НА П’ЯТІМ ПОВЕРСІ

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне 
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір — завтра чи позавтра,— 
Забувши втому, я не буду йти, 
Я буду бігти й обминати авта — 
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно — березень чи грудень — 
Все те ж питання й відповідь: «На днях»... 
Все та ж потіха: «Може, якось буде»...
Все так же — в мозок найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик. 
Ясніє зір, відпочиває слух, 
І так безжурно скинуті турботи, 
Як з голови мій чорний капелюх.

А покій наш — це передпокій неба, 
І у казки я вірю знов і знов, 
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, 
Перепливає крізь моє вікно.

Ти теж веселий і юнацьким кроком 
Обходиш покій тут і знову там. 
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» — 
Так дзвінко й гостро вимовлять устам.

Палить сонце, дощі, вітри, 
У пісках поринає крок, 
Серед ночі зловіщий крик 
Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо!» — беру весло,
«Небезпека!» — не зложу рук, 
Все разом: і добро, і зло, 
Всі шляхи: і пісок, і брук!

А завтра зрання — та ж незмінна пісня, 
Все так же набік чорний капелюх, 
І аж до ночі не спаде, не звисне 
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг...