Ще губи кам'яні дахів високих 
Пожадливо бузу татарську ссуть, 
Ще безматень у вульні велетенськім 
Не зворухнувся: 
Грузно спить, — 
А вже 
Набряклими повіками за містом 
Моргає хтось 
І пальцями нервово 
По ринві стукотить. 

Бульвари. 
Сніг таранкуватий — 
як стародавній мармор, 
а коло прикорнів чорніє: 
провалились рани... 
І сльози 
(не мої — дубів померклих) 
Моє обличчя й руки кроплять. 

Чого ви плачете незрячі? 
Нехай брудною дергою 
Вкривається дорога, 
Нехай замість блакиті 
Висне повсть, — 
Та вірте: 
Скоро, скоро 
До нас веселик прилетить, 
І ще послухаєм музик, 
Коли і в хаті найбіднішій, 
І в найубогішім кварталі, 
І в кожнім місці 
І в кожнім серці 
Заквітнуть соняшні троянди... 
Ґриджолами 
Мовчазно 
Кожух проїхав. 

"Проростень" 1923 p.