Тут жив колись змій. Він їв людей і не давав ніколи їм проходу. І спас людей од цього змія один коваль. Він збуду- вав недалеко од змієвого логва собі кузню та й задумав, як би звести того змія з світу, звісно, щоб він людей не нівечив. От змію, як той коваль закує в кузні, і досадно, що іде від коваля стукотня. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима. — Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш та не даєш мені спать. Я тебеззім! — Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись! — Молись! От коваль за молот та давай скоріш робить гвіздка. — Чом же ти не молишся, а знов ляпаєш? — гукає змій. — Та я молячись,— каже коваль,— ляпаю по ковадлу. — Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече. — Зараз! От зробив коваль гвіздка. — Вже,— каже,— я справен. Як же ж,— питає,— ти ме- не їстимеш? Оце в стінах є дірки (звісно, пробують сверд- ли), так ти висолопи сюди язик, я сяду на його, а ти і про- глинеш мене. Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвізд- ка та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди, не одір- веться. А коваль за гнуздечку та й загнуздав змія. Запріг Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь: «Чого це ви, бі- сові хлоп'ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили!» Не в думці тій сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а дуже краще наших дітей. От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змар- ніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серце наліг, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп'ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи: «Не- добрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий!.. Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годи зоставалось жить у вашому краї, а тепер...» Та, недомовивши, як схопив одно каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих ка- менюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся мій чоловік і тіло все йому задрижало, хотів щось промо- вить, аж тих хлоп'ят уже слід простив, неначе в воду попа- дали, тільки каміння перед ним прахом слалось. От така-то пеня лучилась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думалиі Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні ярини не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мо- вою людською.