Розділ І
— То ти «воюючий атеїст»? — спитав глузливо Богдан.
— Зовсім ні... мені до інших байдуже, але глянь, скільки протиріч у християнстві: Боже милосердя — і страх Божий, наприклад, — відповів серйозно Павло.
— А ти чого хотів? Людина мусить мати якісь «рамки». Бо інакше... — Богдан аж захитався на своїх стременцях.
— Ну гаразд, твоя правда, але візьмімо інше, — Павло відвернув погляд від стелажа і глянув на співрозмовника. — Як погодити безмежний альтруїзм: «Люби ближнього» із щонайвищим егоїзмом: роби те заради свого спасення — свого власного! — розумієш?
— «І яке ти маєш право, черепино недобита»[1] — процитував Богдан.
— От бачиш! Франко давно вловив цей парадокс — певне найсуттєвіший парадокс християнства! — тріумфував Павло.
— Я знову не згоден. Франко використав це у певній ситуації, а взагалі, для людини, зверни увагу, людини примітивної, мусить бути якийсь стимул, обіцяна нагорода... — помовчав і з певним ваганням додав, — а нам хіба не обіцяють «світле майбутнє»?
Павло зиркнув убік товариша і усміхнувся криво. На хвилину замовк.
Вони шукали літературу на балконі читального залу фунда-менталки[2]. Богдан помагав Павлові, який спеціально для цього приїхав на один день з Києва. Тут було більше архіву, потрібного для його досліджень. А Богдан знав ту книгозбірню «як свої, п'ять пальців». Цікава дискусія не була перепікодою у пошуках потрібного, Павло саме почав приводити свої аргументи про «трагізм» християнства, коли Богдан відчув передвісники доволі давно забутого приступу астми. У грудях стало тісно, драбинка захиталася під ногами. Переляканий, він згорнув відібрані книжки і почав обережно злазити . Ніби через завісу чув Павло-ве, що «монахині ходять у чорному, навіть звуться «черницями», а от одаліски носили світлі шати або не носили шат»... — останнє було сказане для розрядки, Павло глянув убік товариша, але його там вже не було...

А Богданові коштувало неабиякого зусилля вийти з бібліотеки так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Адже ніхто в університеті не знав про його каліцтво. Останні кілька років не тільки його тітки з Левандівки, але й він сам повірив, що недуга пройшла. Навіть Барвінський[3], потираючи задоволено руки, говорив: «Стійка ремісія, надзвичайно стійка ремісія», аж тут нараз знову ті чорні метелики перед очима, знову розсаджує череп...
Богдан знайшов місце, де б його не побачив ніхто із знайомих, сів на низьку бетонну огорожу і притулився до стовбура товстої осики, що росла за нею. Світ зник з-перед очей, свідомість не пропала, бо чув свист свого видиху, але думка не працювала...
Скільки це тривало, не знав, але, коли чорні плями перетворилися у маленькі як мушки дрозофіли цяточки, думки нахлинули хмарою:
«Невже повториться? Невже він на все життя зв'язаний з плюгавою недугою, що стискає кліщами його горло і груди?»
А далі інші думки закрутилися в голові: «Що подумає Павло? Адже він без пояснень зник... Певне, треба було сказати... але ж ніхто досі не знав про це... про його каліцтво. Всі вважали його «досконалістю у всіх відношеннях»... І вважають...»
Змалку хронічно хворий, Богдан з часу як усвідомив свою фізичну неповноцінність, крився з нею перед усіма. Тому виробив у собі звичку маскуватися взагалі. Щирим він був хіба що з матір'ю (старі панни тітки взагалі не рахувалися). Він прийняв позу зверхності і не сходив з неї ніколи. Таким знав його і Павло і, як не дивно, визнавав його право на вищість. За п'ять університетських років вони обидва пройшли еволюцію від настороженого недовір'я до справжньої дружби, підтвердженням якої став великодушний поступок Павла при розподілі місць в аспірантуру.
Місце було одне, а Павло мав усі переваги, бо, хоч був сином автокефального[4] священика, який загинув на Соловках, і хоч дитинство провів у степах Казахстану, куди сім'ю «попа — вра-га народа» депортовано, і де від кривавої червінки[5] загинула його маленька сестра, — все це переважило те, що він перейшов фронт, був комсомольцем, а головне — був «східняком». Це не залишало Богданові — не «комсомольцю» і «западенцю» жодних шансів на те єдине місце. Але ж як поступив Павло? Через рідню він дізнався про місце в аспірантурі у Києві, і віддав своє Богдану Данилевичу.


Отже Богдан мав великі зобов'язання перед колегою.
Приступ пройшов, але хлопець все ще сидів, перебираючи прикрі думки:
— Я, видно, хворий невиліковно... але ж... все так було добре... чому? Мабуть тому, що за останній час стільки всього накопичилось: і той комсомол, і «вона» зникла, а тепер ще й Павло приїхав... те все на купу.
І виринуло найголовніше для нього — «Куди поділася «Вона»?
Як у більшості інтелектуалів, еротичні справи у Богдана були не на першому місці. Але він був зовсім нормальною молодою людиною, і час від часу природний інстинкт турбував його уяву. Та ніколи у зв'язку зі знайомими дівчатами. Надто всі вони були «типові». Знав напам'ять тих «львівських панянок», що позували чи то на великих науковців, а чи на одержимих професією спеціалістів. До таких відносилася і Ліда, яку він трактував може не так звисока, як інших, але у жодному разі не як «матеріал для кохання». Надто добре знав її.
Йому марилось щось екзотичне, загадкове...
Богдан часто працював у читальні, щоб не носитися сюди-туди з книжками. Десь два тижні тому був саме заглиблений у дуже цікавий текст, коли відчув якби дотик до свого лиця. Відчуття було таке виразне, що він підняв руку, аби стерти те «щось», підвів погляд і побачив нахабно вп'ялені у себе великі очі. Горяч вдарила у голову (йому видалося, що з обурення), а його візаві ледь помітно усміхнулася і опустила голову до книжки.
А він приглядався. Обличчя дівчини, що сиділа по той бік стола, було настільки негармонійне, що викликало фізичне бажання щось виправити, змінити. На надто високе опукле чоло спадали дрібні кучері каштанового, місцями виблискуючого міддю волосся; тонкий чуттєвий ніс «не пасував» до круглого з ямкою підборіддя. Не «на місці» були й вивернуті пухкі червоні губи. Всі риси обличчя ніби сварилися між собою, викликаючи відчуття чогось прихованого, якоїсь таїни.
Богдан мав перед собою те, чого прагнув — щось екзотичне, далеке від того львівського типу, який набрид аж до нудоти.
Другий погляд карих, виблискуючих золотом, очей визволив у хлопця досі придушені інстинкти і, хоч як він старався показати байдужість, густий рум'янець і тремтіння пальців між листками книжки зраджували гаряче пульсування крові у його тілі.
Так через стіл почалося те знайомство і, хоч тривало більше тижня, весь час між ними був той стіл і виглядало, що дівчина зовсім не хоче усунення тої перешкоди.
Вони інколи говорили. Мова її була вишукано літературна, але
якась штучна — ніби переклад. Вивчала мистецтво, і їхні розмови торкалися його. Частіше запитувала вона, бо вмить зрозуміла, що Богдан — це така «міні-енциклопедія». Розмови були короткими, — вона верталася до своєї лектури (перечитувала за день чимало книг, читала «по діагоналі», зрідка щось винотовуючи). А Богдан весь палав... і чекав. Ніяк не міг наважитись на поглиблення знайомства, давалось узнаки, що не мав досвіду у поводженні з жінками. Єдине, на що здобувався, це те, що вперто вибирав місце навпроти неї і все сміливіше вдивлявся у її лице та провокував розмову... А вона... не робила жодних кроків назустріч.
А коли одного дня не прийшла, а потім ще два-три дні не появилася, хлопець впав у розпач. Адже він ніяк не зможе віднайти її, не знає про неї нічого, навіть її імені...
А тут ще приїхав Павло. І треба було, як завжди, помогти йому підібрати книжки... Погано з ним вийшло!
Увечері Богдан пішов на вокзал до Київського потягу, заніс Павлові відібрані книжки, виправдався якоюсь брехнею, і вже знав, як буде шукати свою звабливу незнайомку.
Вичекав, коли читальню обслуговувала нова бібліотекарка — старша жінка, що появилася недавно, отже не знала його, і попросив каталог відвідувачів. Жінка, перелякано глянувши, поспішно простягла йому старий потріпаний зошит. Знайти потрібне було неважко — майже ніхто не брав творів про мистецтво.
Отже, Ріта! Навіть ім'я видалося йому саме таким, якого хотів.
Другого дня йшов до неї. Адреса вказувала що це десь коло музею Франка. Справді! Це була вілла Групіевського[6]. Вагався і довго вибирав, у які двері стукати. Відчинила висока сива жінка:
— Ріта? Малярка? То від подвір'я на поверсі.
— Значить художниця, малярка, — думав і обережно підіймався по скрипучих дерев'яних сходах. — Що я скажу? Чого прийшов?
Відчинила двері, здивувалася, але запросила:
— Заходьте!
Була у білому, вимащеному фарбами, халаті і подертих викривлених капцях на босу ногу. Увійшов. У великій кімнаті з широким віденським вікном панував несусвітний нелад: попід стінами і на мольбертах стояли полотна, на підлозі валялися брудні у фарбі ганчірки, на столі лежали пензлі, тюбики фарб, перекинуті пляшечки з-під розчинників. Справа на позв'язуваній мотузці висіла брудна сіра штора, а зліва на газовій плитці у шаплику чекала свого часу гора немитого посуду.

Ледве Богдан увійшов, штора відхилилася і з-за неї виглянув підстаркуватий згорблений жид.
— Твой знакомий? — спитав.
—Знайомтесь, — відповіла Ріта, — мій муж.
Богдан відрухово відсахнувся і гарячково думав, як вийти зі становища. Нарешті повів півкругло рукою і, запинаючись, пояснив:
— Я хочу... хочу... оглянути картини.
— Да, да. Ана бальшая художніца, сматрітє, — гаркаве р не залишало сумніву...
Богдан пішов попід стіни. Тут стояли пейзажі, всі якісь невикінчені з безконечною перспективою, портрети дуже вродливих чоловіків та жінок, але знов-таки якби недописані, з прихованою таїною. Заслонені іншими картинами під самою стіною стояли малюнки оголених чоловіків та жінок: теж явно недовершені, усі в одному стилі.
Ріта ходила за гостем і ламала пальці.
— Оригінально, — сказав він, коли оглянув останню картину — півроздягнену жінку над струмком.
Художниця рвучко обернулася, схопила палітру і пензель, підійшла до мольберта і стала домальовувати яскравий букет квітів. Пішов за нею, дивився, як нервово кладе грубі мазки. Виправдовувалася:
— Це — на продаж, треба ж з чогось жити. Муж хворий — він пише дисертацію з мистецтвознавства...
Та жінка за мольбертом нічим не нагадувала його «незнайомки» з бібліотеки. Хоч «муж» давно зник за шторою, Богдан хотів . єдиного — втекти звідси.
А Ріта, не відриваючи очей від полотна, спитала:
— Хочете? Я вам зроблю портрет.
— Хочу, — відповів мимоволі.
— То прийдіть післязавтра зрання. У вас буде час?
— Знайдеться... — сухий язик в роті ледве повертався.
З пензлем у руці відвела його до дверей. Коли вже стояв за порогом, глянула спрагло у його очі:
— Я буду ждати, — усміхнулася.
У ту мить він знову побачив її такою, як там у бібліотеці, не міг ворухнутися. Стояв, дивився. Вона ж взяла держак пензля у зуби, дві руки підняла до замка, двері зачинилися, замок клацнув.
— Ще маю вибір, — думав Богдан, чекаючи на трамвай, щоб швидше втекти додому.
Щось брудне було в тім усім. Хотілося помити руки.



Розділ II

Порожній зал музею відлунював кожен крок, кожен рух і, навіть, кожен шурхіт. Зранку не було відвідувачів, тож Ольга Данилевич, користуючись цим, з'їла хліб з мармеладом, який взяла на роботу, бо, заметушившись зрання, не встигла поснідати. Склавши біленьку серветку і засунувши її в рукав, вона прихилилася до стіни за відчиненими дверима. Не висипалася. Крім роботи в музеї, брала додому коректуру текстів у видавництві і сиділа над ними до пізньої ночі. Тепер хотіла би сісти, але крісла-експонати були поперев'язувані шнурками. Закрила очі і ніби досипала. Мусила працювати, щоб тримати на рівні дім, себе, а, головне, сина. Хоч пора «панів» давно минула, Ольга старалася бути завжди елегантна, задбана, підтягнута — словом, «як пані». Не могла інакше. А Данко мусив не тільки виглядати як джентельмен, але й мати належні умови вдома, в першу чергу харчі, адже від того залежить його здоров'я...
Почула кроки і глянула на стару жінку, що увійшла в зал. Була настільки нетиповим відвідувачем, що Данилевичева мимоволі приглядалася до витертого і вицвілого плащика, старих, колись модних, мепітів, сивої голови та старої господарської торби. Когось нагадувала Ользі. Кого? А та повернула голову і зупинила на ній зачервонілі каправі очі, хвилину завагалася, а потім майже крикнула:
— Оля! Ти тут працюєш?
Данилевичева довго вдивлялася у зморшкувате обличчя:
— Тося ? Боже мій! Як ти змінилася!
— А ти? То я таки тебе бачила раз на базарі... Галицькому, але не була впевнена...
Ольга подумала, що вона не така «руїна», як її шкільна товаришка і приятелька з дитинства. Можливо, і у Антоніни виникла така ж думка, але глядачеві збоку було б видно — зустрілися дві немолоді, знищені життям жінки.
— Я не могла пізнати, — виправдовувалася Ольга, — бо наші ровесники не так часто відвідують тепер музеї... не сподівалася побачити тебе.
— Скапцаніли ми, — похитала головою Антоніна, — не до музеїв нам. А я прийшла зовсім випадково. Мені сказали, що тут могли би взяти Труша[7]. Ти, певне, пам'ятаєш, що то наш кревняк[8]. Він подарував колись нам свій шкіц[9]. Може би купили...
— Маєш зі собою?

Антоніна вийняла з торбини обкладений картоном аркуш. Ольга побіжно глянула:
— Є підпис... певне візьмуть... підеш до директора.
— То там? — вказала на коридорчик, яким закінчувався зал. — Але перше скажи про себе, таж ми так довго не бачились. Пам'ятаю, малась хлопчика, такого бльондинка... хорий був...
— О! То минуло. Такий виріс, знаєш, двометровий. В аспірантурі вже!
— То десь дівчата бігають за ним.
— Я би не сказала, що він дуже до дівчат... науковець, — додала гордо.
— Ну, одно би другому не шкодило...
— То його у свій час не мине. Тепер він з головою в науці. Такий захоплений.
— Ну, то маєш потіху. Все-таки майже сама виховала його... твій чоловік... коли він помер?
— У 35-му. Данцьові було всього десять!
Ольга опустила повіки, ніби шукаючи під ними образу худенького хлопчика, який здивовано без сліз стоїть над катафалком батька.
— А от я, — різко розбила прикрий спогад Антоніна, — не можу похвалитися. Сина убили на фронті, а донька (єдина тепер моя дитина!) втопила сама себе, добровільно знищила своє життя. Мала 17 літ, як закрутив їй голову той... — обличчя жінки кривилося, — той волоцюга... на 19 років старший від неї! Я відразу знала, що так буде, тільки його побачила... Двоє дітей одне за другим, покинула інститут... Ще хоч би той хам шанував її... Ет! Багато говорити — мало слухати, — зітхнула.
— А знаєш, — Ольга нахилилася до вуха товаришки, — і в мене не без проблем. Від Данка вимагають — у комсомол.
— Само собою. У комсомол, а потім і у партію. Без того у науку не пустять.
Ольга почервоніла.
— У нього непересічні здібності!
— І що з того? Комсомольцям довіряють, іншим — ні. Риються у біографіях і не пускають — не свій! Львів уже добре пересіяли, повивозили, кого мали вивезти, лишили « благонадьожних ». І беруть їх у комсомол, партію.
Вся розмова велася пошепки, аж враз Ольга сказала твердо і голосно:
— Ніколи! Ми ніколи не підемо на таке! Антоніна здвигнула плечима:
— Як знаєш... однак мені здається...
У зал увійшла екскурсія школярів, і приятельки мусіли попрощатись.

Ольга механічно пояснювала, а думка її вперто поверталася до вчорашньої суперечки з сином. Вона належала до таких людей, які вважають, що безпомилково знають, що і як має бути, ніколи не сумніваються і безпардонно накидають іншим свою волю. Змалку верховодила вона у рідні (мала три слабохарактерні сестри), так відносилася і до старшого від себе хворого чоловіка, з яким прожила всього дванадцять літ. Єдина людина, волі якої не старалася придушити, був її син. З тої хвилини, як стомлена акушерка показала їй синє нерухоме тільце сина (він народився у синій асфіксії), і як вона схопила його у свої руки, щоб вернути до життя — стала рабинею своєї єдиної дитини.
Скільки разів вона виривала хлопчика з лабет смерті. І як не хухати на ту билиночку, не радуватись, що він живе, не потурати йому в усьому, аби тільки був, аби жив. Маленький Богдан тулився до ніг матері, коли відчував наближення приступу, вірив, що вона допоможе йому. Досі бачила його таким, хоч це вже доросла людина. Він виріс на красеня, а недугу його видавали хіба що дещо впалі груди, але для неї він був усе тим маленьким безпомічним Данцьом, яким мусить опікуватися. Однак, тепер воля матері все частіше ламалася на волі сина. Суперечки були настільки гострими, що Ольга після них почувалася зовсім спу-стошeна.
Вчора, коли він їв обід, вона почала про наболіле:
— Як ти можеш навіть допускати таке: ти і комсомол? Богдан глянув на матір з викидом:
— Дай мені з'їсти!
— Я, Даньцю, цілком спокійно говорю, попросту хочу викласти тобі свою точку зору. Не треба денервуватися і злоститися — їж спокійно і слухай, що я скажу, мушу сказати, як мама.
— О Боже! Від того говорення ніщо в горло не лізе! — відсунув тарілку.
— Данцю, ти не маєш рації, ти мусиш вислухати. Я маю досвід, не одно бачила... — підійшла до стола, — не злися, їж спокійно... Хіба не смачний росіл? — присунула тарілку синові, а сама відвернулася поливати соусом картоплю на плиткій тарілці.
Дала йому пообідати.
А після обіду знов почала:
— Якщо ти будеш у комсомолі, значить — ти у них на службі.
— А ти не на службі? Ти охоронець у музеї... Я впевнений, якби тобі ставили умову — заради роботи, місця, наукової кар'єри записатися у партію...
— То що? — перебила його. — Я би записалася?
— Не сумніваюся!
— Данцю! Не забувай хто ми. Не будь сліпий. Так все не буде. Вони тут довго не втримаються... все зміниться, настануть інші часи...

— Я то чую від самої війни: «довго не будуть», «інші часи». А мені вже, слава Богу, 25! Коли я виб'юся в люди?
— А без комсомолу не можна? Одним талантом, здібностями?
— Чесне слово, ти так якби впала з Марса. Яке значення мають мої здібності? Чи ти знаєш, скільки було претендентів на те одне місце в аспірантурі? Що? Поставити мені хрестик на науковій кар'єрі?
— Я боюся за тебе, якщо ти вибереш не той... шлях.
— Шлях є один — треба пристосовуватися до життя, а не фантазувати і чекати бозна чого.
— Значить, моє слово для тебе нічого не важить? — спитала ображено і додала: — Добре, роби «своїм богом», але щоби потім... «Хто не слухає мами — мусить слухати песьої шкіри».
— Що ти від мене хочеш? Чого мучиш мене? Я не маю чим дихати!
Розчервонілий Богдан різко розчинив кухонні двері, вийшов на балкон, оперся ліктями на поруччя і затулив вуха долонями.
Тепер та сцена стояла перед очима Ольги. І знов, як завжди, всупереч усьому, болісна ніжність до сина охопила її:
— Нещасне... як важко йому... важко на кожному кроці.
— Вже забула його грубість і черствість.
— А може він і має рацію? Адже Тося Федусевич казала, що науковець конче... — засумнівалася.
Мабуть вперше у житті.
З повною авоською[10] базарного краму верталася додому. Купила сиру, яєць і цукру, щоб спекти бабку з сиру. «Даньцьо так любить».
Дуже здивувалася, коли застала його вже вдома. Ніколи так скоро не вертався. Як тільки ввійшла, підійшов до неї і промовив тихо:
— Мамо, я відмовився від комсомолу...
Відчула, що її тіло терпне.



Розділ III

Кафедра організувала етнографічну експедицію в гори. Нелегко було зібрати команду, бо, хоч наближався до кінця останній з 40-ових років, ходили неясні слухи, що там ще «гарячо». Отже ті, хто повинен був їхати, — майже всі молоді дівчата, — попросту боялися.
Ліда, як головний мотор організації, бігала від одної до другої, переконувала, наполягала. Ідею експедиції підтримувала завзято, бо з дитинства пам'ятала враження, яке зробила на неї окремішність гуцулії. То були такі цікаві люди! У Микуоличині, де вони під час вакацій наймали хату і обіди, раз молода гуцулка внесла макітру вареників і запитала:
— Пані! Хочете вареники порскані чи сувані?
Видно, слово «порскані» викликало у Лідиної мами не зовсім приємні асоціації, бо вона попросила:
— Най будуть «сувані».
Гуцулка брала рукою по одному варенику і засувала його у миску зі сметаною, а потім викладала на дерев'яний різьблений таріль.
— То як мали би виглядати «порскані» вареники? — думала потім Ліда.
Тягнуло туди, до тих дивних, бідних але безпосередніх, щирих людей. Тема її кандидатської була пов'язана з діалектами України, а там було живе джерело.
Здавалося, що з експедиції нічого не вийде, коли за її організацію взявся якийсь Валерій Григорович Кочко. Сказали, що це видатний етнограф, хоч його прізвища Ліда ніде не зустрічала. Але допоміг. Треба було лише ще загітувати кількох своїх людей, щоб утворилася добра компанія, — бо експедиція — це ще, крім всього іншого, прогулянка і відпочинок.
Ліда відразу подумала про Богдана. А чому б йому не поїхати? Він, хоч досліджує історіографію, але цікавиться всім. Гуцули ж, їхні звичаї, говірки, тай взагалі гори... Що ж може бути цікавіше?
Не признавалася сама собі, як дуже хоче, щоб і Богдан їхав у Карпати. Студентські роки так зблизили їх, вона так за той час привикла відчувати плече друга — того хлопця з обличчям Аполлона і манерою зверхності, що вимушений розрив після державних екзаменів відчула як «злам у житті».
Чи була вона закохана? Ні! Але, як кожна молода дівчина, мріяла про сімейне щастя, а антифемініст Богдан здавався ідеальним кандидатом на вірного мужа і батька «їхніх мудрих дітей».
Тепер старалася не втрачати контакту з товаришем, який знав абсолютно все! їхні контакти мали б носити цілком діловий характер, боронь Боже, яке кокетство! І з таким же наміром Ліда пішла до музею — поговорити перше з його мамою.
Пані Данилевичева вислуховувала щебету дівчини і думала при тому, що Ліда «свіжа», рожево-біла, мила, але забагато говорить, та трохи замала для Данка. По п'ятдесятці розтовстіє і буде виглядати як її мама. Така «копиця сіна».
— Я би радила тобі, — перервала Лідині описи карпатської краси, — поговорити з ним самим. Я думаю, що йому не пошкодить трохи розвіятись — надто вже гостро взявся за науку...
— О, та певне... — сказала розчаровано Ліда, — але я його тепер в університеті не зустрічаю...
— Прийди до нас... або ні, він повертається пізно. Можеш його знайти у бібліотеці — у фундаменталці або на Стефаника[11]! Він там пересиджує.
Знайшла Богдана у читальні. Сидів, обкладений томищами. Підбігла і удавано байдуже кинула: «Сервус!»[12]
Глянув у її бік, махнув головою, відповів «Сервус» і знову опустив голову до книжки. Не усміхнувся, (хоча б для чемності!). Завагалася, але все-таки підійшла.
— Господи! То ти все те думаєш прочитати? — намагалася надати голосу жартівливий тон.
— Ніби... — відповів неохоче.
— А я хочу запропонувати тобі участь у експедиції... Відкрив здивовано очі:
— У якій експедиції?
Почала, (вже вдруге сьогодні), роз'яснювати завдання експедиції та прихвалювати нагоду відпочинку в Карпатах.
— Після такої каторги... — вказала рукою на книжки. Хвилинку помовчав, а тоді відповів сухо:
— Яке я маю відношення до етнографії?
Ліда ще переконувала, але Богдан, певне, не слухав, бо, як непритомний, раз-у-раз зиркав на жінку (чи дівчину), що сиділа по той бік стола, прислухалася до розмови і відверто вивчала обличчя Ліди.
Богдан скривився винувато:
— Сама бачиш, роботи повно, часу обмаль... — і знов глипнув за стіл.
Ліда подивилася туди. На цей раз читачка вже не дивилася на неї, а виписувала щось із книжки, притискуючи вказівним пальцем сторінку.
Вийшла з бібліотеки вкрай розчарована:
— Він не хоче їхати. Отже, буде нецікаво. Ні з ким буде поділитися враженнями, — думала, а потім появилося як відкриття: Щось з ним діється... ще ніколи не був таким... байдужим... чужим... Що ж!
Ішла похнюпившись, коли її окликнули з тротуару по той бік вулиці. Це були дві з можливих учасниць експедиції. Рада, що в розмові з ними забуде про своє розчарування, швидко перебігла вулицю.


— Ми йдемо до тебе. Рішили — їдемо!
— Так? — здивувалася Ліда.
— Кінець-кінців ніхто нас там не «зґвалтує», — сміялися дівчата.
Ліда подумала, що і без Богдана подорож може бути цікавою і веселою, якщо поїдуть ці дві реготухи. Слухала веселого базікання дівчат і думала, що треба запитати духів. Вона перервала теревені товаришок.
— Запитаємо духів, їхати чи ні.
Дівчата переглянулися, не розуміли: говорить серйозно, чи жартує.
— Не вірите? Я вам розповім таке, що повірите.
— Ну, ну — насмішливо цікавилися вони. Ліда почала:
— Я складала кандмінімум[13]. У день, коли треба було скласти іноземну, мене повалив грип. Я пролежала тиждень і коли прийшла в університет, всі відомості були закриті, складати було нікому.
Ліда йшла між двома дівчатами, отже повертала голову то до одної, то до другої:
— Тоді я вдалася за порадою до духів.
Дівчата знов мовчки переглянулися, а Ліда продовжувала:
— Уявіть собі! Дух вказав мені адресу, де я складу екзамен. Ліда говорила все більш емоційно. Щоки у неї розчервоніли,
очі заблищали:
— Я не повірила, але пішла під вказану адресу. Виходить професор і, коли дізнається, хто я, говорить: «А, знаю, ви мали здавати і не прийшли», і запрошує мене в дім, де і приймає екзамен від мене. Ви собі уявляєте? — голос Ліди перейшов у фальцет.
— Ти що, його до того часу не знала? — з недовірою спитала одна з дівчат.
— Може, коли і бачила в університеті, але ніколи не стикалася, а тим більше, не могла знати, де мешкає.
— Неймовірно! — крутили головами дівчата і вирішили, що в такому разі варто спитати у духів поради, і всі пішли на спіритичний сеанс додому до Ліди.
Славко — тіточний брат Ліди, що вчився в інституті сільського господарства, займав у домі малу кімнату, найбільш придатну для церемонії. Коли Ліда випрошувала його з кімнати, спитав іронічно:
— Знову духи?
— Іди, іди собі до сальону, — випхала його за двері. Заслонила вікно, стягнула з круглого столика обрус, засвітила свічку і поставила її на тарілку, на якій чорно оула вимальована стрілка. Потім під тарілку поклала круглий кусок картону з літерами алфавіту та цифрами. Мала при цьому урочистий, зосереджений вигляд. Дівчата приглядалися з недовірою.
— Сідайте за стіл, але так, щоб між нами була однакова віддаль. Котрась хіхікнула, і Ліда попередила:
— Якщо хтось сумнівається, може вийти, — голос її заломався.
Тоді веліла покласти пальці обох рук на краї тарілки і зміненим глухим голосом проказала:
— Хто б ти не був, якщо ти є, дай знак.
Таємничий настрій передався недовіркам, вони з інтересом дивилися на Ліду, обличчя якої в мерехтінні свічки здавалося несамовитим. Не було жодного знаку, отже Ліда ще двічі повторила заклинання. Тоді почувся сильний стук, якби щось важке впало. Дівчата оглянулися як на команду, одна Ліда сиділа непорушно з заплющеними очима. Гробовим голосом, як пристало медіуму,[14] спитала:
— Чи можна мені їхати в експедицію? — і почала крутити тарілку.
Так принаймні здавалося дівчатам, коли під їхніми пальцями тарілка завертілася в один бік, час від часу зупиняючись. Стрілка вказувала на букви.
— Т — А — К, — вичитала Ліда.
Ствердна відповідь була також на запитання, чи експедиція буде успішною, але коли медіум спитала, чи є якась небезпека для членів експедиції, тарілка швидко завертілася у протилежний бік.
— Це означає «ні», — промовила Ліда.
Була вкрай виснажена, на її лобі виблискували крапельки поту.
Дівчата перешіптувалися:
— То не вона крутила тарілку?
— А хто? Ти?
— Я не крутила...
— І я ні...
— Як же вона так швидко відкручувалася?
— В тім щось є...
Ліда відвела дівчат до брами, при якій обговорили деталі підготовки до подорожі, і вернулася у малу кімнату. Свічка на столі ще горіла. Дівчина відчувала, що тут ще хтось є.
— Крім нього, ніхто мені не скаже, — подумала і сіла до стола.
— Чи Богдан... — не знала, як сформулювати питання. Закрила очі і знайшла пальцями вінця тарілки. Відчула її рух за годинником. З надією відкрила очі — стрілка зупинилася на літері «А». Трохи неочікувана буква, отже сформулювала питання так: «Чи Богдан для мене?» Довго чекала руху — не було. Подумала, що втратила контакт, хотіла встати, але під її пальцями пересунулося. Глянула:  «Р». читала далі «Е»-»Ш»-»Т». Що таке «РЕШТ». Але спочатку було «А» — «АРЕШТ»? Поза шкіру пішов мороз. Блимнуло якесь невиразне враження, якийсь спогад з дитинства: «Арешт — ворожба страшної циганки...»
І Ліда швидко задула свічку.



Розділ IV

Чи є перспектива у пристрасті, якою запалали двоє з різних середовищ, з різних націй і навіть, з різних рас? Запалали у такій мірі, що поставили на карту все своє дотеперішнє життя?
Чи була сила хоча б в одного з них придушити те згубне почуття?
Спочатку як Ріта, так і Богдан не мали наміру перейти межу дозволеного. Вона малювала його портрет, схоплювала з його обличчя найменші рисочки і переносила їх на полотно, але ніби не бачила його обличчя в цілості. Прижмурювала очі, прикушувала нижню губу, і було видно, що один її верхній різець вищерблений. Не звертала уваги також на Льва Семеновича, який час від часу проходив впоперек кімнати, поглядав на полотно, а відтак з пошаною дивився на малярку. Богдан почувався у тому всьому як мертва натура, з якою ніхто не рахується. Ріта ж була якби в екстазі, але чисто творчому. Навіть, коли запитував про щось, ніби не чула, або, як зі сну перепитувала: «Що таке?»
Перешкоджав їй творити. Сеанси відбувалися через день, і Богдан, нудьгуючи, перечікував один з них, щоб знов піддатися тортурам позування. «Тортурам» — бо мусив зносити її незрозумілу байдужість, яка зникала хіба що на мить, коли Ріта зачиняла за ним двері. Тоді очі її відкривали йому приховану жагу, що спричиняла таку бурю в його крові.
Нарешті не витерпів, — не дав затріснути дверей, а поклав свою долоню на її руку. Побачив, що губи Ріти затремтіли. Вона опустила очі і сказала: «Прийдіть завтра».
З того часу сеанси були щоденними, портрет наближався до завершення. Коли Богдан дивився на нього, то не бачив ніякої схожості з тим, як уявляв себе. Проте було в картині щось, що викликало напруження, непокоїло і хвилювало.
— Ще два-три сеанси, — сказала Ріта. — І буде готовий.
Богдан злякався. Буде готовий, і що тоді? Як зустрічатися? Де бачити її?
Тепер вона вже час від часу, — ніби для перепочинку, — дивилася в його очі. Тоді тягнула його до неї непереможна сила — він хотів схопити її в обійми, а тим часом обціловував очима все її тіло під вимащеним халатом, завмирав від уявних пестощів і прагнув справжніх.
У тілі він відчував постійно (вдень і вночі), таку напругу, що Данилевичева не могла не відчути, що з сином щось діється. Вину за його стан вона зіпхала на Ліду, заспокоюючи себе, що молодість бере своє. Щоб упевнитись, якось заговорила:
— Щось довго не бачу Ліди... Богдан якби зірвався зі сну:
— Ліди? Ти її хочеш бачити? Вона, певне, в експедиції, щось мені таке казала.
— Отже, не Ліда, — подумала Данилевичева.
А Богдан думав, як відтягти час... завершення портрета. У той день Льова прав у брудному шаплику «носкі», що наповнювало майстерню дуже далеким від мистецтва запахом.
— Що він є той «муж»? — думав з презирством хлопець, — Мерзенна, дрібна перешкода. Невже я боюся його? І сказав навмисне голосно:
— Ріта! Прийдіть у бібліотеку. Я знайшов дуже цінну книгу про мистецтво Середньовіччя по-польськи. Я вам поможу розібратися.
Ріта глянула з удаваною наївністю:
— Тебе, Льова, понадобітся среднєвєков'є? По-моєму, как раз етот період...
— Да, канєшно, — відповів той з-над шаплика, — не плохо ознакомітся і с зарубєжнимі істочнікамі.
Лишили незакінченим портрет і пішли у бібліотеку. Ясна річ, що середньовіччя був тільки привід для зустрічі. Сталося те, що мусило статися. їхня любовна жага мусила заспокоїтись.
У великому Львові не знайшлося місця для їхніх любовних «тет-а-тет», отже вони виїздили то до Брюхович, а то у Сихівський ліс, де можна було сховатися за кольоровим осіннім листовинням. Ліс стелив їм любовні ложа з моху і перших опалих листків, а сам вигравав усіма відтінками жовтого і червоного. І осіннє сонце, що просвічувало через прозоре листя і сліпучо-синє небо, торжествувало від їхнього сповненого кохання.
Ріта ішла стежкою перед Богданом, час від часу обертала ге лову і дивилася з таким тріумфом, якби та вся кольорова краса була її заслугою. А він дивився на її круглу у рудуватих локонах голову, білу шию, точені пухкі рамена у рідких веснянках[15], трохи якби спутані в колінах ноги і всі ті недосконалості були йому милішими і привабливішими за всі принади осіннього лісу і такими жаданими, що, якби було можливо, не пустив би її ніколи більше до Львова.
З віддалі почулися голоси. Наполохана Ріта розглядалася, куди б сховатися. Богдан взяв її за руку і підвів до зваленого дерева:
— Сядемо тут, ти повернися лицем від стежки, — сказав спокійно.
По стежці наближалася пара старих людей. Він паличкою розсував траву, вона несла кошик. Старий спитав:
— Маладиє люді, здєсь єсть гріби?
— Що, що? — спитав різко Богдан.
— Ми спрашиваєм, грібноє лі ето мєсто? — з милою усмішкою пояснила жінка.
— Нема тут грибів! — знов коротко і різко рубанув Богдан, отже старі хвилинку постояли, а тоді повернулися і пошкандибали назад по стежці. Чути було, як розмовляли:
— Мєсниє...
— Какіє ані пратівниє, нєвєжлівиє...
Ріта пирскнула сміхом, прикусила нижню губу і зіскочила на папороть, листки якої сягали їй вище колін.
Жовтень доходив до кінця, і листя в навколишніх лісах вже не могло скрити любовних зустрічей. Пішли дощі і перетворили минулу красу у сміття і болото. А молоді, приглушені досі життєві сили як в неї, так і в нього, клекотіли і вимагали заспокоєння. Щоденного! Але не було куди дітися, і вони, забувши про обережність, вернулися до роботи над портретом. Та тепер уже хіба що дитина не вловила б того, що в'язало тих двох молодих людей.
Лев Семенович сидів при сеансах, і ніби не звертав уваги на художницю та її натуру, щось переписуючи у товстий зошит. Якось він з неприхованою злістю зауважив:
— Ріта! Ти єщьо нікада так долга не работала над партрєтам! — губи старого були бліді та викривлені.
— Єщьо два — трі раза і будєт ґатов. Нє нада, відно, било дєлать пєрєрива, — виправдовувалася.
— Нє нада била, — підтвердив, а по хвилі додав: — Я счітаю, что он уже савєршенна гатов.
— Да? — спитала і глянула на чоловіка перелякано, — Вазможна, ти прав...
Прийшлось припинити і ці зустрічі. Богдан витримав тиждень, а тоді пішов забрати портрет. Ніс із собою тисячу рублів за роботу.

Ріта взяла гроші і відразу віддала чоловікові.
— Відіш, Льова, я зарабативаю не толька натюрмортамі. Підвів на неї очі у червоних повіках:
— Да, ти маладєц!
У ту хвилину у Богдана виникло бажання відкинути, знищити ту «креатуру» як дрібну і непотрібну перешкоду. Він випростався і навіть не глянув на «нужденного» суперника. Ріта, як звичайно, відводила його до дверей, отже думав домовитися про зустріч, та Льова цього разу чалапав за ними:
— Надєюсь, маладой челавєк, что ми с вамі расчиталісь і больше нє увідімся.
Куди ділась впевненість Богдана! Він ледве промимрив:
— Дякую, — а потім:— Дякую, Ріта!
Це «Ріта» було сказано так розпачливо, що навіть Льова зм'як.
— І вам спасіба за літературу.
Хлопець вхопився як, потопаючий за соломинку:
— Якщо я ще щось найду...
— Нє нада, нє нада! — закричав Лев Семенович, відсунув Ріту, і затріснув двері.
За кілька днів Ріта знайшла Богдана у бібліотеці. Чекав на неї, знав, що не зможе покинути свого «мальчіка», (так називала його). Була бліда і сумна. Вивела його на дощову вулицю і у безлюдних провулках розповідала.
Вони обоє з Києва. Вона знала його давно: перед війною він викладав у художньому училищі, а вона була його улюбленою студенткою. Потім він витяг її з-під трупів у Бабиному Яру, коли прострілений сам чудом врятувався. І в неї, і у нього не було нікого — всі загинули. Отже були для себе цілим світом, коли у льоху зруйнованого будинку вона гоїла його рану, а він клявся, що буде для неї батьком. Після війни, однак, щоб замешкати разом, треба було «розписатися». І вона стала його дружиною... не тільки на папері... Почала хлипати:
— Він ласкавий і віддав би за мене життя. Він визнає і цінить мій талант, — говорила і схлипувала раз у раз. — Тепер він старий і каліка... я не маю права... кривдити його. Він врятував мене... Ми не можемо зустрічатися... ніколи більше...
Богдан ловив тільки звук її голосу, але перестав розуміти, що говорить. Спрагло дивився на її губи і не міг збагнути, як вони можуть цілувати ще когось, крім нього. Здавило груди, і він через свист промовив:
— Але ж я... я... я... — розстібнув ґудзик сорочки на шиї, — не можу без тебе...

Схопив її за руку і вже не бачив світу. Лишень як із-за стіни чув як Ріта кличе «Мальчік! Мальчік!» і провалився у безпам'ять.
Прийшов до тями у машині швидкої допомоги. Хотів підвестися на ношах:
— Вам не можна рухатися, — притримала його медсестра.
Розглянувся. Ріти не було.



Розділ V

Сиділа проти руху поїзда і дивилася, як залишаються у минулому величні карпатські смереки, яких знизу оточують скромні листяні прислужники у кольорових шатах. Незабаром стоятимуть вони безстидно голі, а володарка Карпат — смерека залишатиметься зеленою, і тільки дуже прискіпливе око вловить різницю між весняною і осінньою зеленню її шат.
Ліда не відвертала зору від вікна. Була сумна, розчарована, знеохочена. При виїзді зі Львова вважала, що експедиція має вдатися на славу. Зібрався гурт дівчат мудрих, дотепних, а, головне, своїх. Не псувала компанії жодна з таких, що робили наукову кар'єру через «сталінські стипендії» чи посади у комсомольських і партійних комітетах. Була і чоловіча опіка. Валерій Григорович виявився доволі симпатичним, дещо надмірно чемним років тридцяти з гаком чоловіком, що поводився як доросла людина, якій доручили опіку над групою розбриканих дітей, витівки яких трактує як «вікові особливості». В купе чернівецького потягу він займав бокове місце і, затоплений у «Вільну Україну[16]», не звертав уваги на дівчат. Ліда, звичайно, була душею товариства і намагалася привернути увагу керівника до їхніх дотепів. Проте це не вдавалося — він кілька разів підіймав голову з-над газети, але очі його були невидючі.
Зате організатором був досконалим. Не тільки поза чергою купував дорожні квитки, але й підготував у Яремчі (очевидно по телефону) вигідний нічліг і майже домашню вечерю. Спали і харчувалися вони у школі, одне крило якої повністю віддано експедиції.
Яремче — одна з найбільш мальовничих місцин у Карпатах — відразу заворожило дівчат. Після вечері вони розпалили вогнище і, розсівшись довкола нього, співали під гітару, яку привезла одна з них. Разом з іскрами вгору здіймалися дівочі голоси і виводили:
«... Мо-о-олодая дівчинонька Ходить га-а-аєм плаче...»

Певне ця тужлива пісня викликала надвір із кімнати Валерія Григоровича. Він і собі сів біля ватри, придивлявся по черзі до всіх дівчат, аж поки не зупинився на Ліді. Співала з усіма, але її голос вирізнявся солодкуватим тембром, особливо, коли вона сольно виводила на квінту вище від усього хору.
Керівник крутив головою, в його глибоко посаджених, ніби схованих, очах появився блиск захоплення.
— Ви, мабуть, розминулися з покликанням, — звернувся він до Ліди на другий день при сніданку, сідаючи біля неї за стіл.
— Що ви маєте на увазі? — спитала без усякої пози.
— Ви могли б зробити кар'єру співачки... Ліда розреготалася.
— Пробачте, Валерій Григорович,[17] але ви, видно, не зовсім тямите у цій матерії. Я не почуваюся до такого таланту! — сказала, але була задоволена, що звернув на неї увагу.
З того дня не відходив від неї. Супроводжував Ліду, коли відвідувала стареньких гуцулок і записувала від них характерні вислови та коломийки. Кочко «смакував» разом з нею дотепні тексти цих співанок, навіть потім підспівував разом з Лідею:
«Ой легойка коломийка, — То то охоточка! Кості би ся розсипали, Жеби не сорочка».
У його товаристві Ліда якби набирала ваги у власних очах, ще жвавіше щебетала і дотепувала, бо бачила, що він розуміє кожен жарт, схоплює все з півслова. Відкрила у ньому широкоосвічену людину, при чому добре, не по-радянськи виховану. Зовнішність його також відповідала внутрішнім якостям: все на ньому від взуття до сорочки було акуратним, блискуче чорне волосся було завжди гладко причесане, обличчя старанно поголене. Отже, приємно було їй, що у їдальні сідав завжди коло неї, подавав сіль, тарілку з нарізаним хлібом та забавляв товариською розмовою. Ліда незчулася, як та його «адорація» стала зовсім явною, і дівчата, які вже встигли знайти собі «легінів» для проведення вільного часу, двозначно підсміхалися при їх появі.
Ліда ж мала чисте сумління, — їй було просто приємно спілкуватися з людиною, яка імпонувала дівчині ерудицією і загальною культурою. (Мусив мати якийсь науковий ступінь, але не сміла спитати його про це).
Тим часом дівчата вже використали всі можливості збору матеріалу в Яремчі та найближчій околиці і тепер хотіли ще заглибитися у гори, де, як обіцяла Ліда, гуцулки «сувають» і «порскають» вареники. Сповістили Валерія Григоровича, але він радив трохи почекати. Отже, користали з повної свободи. Найкращими були вечори з ватрою. Стояла погідна осінь, вогонь вистрілював у зоряне небо, пісні тепер були вже не тільки дівочі, бо яремчанські хлопці, як мухи до меду, зліталися до молодих дівчат і приєднувалися до тих карпатських вечорниць. Були це здебільшого демобілізовані солдати, сліди служби яких засвідчували зелені гімнастерки, штани або пілотки. Вони мали баян, а одного разу хтось приніс і скрипку, і линув у нічні гори тужливий гімн Карпат:
«Верховино, світку ти наш, Гей! Як у тебе тут мило?..»
Ліда трохи спізнилася, йшла сама до гурту схилом, бо варту розпалили сьогодні трохи далі від будинків на плаї[18] серед високих загадкових смерек.
Звідти доносився веселий гамір, — отже товариство було вже у зборі. Думала, що йде остання, коли з-за смерічок-дитинчат вийшов Кочко і приєднався до неї. Спитала усміхаючись:
— Ви теж спізнилися?
— Навмисне, — сказав тихо і додав, — як і ви... Глянула здивовано на нього, а він несподівано взяв її під руку,
(досі ніколи цього не робив). їй стало ніяково, не знала, як має зреагувати, тож ішла, не повертаючи голови, ніби нічого не трапилося. Та Валерій Григорович все міцніше притискав її плече і йшов так близько, що своїм коліном зачіпав стегно дівчини.
— Не спішіть, — шепнув майже у саме її вухо, — тут краще. Зупинився, притримав її і вже без слів, без пояснень вдався до
такого «непристойного залицяння», що Ліда аж задрижала від приниження і стиду. Відрухово підняла праву руку, щоб вдарити його в лице, але вчасно згадала, хто він, тож тільки сказала голосно, майже крикнула:
— Ні!
Дивився на неї з недовір'ям. Щось тваринне було в його акуратно прилизаному волоссі:
— Гіпокризія! — процідив.
Вирвалася і все так само голосно, задихаючись від зусилля, проказала:
— Не гіпокризія, а моральні принципи! Пішла сама вгору до ватри. Кров била в голову:
— Як я могла так помилитися? Невже за показною галантністю — дикість? Чи це моя вина? Чи я провокувала його на таке?
Сказала собі голосно:
— Плюгавий розпусник!
Та її слова заглушила вже стара як світ пісня біля вогнища:

«...Козаче-соколю, Візьми мене із собою На Вкраїну далеку...»
На ранок на побіленій дощаній загороді навпроти школи кривими чорними буквами було нашкрябано:
«Смерть московським запроданцям».
Дівчата, які перші відкрили напис, відразу показали його Ліді і стали міркувати, кому він адресований. Вирішили, що, певне, хлопцям, які вчора ввечері біля вогню співали по-російськи «Ми лєтім, ковиляя во мглє». А під час сніданку Валерій Григорович, який цього разу не снідав разом з ними, оголосив:
— Микуличина не буде, завтра від'їзд у Львів.
Ліда не злякалася напису на паркані, (хтось собі пише — хай пише), але зажурилася, що не поїдуть у глибокі гори, де «чисте джерело», бо мова яремчан вже трохи урбанізована.
Ходила по шкільному подвір'ї і думала, що вдруге вже такої нагоди не буде, що треба конче використати можливості. Спершу подумала, що відлучиться від експедиції і сама поїде до того Микуличина, а потім прийшла ідея — попросити Кочка. Попросити від себе. Невже нічого не залишилося з його симпатії, яку так явно демонстрував? Може кається у вчорашньому і послухає її заради відновлення попередніх добрих відносин?
Постукала до дверей кімнати, яку займав. Сидів біля стола над газетою. Підвів на неї очі і побачила в них повну байдужість до себе. Спитала різко:
— Ви заборонили від'їзд у Микуличин?
— Я, — відповів з-над газети.
Думала просити, але відчула, що не вийде, отже кинулася в атаку:
— Ви ж не складали програми експедиції. Хто ви такий, щоб забороняти нам їхати куди потрібно?
Усміхнувся іронічно:
— Я... з когорти... — завагався.
— Ого! — подумала Ліда, — «стає у позу». А він сказав зовсім серйозно:
— Яз когорти воїнів його величності Йосифа Віссаріоновича. Сказане було настільки несподіваним, що Ліду якби «заткало» . По хвилі, проковтнувши слину, вона спитала:
— А Йосиф Віссаріонович заборонив виїзд у Микуличин?
— Заборонив, — відповів і, не звертаючи уваги на Ліду, повернувся до розкладеної на столі «Радянської України».
Не могла і не хотіла казати дівчатам про своє відкриття. Отже він «тайний». Приставлений до них, щоб вистежувати ворогів радянської влади. Жодної симпатії до Ліди не мав і не може мати... А може?., може «рисується», щоб ми слухали його... Боїться їхати в гори?
Як би не було, Лід а почала перебирати в пам'яті, чи не надто щиро і відверто говорила з ним, — адже розмовляли на різні теми. Вважала його українцем з тої рідкісної тепер інтелектуальної еліти, раділа, що ще збереглися такі! Невже за добірною українською мовою скривається московський агент?
їдуть до Львова. Ліда все ще дивиться у вікно, хоч прикарпатська низина вже у темряві. У старій торбі везе зошит етнографічних знахідок, але її не радує цей трофей. На лаві навпроти куняють дівчата, посхилявшись на плечі одна одній, як доміно, що має впасти.
Прихилилася до вікна:
— Треба і собі подрімати. Надворі вже ніч...



Розділ VI

Директора було викликано терміново в обком партії. Вернувся звідти роздратований. Скликав загальні збори музейних працівників. За столом президії сиділа місцева партійна братія.
Власне, не було ясно, для чого скликано збори. Директор дорікав усім за бездіяльність. Говорив, що не працюють творчо і не проводять виховної роботи з відвідувачами, що є завданням музею. До технічного персоналу причепився за непорядки, а до сторожів — за неналежну охорону. Зокрема, дісталося нічному сторожеві старому Яремі, який «спить на роботі».
Ті збори ввели весь персонал у неприємне збудження, а що виступів зі залу не було, кожен намагався ділом доказати, що працює «творчо». Ольга, навіть, віднесла термос з чаєм до касирки на прохідну і попросила сховати його.
— Що його «вкусило»? — шепнула їй у саме вухо, присівши, щоб заховати свою торбинку у шафку столика.
— Я чула, — так само тихо відповіла та, — що Галана зарубали.
— Що-о-о? — аж випросталася Данилевичева.
— Ну, не знаю напевне, але такі слухи ходять уже декілька днів, — ще більше притиіпила свою мову касирка, — ніби якийсь хлопака — студент сільськогосподарського... сокирою... Що, ніби, там вже поарештували підозрілих... то так говорять...
Ольга відчула, що її ноги зігнулися в колінах, і вона ніяк їх розігнути не може. Як каліка верталася на своє робоче місце і дякувала Богу, що ще нема відвідувачів, бо не могла би говорити.

— Арештують студентів, очевидно, некомсомольців, — думала. — Комсомольці — «свої», перевірені. Данко — не комсомолець... отже, не довіряють... можуть чіпати... докопуватися... виявити, що він син сотника УГА...
Аж закрутилася голова. Якби могла, ішла би відразу шукати сина, але не можна було «прогулювати» — директор заборонив.
Отже стояла у своєму кутку за дверима, готова приймати відвідувачів і доводити, що належно справує свої обов'язки.
На вулиці люди спокійно ходили, заходили в магазини, стояли в чергах, купували, — Ніби нічого й не трапилося. Це заспокоїло Ольгу:
— І чого я впала у таку паніку? Яке відношення до вбивства Галана (якщо це правда, що його замордували), має Данко? Адже він аж надто аполітичний, — я не раз дорікала йому за це...
Заспокоєна, постояла, як звичайно, у чергах за продуктами і додому прийшла вже з єдиним наміром — наварити всього смачного, щоб аж облизувався і просив: «Може є, мамо, ще?»
Коли все було приготоване, а Богдана ще не було, сіла до коректури.
І знову вернувся неспокій:
— Підозрівають усіх, навіть діда Ярему, що спить на чергуванні... Якби хоч швидше Данко прийшов... поговорили б... він, може, висміяв би мене... Що спільного між ним і вбивством Галана?!
Богдан не йшов, отже взялася енергійно до роботи. Виправляла механічно — перед очима пробігали букви і слова. Запекли очі. Зняла окуляри і порахувала сторінки.
— Як я багато сьогодні зробила! — глянула на годинник, — Десята? Невже так пізно? Не може бути!
Ввімкнула радіо. Якраз сигнал і «Ґаваріт Масква» — отже, не було сумніву. Натягнула плащ, взула мешти і збігла сходами на вулицю.
Лив дощ, і каламутна вода спливала ринвами в ринштоки.
Ніде — нікого...
Пройшла сюди-туди по кілька кроків.
У голові сумбурно перемішувалося:
— Таж він дорослий... Ще ніколи так довго... Десята година — хіба це пізно?.. Чому не попередив?.. Де він? Чому не йде?
Нарешті її тверда вдача взяла верх:
— Нічого не могло статися, зачитався у бібліотеці, адже там працюють допізна!
Вже вся перемокла, а в мештах аж чавкало. Не варто було чекати на вулиці. Поволі, пристаючи що кілька східців і надслуховуючи, вернулася додому.
Страшна то була ніч: металася по кімнаті як звір у клітці, ходила від вікна до вікна, надслуховувала з завмиранням серця, виходила на балкон, збігала по сходах і поверталася назад.
Коли, нарешті, десь недалеко забамкало шосту і заграло «Саюз нерушимий», вже готова була іти.
Іти. Але куди?
Треба було чекати, поки відчинять бібліотеку, бо тільки там є якийсь слід. А коли її відчиняють?..
Сказали, що був учора, але недовго — пішов коло другої години.
— Коло другої? А з того часу? Де він? Де його шукати? Адже з вулиці його не забрали...
— А може викликали і арештували? — вдарило як електрикою: «Він там загине, — таж він хворий!»
Бліда, з підпухлими очима прийшла до музею.
— Ви хворі? — питали співробітники. «Так, хвора».  Що мала казати?
Коло одинадцятої викликано її до директора. Сприйняла це як удар по голові. Мало не впала, ідучи до його кабінету.
- Ольга Степанівна, вам дзвонять з лікарні. Ваш син...
Відітхнула полегшено. Вістка, яка повинна би засмутити її, була для неї як свіже живильне повітря. Відразу ожила і відважно попросила у директора дозволу відвідати сина.
Директор був ласкавий, і незабаром Ольга сиділа при ліжку Богдана у лікарні.
— Ти не уявляєш, як я перехвилювалася, — говорила напрочуд спокійно.
— Та чого? Ти робиш з мухи слона. Нічого такого...
— Але як це сталося?
— Почався приступ, а потім... ну, одним словом, я втратив притомність, і мене взяла «скора»[19].
— Як? З вулиці? Ти впав на вулиці?
— Видно... я не пам'ятаю.
— Данцьо ! А що я казала? Носи з собою інгалятор.
— Йой, мамо! То щось із серцем, — вони кажуть. Мені не можна рухатися, поки не будуть готові аналізи.
— Зі серцем?
— Так кажуть.
— Я піду до лікаря, спитаю.
— Нащо? Мені вже добре.
Ольга бачила, що то неправда. Бліде, сіре обличчя, гримаса огірчення на ньому свідчили про протилежне. Але він був тут, а вона не раз витягала його з пазурів хвороби, — вона знає, як це робиться.
Богдан лежав з заплющеними очима, а вона любовно милувалася чистим високим чолом і золотистим завиточком волосся, що спадав на нього.
— Даньцю! То, певне, від перевтоми? Ти останнім часом... Відкрив очі:
— Від перевтоми, -- підтвердив і знов сховав свій погляд під повіками.
Пам'ятав добре, що Ріта відмовила йому в усьому: у можливості зустрічатися і, навіть, бачитися з нею, поміняла його на... старого, горбатого... але я він., тепер вона вже знає, що він теж каліка, може ще більший. Він астматик, на все життя зв'язаний з недугою. Вона своїми очима побачила його неміч. Побачила і... покинула. їй не потрібен ще один інвалід. Інвалід чоловік, інвалід коханець. Це ж смішно!
Правда, вона, видно, викликала швидку допомогу. Викликала, а сама втекла... Пішла.. відійшла...
Видно, так кохала його... Був для неї «натурою», об'єктом для малювання. Зразком чоловічої краси і досконалості.
Досконалості!
Його тепер кололи, поїли ліками, подавали кисень, але йому все було байдуже.
Вранці, коли вернулися сили, подумав про матір. Вона там десь у істериці, адже не знає, чому не прийшов. Він попросив медсестру зателефонувати в музей.
А Ольга вагалася, чи розповісти синові ті страшні новини про Галана і арешти, і врешті рішила, що його, — такого стомленого і безсилого, не треба хвилювати і тривожити. Це ж вбивство ніяк не стосується Богдана. Він хворий, він у лікарні, хай спокійно видужує.
— А з лікарем поговорю, — подумала, — Треба підсунути йому дві тисячі.
В палату увійшла молода усміхнена санітарка:
— Вам передача! — подала Богданові невелику паперову торбочку.
— Від кого? — аж підвівся на ліктях. Санітарка блимнула весело очима:
— Від сестри.
Ольга бачила, як бліде лице сина розблисло і, коли санітарка пішла, спитала змовницьки:
— Маєш сестру?
— Видно! — не міг приховати радості. Ще поцікавилася:
— Ліда?
— Чому Ліда? Чи вона одна на світі? — відкрив торбочку і зазирав, що там.
— Ну, я не знаю!.. — виправдовувалася Ольга і дивилася, як сяяли очі сина, коли він виймав бляшану баночку американської арахісової халви і помаранчу.
— Закоханий!.. Це вже тягнеться... — думала. — Чому він так скриває то від мене? Думає, що я не хочу любовних утіх для нього?.. Моєї дитини? Хай навіть і гріховних?
Хай навіть і гріховних!
Забула про вбивство Галана і загрозу, що нависла над її сином. Він біля неї, живий, щасливий своїм прихованим почуттям.
Для матері ж нема більшого щастя, ніж бачити щастя своїх дітей.



Розділ VII

Пристрасті розгорілися у коридорі:
— Знайшли делегата! — сичала Наталія Підлісна, яка вже рік працювала на кафедрі асистентом, — їй ще тільки «Господи поможи», а я за рік захищаюся, так — ні: «Кочко рекомендував!»
При тих словах Підлісної жіноцтво переглянулося з єхидною усмішкою:
— «Рекомендував» — не даром лазила з ним по горах, — кинув хтось.
— Мало того! Ходила до нього, до його кімнати, всі ж бачили, — докинула ще якась.
Одна з дівчат обурилась:
— Ми ж знаємо, чого ходила! Йшлося про Микуличин... Цей один голос у захист Ліди потонув у загальному гаморі,
натомість з нього чітко виділилося:
— Певне ходила викликати духи...
Дівчина, що захищала Ліду, похмуро глянула на злосливицю, відділилася від громади і швидко збігла широкими університетськими сходами вниз. За нею неслося:
— Зачекай!
Двоє дівчат, знайомих читачеві зі спіритичного сеансу у Ліди, зупинилися перед виходом:
— Не хочу тебе знати, — ти свиня!
— Ну, що я такого сказала?
— Гіршої підлості не уявляю. Ліда веде тебе до свого дому, довіряє, посвячує у найінтимніше, а ти кидаєш це під ноги «товпі»! Так! Товпі! Бо як інакше назвати тих підспівувачів Підлісної?
— Але ж несправедливо. Ліда лише другий рік в аспірантурі, а їй вже захищатися, — боронилася дівчина.

— І ти порівнюєш ту Підлісну, ту «сірість» з Лідою? Значить, тим більше, від нині ми не товаришки!
Справді, Ліду, несподівано для неї самої, призначили делегатом на наукову ювілейну конференцію у Тбілісі[20]. Це надзвичайно втішило її. Не страшно, що Кочко рекомендував, — адже, що б там між ними не було, це інтелігентний чоловік і ерудит, отже пізнався на ній... хоч мало не ляснула його в пику.
— На конференції, звичайно, буду поводитись з ним, якби нічого того не було, — думала, виходячи з купе, щоб набрати окропу у коридорі. — А, зрештою, головне, що завкафедри підтримав, ну і всі інші, крім Підлісної, звичайно.
На вокзалі у Львові не бачила Кочка, адже делегатам виплачено аванс на відрядження, і кожен добирався, як кому зручніше. Кочко може навіть літаком... Вагон заповнили незнайомі люди, дівчині було вільно, і вона могла ще прочитувати і підре-даговувати реферат.
Біля краника сполоснула свою кварточку (не мала довір'я до «общепітівського» посуду), набрала гарячої води і розсіяно глянула на хлопця, який, недбало опершись, чекав за нею своєї черги. Побачила чорні блискучі очі, вп'ялені у своє лице.
— Такі як п'явки, — подумала.
Коли Ліда звільнила чергу до води, хлопець підійшов і собі заповнити фаянсове горнятко з квіточкою.
— То якийсь мамин синок, — Ліда усміхнулась під носом і вернулась в купе.
Як дуже хотіла поділитися з Богданом своїми успіхами! Звичайно, не виказала б пересадної радості, а, якби мимоходом, кинула б: «Знаєш, посилають на всесоюзну наукову конференцію...» Та, хоч як шукала, ніде Богдана не знайшла... Може і він буде у Тбілісі, адже має там бути безліч секцій і, говорять, не тільки гуманітарних. Ціле наукове збіговисько!
Все-таки, яка сатисфакція! І вона буде серед тої інтелектуальної «сметанки». Ліда — аспірантка і вже удостоєна... Ах! Якби ж то Богдан зрозумів її справжню вартість!
Такі думки і мрії про науковий тріумф не покидали Ліду всю дорогу. Інакше вона була б монотонна і, навіть, неприємна. В купе появились два грузини і грузинка, шавкали і випльовували шкірку з винограду. Молодший грузин пробував «познакоміть-ся» з Лідою, але вона удавала, що не розуміє, про що йдеться і вдесяте перечитувала свій реферат.
Надвечір вийшла у коридор, щоби освіжити голову після того

товариства, і знову зустріла того хлопця з чорними очима. Стояли при суміжних відчинених вікнах, а тьм'яне освітлення робило його худе обличчя, яке час-від-часу повертав до неї, майже дитинним.
Ліда, як то буває при надлишку вільного часу, старалася догадатися, куди і чого їде це «маля». Чомусь уявляла, що на кінцевій зупинці його сива мати, розкриваючи обійми, спитає: «Мій синочку, ти не голодний?» Усміхалася сама до себе, уявляючи таку картину.
Кочка на конференції не було. Пленарне засідання у величезному залі розчарувало Ліду. Дуже мало говорили про науку, а про «її діалекти» ніхто і не згадав.
Були дуже загальні доповіді, всі, само-собою, починалися однаково — про товариша Сталіна — генія всіх наук. І це ще було не дивно щодо мовознавства (у якому засуджувалася теорія Марра), чи біології (де ганьбилась «антинаукова, людиноненависницька» генетика), але, виявляється, навіть у технічних науках вчення Сталіна є дороговказом для дослідників.
Мешкали у комфортному готелі, харчувалися у першокласному ресторані, — все за державні гроші, — проте Ліда довго не могла заснути у вигідному ліжку через певне розчарування, хоч її напарниця по номеру — середнього віку росіянка, що представила себе коротко «Таня», захропіла, як тільки поклала голову на подушку.
На другий день були секційні наради. Любовно складений та ікс раз відредагований, реферат Ліди віднесли на одне з останніх місць, коли вже майже ніхто не міг слухати. Даремно Ліда надривала голос, — у залі був шум: хтось входив, хтось виходив, хтось перешіптувався. Рум'янець залив щоки дівчини, — хотілося кинути читати і вийти геть.
— Для чого та вся комедія? — думала, — Адже мої дослідження нікого не цікавлять, нікому не потрібні.
Вона глянула на ведучого секції — цей теж сидів з сонним обличчям.
Ліда перервала читання. Ніхто того не запримітив — у залі стояв все той же «бджолиний» шум. Випила теплої води, яка у склянці стояла на трибуні, і глянула у зал. Як же здивувалася! У першому ряду сидів «мамин синочок» і уважно дивився на неї.
— Слава Богу, хоч один мене слухає. Треба читати далі. Дочитала, одержала кілька слабих оплесків, запитань до неї
не було, отже пішла на своє місце десь посередині залу.
Відчити тягнулись до вечора, отже дискусію відкладено на наступний день. Учасники виходили вимучені, вим'яті, апатичні — байдужі не тільки до теорії Марра, але й до всіх інших лінгвістичних проблем.

Ліда ледве тягла ноги. Почувалася як артист-дебютант після провалу ролі. Відчула, що проблема діалектів і говірок — це така дрібниця, що, певно, не варто віддавати їй стільки часу і сили.
Наближалася до готелю, коли почула:
— Добрий вечір!
Глянула — «мамин синочок»! Мимоволі усміхнулася, почувши таку незвичну тут рідну мову. Без церемонії відповіла:
— О! Мій супутник з поїзда. Добрий вечір і вам!
— А я з цікавістю слухав ваші гуцульські коломийки. Дуже гарно ви все те склали, тільки початок був... як у всіх[21]. Вам не соромно?
— Певне, що соромно, але без того...
— Я знаю. То балвохвальство довели до абсурду. Глянула поблажливо-іронічно на хлопця:
— А «балвохвальство», між іншим, не українське слово.
— Я знаю, польське. А який буде український відповідник? Подумала хвилину:
— Ідолопоклонство, певне...
— Можливо. Але воно не віддає повністю того ідіотизму.
— Справді, не віддає...
Розговорилися. Він теж тут на конференції, аспірант з Львівської Політехніки. Вони свої реферати відчитали швидко, (Технарі не такі багатослівні — зауважив ущипливо), а він хотів послухати...
— Цікавитесь лінгвістикою? — спитала.
— Ні, не лінгвістикою, а одною маленькою лінгвісткою...
— Яка оскандалилась, — закінчила, вимахуючи руками, — ніхто ж мене не слухав.
— А ви думаєте, сюди їхали слухати реферати? — взяв своєю рукою її маленьку пухку ручку, і йшли як діти, рука в руці, вимахуючи ними.
— А чого ж їхали сюди?
— їхали «прінять участіє в юбілєйной научной конференції». Зайшлися обоє сміхом.
— Пройдемося трохи? — попросив.
Звернули на проспект Руставелі. Оксамитове повітря осінньої грузинської ночі, ліхтарі обабіч проспекту, тепла рука, що тримала її руку, як малу пташку, заспокоїли і відтіснили тягар і розчарування від невдачі.
Побіч них проходили пари, здебільшого не грузинські. Серед


різномовного шавкотіння раз у раз голосно виривалися викрики росіян. Все — чужі люди, і тільки вони двоє «свої» у тому великому чужому місті між горами.
Говорилось їм так легко, якби зналися дуже давно і дуже добре. Він — Юрко. Працює в лабораторії інституту над якимись кристалами. Ліда не розуміла, що то таке, але слухала його м'який голос з насолодою.
— Там у поїзді думав, що вона москалька.
— Чому?
— Рум'яна. І у такому жакеті...
— У якому? — обурилася. (То був її найкращий одяг!)
— Може я не розуміюсь на жіночих «фаталашках», але я би вас у таке не одягав.
— Ви — мене?
— Якби ви, наприклад, були моя жінка.
— О-го-го!
Такій розмові не було б кінця, якби не пізня година — готелі мають свій розпорядок.
— Побачимось завтра? — спитав.
— Само-собою. У нас буде обговорення.
— І у нас теж.
На прощання, не випускаючи її руки зі своєї , підняв її, хухнув на неї і легенько «цьомкнув».
— Яке воно миле — той «мамин синок», — думала Ліда, повертаючись у номер. Було їй солодко і хотілося співати.
Дуже здивувалася, коли у номері застала свою співжительку в товаристві двох офіцерів. Сиділи за столом, на якому красувались бутля червоного вина та кружечки розкладеної на тарілці червоної риби. Товариство було явно «навєсєлє».
— Наканєц-то, Ліда! —закричала Таня. — А ми тєбя заж-далісь!...
Це «тєбя» було таким несподіваним, що Ліда стала як вкопана.
— Знакомтєсь! Садісь, Ліда. Ти, навєрно, проголодалась. Що було робити? Відмовитись? Відійти? Але куди? У цій
кімнаті мусить мимоволі увійти в товариство, — адже не ляже на ліжко, поки вони тут.
їй вже налили і припрошували, а один з гостей позирав на Ліду як кіт на котлету.
— Харошая у тєбя подруга, Танічка!
— «Подруга!»— подумала з жахом Ліда, але усміхнулась для форми і сіла за стіл. Не знала звичаїв тих людей і не хотіла образити їх, але не могла добутися на панібратство. Випила молодого грузинського вина і, усміхаючись вимушено, помахуван-
ням голови брала участь у бесіді. Не знала, як має говорити, — адже це корінні росіяни, — один навіть з калмицькими рисами, — і української не розуміють.
Розмова за столом велась дуже галантно, офіцери щохвилі підкреслювали, що знають, з ким мають «честь», хвалилися, що і самі кінчали вузи, відпускали дамам делікатні компліменти і хвалили грузинське молоде вино.
На певному етапі Таня встала і без пояснень вийшла з кімнати, а один з гостей подався одразу за нею. Ліда з великим здивуванням побачила, що обоє пішли до лазнички, (двері в коридорчик були відхилені). Зрозуміла ситуацію, аж коли «калмик» підсунувся до неї і з ввічливою гримасою спитав:
— Побалуємся, Лідочка?
Витріщила на нього очі. Це не був нахабний Кочко, тай пропозиція його була зроблена принаймні делікатно.
Сьогодні Ліда почувалася зовсім інакше, ніж тоді в горах. Там вона була самотня, нікому не потрібна, мусила захищатись. А тепер? «Скільки впевненості додав мені той «мамин синок»! — закрила очі і усміхнулася.
— У мєня єсть муж, — збрехала спокійно, уявляючи тим «мужем» свого нового знайомого — Юрка.
Офіцер був заскочений — не чекав, видно, відмови.
— Так вєдь немножка... для розвлєченія, — виправдовувався.
— Я етово нє дєлаю для развлєченія, — сказала і встала з-за стола.
Встав теж, стояв «ні в сих, ні в тих». Як би не було, мав справу з науковцем.
— Ізвінітє, пожалуста. Но развє я вам нє сімпатічєн?
— Очень сімпатічєн, — зм'якла. — Давайте, продолжим раз-говор.
Сіла на «безпечній» віддалі, почала переказувати зміст якогось кінофільму, уточнивши спершу, що він його не бачив.
Ще не закінчила розповідати, як у кімнату повернулася пара з лазнички. Таня відразу взялася відводити «кавалерів». Коли повернулася, Ліда була вже у ліжку.
— Он обідєлся, — сказала звідниця, — Зачєм ти так, Ліда? Он тєбє нє нравілся?
Ліда подумала, що в такій ситуації даремно зсилатися на мораль. Найдоцільнішим їй видався такий аргумент:
— О! Єслі би мой муж узнал! Науковим тоном Таня повчала:
— Он нє узнал би. Там — нє дорога, проєдєш — нє будєт відно. А в жизні нє так много пріятнаво.

Зранку Юрко чекав на Ліду:
— Підемо разом на «секції». Добре?
— Добре! — погодилась з промінним усміхом. Ішли поряд, а він розповідав:
— Уявіть собі, ви мені снилися!
— Так? — здивувалася.
— Але сон був дуже драматичний, ніби якийсь солдат тягне вас у рів...
Глянула на Юрка: «Що? Він телепат?» — подумала і вже хотіла розповісти про вечірні події, але вкусилася за язик. Замість того засунула йому долоню під лікоть.
А він другою рукою витяг ту долоню і знов сховав її у свою руку як мале пухкеньке пташеня.



Розділ VIII

Богдан три тижні провалявся в лікарні. Діагностували йому спочатку інфаркт, потім мініінфаркт, а врешті зупинились на серцевій аритмії. Як би не було — тиждень в окремій реанімаційній палаті, а два тижні — у загальній.
Його мати приходила щодня, старалася зловити лікаря після обходу і просила старанної опіки —зрадила хронічну хворобу сина, про яку тут навіть не підозрювали. Все пов'язували зі серцем.
А в другій половині дня була Ріта. Підплатила чергових, одже пускали її у «мертвий час». Сідала на ліжко і читала вголос твори про мистецтво. Богдан нічого не розумів і не хотів розуміти, липі дивився на неї, насолоджувався її голосом, відчував її тепло коло себе і раював... Однак Ріта могла бути тільки годину, мусила повертатися у бібліотеку, конспектувати прочитане і тим виказатися перед чоловіком, де була.
Розмовляли мало. Бо про що мали говорити? Вони були одне для одного тільки для кохання, а так — належали до інших світів. Богдан поступово набирав сили, і та прикушена нижня губа Ріти, коли дивилася на нього, дотик її руки, поцілунок, — збуджували шалене пожадання. Ночами він марив її обіймами, а одного разу вдень при поцілунку так болісно вкусив її у нижню губу, аж пішла кров.
— Не нада, Мальчік, — казала, витираючи його носовичком кров. — Що я скажу Льові?
Такі інтимності були можливі, коли лежав сам у інфарктній палаті, але коли перевели його у загальну, сусіди (навіть) кривилися, що читання Ріти перешкоджає їм спати. Тож Ріта читала для себе, час від часу зупиняючись і прикушуючи нижню губу, дивилася на свого «Мальчіка». Тепер він міг хіба що тримати її руку, бо навіть поцілунок на прощання збуджував загальну цікавість, і закохані почувалися як на сцені.
В той день мама прийшла пізніше. Була неспокійна. Богдана викликали листом до завідувача кафедри. Але пішла вона... бо як він мав іти?
Що там наслухалася! І що недисциплінований, і необов'язковий, два рази не з'явився на засідання кафедри, чим поставив завідуючого і свого керівника у незручне становище, бо не могли пояснити, де він.
— Адже він у лікарні, в реанімації, — боронила Данилевичева.
— Про хворобу треба негайно повідомляти, подавати довідку чи лікарняний! — лютував завідувач.
Данилевичева пообіцяла приставити потрібні документи і за ними власне прийшла:
— Я ніколи не думала, що ти так міцно прив'язаний до університету, що мусиш повідомляти про кожний свій крок. Ти ж не студент, ні не працюєш у них...
— Але я, мамо, «казьонний человєк», — сказав Богдан, кривлячи рот. — А, правду кажучи, я й сам не подумав, що треба подавати якісь папери. — А по хвилі додав: — Ще де відрахують...
Вони обоє пішли до лікарняної канцелярії, де дістали довідку, що «такий і такий, такого-то листопада 1949 року був доставлений у лікарню машиною швидкої допомоги з попереднім діагнозом — інфаркт». Все інше обіцяли вписати у лікарняний листок, коли виписуватимуть зі шпиталю.
Ольга йшла по сходах вниз і ще раз перечитувала довідку, а Богдан стояв біля поруччя і дивився за матір'ю. Боявся, щоб не зустрілися з Рітою, яка приходила саме у цей час.
Небезпека щасливо минула, і Богдан вернувся у палату. Він уже був «ходячий хворий», його мали виписувати, як тільки закінчить курс лікування.
Зустрічі з Рітою відбувались все ще у «мертвий час», але вже в коридорі. Взагалі, Богдан більше перебував у коридорі, ніж у палаті — уже не терпів того «палатного духу» — суміші запахів ліків, людських екскрементів та скислої їжі. У коридорах було свіжіше. Крім того, тут було вікно на вулицю, з якого видно було, як по тротуарах ходять «здорові» люди, хто спокійно, а хто в поспіху, заходять у магазин «Господарські товари» або виходять з нього, як по бруківці стукають копитами коні — ваговози, перевозячи на платформах якісь паки чи бочки не відомо куди і для чого, і як їх обганяють презирливо сучасні легкові і вантажні автомобілі та мотоцикли. А ще видно було перші передвісники зими — як вона скидає із сірого неба легкі сніжинки на тротуари і перехожих, ніби попереджуючи: «Це тільки початок, а я ще своє покажу!»

Ріта щасливо розминулася з мамою, але була цього дня дуже коротко. Казала, що мусить ще годину-дві почитати у бібліотеці, бо чоловік просив її вичитати про імпресіонізм з різних джерел. Говорила, що він тепер інтенсивно працює, навіть ночами.
З вікна Богдан бачив, як Ріта з вулиці послала йому поцілунок не пальцями, як прийнято, а цілою своєю «малярською» рукою, спершу поцілувавши долоню. Перейшла на другий бік вулиці, ще раз глянула на вікно на другому поверсі і, підбігаючи поспішно, сховалася у тумані, що навис над містом.
Богдан не відходив від вікна. У «господарському» вже засвічено, між дверима і прилавком товпилися люди.
— Щось «дають»[22] — подумав.
З магазину виходили люди. Один чоловік з паличкою видався йому знайомий. Не міг пригадати, звідки, але коли той повернувся обличчям і став переходити вулицю навпроти лікарні, хлопець аж відкинувся від вікна:
— Лев Семенович! Чоловік Ріти! Що він тут робить? Чи не бачив, як виходила з лікарні Ріта, адже він був у магазині, був напевно, бо вийшов щойно...
Богдан пішов — ніби сховався — у палату. Саме сестричка розносила термометри і з приємним усміхом подала один йому. Він ліг на ліжко і повернувся до стіни. Думав, що як той старий помітив поцілунки, які посилала йому Ріта, то вже подбає, щоб вона сюди більше ніколи не прийшла.
Зі здивуванням відчув, що вже не сприймає того як катастрофу.
Тут у лікарні, особливо з часу, як вийшов з реанімації, коли молоді дівчата-практикантки з медучилища по кілька обсідали його ліжко і без церемонії називали Ріту «твоя Руда» та питали, хіхікаючи, чи вона «файно цілує», ніби зсунули Ріту з п'єдесталу, на який її поставив для себе Богдан.
Тут він відчув, що його звична поза «на досконалість» була ні до чого. У лікарняній не по розміру піжамі, коли з його достоїнств лишалась тільки привабливість молодого тіла і де він, хворий, мав би почувати себе «нічим», сестрички наввипередки залицялися до нього і заставили хлопця прийняти іншу машкару — позу легковажного ловеласа. Він знав, що ця роль його тимчасова, що там, у світі здорових, він знов буде науковцем і мислителем.
Але тут він дозволяв дівчатам розв'язло поводитись із собою, нахабно кокетувати себе і у відповідь моргав та усміхався їм. Сприяло тій переміні ще й те, що він уже пізнав жінку, і тепер не звертав ніякої уваги на поведінку чи інтелект тих кокеток. Зі здивуванням усвідомлював, що майже кожна з них володіє принадами, від яких не відмовився б.
Тим більше, що «боротьба за Ріту» з її плюгавим Льовою набридла до краю:
— Він уже й тут за нею шпигує! Хай собі тримає її. Я обійдуся! — аж занудило від думки, що вона завтра знову прийде сюди.
Тим часом по вечері, на яку Богдан уже ходив у їдальню, чергова сестра покликала його до свого столика у коридорі.
Настрій біля настільної лампи був інтимний і Богдан відчув, що його вабить та молода жіночка, що так симпатично мружить очі. Чекав якоїсь провокуючої розмови, коли вона підсунулася ближче і тихо заговорила:
— Ти знаєш (йому тут усі «тикали»!), тобою на прохідній цікавився якийсь тип. Питався, чи тобі вже краще, чи скоро випишуть. За тим черговий Сидорак з прохідної прийшов до мене. Ну, я йому сказала, що випишуть за кілька днів, бо вже взяли аналізи. А він тоді ще питає, як твоя фамілія (бо знав тільки ім'я — Богдан) і де ти робиш. Я подумала, що він уточнює, про кого мова, і все сказала. Але коли Сидорак пішов, я думаю, що ж то за знайомий, що не знає, як ти пишешся, і біжу за ним. А він уже на прохідній бере від якогось хлопа гроші, ховає до кишені... То що то таке?
— Чоловік Ріти! Аж у лікарню вліз. Нащо йому такі дані про мене? — думав Богдан і уточнив:
— Такий старий з паличкою? Сестричка махнула головою. Треба було якось викрутитися.
— Я позичив у нього гроші на годинник, а потім захворів, то він боїться, що не віддам, — гладко збрехав Богдан і заспокоїв цікавість чергової.
Але ніч його була неспокійна:
— До чого дійшло! — думав. — Ходить за мною «як чорт за душею». Та хай собі тримає свою Ріту!
Кругловида сестричка, зробивши йому наніч укол, м'яко сіла коло нього на ліжко, чим викликала у нього приємні відчуття.
Другого дня Ріта сказала, що не може бути довго, бо Льова «заболів», не відпустив її у бібліотеку, вийшла тільки по хліб і забігла, щоб він не турбувався.
— Ти що — його рабиня? — спитав злобно. — Не маєш права вийти з дому?
— У нього приступ був... «камні»... я не могла... Богдан затримав її за плече:
— Послухай! Він бачив тебе вчора, як ти виходила з лікарні.
— Не може бути! — крикнула. — Він не виходить з дому... ноги...
— Виходить, виходить, ще й як виходить, — говорив зло, — був тут у лікарні, взяв усі дані про мене.
— Що-о-о? Не може бути, — Ріта то блідла то червоніла, ламала пальці, гризла нігті.
Ці, досі такі милі для Богдана її звички, здавались сьогодні гидкими:
— Не віриш? Спитай у чергової сестри.
Ріта підійшла до вікна і переконалася, що все, що діється, на вулиці, видно як на долоні.
— Не переживай, Мальчік! Я з ним поговорю. Він не зробить тобі лиха, я подбаю. Заспокійся — все буде добре. Побачиш!
І легко поцілувавши Богдана у щоку, збігла сходами. А він ще виглянув з вікна, бачив, що розвіялось за нею розстібнуте пальто і що вона цього разу не оглянулася.
Десь, видно, за дверима шпигували за ним дівчатка, бо тільки відійшов від вікна, обступили:
— Посварилися?
— Поскандалили?— питали задоволено.
На другий день Ріта не прийшла, а третього дня зранку старша медсестра сповістила, що Богдана виписують.



Розділ IX

— Я не буду заходити серед ночі, — заявив Юрко.
— Чому? То було би оригінально, — моргнула до нього Ліда.
— Е ні, не випадає1. Було б образливо для твоїх.
— Не думаю, моя мама — сучасна жінка.
Йшли притулені до себе нічними вулицями листопадового Львова. Юрко відводив Ліду додому, бо поїзд з Тбілісі прибув об одинадцятій. Підійшли під будинок, зупинилися. У вікнах спальні ще світилося.
— Добре, що я знаю, де то є, — сказав і улесливо попросив, — я тебе поцілую на добраніч. Добре?
Нічого не відповіла, отже нахилився і легко торкнувся губами її вуст. Його губи затрепетали як листок осики, у темноті блистіли жаром його чорні очі, а Ліда, розмріяна і щаслива, погладила рукою його лице і сказала:
— Ти мені будеш снитися.
Вона відчинила хвірточку і пішла через невелике подвір'я додому, а він ще стояв і супроводжував зором її силует.

Ліда прийшла сяюча, але мати зустріла її незвично нервово:
— Так пізно, Лідко? Хотіла заспокоїти маму:
— Поїзд приїхав пізно, але мене відпровадили!
— Добре. У нас біда.
— Яка біда? — Ліда не могла так зразу позбутися ейфоричного стану, — що сталося?
— Славка взяли. У нас с вуйко з тетою.
— Як то взяли? — не могла зрозуміти Ліда.
— Арештували. Позавчора. З інституту взяли.
— 0, Господи! А то за що? — питала Ліда і згадала, як перед експедицією дух вивів слово «арешт». Видно, воно відносилось до Славка. Боже милий! Чим же він провинився? Студент другого курсу... майже дитина... вісімнадцять років...
Тітка сиділа на ліжку, а вуйко ходив по спальні і говорив, раз у раз пристаючи і повертаючи голову до неї:
— Я ж йому говорив: «Будь обережний, сину, не вір людям». А він мені: «Тату, я маю розум... зрештою, ми нічого такого не робимо, — попросту збираємось і обговорюємо події. Адже у Львові таке твориться!» А я йому знов: «Добре. Знаю, але що ми можемо зробити?», а він мені: «Ви мене самі вчили, що ганьба бути рабами, стояти на колінах. Ми ж велика і свідома нація, а не стадо баранів».
— От бачиш, бачиш, — застогнала тітка. — Ти сам пхнув його у лапи якогось провокатора. Бо хто то міг їх збирати, організувати? Тільки якийсь агент.
Вуйко дивився на жінку як засуджений на суддю після смертного вироку:
— Я ж просив: «ніякої зброї», а він сміявся: «Якої зброї, тату! Та ми просто підтримуємо українство, дух свободи. Попросту відкриваємо очі тим наївним, що вірять москалям, йдуть до них на службу, доносять на людей за не так сказане слово, за іншу думку». А хіба воно не так, Мілю? — звернувся до сестри — Лідиної мами.
— Ми всі те знаємо, — відповіла вона. — Знаємо, що арештують і вивозять. Повивозили цілі родини, а самі засіли в готових уряджених квартирах і, навіть, віллах, сплять на чужих подушках, їдять з чужих тарелів, але що ми можемо вдіяти? Завоювали нас! Визволили!
— Так, так, — хитав головою вуйко. — А тепер знов той «шабаш» до 70-річчя Сталіна. Ну, я розумію, якийсь учитель чи, на крайність, лікар мали б якесь відношення до того. Але я — майстер на заводі! Що мені до Сталіна? Чому я маю на кожній планерці хвалити його, дякувати йому, бо інакше — ворог.
Аж завила його жінка:

— Твій син у тюрмі! Ти сам винен! Нащо було про те все говорити хлопцеві? Таж то ще дитина! Що він розуміє? Що він знає про совітів? Ой, Боженьку! Буде так, як з Северином, буде так, як з Северином...
Ліда знала, що вуйка Северина, найстаршого з рідні, розстріляли у Бригідках[24] у 1941-му році. Той спогад зморозив дівчину, у неї закрутилася голова, — вона, заточуючись, вийшла зі спальні і, не роздягаючись, лягла у вітальні на канапу.
Стягнута раптом з фантастичної казки у таку страшну дійсність, вона не могла отямитись. Хотіла заснути, щоб не думати і не розуміти, що діється. Світ хитався над її головою, а їй здавалося, що то від грузинського вина, що вона ще у готельній постелі лежить і мріє і не знає, якою страшною новиною зустріне її Львів.
А у спальні радились, що робити. Ніхто нічого не міг придумати. Куди йти? Кого просити? Кому пояснювати?
А тітка ламала руки і повторяла:
— От і маєш! От і маєш!   Буде так, як з Северином! Ой Боженьку-Боже!
Юрко прийшов аж на третій день після обіду. Запитливо дивився в обличчя Ліди:
— Ти не рада, що я прийшов?
— Як не рада? Дуже рада, але у нас таке трапилось...
І розказала йому про арешт Славка — її вуєчного брата — студента сільськогосподарського інституту та їхнього квартиранта.
— Біда, — сказав тихо хлопець, — я теж чув, що у Львові ідуть арешти.
— Ти уявляєш, як нам, як мені?
— Розумію. Я не міг швидше прийти. Поки мене не було, накопичилось стільки роботи. Минулу ніч я всю просидів над паперами, адже наша лабораторія і без мене працювала. — Окинув оком кімнату. — Познайомиш мене зі своєю мамою?
— Мами нема. Вона з вуйком і тетою уже третій день ходять... щоб щось дізнатися... Сьогодні вуйко пригадав, що має якогось шкільного колегу десь у якомусь райкомі Львова, то пішли шукати... Сядь собі, — я тобі дам чаю і щось перекусити.
— Не треба, дякую. Я їв. — Хвилину помовчав. — Я знаю, що тобі не до того, але скажи: ти мене не забула?
Стояла перед ним, підвела голову і дивилася на нього як на схід сонця після темної ночі. Не казала нічого, але він вичитав у її погляді те, чого прагнув. Знов, як тоді вночі, нахилився і легенько торкнувся її уст. Потім подивився на неї як на якісь дивовижні ласощі, як на солодкий цукерок, як на щось, що дуже хочеться негайно з'їсти.
Вуйко з тіткою не знайшли способу дізнатися ні про причину арешту сина, ні, навіть, про те, де він знаходиться. Після кількох днів вони від'їхали у розпачі, потішаючись надією, що може Славка після допиту відпустять, бо вже деяких його колег відпустили.
Напруга поволі спадала. Час — це той найдосконаліший лікар, що загоює найглибші рани і тіла, і душі.
Юрко приходив щодня. Приходив у вечірні години, бо вдень в інституті з властивою йому точністю пильнував своїх обов'язків. А його любовне захоплення не перешкоджало цьому, а навпаки, стимулювало його творчо-дослідницьку енергію. Як то кажуть, працював з натхненням.
Хоч Ліда з мамою мешкали самі, проте рідко коли в домі не було сторонніх людей. Товариська Ліда мала багато знайомих, до її матері приходили знайомі або приїздив хтось з родини, яка виводилась з Дрогобиччини, а по батьковій лінії — з Тернопільщини.
Листопад перейшов у грудень і приємно було проводити вечори у затишному салоні, розмовляти про всяке, сміятися з власних дотепів і забувати про прикре.
Рідкі «сам-на-сам», яких Юрко чекав зі спрагою мандрівника в пустелі, вони віддавали обіймам і поцілункам, які здавались їм обом вершиною насолоди. Що там обійми! Тільки дивитися одне на одне, тільки слухати милої мови було блаженством.
Ліда часто сідала до рояля і забавляла товариство дилетантським виконанням популярної музики. На роялі у футлярі лежала скрипка, на яку частенько поглядав Юрко. Одного дня він відважився:
— Ти знаєш, мене трохи вчили грати на скрипці, вже давно я не брав її в руки, але може і дещо ще пам'ятаю.
Взяв скрипку і попробував струни:
— Ого! На ній ніхто не грає?
— Тато грав, але то вже сім років, як його не стало...
— Може, поможеш мені? Я попробую настроїти.
Те настроювання перетворилося у веселу забаву, струни спускалися, одна навіть тріснула, (добре, що у футлярі знайшли запасну!).
Сміялися, які вони «фахові» музиканти, а потім таки випробували скрипку у до-ре-мі-фа... і була повна гармонія інструментів.

— Маєш якісь ноти? — спитав. — Але не дуже складні. Може я щось «заскриплю».
Порилася у купі нот і витягла «Мрії» Шумана.
— Я то дуже люблю, — сказала.
Спочатку Юрко справді дуже «скрипів», але вже другого разу його смичок впевненіше пішов по струнах. То не була гра досконала, але у тих звуках, що зливалися, було стільки з їхніх почуттів! Їм здавалося, що композитор вилив у музику їхню любов, їхню солодку, ні з чим не зрівняну мрію.
— Добре він то назвав, — Юрко вкладав скрипку обережно назад у футляр.
— Ти думаєш, — Ліда глянула в очі хлопця, — він тоді був закоханий? Він так описав своє кохання? Тільки мелодією, без слів?
— А словами того передати не можна... хіба що... — і Юрко напросився на пестощі.
Прийшла зима, свята. На Миколая Ліда дістала від свого «любовничка», (так вона його ласкаво називала) срібний перстенець, який, як він сказав, є «реліквією» їхньої сім'ї. Став «у позу» і виголосив:
— «Просили тато з мамою і я прошу», щоб ти прийшла до нас на Різдво.
Ліда пообіцяла, бо і так мама мала їхати на Свята до вуйка, щоб трохи підтримати його, отже вона буде святкувати сама. На Свята, як звичайно, в університеті будуть назначені якісь «заходи» (одна з форм атеїстичної роботи), а й саме Різдво святкуєть-ся дуже скрито, навіть заслоняються вікна, щоб не було видно свічки.
До свят ще лишалось кілька днів. Мама поїхала скоріше і сказала, що, може, до Святого Вечора вернеться. Ліда робила різдвяні порядки, Юрко поміг їй натирати підлоги. Разом спекли маківник, який не вдався. Отже, щоб «затерти сліди злочину», половину з'їли відразу.



Розділ X

Богдан повернувся у своє середовище, але не міг відновити своєї позиції, — молодої, але розумної і відповідальної людини, що заслуговує довір'я, — яку здобув собі за роки навчання в університеті і яку він змінив, як йому здавалося, тимчасово, коли попав у лікарню.
Пов'язував ту втрату з Рітою, і єдине почуття — зла досада виникало із думкою про неї.
Шпиталь, де все мимоволі оприлюднилось, скинув відносини між ними з висоти солодкої таїни у яму банального зв'язку, виставленого на загальне обзорище і посміховище. Вершиною ж того прикрого розчарування був той старий з паличкою, що шпигував за ним і оплачував зібрану про нього інформацію.
Для чого? Хотів дискредитувати його в очах Ріти? Чим? Мабуть, не догадувався старий, що Богдан Данилевич — аспірант — це майбутній вчений «з іменем». Думав, що коли він сам «без п'яти хвилин» кандидат наук (зрештою, це Ріта пише йому ту працю), то Богдан — якийсь невідомий студентик, чи ще щось мізерніше.
Тож, щоб показати себе, в першу чергу перед Льовою, хлопець рішив знову взятися посилено за наукові дослідження, які закинув... через Ріту!
Через Ріту закинув науку!
Через Ріту попав у лікарню!
Через Ріту втратив добре ім'я на кафедрі, де вчиться в аспірантурі!
І справді! Те, що вислухала в університеті Данилевичева, було нічим у порівнянні з тим, що довелося вислухати «ледве теплому» після уколів і пілюль Богданові.
Як тільки подав лікарняний, скликано екстренне засідання кафедри. Прийшов одним з перших. Було ще багато вільного місця, а він побачив професора В. — свого керівника[25] і сів біля нього. Той якось криво усміхнувся і проказав:
— А-а-а... ви вже здорові.
— Здоровий, — підтвердив Богдан, — але які у мене борги!
— Само собою, — не дивлячись на Богдана, казав професор,
— у лікарні ви ж не могли працювати.
А потім витягнув праву руку і пальцем, як дитина на іграшку, показав:
— О! Склярський. А я його всюди шукав, — зірвався зі стільця,
— Мушу поговорити з ним. Пробачте!
Коли приміщення заповнилося, Богдан побачив, що сидить сам. Це здивувало його, бо привик, що дотепер на зібраннях підсідали до нього або такі, що завбачливо вдавали покровителів майбутнього «світила», а Богдан аж надто відчував їхню фальш; або ж порядні люди, які просто любили разом з ним злосливо-іронічно насміхатися з надто ревних виступаючих. (А в ущипливості Богдану не дорівнював ніхто на кафедрі, а, може, й в університеті. Близькі йому люди дали хлопцеві навіть прізвисько «Єхидна»).
Тепер коло нього не було ні тих, ні інших. Почуваючи себе дико серед незайнятих стільців, він підсунувся до групи незнайомих.

Зайшли здалеку. Говорили, що помітно впала трудова дисципліна, назвали кілька прізвищ, а потім дали слово секретарю парткому факультету, який і використав його, щоб охарактеризувати аспіранта Данилевича як вершину недисциплінованості, необов'язковості, «халатного» ставлення до наукових досліджень. Свій виступ підсумував так: «Данилевич ставить під сумнів доцільність дальшого свого перебування в аспірантурі».
Богдан весь час тримав праву руку як учень у класі, що проситься «при потребі», але цього не помічали і не давали слова для оправдань.
Професор — науковий керівник жертви тої нищівної критики, пробував трохи захистити хлопця. Він говорив, що у Богдана Данилевича є всі дані для дослідницької роботи: належна підготовка та аналітичне мислення, і що до хвороби він був зразковим аспірантом. Отже можна би...
Виступ професора перервали напівслові і передали слово якійсь «жриці науки», яка запевняла, що бачила, як Данилевич виходив з церкви. Ніхто більше з людей, що брали слово, не наважився захищати Богдана. Виступаючі плели всякі нісенітниці, але апогеєм став виступ завідувача, який назвав аспіранта «моральною гниллю».
Коли нарешті дали слово Богдану, він не знав, що казати. Все почуте було настільки безглуздим, що він не міг знайти належної лінії оборони. Отож встав, відкашлянув і пояснив скромно і коротко:
— Можливо, я занедбав свої обов'язки. Та це — через хворобу. Прошу не позбавляти мене місця в аспірантурі, я постараюся надолужити... Прошу дати мені шанс.
Поставили на голосування. Не всі, що відсахнулися від Богдана, голосували за його відчислення. Більшістю голосів залишено його на «випробний термін».
На вулицях уже світилося, коли він, приголомшений, вийшов з засідання. Його принизили прилюдно... перший раз в житті поставили під сумнів його «досконалість». Куди дітись від приниження, злоби та брехні?
— Додому не піду, — думав, — мама відразу прочитає з мого лиця все, а я не хочу переповідати того всього... Хочу відірватися, забути. Знову стати хворим у вицвілій піжамі і у смердючій палаті фліртувати безжурно з безжурними дівчатами. Ніяких аспірантур, жодної науки. Все просто як сама природа. Ніяких викрутасів...
Вийняв з кишені зім'ятий папірчик, який всунула йому на прощання кругловида сестричка. Вона не один раз натякала, що

хотіла б, щоб прийшов... Відчитав адресу, ішов вулицями як п'яний, шукав будинку. Знайшов його на розі навпроти Бригідок. Помешкання знайти — теж було нелегко.
З коридору переходилось у подвір'я, а з нього — у малий коридорчик, що закінчувався дверима її кімнати.
Була вдома. Здивовано глянула на його елегантний одяг і спочатку почувала себе якби незручно. Відтак вино «Кагор», яке пили без всякої закуски, посприяло вільній розмові-флірту. Потім вона сіла йому на коліна... А потім виконала всі обіцянки, дані в лікарні. Хотів думати, що це Ріта, але не міг. Кудись ділась загадкова читачка з бібліотеки — та рудоволоса русалка з приміських лісів. Зосталася тільки жінка каправого жида...
Ненавидів сам себе, коли ішов додому. Було йому бридко, аж нудило. Мучило так, що хотів повернути час до миті, коли відчитував злощасну адресу. Завернути, щоби те все не сталося...
— Не можна іти на таке без любові, не можна, — говорив сам собі тихо.
Але те, що відбулося на кафедрі, віддалилося і зблідло. Затерлося так, якби від того часу минув принаймні місяць.
За кілька днів, як Богдан появився на кафедрі, його попросили зайти у другий відділ. Не мав поняття, чого від нього могли хотіти у тому університетському КҐБ. Начальника відділу Хадирова знали всі. Кожен, хто вступав у стіни університету чи то вчитися, а чи працювати, мусив знайомитися з ним. Коли Богдан вступав в університет, він теж побував у другому відділі. Пам'ятав, що Хадиров дивився на нього скляними очима і питав, чи не був за кордоном або чи не має рідних за кордоном. Тоді він не задумувався над цим, а тепер йому стало смішно, що безпека Радянського Союзу у ізоляції від «загниваючого заходу». Що ніби те «загнивання» як епідемія може перекинутися на «процвітаючий» Союз.
Постукав у двері, на яких висіла скромна табличка з написом «Другий відділ... Години прийому... почув гучне «да!» і опинився перед лисим окулярником. Той прийняв аспіранта підкреслено ввічливо і попросив сісти у крісло навпроти себе.
— Нам потрібно вияснити, Богдан Михайлович, яку літературу ви передавали в Київ.
— Я? — здивувався хлопець, — Я жодної літератури...
— А вот у нас єсть дані... — Хадиров сверлив скляними очима обличчя хлопця.
— Які дані? Про яку літературу йдеться? — обурювася Богдан.
— Харашо, — сказав спокійно каґебист, — тоді розкажіть про вашого брата.                                                                      

Богдан нічого не розумів. Вони його, певне, з кимось сплутали:
— Це якесь непорозуміння. Я не маю брата.
— І не мали? — скляні очі в'їлися в очі Богдана.
— Таж ніколи не мав! Ні брата, ні сестри. Я одинак у матері.
— А ваш батько?
— Він давно помер...   коли я був дитиною. Навіть добре не пам'ятаю його... Ви можете з'ясувати у сусідів, — ми весь час мешкаємо в одному будинку... від мого народження. Всі знають, що більше дітей у Данилевичів не було. Не було ніколи! — думав, що переконав Хадирова.
— Харашо. Пробачте, що потурбував. Ви історію вивчаєте?
— Історіографію.
— А-а-а, — протягнув каґебист шанобливо, хоч видно було, що не дуже розуміє, чим та дисципліна відрізняється від історії.
У коридорі під дверима другого відділу Богдан сів на підвіконні й думав, що та дурна «шарпанина» не дає зосередитись на науці.
Вирішив не казати нічого мамі, так як не сказав і про «судилище» на кафедрі. Нащо їй зайві хвилювання, вона зараз попадає у істерику, видумує всякі небезпеки. А його кінець-кінцем у тому другому відділі ніхто «не вкусив». Попросту вийшла якась плутанина...



Розділ XI

— Можу позичити вам ті формочки, але не надовго, — казала Ольга сусідці, яка зайшла позичити у неї форми — вирізати печиво.
— Я попечу поки ви вернетесь з роботи, в мене тіста небагато. Я люблю на Андрея щось солодке спекти, — заспокоїла сусідка.
— Я, певне, звільнюся з роботи скорше, — Ольга невдоволено глянула на «позичальницю». Десь коло другої вони мені будуть потрібні, — мушу приготувати дещо більше — то уродини[26] Данка — кругла дата — кінчає двадцять п'ять!
— Ну, то я постараюся до обіду. — І сусідка, махнувши головою, вискочила з кухні.
Данилевичева хотіла зробити синові цілий бенкет. Вже купила м'яса, яке змеле і попече смачні «зайці» з яєчною начинкою. До м'яса мала вже, куплені раніше, приправи. Купить білого хліба на делікатні канапочки з оселедцем. Данко обіцяв привести кількох найближчих товаришів з університету, казав, що сам купить вина. (Горілки йому пити не можна.) Треба було тільки напекти багато солодкого, бо він — такий ласун!
Щось, видно, не вийшло з тим його «великим коханням». Після лікарні, — Ольга бачила, — став похмурим і замкнутим, вів дуже впорядковане життя: ставав о восьмій, ішов вчитися і завжди точно о восьмій вечора приходив додому, вечеряв, читав газети та йшов спати. Спав спокійно!
Все те Ольга спостерігала не без певного розчарування. Прагнула для сина — кольорового флірту, бо «без кохання не варто жити». Однак, те все ще перед ним, — заспокоювала себе. Йому тільки двадцять п'ять. А вона сама? Хіба не вийшла заміж у тридцять? А її Михайлові хіба не було сорок, коли поженилися?
— Ще все перед ним! — сказала голосно і, затріснувши вхідні двері, направилася у музей.
Треба було сьогодні владнати ще дві неприємні справи. Перша, — це випросити у директора на завтра вихідний. Мусить, мусить завтра вибратися до сестер на Левандівку. Вони ж просто «живуть» Данком, а прийти не можуть: одна паралізована, а друга доглядає її і не може залишити сестри. Тож мусять обоє піти до них. Отже, Ольгу чекає друга неприємна справа — просити і переконати Данка, щоб погодився відвідати тіток. Полагодили б це у першій половині дня, бо колеги прийдуть, очевидно, після обіду.
Готувала вечерю — його улюблені «пальчики», коли прийшов додому. Був понурий, невдоволений. Хотіла вивідати причину, але не мала відваги — часто тепер вибухав, навіть без видимої причини, отже, коли мовчки поцілував її в чоло, відповіла тільки таким же поцілунком у щоку і далі виробляла «пальчики». Треба було задобрити його, поки скаже про той візит на Левандівку. Отже, коли від пальчиків на тарілці лишилося трохи олії, почала:
— А ми завтра святкуємо!
— Я вагаюсь — сказав, ідучи в кімнату Богдан, — не знаю, чи варто когось запрошувати — я розчарувався у колегах.
— Як то, Даньцю? Таж я стільки всього приготувала! Дивися, он заяць з начинкою, тортик з чеколядовим люкром...
— Я розумію, мамо, що ти хочеш зробити мені приємність, але...
— Ну, чому не відсвяткувати? Таж двадцять п'ять, — глянула на нього і усміхнулася, — раз у житті.
— Не знаю, не знаю... Я ще нікого не просив, нічого нікому не казав... —Помовчав, а тоді продовжив: знаєш, в університеті склалась така ситуація... розумієш, я відчуваю, що мене... цькують...
Ольга завмерла. Такого не сподівалася.
— За комсомол? — спитала перелякано.
— Не знаю, за що. Ніхто більше не згадує про комсомол, — я б вже, до біса, і записався, щоб розрядити ту атмосферу. Але, ніхто нічого... тільки вовком дивляться, а найближчі знайомі, — як би то сказати? Уникають мене!
— Може тобі, Даньцю, здається? Ти після шпиталю такий вразливий.
— О ні, не здається, мамо! То вже довший час тягнеться, і думаю, що щось на мене, видно, мають, бо я вже давно надолужив пропущене через хворобу.
Данилевичева замислилася:
— Щось мають на нього. Але що? У політику не пхається, ніде, крім читалень, не буває! — Підсвідома тривога сформувалась у думку: може, то зв'язано з убивством Галана, бо якраз тоді його не було три тижні в університеті? Та ні, не може бути, — потішала себе, — у такому не можуть його підозрівати...
Він вже був у ліжку, читав при лампочці газети. Сіла на краєчку ліжка:
— Даньцю! Роби як знаєш, запрошуй або ні... як тобі хочеться, але я ще маю до тебе одне прохання.
Відірвав очі від газети і дивився на неї, бачив неспокій у її очах та благально скривлені губи. Йому стало жаль матері:
— Що такого, мамо?
— Ти знаєпі, як люблять тебе тітки Стефа і Міня?
— Я знаю, я не маю коли відвідувати їх.
— Ходім завтра до них. Стефа прикована до крісла, а Міня не може відійти від неї. Ходім, вони зрадіють, що ти не забув їх, хоч тобі вже двадцять п'ять. Підемо зрання, а після обіду... запроси... як хочеш...
— То неможливо! — Богдан присів на ліжку. — Таж я щодня перед тим, як іти у бібліотеку, кручуся на кафедрі, щоб мене бачили. Навіть як не потребую, йду на консультацію до керівника, складаю собі якісь запитання. Чисто формально йду... що я є і стараюся. Якби я не з'явився на Андрея, сказали б, що пішов до церкви.
Ольга безсило опустила руки. Не могла більше просити:
— Ну то добраніч... як уважаєш...
І поцілувала його у високе чисте чоло, на якому все чіткіше вимальовувалася вертикальна зморшка зажури. Сама пішла до кухні і сіла за столом, де у неладі лежали вже непотрібні зірочки, сердечка, розочки і півмісяці до крухого тіста.

Ольга навела у кухні лад та сіла до дзеркала крутити папі-льоти'. Навивала майже механічно волосся на папірчики (робила це кожного вечора). Сьогодні не бачила себе в дзеркалі, бо зір затуманювала журба.
— Що діється, що Данко такий зневірений?
Хто його так принизив, чи покритикував? Чому мусить ходити щодня в університет? Чи то якось зв'язано з Галаном?
Такі і подібні думки нуртували в голові, коли почувся легкий стукіт у двері. Глянула на годинник, — друга. Певне, причулося. Склала гребінець і решту папільоток у коробку, зав'язала голову поверх накрученого і збиралась погасити світло, коли стукіт повторився.
— Щось товчеться під дверима!
З такою думкою відчинила їх. Стояв перед нею дуже красивий чоловік Данкового віку. Страшенно здивовано запитала:
— Перепрошую, ви до кого?
— Дозвольте відрекомендуватися, — відповів гість, — я майор Солоп Роман Андрійович.
— Ви... ви... може, знайомі Богдана?
— Звичайно, ми вчились в одному університеті. Тільки на різних факультетах, — зупинився і додав з приємним усміхом: Сподіваюся, тепер познайомимось ближче.
Ольга струхліла:
— Що це означає? Друга година ночі...
Що йому треба? — думала гарячково і, заїкаючись, спитала:
—  Як то? Я не розумію... Ви в якій справі?
— Для перевірки... документів... і не тільки, — розтягував. — Хто ночує в домі? Приготуйте документи, а я покличу товаришів.
Данилевичева не могла рушитися, — ноги ніби вросли в землю. До неї дійшло, — це енкаведист!
А він за хвилину прийшов з маленьким однооким чоловічком, а за ними ввалилися енкаведисти у мундирах.
Шум, видно, розбудив Богдана, бо він стояв у дверях зі спальні. Дивився на Солопа не то здивовано, не то з презирством.
Маленький прискочив до хлопця:
— Ваші документи! Ольга підбігла до них.
— Я ж вам обидва паспорти віддала.
Тримав обидва паспорти в руках, але не розгортав їх:
— Ах, да! Звіняюсь, — а по хвилі: В домі тільки двоє жителів?


— Двоє, — сказала Данилевичева і відчула, що її щелепи тіпаються.
— Пора приступати, — розпорядився «Красень». Де у вас бібліотека?
— Для чого вам бібліотека?
— Треба дещо перевірити.
— Що перевірити? — обурилась Ольга, — Яким правом? Солоп мовчки витяг з нагрудної кишені якусь книжечку і
розкрив її на таку коротку мить, що жінка могла побачити хіба що фотографію з круглою печаткою.
Тим часом Богдан відважно вийшов перед енкаведиста:
— Ходіть зі мною. Бібліотека ось тут. — Він ввів обох у невеликий альков, з трьох боків обставлений стелажами, повними книжок так, що посередині залишилося лише місце для однієї людини, яка могла довільно повертатися.
— Розпорядіться, — Солоп звернувся до «малого», — хай хлопці зроблять обшук по кімнатах, а ми з вами беремо на себе бібліотеку.
Ольга подивилася на Богдана і дивувалася, як він спокійно реагує на таку «сваволю»:
— Даньцю, скажи...
— Нічого, мамо. Якщо людям цікаво, хай читають. (Якщо уміють читати!) У мене велика бібліотека, — сказав іронічно.
Солоп проігнорував сказане і звернувся до одноокого:
— Я буду переглядати, а ви реєструйте.
«Оперативно» діставав з полиць те, що хотів, і кидав на підлогу:
— «Українська загальна енциклопедія» — вилучити.
— Як то, вилучити? — спитав Богдан.
— Видання знято з бібліотек.
— Але ж я студіюю бібліографію.
«Красунчик» глянув іронічно на Богдана і продовжував вибирати, називати і кидати книжки:
— Винниченко, «Відродження нації», — запишіть, Петро Сви-ридович і візьміть у рамку.
Ольга з Богданом стояли, безрадно переглядаючись час від часу. У кімнатах умундировані робили трус, не обминаючи жодного кутка. Чути було, як свистіли шухляди, щось тріщало, щось падало. Але мати з сином не зважали на це, а стояли саме тут, де два варвари нищили збирану протягом цілого століття бібліотеку. Падали на підлогу як підстрелені птахи з розпростертими крильми хребтами вгору цінні видання у шкіряних оправах з золотими назвами і безцінним змістом. Ще дід Данилевич — львівський адвокат започаткував, а син і внук продовжували поповнювати сімейну книгарню. Ольга відчувала те руйнування як фізичний біль. Не витерпіла:

— Скажіть, Андрій Батькович, чого ви шукаєте.
— По-перше, я Роман Андрійович, а по-друге, ми вже багато дечого знайшли. У вас вдома переховується націоналістична література.
— Я нічого не переховую, — зірвався Богдан, — це ще бібліотека мого діда...
— Тим більше, тим більше, — перервав його Солоп задоволено. — А ось є щось напевне не дідове!
З тріумфом він помахував кількома папірцями, які вийняв з-поміж листків книжки. Зіскочив з крісла, на якому весь час стояв, вийшов з алькову і підійшов до вікна.
— Так...  — розклав листки і читав голосно та повільно: «Українці! Смерть московським окупантам! Не ідіть у колгоспи, не платіть Москві грошей на позику[28]. Підтримуйте своїх і ми разом проженемо москаля з нашої землі».
— Що це? — аж крикнув Богдан і прискочив до Солопа. Звідки ви це взяли? Я такого не мав, ніколи такої листівки не бачив... Це провокація!
Ольга бачила, як обличчя сина наливається фіолетом, як він відкрив рот і безпомічно хапає повітря. Вона вибігла і за хвилину вернулася з інгалятором саме вчасно, бо Богдан уже сперся на бічницю дверей і дихав зі свистом. Схопила сина за плечі і посадила тут-таки на підлогу. Пальцями відхилила його губи і вклала туди голівку рятівного балончика. Тиснула її і тупцювала то вправо, то вліво коло хворого.
— Він же хворий, він хворий, — он бачите, — промовляла і поглядала на енкаведистів, що приглядалися тій сцені.
Богдан відійшов. Дихання поволі приходило до норми. Він підвівся з підлоги і дивився на ревізорів як лунатик.
Невтомний Солоп знову став на стілець і продовжував нищити бібліотеку. Другий записував. Незабаром їм відрапортував один з умундированих, що «нічево не обнаружено».
Час минав. Засвічувались вікна, вулиці оживали, дзенькали перші трамваї. Сімейна бібліотека вже вся лежала на підлозі, коли Солоп, витираючи одну об одну руки, підійшов до Богдана:
— Поїдете з нами!
Ольга дивилася на двох молодих людей, вродливих як з кінофільму, але кожен по-іншому. Краса її сина була класична, благородна, у його ж ворога в обличчі було щось низьке, примітивне. Порівнювала і тому не відразу зрозуміла, що сказав ворог. А коли дійшло до неї значення сказаного, скочила як квочка, що боронить курчат від яструба, стала перед сином, розставила руки, як квочка розставляє крила.

— Нікуди не піде, він хворий. У нього хронічна астма! — кричала.
Богдан ззаду спокійно взяв матір за плечі:
— Не бійся, мамо. Я ж його знаю. Це Лялюсь з університету. Бурякова краска залила лице Солопа. Він позирав на свого
малого помічника і чеканив:
— Ви помилилися, арештований. Я майор комітету безпеки Солоп Роман Андрійович.
— Я арештований? — Богдан ніби усміхнувся. — Хто вам дав право мене арештувати?
— Держава, — сказав уже спокійно Солоп. — Підете так, чи накласти наручники? А ви, — звернувся до Ольги, — підпишіть протокол обшуку.
Не було кому підписувати, бо Ольга, втративши притомність, впала. Богдан подався в її бік, але енкаведисти схопили його і виштовхнули з помешкання.
Дотепер з нею ще такого не було. Досі життєві труднощі збуджували її енергію, примушували діяти. Тепер від слова «арені тований» з мозку відплила вся кров, Ольга сперлася на спинку фотеля і м'яко зсунулася непритомно на підлогу. Коли відкрила очі, відразу згадала все.
Так як була, у нічній сорочці, халаті та папільотах вийшла на ґанок від подвір'я, а що і тут була темнота і тиша, пішла на сходи, де світилося. З-за дверей вийшла сусідка, яка зранку позичала форми, підійшла до Ольги і схопила її за руки:
— Пані Данилевичева, куди ви йдете роздягнуті? Таж надворі мороз!
Замість відповіді жінка простогнала:
— Куди вони повели його?
— Данка? — уточнила сусідка. — Повели до авта, чекало під будинком.
— А куди поїхали?
— А хто то знає. Я дивилася з балкона, то ніби туди на Ву-лєцку[29], але я... ми всі боялися виходити. Таж то енкаведисти, прошу пані. Що вони хотіли?
Ольга безсило приперлася до стіни:
— Арештували...
— Боже мій! А то за що?
— Питайте їх.
— Визволителі, визволителі наші. Я чула, що у вас в помешканні якийсь шум, але думалам, що Андрея справляєте.
— Справили ми Андрея! Він слабий, пані Ющишинова. Таж він хорий, ви то добре знаєте, бо разом мешкаємо від літ... Його замордують, — стогнала Ольга.
— Не розпачайте, — потішала сусідка, — може взяли на перевірку і випустять. Бо ж він у нічо не пхався: наука — хата, хата — наука.
Щира сусідка порадила Ользі одітися тепло і пообіцяла, що піде з нею, бо ще, певне, не затерлися сліди автомобіля на свіжому снігу. А по сліду вони знайдуть, куди його повезли.
Коли жінки ішли сходами вниз, як миші з нори заглядали за ними через відхилені двері інші сусіди.
Йшли-бігли разом за слідом машини. Ольга поглядала на Ющишинку і дивувалася, як та сусідка, з якою в'язали її хіба що господарські позички, щиро прагне помогти їй. Як перейнялася її страшним лихом, як разом з нею шукає сліду, що вже губиться серед інших слідів. Відчула, що коли б не було тої підтримки, їй не під силу було б бігти самій.
На Дзержинського саме проти трамвайного парку зупинилися. Слід загубився — надто багато коліс вже проїхало сюди. Ольга сказала «пропало» і стояла на тому перехресті з опущеними руками. Але Ющишинка не стояла.
Вона пройшла вулицею далі, повернулася, а потім вивчала сліди, що вели проти парку вулицею вгору.
— Є! — крикнула.
Ольга підбігла. Справді, вище по вулиці виділявся слід, який вони шукали. Пішли повільно. Ще один закрут, і вже не було сумніву — тюрма на Лонцкого.
Данилевичева підійшла до тяжких дверей. Стала перед ними, і холодний жах обдав її з ніг до голови.
— Стукайте! — казала сусідка.
Ольга насилу підняла руку і легко постукала. Страшні двері ні не здригнулися.
— Стукайте сильніше! — Ющишинка стала за Ольгою і ніби взяла на себе частинку жаху. Ольга стиснула кулак і загрюкала.
Двері, як і перше, стояли страшні та німі.
Дніло. Дорослі йшли до праці, діти — до ніколи. Троє молодих людей ішли і голосно реготали. Ольга зі здивуванням оглянулася за ними: «Як вони можуть сміятися?»
Дві жінки стояли під тюрмою і чекали. Чекали, аж поки не появився якийсь вартовий і не сказав: «Здєсь хода нєт».
Жінка середнього віку у хутряній «леопардовій» куртці та теплій пуховій хустці сиділа на лавочці під засніженими ялинами.
Ольга Данилевич ніби спіткнулася коло неї, сказала «Ой», — сіла і схилилася витрушувати сніг з чобітка.
— Тіхонова? — спитала тихенько.
— Я, — відповіла та і звернула розкосі очі на профіль Даниле-вичевої.
Світ не без добрих людей. Знайомі не відсахнулись від неї, не покинули у біді. (Ой, не всі, не всі! Деякі тікали як від прокаженої, як тільки побачили її). Але добрі люди, щоби підтримати нещасну вдову, допомогти їй здобути хоч якусь інформацію про сина, вийшли на юристів, які мали доступ до політичних справ, та знайшли одну з них (Тіхонову), яка пообіцяла здобути потрібну інформацію.
І от вони, ніби  випадково, зустрілися у парку Костюшки[30].
— Я прошу вас, очень прошу, — калічила Ольга російську, — узнать про моєго сина...
— Да, я знаю. Мне гаварілі. Я уже всьо узнала. Он обвіняєтся на основаніі доноса в том, что пєрєдавал в Кієв націоналістічес-кую літературу, занімалса антігосударствєнной агітацієй, рас-прастраняя бандєровскіє лістовкі.
— Я хочу, хочу сказати вам, — перервала інформацію Ольга, — что ето неправда...
— Ето от мєня не завісіт. Я не смагу нічево сдєлать, я етово дєла не веду. — Замовкла, а потім, якби пригадуючи, продовжувала. — В обвінєніі запісано, что в доме обнаружено запрещон-ную літературу... — знов зупинилась. — Я відєла донос, в ньом гаваріТса, что он разбіл сем'ю честново советского художніка і, нєсмотря на ето, учітся в аспірантурє...
— Але ж ! Ето тоже неправда! Мой син...
— Дарагая, — сказала Тіхонова, встаючи з лавочки. — Я достала вам інформацію — не больпіе.
Вже йшла, але ще вернулася:
— Єщо... єму, по всєй вєроятності, дадут десят лет строгого режима... Дасвіданія.
І пішла вниз, не оглядаючись.
Ольга широко відкритими очима дивилася за нею. Чи їй здавалося, чи справді та косоока бурмотала італійською «Lasciate ogni speranza»[31]?



Розділ XII

Цілу ніч Ліду переслідували змори: напівсном бачила то Славка, що біжить за поїздом, то маму, що всідає у поїзд разом з ним, а то знову сама лізла на вантажівку і ніяк не могла вилізти.
Рано довго не вставала з ліжка, хоч треба було зробити сякі-такі різдвяні порядки. Просила мама, яка таки повернеться до Святого Вечора. Переконала Ірка. Сказала, що ніяк не годиться, щоб Святу Вечерю їли всі окремо, і мама послухала.
Мама завжди слухає Ірку. Вважає її врівноваженою і відповідальною, (як-не-як, лікарка!); бо Лідка — «авантюристка», і з її думкою не варто рахуватися.
Ліда визнавала, що мама має рацію. Справді, вона відчувала у собі весь час якийсь неспокій, що не давав сидіти на місці. Шукала пригод постійно. У гімназії, за німців, організувала і очолювала ВСУМівські[32] марші та спортивні ігри у таборах, — хто б це робив без неї?
«Пустіть мене, мамо, до табору... Пустіть мене, мати, Других об'їдати, Себе напихати Без розбору!»
Ех! Які ж то були часи! Як радісно і вільно було серед тих пластунських доріг! А, може, так лише здавалося? Були ж голодні...
"Привезу я силу До нового чиру..."
Треба було вставати, користати з вільного дня, бо завтра Підлісна напевне приготує для Ліди якусь екстренну роботу. Весь час щось придумує, щоб менше часу було для науки. А Ліда саме виписала дві дуже цінні книжки з Києва...
Добре, що Юрко прийшов того дня скоріше. Якраз мила вікна і побачила його, як ішов вулицею. Вихилилася і крикнула:
— Ей, ви, прохожий! Куда ідьотє? Задер голову і стояв — дивився на неї.
— Ну заходітє, заходітє, маладой челавєк!
Збігла сходами, відчинила йому. Була у хусточці і фартушку.
— Яка ти файна — така «Феська», — взяв її в обійми.
— Добре, що ти прийшов швидше, я така неспокійна... — І розповіла йому нічні марева та як їй було самотньо і неприємно.
— Мусиш бути зі мною довше, у хаті так пусто без мами.
— Сьогодні не можу. Моя мама просила купити всякі... запахи до печива. Буде пекти цілу ніч, як звичайно перед Різдвом. А цього року все мусить бути дуже пахуче — у нас буде гість, — тикнув пальцем у кінчик її носа.
— Ти, певне, представив мене своїй мамі як страшну відьму?
— Так. А відьми, як відомо, дуже великі ласунки. Усміхнулася:
— Юрку, я знаю. Але то серйозно — я боюся.
— Чого? Ти ж не перший раз сама вдома.
— Так, але тепер чомусь страшно.
— Знаєш що? Ти помолися, і все пройде.
— Ти не атеїст?
— Чого б я мав бути атеїстом?
— А твої «кристали»?
— Вони не сваряться з Богом.
Вийняв з кишені папірчик. Ось списано, що я маю купити, бо то все є тільки в гастрономах у центрі — треба пошукати! О, дивися: Перше, цинамон , дорівнює кориця; друге, ванілія, в дужках: може бути ванільний цукор; третє, ромовий запах... Ти уявляєш, яка підготовка йде до зустрічі з тобою? Мама хоче представитися перед тобою як кулінарне «світило»!
Ліда глянула на свого милого і сама собі дивувалася, — як то вона відразу пізнала, що він «мамин синочок»!
Поміг їй витирати газетою вікна до блиску, потім з'їли разом решту «свого маківника» і він одягався, щоб іти.
Знову просила:
— Ти не маєш серця, — лишаєш мене саму.
Відводила його до хвіртки. Ніщо не вказувало, що вже січень-майже половина зими. Легкий морозець тільки повимітав світ, який приховано чекав Свят.
— Ти любиш мене? — спитала, — Скажи.
— Я краще... і почав обціловувати її лице, голову, руки. — Я мусив їхати аж до Грузії, щоби знайти те «чудовище»!
— Уважай, я ж не мила рук, — говорила, але від його поцілунків відчувала сьогодні дивний біль. Солодкий, але біль.
Коли пішов, стояла коло хвіртки і дивилася за ним. А як дійшов до рогу, за яким мав сховатися, закричала: «Юрку!» Прибіг переляканий:
— Що сталося?
— Поцілуй мене ще і тоді іди.
Знову пригорнув її, поцілував і сказав:
— Будь чемна, іди додому, позамикай двері на всі ключі і нічого не бійся. Бо мені всі гастрономи позачиняються, як буду бігати сюди-туди.
Пішов. Час від часу озирався і махав рукою.
А її чомусь щеміло серце так, якби бачила його востаннє.
Його вже давно не було видно, а вона все ще стояла. Не хотіла іти додому. Аж коли знову повіяло сирістю, що пройняла її від ніг до голови, Ліда повільно пішла. Ішла по темних сходах і думала, як пусто у цьому гамірному колись домі. Згадувала, як
тупотіли вгору і вниз по сходах ноги трьох дівчат-сестер, поки вітер не звіяв їх з рідного гнізда. Почалось опустіння смертю тата, який не дожив навіть до Шевченкового віку[33]. Потім Люба з нареченим втекли перед совітами на Захід (де то вони тепер?), а в 47-му Ірка вийшла за Любка і пішла жити до нього. Тепер та поверхова вілла чекає нового поповнення... Може вони з Юрком... і по сходах знов задріботять маленькі ніжки...
— Все-таки міг би лишитися, а то через якусь ванілію... — знов кинуло її в дрож.
Пішла в спальню, розстелила холодне ліжко, але не могла наважитися лягти. Отже, підійшла до шафи, відчинила двері і дивилася на свій бідний гардероб, що, як жертви терору, сумно висів на вішаках.
— У що мені одітися до Клапоущаків? Спіднички і блузки Юрко не любить... суконка... Яку суконку взяти? Синя — закоротка, тай, певне, тепер не влізу в неї... Бронзова? Старомодна! Може Ірка щось має... позичу.
Зачинила двері шафи і поволі роздягалася. Ще й нічна сорочка розірвалася на рукаві по шві. Не хотілося шукати голку, зшивати.
Згасила світло. Швиденько влізла під холодну ковдру, затулилась з усіх боків і старалася думати про щось приємне.
— Клапоущаки — велике «панство». Він був за Польщі професором гімназії. Академічної! Мама Юрка з родини котрогось з тих поетів-декадентів, Пачовського чи Карманського. Петро Карманський: «Ой люлі, смутку»... «Давно вже сонце пірнуло в гай» — Як гарно сказано,... «Поснули квіти в обіймах м'яти...» — ще краще... «В обіймах»... Як добре в обіймах, тепло і безпечно.
Сон клеїть повіки, але не надовго.
— Котра може бути година?
Засвічує світло і шукає свій маленький годинник.
— Друга...
Майже одночасно пробив годинник у вітальні.
Тихо і глухо.
Враз якесь авто проїхало попід вікна і зупинилося.
— Хтось товчеться по ночах.
Почула глухий гуркіт у вхідні двері внизу.
— Вернулася мама? Чому вночі?
Накинула дірявий халатик і збігла по сходах. У двері гатили.
— Хто там? — спитала.
— Відкривайте, обшук!
Завмерла. Обшук... видно через Славка. Знають, що тут мешкав. Серце билось прискорено, коли перекручувала ключ і здіймала ланцюжок.

Увійшли два у цивільному. Перший — високий, плечистий, а за ним маленький, одне око якого ховалося під чорною пов'язкою. За цивільними стояли люди у мундирах енкаведе.
— Ваші документи! — одноокий вийшов на перший план. Ішли за нею по сходах у спальню. Тремтячою рукою подала
паспорт одному з них.
— Вона? — спитав другий.
— Вона, — відповів одноокий, а потім звернувся до умундированого:
— Приступайте!
Ліда стояла і дивилася, як викладають білизну з шифаньєрки, як заглядають під матраси, риються у кишенях плащів.
— Чого ви шукаєте? — спитала.
— Де книжки? — кинув високий.
— Тут, у цій кімнаті. — Провела їх у вітальню, та коли «бригада» взялася реєструвати і витрушувати кожну книжку, а це тягнулося, попросила:
— Можна, я заграю?
Великий кивнув головою, отже сіла до рояля, перебігла кілька клавішів, а потім мимоволі перейшла на Шуманові «Мрії». Вслухалася у мелодію:
— Ні! Це не любовні мрії. Це мрії несповнені, мрії, яким не суджено збутися ніколи, — думала і відчувала, як у грудях нестерпно запекло і обірвалося.
— Подає сигнал, — сказав одноокий.
— Припинити!
Наказ був категоричний. Отже, перестала грати, але продовжувала сидіти за роялем. Опустила голову і слухала у собі тужливу мелодію, яку забороняли грати.
Обшук наближався до кінця. Високий звернувся до Ліди:
— Ви поїдете з нами.
— Я? — зірвалася з табуретки, маленька, у старому халатику, вказуючи на себе дрібною рукою, згорненою у кулачок. Широко відкритими очима дивилася на плечистого енкаведиста, розстібнуті поли шкіряного плаща якого виглядали як велитенські чорні крила.
Замість відповіді уточнював:
— В домі ще хтось живе?
— Мама... Вона поїхала...
— Віддайте ключі, тут буде охорона, — закурив сигарету, загасив сірник і кинув його коло себе на підлогу.
— А я? — спитала, не розуміючи.
— Я сказав, ви поїдете з нами.
— Куди? — хотіла вияснити, але замість відповіді почула:
— Одяг і продукти на троє суток.
П'ятеро людей виводили її з дому. Під будинком стояла вантажівка. (Така як у сні минулої ночі!). В кузові було ще кілька в уніформах.
Одноокий казав Ліді лізти на кузов. Коли не могла коліном дістати його, хтось зверху за плечі втягнув її. Одноокий повів Ліду на лавку за кабіною, а сам примостився поруч. Кругом них навпочіпки сиділи люди у синіх шапках.
— Всьо? — почулося знизу.
— Всьо! — відповів одноокий.
Машина тряслася по бруку і підскакувала на вибоїнах львівських вулиць. Мороз «ламав голову» і віяло сирістю. Вогкий холод пройняв Ліду наскрізь.
Вона почувалася така перелякана і беззахисна, що їй хотілося голосно плакати, щоб хтось почув і прийшов на поміч. Як колись у дитинстві у темній кімнаті...
Але вона не плакала.
Торбинка з хлібом підскакувала разом з автом і боляче падала на її коліна. її охоронець спав з відкритим ротом, спершись головою на кабіну. Люди в синіх шапках навпочіпки куняли. Ніхто не боявся, що арештантка втече.
— Юрко казав молитись... «Отче наш, іже єси»... Молилася, поки тюрма на Лонцкого не поглинула «маленьку
лінгвістку».



Розділ XIII

Дві жінки, які з букетами підсніжників стояли під стіною будинку, при виді міліціонера чмихнули у браму. Даремно! Він уже запримітив їх і здалеку закричав:
— Ану, виходь, спекуляція!
«Спекулянтки», ховаючись одна за одну, вийшли з брами. Міліціонер повагом підійшов до них:
— Документи!
— Та ми з села, — виправдовувались жінки.
— Де робите?
— Та в колгоспі, в колгоспі робимо.
— Чому не на роботі?
Більш відважна «спекулянтка» висунулась вперед:
— Тепер такої роботи в колгоспі нема, то ми приїхали продати квіти зі свого городу.
— А ти не знаєш, що спекуляція карається законом? Я тобі випишу штраф, то знатимеш, як прогулювати!
— Я не прогулюю, — запевняла жінка. — Тепер до колгоспу не кличуть, земля ще не висохла.
— Мені не нада «кличуть чи не кличуть»! Щоб мені в послєдній раз! На вулиці продавать запрещається!

Позабирав букетики і вкинув їх у найближчу урну зі сміттям. Жінки більше не сперечались, тікали як змиті, а міліціонер ще кинув їм услід:
— Спекульня розвелася!
Богдан був свідком тої сцени і дивувався лиш одному — що вже є підсніжники! Так скоро! Коли переступив поріг тюрми, лютувала зима, а тепер наче її і не було. Весна повичищала вулиці, на дерева почепила прозелень, повісила світле сонце на свіже небо, дмухнула ласкавим вітерцем, що легко звівав з Богдана нестерпний, ні з чим незрівнимий, тюремний одор.
Воля!?
Як дуже затужив хлопець за життям, в якому не було б плюгавих пик «сокамерників», (адже у камері лише він один був «політичний»), катів-слідчих, гнилої «баланди» і гидкої «параші», багатоповерхових нар і матюків; камер-одиночок шириною однодверної шафи, де навіть голови не міг підняти через свій ріст; нічних або й цілодобових допитів, побоїв і уколів, що відразу знімали задуху, але розсаджували череп так, що нічого не пам'ятав і не розумів.
Спочатку дали йому слідчим Воленка. Той поводився чемно, натякав, що він «на ти» з наукою, і радив Богданові визнати всі пункти звинувачення. Коли ж хлопець запевняв, що звинувачення сфабриковане, фальшиве, той вдався до виснажливих допитів, що тривали день і ніч. Богдан помічав лише (був так виснажений), що голівка цвяха на стіні виросла у нього до розміру людської голови. Він навіть бачив, що та голова тряслась від реготу.
Мука була фізичною, але Воленко не принижував його морально. Тож Богдан як п'яний ішов на допит, як п'яний повертався у камеру і падав на свої нари на годину-дві, поки знов не викликали.
Пекло почалося, коли одного дня на місці Воленка він побачив Солопа.
— Що ж, аспіранте, — сказав той зі сарказмом, — от ми і познайомились ближче.
Той кат — слідчий (як воно таке виродилось у Львові?!!! ), зробив Богдана нічим, сміттям, порохом. Невтомно демонстрував владу, всесильність і незмірну перевагу над арештантом. Він підсував кулак під ніс хлопця і питав: «Чим пахне?» А коли той відповідав: «одеколоном», бив його тим кулаком в лице. Він кликав «рядових» відбити хлопцеві нирки, а при астматичних нападах викликав фельдшера вводити «сильнодіюче». Він як накручений механізм чи робот повторяв сотні раз одне запитання:
— Куди ділася Іванка Завада?
— Але ж я жодної Іванки не знаю і не знав — вкотре заперечував Богдан.
— Брешеш! Та... (тут Солоп вжив нецензурщину, від якої у Богдана стерпла шкіра) — Вона з вашого інтелігентського кодла.
— Я дівчат не знаю.
— Тобі потрібні заміжні... Ми то знаємо, нас повідомили. Богдан аж випростався і впер очі у Солопа:
— Які заміжні?
— Не притворяйся, аспіранте, дурачком. Дивися, який святий! Дівчат не знаєш? Чужих жінок шукаєш? Казанова!
Коли після того допиту Данилевич впав на нари, у нього аж шуміло в голові. Коли шум ущух, виринуло ясно як на долоні: Ось кому він завдячує свою каторгу — Льова! Це він зіпхнув його на дно «поза межі болю», в яму щонайстрашнішого, вишуканого фізичного і морального пекла. Це він дав владу садисту Солопові. Владу над його тілом і душею. За Ріту! За свою Ріту.
Бодай би я був ніколи не побачив її!
Нічого і нікого не було жаль Богданові. Щеміло серце тільки на згадку про матір. Ночами, доведений до безсоння психотропними ін'єкціями, думав про неї. Думав як про сторонню людину:
— Хто вона та жінка? Та елегантна «польська пані», що абсолютно позбавлена егоїзму? Чи так? Але ж такого не буває. Ні, вона ж таки егоїстка. Страшна егоїстка. її егоїзм — у безграничній любові до своєї дитини, свого єдиного сина.
Що вона робить там у тому світі за заґратованим вікном? Ходить... Шукає... Як та чаєчка, що розгубила чаєняток при битій дорозі?...
І Богдан зайшовся плачем. Плакав як дитина голосно, аж здригалися нари.
А «сокамерники» показували пальцями і сміялися:
— Раскололса!
А потім був допит, що знищив долю ще однієї людини.
Солоп цілу ніч мучив Богдана: доводив до непритомності і відливав водою, приводив до задухи і «спасав» уколами, вперто, як маньяк, вимагаючи відповіді на своє безглузде запитання: «Де Іванна Завада?». Над ранок, коли Богдан, весь збитий, вкотре сказав, що ніколи не знав і не бачив такої дівчини, слідчий спрямував йому в очі світло прожектора і загарчав:
— Скажи, яку дівчину ти знаєш!
— Я знаю тих, що зі мною вчились, більше нікого.
— Поіменно. Кого?
— Лідію К. Оксану П. Мирославу...
— Про Лідію точніше!
— Добре вчилася, тепер у аспірантурі, буде науковцем...
— Точніше!
— Що точніше?
— Член ОУН?
— Я не знаю...
Богдану крутилася голова, язик не слухався. Він не міг дивитися на світло, а коли заплющував очі, щось страшне червоне з чорними плямами виникало під повіками, росло до гігантських розмірів, а потім перетворювалося у маленьку чорну цяточку і зникало. Він щось говорив, відповідав на якісь запитання. Не чув уже ненависті до Солопа, не вважав себе людиною, а машиною, що діє так, як ЇЇ накрутять.
Після того допиту дали йому спокій на цілих десять днів.
А потім була та жахлива очна ставка. Солопа не бачив, був Воленко. Він чемно, як завжди, попросив Богдана сісти і сказав, що зараз відбудеться побачення. Поки чекали, слідчий дивився байдужими вицвілими очима на хлопця і говорив:
— Я ж вам радив, Богдан Михайлович, зізнатися добровільно, а то он як вас все-таки заставили.
Богдан вже знав, що заперечувати даремно, тому лиш помахав головою і спитав:
— Чому ви передали мене іншому слідчому?
— Розпоряджається начальство, — прищурив очі слідчий, — Роман Андрійович рангом вище, крім того він краще знає місцеві відносини.
Богдан знов-таки нічого не заперечував, лиш попросив:
— А, може, надалі знову би... ви?
Тут ввели якесь крихітне дівча зі синяком на півобличчя. Краями та пляма вже займалася жовтизною. Воленко спитав:
— Ви знайомі?
— Ліда!
В крику Богдана вмістилось все: і жах від побаченого, і пекуча ніжність до милої університетської подруги, і безсилля перед сатаною, що не зважає ні на молодість, ні на дівочу красу, ні на талант від Бога, а безоглядно нівечить і нищить все на своєму диявольському шляху.
Воленко придивлявся зустрічі. Сторонній побачив би, що цей підстаркуватий чоловік не вірить, що перед ним «враґі народа». У його погляді було щось з того, як дорослі дивляться на дітей, лад між якими їм не хочеться наводити. Спитав м'яко:
— Богдан Михайлович, ви підтверджуєте своє зізнання, що Лідія Іванівна є членом ОУН?
— Я такого не говорив!
— Не говорили? Але ж у протоколі...
— Я не міг казати!

Ліда дивилася на Богдана синіми як волошки очима, що тут у тюрмі були якби «не на місці». У кутку одного ока було червоно...
Богдан опустив голову:
— Це я привів її сюди, у те пекло. Тут її катують. Б'ють у лице, в голову. За віщо? — думав, — із розпукою в голосі застогнав:
— Я не міг того казати! Я того не казав, вірте мені! Воленко повів заспокійливо рукою:
— Ладно. Видно, слідчий не так зрозумів. — По хвилі спитав все так же спокійно: — Маєте ще щось одне одному сказати?
Богдан не підводив голови. Чув, як Ліда своїм мелодійним, таким знайомим йому голосом відповіла:
— Ні, не маємо.
Не міг більше глянути на неї.
І її вивели.
Потім дали-таки йому слідчим Воленка. Той більше не допитував його, а переконував. Говорив, що у «держави» багато ворогів, тому йдуть посилені арешти. Не обходиться, звичайно, без помилок — попадають невинні через доноси, наклепи. Він особисто вірить Богдану, але на нього вже зібрано так багато звинувачень, так роздули справу (чи Роман Андрійович так його любить, чи так ненавидить?), що вийти звідси — вернутися до матері і до науки, — він зможе тільки, якщо...
Якщо підпише зобов'язання допомагати службі безпеки викривати зрадників і невдоволених радянською владою...
Богдан не хоче вертатися думкою до своїх сумнівів, вагань. Довго це тягнулося. Воленко терпляче переконував.
За своїми сумнівами Богдан бачив лиш одне — прибиту горем маму, і він таки купив собі волю тим підписом... Так, він підписав... підписав...
Дорого куплена воля! Продався гірше, ніж доктор Фауст Мефістофелю. Бо той продав свою душу, а Богдан продав своїх знайомих, друзів, рідних. Ні, не він продав! Сатана сам взяв його душу і здушив, здавив, знищив — зробив її Юдиною душею. Тепер воля за ту страшну ціну — неволя. Підле рабство.
Але ж ні! За ту ціну він побачить маму, потішить її. Будуть собі обоє жити. Нічого їм не треба... Кого він там буде видавати? На кого доносити? Аж на нікого. Просто підпис — формальність... Ніхто не дізнається...
Найстрашніше було те, що вулицями ходили люди. Молоді і старі. Вільні. Вони ще не знають холоду камери і гарячки після побоїв. Деякі з них веселі, деякі заклопотані. Нормальні. І живуть нормально. Вони не підозрюють, що за заґратованими вікнами на них чекає пекло. Вони можуть опинитися там навіть за
необачно сказане слово так само неждано-негадано, як Богдан... як Ліда.
Маленька нещасна Ліда... Так пишеться її кандидатська...
Так пишеться кандидатська його...
Думав, куди податися. Добре було б піти перше до фризієрні, щоб мама не злякалася його вигляду, але не мав грошей. Вдома, певне, нікого нема — мама у музеї, адже будний день — п'ятниця.
Прийдеться піти у музей, може і не заходити, а викликати її якось... взяти ключ від помешкання.
Касирка дивилася на нього як на мару.
— Данко! Чи то ви?
— Так. Мене звільнили. Чи можу попросити маму... покликати...
Жінка оглянулася сюди-туди:
— Пані Данилевичева хвора, і її нема.
— Давно? — спитав спокійно.
— Навіть не пам'ятаю, — зам'ялася касирка.
— Тоді пробачте, піду додому.
Коли відходив, відчув на собі її співчутливо-зляканий погляд.
Стукав і гримав, — ніхто не відзивався. Заглянув у заслонене кухонне вікно. Через відхилену завіску було видно тарілку, а в ній ложку. Зіп'явся на пальці, хотів зазирнути поверх завіски, але не міг розгледіти нічого.
— Певне у лікарні, — подумав, — може Ющишинка знає, у якій.
Сусідка залилася слізьми:
— Данцю, Данцю бідний... — втягнула його до свого мешкання.
Від неї дізнався, що мама тяжко хвора, що відвели її на Левандівку, бо тут не було кому ходити коло неї. Сусідка дала Богданові миску макаронів, поклала кусок квашеного огірка. Коли з'їв і сказав, що давно такого смачного не їв, помахала головою і схлипнула:
— Іди, іди до неї, синочку! Вона тебе чекає.
Ішов пішки. Львів, що з дитинства був йому знайомий, як рідний, тепер зробився чужим.
У склі вітрин бачив свою карикатурну постать з навішаним як на вішалку плащем. Насліпо поголене тупою бритвою обличчя відбивало зеленню. На голові позлипалося давно немите жовте волосся.
— Хто я насправді? Чи той, що був до 13-го грудня, чи теперішній?

Що я роблю на землі? Для чого рвався на волю і продався дияволу? Що для мене воля?
В саду у тіток вже зеленіє перша травичка. Садок, де бігав нераз дитиною, запущений, захаращений. На стінах домику повідпадала виправа[34], проглядає дірява цегла. На даху світяться діри.
Богдан не спішить, ніби боїться заходити, відтягує мить зустрічі.
Повільно входить у коридор, не стукаючи, відчиняє двері.
— Хто та жінка з викривленим обличчям і відразливо випученим одним оком, що лежить на ліжку?
Вона дивиться на Богдана, безпомічно розтягує половину рота: «ги-и-ги-ио... Сльоза наповняє одне око, (те, яке знає Богдан!) вихлюпується і стікає жовтою щокою до вуха.
Син паде на коліна, кладе голову на груди матері і здригається у німому риданні.






-----------------------------------------------

1. 1 яке ти маєш право, Черепино недобита, Про своє спасення дбати Там, де гине міліон? Із поеми їв. Франка «Іван Вишенський».
2. Фундаменталка — фундаментальна бібліотека Львівського університету.
3. Барвінський — відомий львівський лікар.
4. Автокефальна православна церква, що не визнавала верховенства московської церкви, була особливо переслідувана в СРСР. 
5. Червінка — дизентерія.
6. 3 1998 року — музей Михайла Грушевського.
7. Іван Труш — відомий художник. 
8. Кревняк (галицьке) — родич. 
9. Шкіц (поль. ) — ескіз.
10. Авоська (рос. ) — в'язана нитяна сітка.
11. Академічна бібліотека на вул. Стефаника.
12. Сервус (лат. — раб). — так віталися студенти.
13. Кандмінімум — кандидатські екзамени аспіранта.
14. Медіум — особа, що є посередником між людьми і світом духів.
15. Веснянки — ластовиння.
16. «Вільна Україна»— львівська газета.
17. Кличний відмінок не вживався.
18. Плай — поляна, безліса частина гори.
19. Скора — (вживалося у побуті) — швидка допомога.
20.Ювілей — 70-річчя Сталіна.
21. На початку кожної наукової роботи треба було згадати заслуги Сталіна.
22. Дефіцити в магазинах були постійним явищем.
23. Не випадає — (галицьке) — не личить.
24. Бригідки — тюрма у Львові.
25. Керівник — аспіранту давався вчений-керівник, який допомагав у наукових дослідженнях.
26. Уродини (галицьке) — день народження.
27. Папільоти — пристосування для накручування волосся на ніч.
28. Позика —у післявоєнні роки було запроваджено т. зв. «государ-ственньїй заем», що стягався з усіх громадян.
29. Вулєцка — польська назва вулиці у Львові.
30. Парк Костюшки — тодішня назва парку біля університету.
31. (Італійське) — напис при вході в Пекло (Данте) «Покиньте всяку
надію».
32. ВСУМ — спілка української молоді.
33. Шевченків вік — 47 років життя.
34. Виправа (набудинку) — штукатурка.