. Почав думати, як має позбутися зятя. 

Водоплив поскаржився дружині, що пан не хоче його знати. 

— Будьмо обачні, чоловіче,— відповіла жінка. Панисько зібрав найвірніших слуг і мовив до них: 

— Не можу дивитися на Водоплива у своїм палаці. Викопайте глибочезну яму перед порогом. Коли він ітиме вдосвіта до худоби, то впаде у неї. Ви прикидайте його швидко глиною. Водоплив буде проситися, казатиме, що в вашим паном, але ви не вірте — кидайте йому на голову якомога більше глини. 

— Добре, паночку. 

Удосвіта Водоплив прокидається, хоче йти до худоби, а жінка не пускає: — Поспи ще трохи,— каже,— життя наше довге — стане часу й для худоби. 

Водоплив послухав і знову заснув. 

Панисько спав глибоким сном. Йому приснився страшний сон: ніби найлютіший бугай взяв на роги його паню і бігає з нею по подвір'ю. Панисько схопився і кинувся рятувати жінку. Тільки переступив поріг — спам'ятався, але було вже пізно: він полетів каменем у глибочезну яму. Слуги почали швидко закидати його землею. Панисько благав, щоб дарували йому життя, бо він є їхній пан, але слуги й слухати нічого не хотіли. Покрили його сирою землею, зарівняли, ще й рискалем приплескали. 

Фурман розповів молодому панові, хто він такий, звідки його вкрали. Найда-Водоплив пішов до батьків, забрав їх до себе. І всі довго жили у добрі та злагоді.