На сконці Жеребця могила є. В тій могилі усі докумен- ти запорозькі закляті лежать. Запорожці з досади їх там сховали і закляли. Усе орудіє, казна, сукна, усі товари до- рогії, злато і срібло, пушки, одежа — все покидали і за- кляли у тій могилі. Казани мідні, гармати і гроші — усе покидали запорожці. Та могила якраз на границі Запо- рожжя. А з Чорної могили границя пішла на сей бік Дінця ік Ізюму. Коло пошти, в Ізюмі, і досі стоїть мурований стовп і пень спалений, обгорілий, і то — границя. Се все були запорозькі землі — от, де ми живемо... Як зосталась Катерина сама на царстві, удовою, так граф Рум'янцев був у неї перший чоловік. Він всім правив, як хотів; вона йому довірилась. Що схотів граф Рум'ян- цев, те й робив. Вона не перечила йому. Отож граф Рум'ян- цев і радить Катерині: - Козаки запорожецькі — не християне, не богомольці. Зпорожець,— каже,— ожениться на одній сестрі, а як Умре вона, так бере за себе другу ж сестру, рідну. Вони,— каже-совітує,— не хрещені, виженемо їх. А було се так: пани схотіли взять оці землі собі на дер- — Ну, лізьте за мною, я вам покажу, де гроші заколані. Що тілько татарин устромив голову в ту діру, а вона як махне різаком—здорова баба була,—так тому відразу голову відрубала. Тогди вхопила тулуб і втягнула до се- редини. За першим лізе другий — вона й його так само справила. Далі третій, четвертий... Так їх дванадцять погиб- ло. Але тринадцятий устромив насамперед руку, а вона, бідна, поквапилася та й мах!.. Тоту руку відтяла. То вже тогди татари побачили, що то за штука. Вже й грошей не дошукувалися, а зараз вибігли і тоту хату підпалили, і тота жінка згоріла там разом із побитими татарами. жаву, бо земля добра, і річка є, і лісу чимало, а тоді було ще більше. От по всіх горах тут був ліс, а тепер вже нема, то панам дуже хотілося заволодіти цією землею. Так — за- порожецька! Самі ж вони не посміли просити Катерину- царицю, а сказали тому графові Рум'янцеву, щоб той про- сив. От Рум'янцев-граф і просить: — Мамо,— каже,— запорожці не хрещені, не богомоль- ці, виженем їх, а землі оддамо панам у державу. І тобі лучче, та й нам буде вигодніш. А Катерина й питає: — Де ж дінем запорозьких козаків? А він її убезпечив: — Знайдуть,— каже,— де дітись. У тебе, мамо, землі багато, то нехай собі шукають, а сю оддамо панам. Отож Катерина послухала та й приказала запорожцям шукать собі землі в іншому місці. — І справді,— каже,— у мене її багато. Як почули запорожці такий матушкин приказ, так і за- плакали. — Ну,— кажуть,— коли так, так не треба нам твоєї землі; нехай при тобі вона й буде, а ми,— кажуть,— вже вишукали собі землю у турка, у Темнім Лузі. Він нам буде батьком, а тепер ти нам не мати. Прощай,— кажуть. — Як зайдем за Дунай, То додому й не думай. Хоч закликатимеш — не прийдем! А тоді в них полковникував Бондар, Гладкий по-пи- сьменному. Сей Бондар знатник великий був. Отож як прийшов до них матушкин приказ, щоб переходили на дру- гі землі, тоді запорожці заховали все своє добро у Чорну могилу, а Бондар той і закляв його з досади, а тут од ца- риці знов приказ: прислати до столиці депутатів. Бондар і відправив скільки там козаків до Петербурга та й наказав: — Глядіть же, козаки, скажіть цариці Катерині, що се наші землі. Приїхали ті депутати до столиці, а цариця й звеліла їм настановити обід. А граф Рум'янцев наказав, щоб поклали їм ложки у три аршини, і щоб вони тими ложками обід обідали. — І цариця,— каже,— буде дивиться, як будуть козаки запорозькі тими ложками обід обідати. А як пообідають,— каже,— то нехай собі віються, куди схочуть. Посідали за обід. Побрали ті ложки, що в три аршини, та й почали запорожці годувать тими ложками один дру- гого. А цариця як побачила, то й каже: - Та й не дурні ж сі запорожції Бач, що вигадалиі а я,— каже,— думала, як тут справиться з тими ложками? Ото як почули запорожці, що матушка сказала, то й кажуть До неї; — Ми. матушко, хрещенії А вона тоді: — А ти ж казав, граф Рум'янцев, що вони не хрещені?.. От запорожці і просяться: чи не можна їм на їх землях зоставатись? А вона й каже: — Ні, козаки запорозькі, ні, не можна. Сю землю вже панам оддано. Тоді запорожці заплакали та й пішли до турка. Як при- йшли вони до Дунаю, то Бондар-полковник нарвав трави та й кинув через себе у Дунай. І козаки, нарвавши трави, кидали у Дунай. Так трава, що вкинув у річку Бондар, по- пливла проти хвилі, а трава, що покидали козаки, та пішла за водою. Тоді Бондар і приказує: — Слухайте ж менеї Розстеліть пітники та й ставте на них коней, та й переправляйтесь! Козаки послухали, бо Бондар був великий знатник, та, поставивши коней на пітники, переправились. А Катерина як почула, що запорожці помандрували до турка, у Темний Луг, так зараз і побігла до Новоселиць, де була переправа. Як же побачила, що запорожці пере- правляються, що на однім пітнику — двадцятеро коней, так і закричала: — Гей, граф Рум'янцев, граф Рум'янцев! Ти ж казав, Що вони не хрещені; ти ж,—каже,—совітував: «Виженем їх!» От і послухали тебе, та яке військо занапастили! Тепер вже, звісно, Як зайшли за Дунай, То додому й не думай! Вже не закличем їх до себе. Граф Рум'янцев зараз сів на параход та й подрав у Пе- тербург — перелякався. А запорожці й досі живуть у тур- ків, у Темнім Лузі. їх там двадцять тисяч й ся земля —їхня, а не наша. А Катерина й закликала їх знов до себе, так Бондар, Ще як вони переправлялись, заспівав їй пісню: Великий світ, судариня-матушка, Послухала графа Рум'янцева, І од панів великую напусть напустила. Перве військо було — славне запорожецьке - Та й занапастила. Як зайшли, кажуть, за Дунай, То додому й не думай, Вже тепер не завернеш. Так і діло було, так і діло було. Так і Катерина сказала: — Правда, правда, що занапастилаї Правда, правда, каже,— що не завернеш. А вже ж: землю оддала панам, а їх насідало тут... от, як самі бачите. А земля ся була запорозька. От і Святогорщина, і Ізюм — се все запорозькі землі.