Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми. 

Одного вечора сказав: 

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть. 

— А що таке? — поцікавився Юзько. 

— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав. 

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною: 

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти! 

Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони. 

— До качура його на три дні! — наказав капралові. Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді. 

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав: 

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити. 

Зайшли до корчми, трохи повеселилися, і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі. 

— Не біда,— каже Юзько.— Здибаємо когось на дорозі... 

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже: 

— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав... 

— Більше не буду,— попросив Юзько. 

— Ходімо тепер до корчми, що в лісі. Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться — перед ними хатка, а в тій хатці — бабка. 

— Ми зголодніли, бабко,— говорить гуцул. Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала: 

— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають. 

Хотіли втікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників. 

— А-а-а, жовніри! — прохрипів.— Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! — дав розказ своїй банді. 

Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав: 

— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти. Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби. 

Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав: 

— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи. 

— Най буде ваша воля,— погодився ватаг. Гуцул попросив знову: 

— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець. 

— Лізьте, ніц не маю проти... 

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік: 

— Бери й ти. 

Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув: 

— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку. 

— Добре, так зроблю,— пообіцяв Юзько. Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав. 

— Отамане! — вигукнув гуцул.— Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся. 

— Потримаємо. 

Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий. Гуцул крикнув: — Скач! 

Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати. 

Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша. 

— Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці, і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул, тікаючи лісом. 

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати: 

— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі. 

Подався до палацу. Став коло брами й стукає. 

— Хто там? — спитав вартовий. 

— Жовнір-гуцул. 

— Чого ти хочеш? 

— Пустіть мене до цісаря. 

— Цісар не приймає. 

— Мене мусить прийняти! 

Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську. 

Гуцул, увійшовши, засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав: 

— Чого прийшов, жовніре? Леґінь почав казати: 

— У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною? 

— А де той Юзько? — спитав цісар. 

— Служить у твоїм війську. 

— А ти б його впізнав? 

— Го-го, дуже легко! 

— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька. 

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней. 

Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти. 

— Ах, ти, боягузе, лишив приятеля в біді, а сам утік? — і дав йому по писку. Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили. 

Солдати скрутили гуцулові руки. 

Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем. 

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути. 

Цісар сказав: 

— Гуцуле, будеш моїм міністром! 

Не знаю, правду казав цісар або ні. Що було далі — то мене не обходить. Мені досить і того, що наш гуцул бив цісаря по писку. І казці кінець.