Останнiй з могiкан 
З циклу 

Я його зустрiчав уже не раз i не два, безперечно, 
Зазирав пiд дугу, пiд задуху масного пенсне. 
Нiби дух потойбiчний зустрiнеться, вклониться гречно, 
Нiмо шляпу пiднiме i чемно мене обмине. 

А удома один, як моремух, сидить серед моху, 
Потемнiлi вiд цвiлi сторiнки старого горта 
Й, живучи в величезну двадцятого вiку епоху, 
Вiн од неї верта, вiн не бачить у нiй нi чорта. 

Час вiд часу рвучись в iдеали з тортур гемороїв, 
Вiн сидить, нiби крук, не пускаючи "зброї" iз рук, 
Мiж томiв анахронiй, з марою забутих героїв, 
В рукавичках, що з ними збирався у похiд Мальбрук. 

Щоб триматись поверхнi, вiн робить останнi зусилля, 
В живоплоти робiт заплiтається скромно, як хвощ, 
I стає за каталог чудного архiвного зiлля, 
За живу патерицю нудних до iсторiї прощ. 

Я його зустрiчав вже не раз i не два, безперечно, 
Зазирав пiд масне, засмальцьоване, давнє пенсне. 
Вiн при зустрiчi завше вклоняється ввiчливо, гречно 
I смiшить, як контраст, молодого й живого мене.