ОСТРІВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ новела Віолеті Біретто Жінка, яка тепер звалася Ольга, сиділа біла вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А значить не буде туристів, а не буде туристів – не буде роботи, не буде роботи – не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але все одно Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона – протирати запилені столики, чашки - склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жодна собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від’їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольга, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке? Останнім часом Ольга про це часто думає, ніби хоче щось змінити. Але – що? І як? Хіба вскочити одного ранку в моторку, поїхати до ближнього порту і сісти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольма?.. Воно то можна, хоч вже… Але біда в тому, що ніде її нічого доброго не жде… Вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі “ніжки Буша” не першої свіжості або “французьку косметику”, набовтану в підвалі на Молдаванці. І не жде ніхто добрий… Навіть старий, з вигляду лагідний Клаус, який виписав її через міжнародне шлюбне агентство, виявився звіром. Підлим, смердючим звіром… Старий збоченець… Від спогаду про Клауса, його брезкле старе тіло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує... В роті стає гірко і противно… Про те, як за доносом Клауса, поліція викидала її зі Швеції, мов дешеву портову повію, вона не хоче згадувати. Не хоче і все! А тому встає і йде з таверни. Дверей не зачиняє. Нема від кого. На цьому мініатюрному, як тарілка, острові вони з Арістотелем одні. Решта жителів острова – пани з тих шикарних вілл на горбі – перебираються на зиму в Афіни. Колись жінка, яку тоді звали Тамарою, мріяла про власний острів, який подарує їй, як Жаклін Кеннеді, якийсь Онасіс… Острів їй подарував Арістотель… Але вона навіть не уявляла, що бувають такі мініатюрні острови – горб з трьома віллами, таверною на березі, і загоном для кількох кіз. Тоді жінку звали Тамарою і вона приїхала по туристичній візі на сусідній острів збирати персики. Їх тоді чимало приїхало з Одеси та й з цілої України. Там її, одягнену лиш у великі гумові чоботи та рукавиці (від змій), і побачив Арістотель. Він був удівцем, і по трьох роках посту шукав собі щастя-долю серед веселих роботящих і балакучих українок, що пташиними зграйками пурхали по апельсинових садах сусіднього острова. Ользі мовчазний, носатий і чорний, як грак, грек не сподобався. Ще нудило від шведа. Але до Арістотеля на острів вона поїхала. З нудьги. І печалі… Коли зійшли на берег, грек хотів повести її на руїни якогось там храму Афродіти чи що (вона до сих пір толком не знала), куди валом валили туристи, але вона сказала: ноу! – і Арістотель повів її до своєї таверни, причепленої до старої, але ще доброї кам’яниці. Щоб не лягати зразу у ліжко, жінка, яку тоді звали Тамарою, мила і чистила таверну. Навіть млинців напекла під ранок. Такою цнотливою і недосяжною і відвіз її Арістотель назад, в помаранчевий сад друга Платона. Вона думала – по всьому. Але грек виявився добропорядним християнином, оцінив її цноту душевну та скромність тілесну і запропонував повінчатись в православному храмі. Але Ольга, чи пак Тамара, вже знала чим завершуються шлюби… Мала вже їх… Перший скінчився травматологією і двома викиднями… Другий – двома дітьми… Від згадки про Шурку – Юрку Ользі аж дух перехопило, а потому занило серце, занило… Що вони там, в тому селі з тою бабою Варкою роблять? Бабі точно не до них. І ростуть собі Шурка-Юрка, як лобода. Бандитами виростуть, це точно… Мабуть, забули, як мама Оксана виглядає… Для синів вона так і залишилася – мамою Оксаною… Від переживання Ольга присіла на великий і вогкий камінь біля вілли із брунатним дахом і, щоб трохи заспокоїтись, почала думати про її хазяїв – спортивного вигляду людей середнього віку. Чоловікові, видно, вона подобалась, бо він часто заходив у таверну, пив вино і дивився на неї голодними очима. Але – не на ту натрапив. Вона таке вже мала… Жінка, яку тепер звали Ольга, відчула як спогад злою енергією наповнює її тіло. Вона встала і легко, майже з підскоком, пішла дорогою вниз, до причалу. Вона мала багато чоловіків, законних і не законних, різного віку і різних національностей, але всі вони були на один копил, якщо чесно, одна наволоч і бидло. І вони всі їй так спротивили, що вона витравила з пам’яті навіть їх погані фізіономії… Хоч найпідліші мерзотники їй часом вві сні ввижалися у всій своїй красі… гади повзучі… Правда, траплялися їй і непогані мужики. Але – дуже мало. Кілька всього – на всю ту ораву… Бувало, вона не могла на чоловіків взагалі дивитися. Особливо, після чергової підлості котрогось з них, або навпаки… Як от після Сулеймана, який її, голу-босу після розриву з тим козлом Дімкою, побиту, як остання дворняжка, витяг, буквально витяг із лайна, озув – одягнув, дав шматок хліба – роботу продавщиці у своєму контейнері на центральному ринку… Вона б досі торгувала шкіряними куртками та пальтами, якби… Ну що в неї за життя таке?! І де взявся на її голову той Аркадій, біженець з комуністичної Молдови? Тири-пири, що ти тут, блін, горбатишся на турка тупого, я тобі – бабки, шик-блик, Німеччину, Бельгію, стриптиз-бар…А вийшов пшик-брик… Бордель для далекобійників, “партизанка” в Хорватії, стометрівка в Словакії, кличка – “Наташа”, далі… а далі – не буде, бо далі була одна велика купа лайна, яку їй не хочеться розгрібати. Ні сьогодні, ані будь-коли! Був людиною, звичайно, і Руслан Захарович, хазяїн супермаркету з Херсону… І може ще – Бартоломео… За тим Бартоломео найбільший в Ольги жаль. Коли, зібравши на сусідньому острові всі апельсини, вона мотнула в Італію, збрехавши Арістотелю, що їде додому питати в мами благословення на шлюб із ним, Бартоломео був просто сином старої сеньйори, в якої вона найнялась погодинною покоївкою. І якби не той поганий пшек, не той Казик Володієвський, що підбив її жити з ним разом, вона вже була б дружиною красивого і багатого адвоката Бартучі… Але ж той Казик… Проклятий поляк! Грім би його побив, де він взявся на її голову!… Але, ніде правди діти, він був такий прилєпотний, такий пєнкний… такий умілий коханець…Ользі враз стало гаряче від споминів про шаленого Казика, а ще більше – від його підлості… Хоч і клявся Єзусом і Маткою Боскою, але вона певна, що то він продав її в “найт-клуб” череватому Музолліні… Через того покидька, того нелегала смердючого Казика її патрошило пів-Неаполя! Жінка, яка звалась тоді Тамарою, хотіла зарізати Казика, але він утік у свою Польщу… А вона, ледве вирвавшись із липких рук Музолліні, здалась поліції, щоб її депортували. І її депортували. Але їхати в Польщу шукати продажного Казика відхотілося, лиш-но вона переступила поріг рідної квартири: мама спала п’яна, пацани, немиті-нечесані, борюкались на розтрощеному дивані з прилиплими до писків целофановими пакетами з клеєм… Вона мала сякі-такі гроші, дітей умила, одягла-узула, і відвезла до тітки Варки в село. Тітка взяла дітей неохоче, але гроші – охоче, пообіцявши, що коли Оксана (так звали жінку з народження) не буде їй присилати з-за кордону долари, хутко відправить байстрюків назад у місто, до сеструхи Клави. Щось треба було робити… І тоді жінка згадала Арістотеля… Помінявши вкотре за пару сотень “зелених” в обласному ЗАГСі ім’я та прізвище, а в ОВІРі новий закордонний паспорт, жінка, яку тепер звали Ольга, відправилась із черговою групою сезонних заробітчан у Грецію на оливи. Арістотель чекав її. Коли вона нежданно зайшла до його таверни, зашарпав шиєю, забив крильми, ну чисто тобі грак… І, жінка, яку тепер звали Ольга, зосталась. Через тиждень вони з Арістотелем повінчалися в церкві Пресвятої Богородиці на сусідньому острові. На свій острів повернулись в супроводі друга – Платона та його дружини Марії. Відсвяткували весілля у власній таверні. За гостей були їм туристи з Німеччини – старі сімейні пари – та студенти з Англії. Господарів розкішних вілл на пагорбі вони не запрошували – Арістотель вважав себе бідняком проти них і соромився набиватися в друзі. Того літа їм щастило. До причалу одна за одною причалювали білосніжні яхти, катера і моторки з туристами. Таверна цвіла гірляндами квітів, пахла смачно тушкованою рибою і варениками з сиром та картоплею, які ночами ліпила Ольга…Того літа було весело. Щодня в таверні звучало сиртакі… І Ольга, одягнувши народний грецький стрій Арістотелевої дружини, разом з чоловіком вчила танцювати цей танець захмелілих гостей. А на світанку, провівши останній катер, вона купалася у срібному від місячного сяйва морі, а щасливий Арістотель лепетав щось на своїй ще мало зрозумілій їй мові, раз по раз повторюючи: Афродіта, Афродіта… Лежачи згодом на шлюбному ложі біля чоловіка, Ользі хотілось вивчити чим скоріш грецьку, аби дізнатися більше про ту богиню, (чи хто вона, та Афродіта?), і про розвалини її храму на пагорбі за віллами. Але… не вийшло… Якось одного літнього надвечір’я в таверну завалила компанія “нових русскіх”. Змучена мовчанням (жодної мови, якою гелготали туриські зграї, Ольга не знала) душа жінки розквітла і полетіла навстріч знайомому говорку. Росіяни їй не здивувались: надивились по світах на “нашіх наташек”. Запросили до компанії, а потім…Ольга сама не зчулася, як співала з ними “Очі чорниє” і танцювала в гарячих обіймах веселого і крутого Вавіка чи Вована… Краєм ока бачила насторожений гострий профіль Арістотеля, але було байдуже. Навіть – наплювати було на все, бо згадала, що молода, дуже молода, що спрагле тіло хоче любові, що… Звісно, Арістотель нічого не бачив. Він вертівся по таверні, як білка в колесі, коли вони з тим Вавіком чи Вованом, розпалені вином і танцями, вискочили з душної таверни під величезні, як грецькі горіхи, грецькі зорі. Їх любовний шал був короткий, але вона… запам’ятала його на все життя… Коли вони повернулися в таверну, гулянка була в розпалі. Арістотель, блідий і грізний, як убивця, дивився на неї через людські голови невидющими очима і вона зрозуміла, що він все знає. “Забери мене звідси” – вчепилась Ольга в лікоть мимольотного коханця. На що той лиш засміявся: “Ізвіни, Наташа, вас много, а я адін”… Випровадивши гостей, Ольга та Арістотель довго сиділи мовчки в темній таверні. Спочатку Ользі хотілось прикинутись дурочкою, потім – закотити скандал ображеної ревністю жінки, як то було з іншими, але зрозуміла: з Арістотелем це не пройде… Більше він до неї не заговорив. Ольга теж мовчала. Отак вони і жили. Влітку і восени ще нічого було. Але коли прийшла зима і острів опустів… Ольга тяжко зітхнула. Вона стояла на пристані і дивилась пильно в напрямку сусіднього острова. Сердите, непривітне море злегка штормило. Сірі хвилі здіймалися все вище і вище, люто розбиваючись об кам’янистий берег. Вона шукала очима моторку Арістотеля у сірому водяному вареві і суперечливі почуття розривали її. Часом Ользі хотілось, щоб Арістотель пропав разом зі своїм човном, щоб втопився, щоб не вернувся на острів, і щоб, нарешті, скінчилися це мовчазне терзання… І тоді б вона зосталася одна, і привезла б з України своїх хлопчиків, і зажили б вони щасливо серед оливкових гаїв…Але найчастіше їй самій хотілося втекти з цього острова зимового мовчання, хоч в пащеку до череватого Музолліні, хоч до того виродка Дімки, хоч до рудого Клауса… Буря сильнішала. Почав накрапати дощ і Ольга почвалала назад до таверни. Замкнула двері, сіла на лавку біля вікна і стала чекати. Шторм шаленів цілу ніч, струшуючи острівком, та заливаючи його солоною зимною водою. І ще цілих три дні. На четвертий стих, але Арістотель не повернувся. Даремно Ольга його виглядала. На шостий день їй стало страшно. Вона заридала, і все плакала і проплакала сьомий, і восьмий, і бозна-який день, з жахом чекаючи кінця цього кошмару. Вона плакала і кликала Арістотеля, а коли він прийшов, подумала, що вмерла і зустрілася з ним на небі. І, мабуть, тому цілувала свого старого носатого грека з такою неземною любов’ю, з такою світлою радістю, як ніколи і ні жодного зі своїх чоловіків. А той від щастя лепетав щось та лепетав, раз по раз повторюючи: Афродіта, Афродіта… І не чули вони, як остання штормова хвиля, висока і темна, накрила острів і понесла у відкрите море, незвично синє і спокійне як на цю зимову пору. 2002 р. ПОМСТА ДОЩУ Детективна історія Тихе, незавидне щастя Кирилове скінчилося, як тільки в село нежданно-негадано приваландав зі світів Чорноротий Мимиха – так в думках Кирило називав свого давнього сусіда і вічного лютого ворога Михайла Чорнописького. Ще Кирило не бачив Михайла, ще лиш йому про нього Катря сказала, а вже світ почорнів йому, і душу охопив знайомий задавнений, як болячка, відчай і страх. Він перестав їсти і спати, боявся вийти з хати, а коли й виходив по нужді, то скрадаючись та ховаючись на власному подвір’ї, як від скаженого собаки, яким його, малого, лякала мама. Катря, жінка із сусіднього села, яка після смерті Кирилової мами вийшла за нього заміж, щоб уступити свою хату дочці із зятем, зміною в Кириловій поведінці стривожилась. Вона знала, що Кирило не сповна розуму, але він був чоловіком тихим, добрим, лиш Богові душу винним. Слухався її, як мала дитина, все робив коло хати, порався в городі і любив, наче маму рідну. А жінці чого ще треба? Тим більше – жінці згорьованій? Але теперішня поведінка Кирилова Катрю стривожила і вона вирішила що, як лиш закінчиться сапка, повезе Кирила в район, до лікарні. А позаяк сапка в селі довго не закінчується, то Катерина й далі ходила собі день у день в поле чи із сапою, а Кирило залишався дома із своїми відчаєм та страхом перед маленьким, голомозим, в’їдливим чоловічком, що не давав Кирилові з народження ні жити, ні вмерти. Кирило знав, що коли є кара Божа, то вона схожа на Михайла Чорноротого. Чорнописький був його карою Божою із самого народження, з тих маленьких літ, коли вони удвох почали гуси пасти на вигоні. Отоді-то і закінчилось не почавшись Кирилове дитинство. Почалася мука, залита сльозами приниженої і ображеної маленької Кирилової душі. Михалько збиткувався над нещасним Кирилом, як тільки міг, вигадуючи все нові й нові тортури і муки. І то лиш за те, що Кирило через свій кістяний язик, ніяк не міг вимовити – Михайло, а лиш – Мими… хха… А одного разу прип’яв його Чорноротий Мимиха за це налигачем до кілка замість корови Мусі, і Кирило, плачучи, мусив їсти траву та щосили мукати, як Муся, що в той час преспокійно паслася собі у чужім городі. Кирило ніби зараз бачив перед собою перекошене від злостивого єхидства сухеньке личко, тонкогубий рот Мимиха Чорнописького, що сипав, як з міха, на Кирила образливі погані слова, прозиваючись з нього по-всякому. Ким тільки лютий Мимиха не обзивав нещасного Кирила, при тому ще й лупцюючи його знавісніло десь за хлівом у кукурудзі. І так усе життя… Даремно Кирилова мама погрожувала Михайлові прутом, даремно ходила жалітися на нього старим Чорнопиським. Даремно Кирило питав Бога, чому в Нього є Божа кара лиш для нещасного Кирила, і нема кари Божої для злого Мимихи? Та не було Кирилові щастя-долі, аж доки його мучителя не забрали в армію. Мучителя забрали, але останнє прізвисько, яке причепилося до Кирила, мов той реп’ях, зосталося. І сільські діти, побачивши Кирила, починали, як навіжені кричати: Муму! Муму! Кирило через слабкий свій розум в школу ходив мало, книжок не читав і тому про Герасима і його Муму нічого не знав. Він думав, що сільські діти прозиваються з нього так тому, що вони виростають, закінчують школу і кудись їдуть, а він все пасе і пасе свою корову Мумусю… Але всеодно прізвисько йому дошкуляло і заважало жити. Ще більше, як знущання Чорноротого Мимихи. Бо від Чорнописького можна було сховатися, втекти, обійти його, а від прізвиська – ніде було дітись. Але є Бог на світі, бо після Армії Мимиха Чорнописький в село не повернувся, десь по світах валандав. Тим часом напрасливі та язикаті сільські діти виростали і теж ішли в армію, або їхали вчитися. Поволі забували в селі і Кирилове прізвисько, і самого Кирила, якому з невеликого розуму здавалось, що у світі з дня на день стає все більше і більше добрих людей. А коли після смерті мами прийшла до нього Катя, Кирило повірив, що минулися всі його нещастя і почалось одне велике щастя. І от Чорноротий знову об’явився, поселився в порожній батьківській хаті та заколобродив селом, а найбільше довкруг Кирилового обійстя. І Кирило втратив спокій, сон, апетит, а згодом йому з того відчаю зовсім розхотілося жити. Хотів поділитись своїм горем із Катрею, але не знав як. Катерина була добра з ним і ласкава, але не розуміла його з півслова, як мама. А на багато слів Кирило був не здатний. Балачка виходила в нього плутаною, слова – неоковирними, до всього він ще й загикався від переживання… Тож нічого не залишалося Кирилові, як лиш тяжко каратися, сидячи в хаті, та чекати, коли, нарешті, Чорнописький знов у світи поваландає. А одного дня Кирилові здалось, що так воно й сталося. Він вийшов із хати і все-таки ще озираючись, нагинці пробіг поміж кущів смородини за хлів. І лиш став собі нужду справляти серед кукурудзи, як з неї вискочив… Чорнописький. Чорноротий Мимиха був схожий на лисого дідька, що вистрибнув із самого пекла: тонкогубий, уже беззубий чорний його рот ворушився у єхидній усмішечці, злі жовті очка свердлили в Кириловім серці дві чорні дірки. – Ага! Муму, попався, – тоненько засміявся, страшний, як дідько, Чорнописький, – а чого це ти мою кукурудзу поливаєш? А от зараз я тобі пуцьку відріжу і Катерину собі заберу. І буду з нею жити, і… – і Чорноротий почав говорити дуже погані і дуже сороміцькі слова про Катю, а Кирило стояв, паралізований страхом і відчаєм, і не мав сили вирватися та втекти, навіть тоді, коли Чорнописький почав кропиву рвати та запихати йому в штани. Коли Катря повернулася з поля, Кирило лежав на ліжку і тихенько скімлив, тримаючись обома руками за матню. Даремно вона добивалась від нього слова – слова покинули бідного Кирила, він тільки мичав і жалібно схлипував. Але скоро не витримав, показав Катрі розпухле своє багатство, жаліючись: боболить… Мимиха… Катерина вжахнулася, все зрозуміла і цілу ніч гладила по голові Кирила, приказуючи: – Не плач… я йому покажу, тому виродку клятому! Вранці Кирило крізь вікно бачив, як біля воріт Катря щось казала Чорноротому, а той лиш за живіт хапався від сміху. Кирилові здалося, що Катря теж весела, і від цього йому ставало самотнього і страшно, що Мимиха забере в нього Катю, як відбирав завжди усе: і батіжок, і хліб із смальцем, і м’яч, який мама йому аж з району привезла… І зостанеться Кирило сам один на білому світі, бідний і нещасний. Всі наступні дні Чорнописький, як тільки-но Катерина зникала із сапою в кукурудзі, біг слідом за нею, а потому підходив до вікна, і солоденьким голоском розказував принишклому в хаті Кирилові, що він тільки-но з Катрею робив, і що вона не сапає ніяку там кукурудзу, а лежить в нього на ліжку і чекає… Кирило трусився весь від страху, відчаю і болю, але не озивався. Перестав він озиватися і до Катерини, і та остаточно стривожилась і не знала вже, чи везти Кирила до лікарні, чи викликати з району міліцію на Чорнописького, чи по-доброму з ним розійтися? Якось увечері, коли за вікном шуміла злива, вона потайки взяла з буфету півлітру і пішла до Чорнописького, сказавши Кирилові, що йде подивитись до худоби. Вернулася аж під досвіток, коли Кирило ще спав. Насправді, він тільки вдавав, що спить. Біля ліжка стояли його мокрі розтоптані черевики, обліплені свіжим болотом і торішнім листям. Катря, переодягнувшись в потемках в суху сорочку, лягла поруч, і теж почала вдавати, що спить. На другий день Чорнописький десь зник: він більше не переймав Катерину біля воріт, не приходив під вікно розказувати Кирилові солоденьким голоском сороміцькі байки про себе й Катю і не чекав його за хлівом з кропив’яним віхтем. Скоро і Кирило заспокоївся, покинув свою криївку за запічком, ходив подвір’ям без остраху, звично порався по господарству, виглядаючи з поля Катерину. Він знову став тихим та веселим, як усі блаженні. Катерина ж навпаки – ходила стривожена, здригалася від кожного стуку, від кожного рипу хвіртки, але у поле ходила справно, щоранку щезаючи у шелесткій кукурудзі. Але дивлячись на щасливе обличчя Кирила, що зазирав їй у вічі та терся до плеча, мов той кіт, поволі теж заспокоювалась, думаючи, що не такий вже той Кирило дурний, як декому здається. А якось Кирило сказав їй ціле речення і було в ньому те, що не казав Катерині ніколи, навіть дівкою, жоден чоловік при здоровому глузді: - Я Какатю …ніні…кккому не дддам. І сказав це з таким притиском, що Катерина аж сахнулася. А далі розхвилювалася до сліз і вперше не пригорнула Кирила, а сама припала до нього. А потому, щоб не робила – думала, що Кирило, видно, добре все розуміє, та лиш сказати, бідний, не може. І вперше в її душі ворухнулось щось тремтливо трепетне, зовсім не схоже на звичну жалість. І знову оселилось в Кириловій хаті тихе, незавидне щастя, в якому вони удвох із Катериною шаруділи собі, як миші в кукурудзі. …Через рік за кукурудзяними полями, у яру, порослому молодою дубиною, трактористи знайшли вимите із землі рясними дощами тіло чоловіка, в якому впізнали Михайла Чорнописького, що минулого літа гостював у селі. Приїжджала міліція, довго шукала, нічого не знайшла, крім перетлілого налигача на шиї покійника. А оскільки Чорнописький був чоловіком нікому в цьому світі не потрібним через свій чорний рот і вредний характер, слідство скоро припинили і справу закрили. Поховала Михайла Чорнописького сільська рада без попа, на краю цвинтаря, як самогубця. Того дня лило, мов із відра. Тож за возом із домовиною по розгаслій сільській вулиці брьохкались тільки гробокопи та найближчі сусіди – печально сувора Катерина і принишклий здивований Кирило. ЖЕКА І СПИРИДОН Спиридона Спиридоновича Елеонора Мойсеївна знайшла на Різдво у промерзлому брудному під’їзді. Сидів, забившись між холодних облуплених батарей, і дивився на неї сумними розумними очима так жалібно, так жалісно, що Елеонора Мойсеївна аж перечепилась через той погляд. Вона довго стояла і дивилась на Спиридона Спиридоновича і не знала, що робити. Як від усіх бомжів, від нього кепсько тхнуло, але крізь бруд і нещасність проступала благородна порода. Видно, Спиридона Спиридоновича дійсно спіткала біда. В якусь мить Елеонора Мойсеївна відчула в ньому рідну душу, бо сама останнім часом почувалась самотньою, покинутою і зовсім бідною. Раніше вона хоч підробляла уроками музики, але руки її доконав поліартрит. І тепер вони із Жекою, сином від другого шлюбу, перебивались з хліба на воду на її мізерну пенсію викладачки фортепіано Київської консерваторії. Жека, після розвалу “Укртелефільму”, де він раніше працював асистентом оператора, зостався при своїх інтересах. Почав прикладатись до чарки та шастати по молодицях, а коли остання вигонила, повертався додому і цілими днями спав і злісно бахкав дверцятами порожнього холодильника. Дочка Елеонори Мойсеївни від першого шлюбу, дитина вдаліша, аніж від другого, метикувата і здібненька, років десять як виїхала з сім’єю в Ізраїль. Кликала все маму, але маму туди не пускав безпутний Жека. Даремно Елеонора Мойсеївна просила його: женись на порядній єврейській дівчині… Син психував і кричав: – Да на хрєна ано мнє – я же подохну от скукі! Даремно Елеонора Мойсеївна просила його їхати вслід за сестрою. Жека психував і своє долдонив: Да на хрєна ано мнє – я же подохну там от жари! Скоро Елеонора Мойсеївна перестала просити, зрозумівши, що синові, як і його покійному батькові – чалдону сибірському, нічого, крім півлітри і баби в цьому житті не треба було. Згадка про сина, який знову десь пропадав, вирішила долю Спиридона Спиридоновича. Елеонора Мойсеївна приволокла його додому, нагодувала соєвими сосисками – єдиною святковою стравою, а потім, позичивши в сусідів шампуню від бліх, купала його в гарячій пінистій ванні. Охлялий і приморожений Спиридон Спиридонович терпів водяні екзекуції, мовчки, як справжній інтелігент, і врешті заснув мирним сном на кріслі, замотаний у старі сорочки покійних чоловіків нової хазяйки. Там його мало не розчавив п’яний Жека. Розгледівши в ганчір’ї Спиридона Спиридоновича, він почав психувати і кричати: – На хрєна ти єво пріволокла, етого бомжа? І так жрать ні хрєна, а ана всякую тварь бездомную волокйот! Спиридон Спиридонович не зрадив благородним своїм кров’ям, витерпів образи мовчки, але… демонстративно пересунувшись із незручного шкіряного крісла у перини до Елеонори Мойсеївни – на територію, недосяжну для дурнуватого Жеки. Жека від нахабства бомжа аж протверезів, на що Спиридон Спиридонович, розкинувши на перинах відмите і віджиле тіло, лиш переможно помуркував та вусами ворушив. З того дня і почалась між Спиридоном Спиридоновичем і Жекою запекла і затяжна війна. Жека, вигнаний останньою терплячою пасією, тверезий, від чого ще дурніший, влаштовував на Спиридона Спиридоновича справжнє полювання. З диким криком: – Кастрірую, урод мєрзопакостний, – гонив його по квартирі, кидався чобітьми, морив голодом, з’їдаючи все, що можна було з’їсти на скромній кухні Елеонори Мойсеївни. Елеонора Мойсеївна страждала, жаліло нещасного Спиридона Спиридоновича, і потайки підгодовувала його, прихованим бозна в яких потаємних закамарках, холодним і слизьким лівером. Такого приниження від чалдонського нащадка Спиридон Спиридонович довго витримати не міг – збунтувалась благородна порода і він почав мстити. Чисто так, як міг мстити принижений, загнаний у глухий кут чоловік і тими засобами, які були йому доступні в тяжких умовах хатньої партизанської війни. Отож Спиридон Спиридонович, доведений до відчаю, почав паскудити на все, що пахло психованим Жекою: на смердючі черевики, давно не прану куртку, а особливо полюбляв Спиридон Спиридонович кропити нижню білизну ворога. Жека ці пахучі терористичні акції Спиридона Спиридоновича помітив не зразу. А як помітив, озвірів, вчинив справжню бойню, а далі і задумався, зрозумівши, що сили не рівні. А зрозумівши це, зрозумів, що і Спиридон Спиридонович – жива істота, і, як мужику, не легко йому отак жити – без їжі і баби. По собі знав. І пом’як Жека до непрохано квартиранта. А пом’якнувши, заходився серед своїх молодиць шукати Спиридону подругу, “а то єщьо рехньотся мужік” – казав у телефонну слухавку співчутливо. Життя в Жеки знову завирувало. Милосердні молодиці знову впускали до себе Жеку, годували його і відправляли додому із подружкою для Спиридона. Але Спиридон Спиридонович нареченими гидував. В кращому випадку шипів і фиркав на них, а найчастіше забивався під перини Елеонори Мойсеївни і робив вигляд, що його нема вдома. Імпотентна поведінка Спиридона Спиридоновича доводила Жеку до тихого сказу: – Ну, прідурок… Кто же от такого отказиваєтся?!.. Прітом… сама же прішла... Зворушена Елеонора Мойсеївна то плакала, то сміялась, а коли, нарешті, зачинялись за черговою “нєвестой” і лютим Жекою двері, годувала Спиридона Спиридоновича його улюбленими соєвими сосисками. Після невдалих благодійно-сексуальних акцій задля психічного здоров’я Спиридона Спиридоновича Жека знову озвірів і війна переросла у вищу стадію – терористичну. Серед цих підступних побоїщ не помітили вони, як несподівано і тихо відійшла у вічність Елеонора Мойсеївна. Правда, Спиридон Спиридонович першим відчув це своїм звіриним чуттям. Він мужньо виліз із криївки, обнюхав нібито сплячу Елеонору Мойсеївну і нежданно заридав, страшно і гірко. Несамовитий крик Спиридона налякав Жеку. Той кинувся до матері, але вона була вже холодна. Спиридон кричав, Жека метався по квартирі, ошалілий від однієї думки – за що поховає матір? Допомогли мамині родичі по першому шлюбі і давні її приятелі по консерваторії – піаністи Баренбойми: вони і сестрі сповістили в Ізраїль, і похорони зорганізували. Хоч і була Елеонора Мойсеївна православною, поховала її єврейська община за давнім іудейським звичаєм, замотавши у довжелезний білий саван. Молодий раввин сказав: Бог сам розбереться із сестрою нашою. Дочка з Ізраїлю приїхати на похорон не встигла, тож ніхто, крім Спиридона Спиридоновича, і не плакав за покійною. Але для людей було досить того страшного Спиридонового ридання. Вони ніби тікали від нього, поспішаючи винести Елеонору Мойсеївну з хати до заходу сонця. Спиридон Спиридонович провів свою хазяйку аж до автобуса, а потому довго дивився у той бік, куди він поїхав, ридаючи та глухо постогнуючи, як від болю. Більше Жека Спиридона Спиридоновича не бачив. Аж через рік зустрілись вони у промерзлому напівтемному підвалі свого старого будинку на Подолі. На той час Жеку, який зовсім пустився без матері берега, круті хлопці споїли і примусили підписати угоду про купівлю – продаж квартири. А коли він, добре вибитий перед тим, підписав, викинули в під’їзд. Отож бездомному Жеці нічого не зоставалось, як тимчасово поселитись у знайомому з дитинства підвалі. Там його, біля гарячих труб тепломережі, і надибав Спиридон. Коли Жека відчув щось тепле, м’яке і лоскотливе на своєму обличчі, злякався – думав, що щур. Але придивившись ближче, побачив просто перед носом сяючі зеленим фосфором розкосі очі, білі вуса на моругому лукавому писку, і впізнав Спиридона Спиридоновича. Радісно знетямившись від зустрічі з близькою душею, Жека довго тискав і цілував Спиридона Спиридоновича у колючі молодецькі вуса. А потому запхнув кота за не раз обпісяну ним куртку і вони заснули, зігріваючи один одного в морозну різдвяну ніч. 2002 р. НА ЧОРТОВІЙ ГРЕБЛІ Новела Після народження двійняток у Тамілиній душі неждано-негадано оселилась тоскота. Оселилась, як гадина, тихо, непомітно. І тільки вночі виповзала і простягалась холодним гидким удавом між нею і Красовським. Красовський по доброті і наївності удава не помічав. Старанно виконавши свої подружні обов’язки, спокійно засинав, безневинний і безборонний, як дитя, майже не помітний під ковдрою через свою хирлявість. Зате Таміла ще довго не могла заснути, задихаючись у зимних обіймах безпричинної досади. Таміла чекала, що це мине. Вона жаліла свого Красовського і просила Бога, щоб ЦЕ минуло. А щоб швидше минало, згадувала найщасливіші хвилини свого життя з Красовським. Красовський забрів у їхнє село, шукаючи роботи після закінчення СПТУ. Робота в їхньому глухому селі, яке покидало все, що могло рухатись, була і Красовського взяли електриком у селянську спілку. Таміла теж лиш-но закінчила десятирічку, вступала до інституту, але “провалилася”, (а грошей на хабар не було), тож тепер працювала на чверть ставки директором сільського будинку культури. Те директорування лиш на папері виглядало поважно. Насправді ж Тамілі через економічну кризу в країні зарплати ніхто не платив, а в клуб ніхто давно не ходив – через кризу духовну і енергетичну, себто постійне відключення вечорами села від електромережі. Тож і сиділа Таміла в клубі переважно одна, чекаючи, аби стемніло, щоб додому йти. Одного такого літнього надвечір?я зайшов до клубу Красовський. Зайшов від нудьги та безпритульності. Красовський був високий, тоненький і якийсь зовсім безбарвний. Позаяк хлопців у селу не було, то Красовський Тамілі сподобався. Щось було в ньому таке, від чого Тамілі туманіло в очах і вона вся ставала, як п?яна. Так прийшло до Таміли її перше кохання. Якесь млосне, мов напівпритомне. Якщо подумати, то вони з Красовським майже не розмовляли. Вдень ходили, побравшись за руки, як причмелені, нікого не помічаючи, а ввечері невміло цілувалися в густих хащах бузку під темними вікнами клубу... Одно слово, через те невміле женихання по кількох місяцях Тамілі вже треба було виходити за Красовського заміж. Звісно, мама, як всі мами попервах, майбутнього зятя – ні на очі. Та коли Таміла сказала, що смерть собі зробить, все збагнула, змирилася і почала готуватись до весілля. А після Різдва і двійнятка народилися: Діна вся у Красовського, а Тіна – в Тамілу. І все було б добре, якби не ця нуда, ця тоскота, ця досада теменна в Тамілиній душі! Навесні, тільки-но сніг зійшов, поїхав Красовський разом з іншими сільськими чоловіками в Москву на заробітки: генеральські дачі будувати. А Таміла вийшла на роботу, залишивши двійняток на маму. Треба ж було якось жити... А жити було важко. Дівчатка хворіли, мама охкала, Красовський був далеко – так далеко, наче його й не було ніколи в Тамілиному житті. Та хоч Красовський і подаленів, теменна тоскота, туга по чомусь (а по чому?!) в Тамілиній душі зосталася, і ще тугіше душила молодицю ночами, як гадина люта. З роботи верталась Таміла додому за дня: боялась поночі через Чортову греблю йти. Але як на те однієї суботи вона забарилася в клубі. І, ніби як на те, не трапилось попутників. Тож, як на те, тільки-но ступила Таміла на ту Чортову греблю, лячно озираючись на темні верболози, як біля неї пригальмувало ледь видиме і чутне в присмерку авто. Таміла з несподіванки зойкнула, авто засміялося приємним чоловічим сміхом і засвітилось зсередини. Із вікна залитого жовтим сяєвом салону висунулась кучерява і білозуба чоловіча голова. Таміла впізнала в ній Саркісяна – безпутного сина Федулової Параски і прикомандированого колись до їхнього села на копку буряків з авторотою солдата-вірменина. Таміла збентежилась. По-перше, Саркісян був старший за неї років на двадцять. По-друге, селом ходив глухий поголос про його вуркаганське життя в Одесі. Щоправда, в “крутій” іномарці Саркісян, засмаглий і веселий, мало скидався на одеського рекетира. Навпаки, нагадував скоріше бравих супербоїв із американських бойовиків, які показували по телевізору. Збентеження Таміли розвеселило Саркісяна ще більше. 0 – Ти чого, сусідко, така перелякана? Наче чорта здибала! – зареготав Саркісян безцеремонно: – Та не бійся – не з?їм! Наоборот: додому підвезу, нам же по путі, і мамі вручу живу і невредіму. Таміла відчула, що паленіє: а й дійсно, що Саркісян їй зробить?! Підвезе та й годі! А то пертись такою темінню... При світлі фар крутої Саркісянової тачки сільська вулиця здавалася ще розбитішою, а ніч ще темнішою і Таміла, ніяково потоптавшись, невміло залізла в машинну, сіла поряд із Саркісяном і довго не могла зачинити дверцята. Нарешті Саркісян, гарячий і пахучий, нагло перехилився через неї, хряпнув дверима, і вони рушили. Авто ледве повзло розбитою сільською вуличкою. Саркісян зверхньо базарив про Одесу, власну фірму, що торгує бензином і автомобілями, хвалився, як круто стоїть навіть для крутокрученої Одеси. Він явно понтярив, але це навіть починало подобатися Тамілі, як і сам Саркісян. “Нічогенький дядько”, – думала Таміла, починаючи не вірити страшним чуткам про Саркісяна. Коли під?їхали під ворота, стемніло зовсім, і Таміла була рада, що сусіди і мама не бачать. Але мама все бачила. Заколисавши дівчаток, чекала коло воріт, але нічого не сказала, лиш зітхнула і пішла спати у літню кухню. Таміла лежала у світлиці на своєму з Красовським шлюбному ложі і думала про Саркісяна, м?язистого, гарячого, нахабно-впевненого, зовсім не схожого на марненького, як в?ялена мойва, Красовського. Від цих думок липка гадюка туги ще міцніше стискала її розпашілі груди і жалила жалем у самісіньке серце. Але час від часу тілом пробігало щось гріховно-химерне, від чого ставало солодко і радісно, і … лячно. На другий вечір сріблясте авто Саркісяна знову наздогнала Тамілу на Чортовій греблі. На третій – теж. І на четвертий... А на п?ятий день холодний гад тоскноти виповз, нарешті, з Тамілиного серця, відлип від тіла і ганебно здох під колесами Саркісянової іномарки. Дрімаючи під рясними зорями на м?язистій руці Саркісяна, Таміла з жахом думала, що могла б отако вік звікувати зі своїм Красовським і ні-і-чого не знати! Але все в житті закінчується і жіноче щастя – теж. Саркісян спішно і нежданнно для Таміли виїхав у своїй крутій іномарці у свою круту Одесу, залишивши їй, як порядний порядній, номер телефону і надію на продовження їхнього кохання. За Саркісяном ще й курява не осіла, як у хвіртку зайшов Красовський, геть чисто вихудлий на московських заробітках, бліденький та нещасний. Таміла не здивувалася несподіваному поверненню чоловіка. Дивом було б, якби добрі люди та не сповістили йому в Росію про неї з Саркісяном. Але Красовський мовчав. Поклав перед нею зароблені долари і засюсюкав над ліжечком двійняток. Вночі, коли чоловік поліз до неї зі своїми млосними ніжностями, Таміла відштовхнула його і вибігла з хати. Цілу ніч вони проплакали: Таміла – на веранді, Красовський – у світлиці. Вдосвіта, не кажучи нікому ні слова, Таміла спакувала валізу і пішла городами на станцію. Її ніхто не зупиняв. Мама з Красовським лиш дивилися услід перестрашено і приречено, як на хвору. Одеса зустріла Тамілу спекою, курортним безтурботним велелюддям. Незвикла до міської суєти, Таміла очманіло бродила вокзалом в пошуках телефону-автомата. Нарешті знайшла, набрала номер і почула голос Саркісяна. Саркісян здивувався, зам?явся, а далі наказав чекати біля входу у вокзал. Таміла виглядала Саркісяна у знайомому сріблястому авто, і коли він вискочив із смарагдової новісінької тачки, вся затріпотіла від захвату і передчуття крутого і розкішного нового життя, яке чекало її поряд з опецькуватою, нахабною фігурою Саркісяна. Щоправда, за мить десь на самім денці її душечки ворухнувся черв?ячок сумніву: при полуденному світлі одеського сонця виглядав не таким хвацьким та впевненим, як при рясних сільських зорях. Був ніби чимось стривожений, весь шарпався і ховав від неї свої кавказькі очі. Вже в авто плутано зачав пояснювати, що додому її запросити не може, бо несподівано повернулась його колишня, що ця стерва хоче прибрати до рук і його авто, і фірму, і, взагалі, найняла кілерів, які день і ніч полюють на нього, тому їдуть вони зараз на дачу, подалі від “уродів разних і падл”... Таміла вірила й не вірила Саркісяну. І хоч лихе передчуття кліщами стискало її душу, та все тіло наливалося жагучою любов?ю до кожної кучерявої волосинки на голові Саркісяна, палало коханням до його короткої бичачої шиї, м?язистих рук і навіть жовтої футболки і барвистих шортів. Тамілі хотілось прихилитись до Саркісяна, чи бодай погладити його засмагле дебеле коліно, але боялась поворухнутись, геть чисто скам?янівши у своїй паленій пристрасті і страху перед майбутнім. Дача, на яку привіз Тамілу Саркісян, виявилась чарівним палацом з напівзабутих дитячих казок: триповерхова, із всілякими фінтіфлюшками, балконами та сріберним дахом, ще й над самісіньким перламутрово-синім морем. Щаслива Таміла, опинившись у шикарній білій спальні, кинулась Саркісянові на шию, але кохання шаленого не вийшло. Саркісян поспішав. Підтягнув барвисті шорти і наказав розпаленій Тамілі сидіти тихо і носа не потикати з дачі до вечора. До вечора Таміла бродила по розкішній дачі, милувалась з балкончиків сліпучим лазуровим морем, різнобарвним від купальників і парасольок пляжем, уявляла себе хазяйкою всієї цієї розкоші, принцесою казкового замку і млосно зітхала за кучерявим принцом. Як же ж вона чекала вечора, мліючи від спогадів про їхнє кохання на шовковій траві перелісків та лісосмуг під рясними (вже такими далекими) сільськими зорями! І дуже здивувалась, коли Саркісян увечері не приїхав. Приїхали інші. На двох довгих лискучих машинах – цілий гурт кремезних, як Саркісян, і кучерявих, як він, чолов’яг у барвистих шортах і футболках. Таміла похолола від здогаду: Саркісян не брехав – це була банда кілерів, яких найняла його колишня дружина. Вони вислідили його... їх... І приїхали убити. Обох! І доки кілери по-діловому ломилася у парадні двері, підхльостувана поганим передчуттям Таміла зляканою кішкою металась по дачі, намагаючись знайти чорний хід, чи відчинене вікно. Але все в палаці було надійно загратоване. І, забившись у темний кут величезного фойє між диваном і фікусом, Таміла затихла. Але її скоро знайшли і виволокли на світ білий, регочучи та вигукуючи: 1 – Вай, какой персік подаріл нам Саркісян! Вах, какой сладкій! Пакушяєм, што лі? Смотрі, Джахар, а он їшьо і царапаєтся! Ух, какой рєзвій! Таміла зашарпалась у чіпких волохатих руках, заверещала що є сили, намагаючись попередити Саркісяна, але рот їй закрили взмиг ока... ...Розтерзана, знищена, липка від вина і сперми, Таміла сиділа, скулившись, у м?якому оксамитовому кріслі і байдуже дивилась, як п?яна компанія її мучителів покидає дачу. За вікнами сірів світанок, на сірих чоловічих фізіономіях проступала зла похмільна нудьга. Таміла думала: кінець її близький. Ці виродки здатні на все. Але страху не було. Навпаки, їй хотілося вмерти. Чим скоріше вмерти, і нічого не пам?ятати, ні про що не думати, ні про що не знати... Вмерти. Врятуватись від страшного здогаду, що вже свердлив їй голову. Але бандити більше не чіпали її. Тільки один, оглянувшись у дверях, гидливо чвиркну крізь зуби: 2 – І шьтоб до утра здес і духа твоєво нє біло, понял? ...Поверталася Таміла у село долинами, щоб менше хто бачив. А потому довго сиділа на межі, в кущах смородини, і дивилась, як на подвір?ї Красовський гойдає у візочку двійняток – Діну і Тіну. На душі було порожньо і чорно. Тільки голову свердлила думка, що тепер вона знає про світ і людей усе. Але не знає, як жити далі. 1998 р. У ВИРІЙ. Вірі Китайгородській. Як жалілася сама собі Филимонова Килинка, на зиму вся Орлівка відлітала у вирій. З далеких та близьких світів із першим снігом з?їжджалися у село діти і забирали у далекі і близькі міста своїх овдовілих, вироблених довголітньою колгоспною поденщиною, родичів. Залишалася у селі одним одна Филимонова Килинка. Хоч, коли по-правді, то так воно видавалося лиш самій Килинці. Бо, коли по-правді, то відлітала у вирій тільки, як той казав, Килинчина верства – орлівські пенсіонерки. Решта ж села нікуди не рипалась проти зими. Зоставалась і далі гарувати вся “ферма” – добрий десяток жінок передпенсійного віку, діти яких ще не зіп?ялись добре на ноги по тих містах, тому щовихідних валом валили у село за торбами. Зоставалася зимувати і “тракторна” – три з чвертю механізатори новоствореної селянської спілки “Нива” та два фермери – обидва Василі і обидва Бурлаки, хоч і не родичі. Проте, як той казав, коли копнути глибше, то в Орлівці усі родичі... Не збиралась на теплі води і “контора”, або, як той казав, “конторські ружі” – білолиці орлівські молодички, пишно розквітлі у конторському раю. Так вже в Орлівці не те щоб споконвіку, але відколи колгосп, повелось, що лиш який дівчук зоставався в селі після школи, то протепом біг в контору. Не на ферму, не в рільничу, лиш в контору. І що вони робили такою тьмою у тій конторі, не знав ніхто, крім Тадейовича, голови колгоспу (колишнього, правда) та ще Килинки. А Килинка, чи по-простому Келя, знала: чай пили, от що робили! По п?ять разів на день! Господи, де тільки той чай в них дівався?! Та, коли по-правді, то що їм робити? Колгосп, чи то вже селянська спілка ледве зіпає, грошей нема, нікому нічого не платять, поховали по шухлядах рахівниці та й чай п?ють. Але що Келі до чужих дітей? Хай п?ють, доки п?ється. Келя ж знає своє: роби! Як той кат – роби! День при дні. От, слава Богу, на Йордана їй шістдесят п?ять сповнилось, а вона ще в рільничій. Правда, ніхто не силує. Просять. Тадейович усе: “Филимоновна та Филимоновна, займіть пару соток бураків, колись і вас послухаю”. Правда, слухає: присилає трактора город виорати. І Келя голову слухає – займає буряки, як і вся її верства, і знов у них виходить, хоч-не-хоч, як колись, рільнича, і знов повзають вони по тих буряках, як ті черепахи, ціле літо аж до снігів. Господи, страшно подумати, скільки вона тих бураків пересапала, перечистила на своїм віку!.. Як би отако розкотив усі ті гектари – до Гамерики (та де! до трьох Гамерик) те поле простелилося б. Ото поле! Ой, а це недавно зірвалася в селі шура-бура, ґвалт, крик: землю будуть роздавати, землю будуть паювати! Зібрав Тадейович загальні збори і каже: 3 – Беріть землю, бо я вже не видолую: землі – завались, а робити – нема кому. Ото розбирайте, бо вже й закон такий є. Та й зачитав той закон. Люди й задумались: легко сказати – беріть! А чим її обробляти, коли навіть у фермерів Василів один тракторець на двох? А колгоспну тракторну розікрали, розтягнули, хто куди. Від комбайнів, мати Божа, навіть коліщатка всякі повідкручували, поробили “кравчучки” та “кучмазики” та й подалися по спекуляціях, як колись казали, де тобі яка Москва, Білорусія, чи Польща... Але, як той казав, до чого лиш в нас люди не жадні? Тож подумали-подумали і на землю кинулись. Поділили поля на смужечки, наче колись, і, наче колись, хто жито, хто овес, а більше бураки сіють. Взяла свою пайку і Келя, аж під лісом, на горбі, якраз там, де, наче колись стояв дідів і татів вітряк, а кругом поле теж було їхнє, гектарів з десять. Так тато казали. Але! Нащо, спитай, ті гектари Келі в її без чогось сімдесят?! Бо, як той казав, у свої без чогось сімдесят вона вже, як не дай Боже що, в село із Сибіру пішки не вернеться, як-то її мама, через ті гектари. А тато ж так і не вернулися... Це так думає Килинчин страх. І недовіра. Бо Филимонова Келя з повитка нікому не вірить. Бо й кому вірити? В нас же ж споконвіку так: одні дають, другі – відбирають. От сьогодні: наче демократи розпаювали землю, а завтра прийдуть комуністи і знов поженуть всіх у кагал. Їм що? А ти, вічний кріпаку, всім винен, а з тебе третю шкуру деруть! Так думає Келя у село йдучи. Мороз із ранку крепкий – до кісток пробирає. І Килинка, щоб зігрітися, додає ходу. Келя не любить зиму. Зима для неї, наче та тюрма: ні з ким словом перемовитись. Бо, як той казав, уся її верства у вирій подалась. А який інтерес із молодіжжю балакати? У молодіжі – своє, а в Келі – своє, стариковське. А в хаті... лиш один кіт під ногами плутається. З ним і балакає Килина довгими зимовими вечорами. І чекає ранку, щоб зібратися та й іти в село. І так – роки. Хай надворі люта буря, а Килинка йде собі в село. Кортить її знати, що у світі робиться. Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях – бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі “ферма” з роботи вертається: “По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!”. Слідом за Килинкою “контора” біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: “Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала”. Келя все те чує, але не сердиться. Часом їй здається, що якби вона всі ті роки щоранку не йшла в село, то й “контора” на роботу не виходила б. Пила б собі чай удома. Але сьогодні це вже мало Килинку обходить. Тривожить інше: вже кінець лютого, а ще жодна її товаришка з вирію не повернулася. Чисто й незаймано біліють сніги на їхніх подвір?ях. Навіть пташиного сліду не видно. Та й де йому взятися, тому сліду, коли відлетіла у вирій “рільнича” разом з курми та індиками – годувати по городах дітей. От і Стасі ще нема. Обійстя – наче біла пустка. Аж якось наче страшно стає Килинці. Бо ж Стася усе першою з Криму від дочки вертається. Жаліється, що в тому Криму їй день за рік видається. Як той казав, чужина вона і є чужина. Ще й зятенько попався пияцюга й ледащо – бідує з ним дочка... Стася жаліється, Келя слухає, потакує, а в душі ворушиться прихований жаль на свою одиноку судьбу. Бо який вже той зять не є, а таки щоосені везе Стасю, як графиню, у теплий Крим. А Килинку ніхто нікуди не везе, не кличе, не відпарює у білій городській ванні її задубіле на колгоспних вітрах і сонці, тіло, покручені роботою та ревматизмом, старі кості. Проте Стасі Келя про своє – ані пари з вуст, лиш на її, як той казав, клопіт головою покивує. Нема Стасі і, видко, що й Лампії ще нема. Лиш хата її дивиться на Килинку сумними більмами вікон, наче знає, як скучає Келя і за Лампією, і за вечорницями у Лампії. Бо ж наче вчора, коли Лампія ще була дужча і зимувала в рідній хаті, зимовими вечорами сходилась до неї на телевізор вся рільнича. Бо ж саме тоді почали показувати по телевізору кіно про те, як багаті теж плачуть. Дуже жалісне, але, як той казав, дуже жизнєне кіно. Тож, бувало, сидить собі рільнича в Лампії та дивиться, як-то живуть люди у вічно теплих краях. І хоч жінки там пещені та розкішні, і вбрані гарно, а тішаться і мучаться, як звичайні тобі колгоспниці. Третьою по рахунку повертається в село п?яниця Варушка: потовстіла, посвіжіла. Видко, дочки тримають бабу в добрих руках. Із тиждень Варушка похвалятиметься, як то розкішно живуть в городі її Маруся-Віруся, а далі понесе подаровані дочками спідниці та кофти до Байрачихи на горілку міняти. А була ж колись на все село пані головиха. А вмер чоловік – і пустилася берега. Килинка цього не може пойняти і, як той казав, не хоче понімати, бо вона сама життя прожила без чоловіка і не спилась, не скотилась у рів, і люди її цілий вік за люди мають. Келя сердито відвертається від колись пишного обійстя покійного голови, але у вухах аж лящить п?яний голос Варушки: 4 – Шо, Филимоновна, за пенсією йдеш? Іди-іди, ударнице! Цілий вік, як кат, робила, а маєш – во! Дулю з маком! І хоч Варушка каже святу правду, обидно Келі те чути від такої ледащиці, як Варушка. От якби їй це Пестя казала – діло інше... При згадці про Пестю серце Килинчине жалібно стискається: нема Песті. Нема трудяги великої – ще до Нового року померла, бідолаха. Десь там, в городі, і поховали діти. У село лиш звістку дали, що мами вже нема. А Пестя ж лиш на якийсь рочок старша за Килинку. Але хіба Пестя прожила життя, наче Келя: не клята – не м?ята? Лиш одних дітей шестеро привела. А найгірше – не жалів її Іван, чоловік... Ото вже набідувалася, подруженька дорога... А хату діти скоро продадуть... Келя минає Пестині ворота і вже летить поглядом до Фотининих. Але й тої нема – не вернулась від дочки з Києва додому. Невістка сама порає худобу. Тривожно Килинці, бо замітила, що дуже вже ото старі сільські люди по городах вмирають. А коли б Пестя зосталася в селі зимувати, то ще б прожила якийсь рік. Дивись, от горе, навіть Дезя ще з району не вернулася, а звідти ж пішки можна дійти... Килинка дрібно сніжком порипуючи поспішає в село. Хоче чути, що в світі нового та й чи не подає звістку зі світів котрась із її товаришок. От вже й контора, і сільрада. Але Келя простує до магазину. Хоч від того магазину, як той казав, лиш одна назва зосталася та порожні полиці, та продавщиця Сонька, що витупує за прилавком аж синя від холоду. Хоч би тобі іржава яка тюлька, чи буханець хліба! Нема! Лиш кілька пляшок горіляки та ще якогось трійла. Цього Килинка не годна витерпіти, тому по “Добридню” й питає: 5 – Чого це ви, дівчата, ніколи нічого не привезете в цю лавку? І люди щось би купили, і вам би гроші йшли... Аж синя від холоду Сонька перестає притупувати і каже гостро через прилавок: 6 – Не пхайте, бабо носа, до чужого проса. Лучче б в такий мороз на печі сиділи... А то... он Зіня з району дзвонила, що наче бабу Дезю параліч розбив чи й доживе до вечора... Від Соньчиних слів Келю наче водою крижаною злило, аж наче в голові запекло: 7Не може бути... Дезя ж наймолодша серед них... а вже... не вернеться зі свого вирію... що ж це робиться, Господочку?.. І стає Килинці так страшно від тої думки, що вже ніхто з її подружок не повернеться в село, стає так одиноко, хоч самій у той вирій лети... Не встигла Келя думу ту пекучу додумати, як вислизнула з-під її ніг земля, і щось схоже на крила підхопило її благеньке тіло і понесло вгору, туди, де нема зими, де вічно тепло і сонячно, де у білих ваннах і голубих морях, як русалки, хлюпочуться її товаришки – дівчата з рільничої, помахуючи їй руками, як одна – молоді і веселі-веселі... Летить Келя – Килинка і не чує як із засніженої землі гукав її переляканим Соньчиним голосом голова Тадейович: 8 – Ой, що ж це ви, Филимоновна?! Люди – з вирію, а ви – у вирій?!! Але Килина Филимонівна не озивалася, бо була високо, бо дуже вже їй не терпілося скоріше до вирію долетіти. 1998 рік. СМЕРТЬ МАРАТА Новела Він прокинувся від передчуття чогось невідворотного і дуже важливого, що мало сьогодні відбутися в його сірому, одноманітному і самотньому житті. ВОНО було тут, поряд. Від ЙОГО присутності віяло крижаним холодом, ніби він лежав не на ліжку, а на обледенілій вершині гори. Але ВОНО не лякало, навпаки, збуджувало душу легким і світлим піднесенням, вливало силу у втомлене, охляле тіло. Чоловік виборсався з лахміття, яке колись було ковдрами, обережно, боячись впасти, встав і вперше за ці дні відчув голод. Він здивувався, бо думав, що вже звик. До голоду важко звикати перші три дні. А потім – нічого. Тільки сили нема. Головне – треба багато пити, щоб кишки не зсохлися. Він усміхнувся і подибав до плити ставити чайник. Але тут же згадав, що газ, як і електрику, давно відключили. За борги. Та цього разу і ця прикра реальність не збила йому легкого і світлого душевного піднесення. От тільки голод псував настрій, здавалось, хтось м’яв холодною кістлявою рукою нутрощі. До нудоти. Змучений приступами голоду, чоловік почав нишпорити по тумбочках, вивертати шухляди стола, добре знаючи, що ще тиждень тому він до крихти підмів усі запаси. Раніше, коли допікало, він ходив по майстернях і колеги його підгодовували. Але це було давно. За минулі кілька років одні повмирали, інші – здали майстерні міськраді, а та продала їх під піцерії та бари. Ще зовсім недавно, прогулюючись Єлисейськими полями, він заходив у бар “Мулен руж”, сідав за крайній від дверей столик і згадував, як не так вже й давно тут, ще тоді в майстерні, пив чарку з другом Єлисеєм – геніальним графіком, але, на жаль, вже покійним і забутим. Згадуючи, сидів доти, доки милостивий бармен не підносив йому чашку справжньої кави і мікроскопічну канапку. Він недбало ковтав канапку і неквапно, але й недовго, щоб не надокучити бармену, смакував кавою, мріючи про те, що колись напише це кафе чи бар разом з його барменом і завсідниками… Але вже й бару нема. Натомість розбагатілий господар вибудував шикарний ресторан під тією ж вивіскою, але в ресторан його не пускають мордовороти при дверях. Раніше щось таки відбувалось у його житті. Приходила Еріка. Порпалася в його полотнах, щось вибирала, щось платила. Часом приводила покупців. Переважно євреїв, які хотіли мати по закордонах картинки колись рідного міста. Часом на їх замовлення він писав. Будинок, вулицю, краєвид околиці... Євреї платили мало, проте копійка в нього водилася. Але Еріка давно не приходила. Чи то євреї наситились шедеврами ностальгічними, чи Еріка їх до когось іншого водить? Проте, зараз йому байдуже. Він знав, що таким паскудним життя довго не може бути, і ЩОСЬ має таки відбутися в його житті, і – цей день настав. Шкода тільки, що про те, що станеться, не знатиме дочка…Стелла забігла до нього перед від’їздом до Італії. Вона була щаслива, що, нарешті, вдалось позичити гроші на візу і квиток, що знайшлася фірма, яка обіцяє влаштувати її на роботу десь в Мілані, або в самому Римі. Обмовилась, що мама хворіє…Але знов защебетала, що, тільки-но влаштується, як і йому щось надішле… Він дивився на дочку, жалів її і водночас заздрив. Заздрив її молодості, заздрив, що вона побачить Рим, вічний Рим, який він бачив лишень на картинках…Як би там не було, а світ не без добрих людей…Дасть Бог, і дочка не пропаде, заробить якусь копійку, і світ побачить… А то… що чекати тут, в цьому місті…в цій державі… Голодний і холодний розпач знову огорнув його душу, і, щоб не думати про сумне, він почав виколупувати із загашеників пам’яті полотна художників Італійського Відродження… Могуття духу, грандіозна краса людського тіла… і вічна слава… Певно, щоб стати генієм, треба народитись у відповідну епоху і в Італії… Йому не повезло… Йому жахливо не пощастило… Від згадки про дочку й Італію чоловік просльозився. Останнім часом, либонь від голоду, він став дуже чутливий і тонкосльозий… як жінка. Але скоро, дуже скоро, чує його душа, все зміниться. Його чекає щось дуже важливе. Якийсь перелом, майже… епохальний. Може, навіть слава. Від думки про славу чоловік зашарівся і, ніби спійманий на гарячому, спішно переключився на інше: хотів би він знати, який же ж це сьогодні день і число, і в кого б це вияснити. Але не встиг він про це подумати, як йому нібито хтось чітко продиктував: понеділок, восьме березня. Чоловік підійшов до вікна і здивувався: березень, а у світі, як у його житті – сіро і туманно. Але – 8 березня… В цей день у місті відбуваються різні події… Радше, відбувалися… Колись цього дня у всіх виставкових залах міста відкривалися виставки, проголошувались здравиці на честь жінок-художниць, і лилось рікою шампанське… Чоловік раптом заметушився, шукаючи шапку (одягатись йому не треба було: спав одягненим), і, знайшовши, заспішив на вулицю. Але в порозі озирнувся. Ніби прощаючись, окинув поглядом захаращену темну майстерню, зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші, але, – чоловік усміхнувся, – тільки тому, що такої жінки просто не існує в природі… На вулиці виявилось тепліше, аніж в майстерні. Лиш мокро. Від рідкої снігової хляпавки промокли стоптані (і не по сезону) туфлі. Вільглий пронизливий вітер прошив благеньке пальтечко, гострими голочками вп’явшись у тіло. Але це тільки загострило в його душі тривожне і радісне передчуття перемін. Тісніше загорнувшись в одежину, чоловік задибуляв вулицею, підбадьорливо усміхаючись сільським жінкам, що з нагоди восьмого березня чипіли на тротуарах із букетиками пролісків у синіх руках. Єлисейські поля були безлюдними. Тільки де – коли пробігали повз нього заклопотані чоловіки, зникаючи у дверях магазинів, то вискакуючи з них. Чоловік теж було рушив до супермаркету, але злякано зупинився перед його розкішним скляним під’їздом, боячись, щоб його не викинули звідти, як не раз викидали з ресторану “Мулен руж”. Але все-таки не втерпів і зайшов у маленький продуктовий магазинчик, намагаючись протовпитись до прилавка. Публіка сахнулась від нього, а дві продавщиці насторожено втупились йому в перенісся, затуляючи широкими білими плечима полиці з продуктами і напоями. Чоловік зніяковів і заспішив до виходу, натикаючись на покупців та бродячих псів, що плутались під ногами. На вулиці передихнув і пішов навмання, куди ноги вели. А ноги привели його під саму виставкову залу. І він механічно натиснув плечем важкі дубові двері, зайшов і несподівано для себе побачив колишню звичну передсвяткову метушню. Кілька знайомих художників чіпляли на стіни картини, жінки – теж художниці – помагали. Еріка теж була тут. Вона помітила його, прихилила до стіни чиєсь полотно, і пішла до нього. – Марат, – сказала Еріка, – я давно не була в тебе, бо знаю, що ти майже все продав. А нове? Ти щось написав нове?.. Ні… Нічого…Я взяла із запасників музею два твоїх жіночих портрети. Ти не проти? От і славно…Але – куди ж ти? Не йди! – і перейшовши на шепіт, змовницьки підморгнула: – Буде фуршет… – і десь зникла. За мить вона вислизнула із закапелку – кімнати, де зазвичай накривались столи з нагоди кожної виставки, і тицьнула йому в руки бутерброд: – Ша, мовчи і їж. Перекуси…на тобі ж лиця нема… Марат не комизився. Еріка ще не встигла й кроку ступити, як він проковтнув те, що вона принесла. Їдло поволі посунулось сухим горлом і застряло десь під бурлаком. Йому сперло подих. Захотілось пити. Задихаючись, Марат кинувся до закапелку і остовпів: столи ломилися від наїдків і напитків. Як колись…Ніби нічого й не мінялося … Або він нічого не розумів… Чи перестав розуміти?…Йому здалося, що він спить, що йому сниться ця… “скатерть-самобранка”, розбуджуючи в ньому забутими пахощами м’ясива голодного звіра. Але і уві сні йому було не зручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший… Отямився від тихого зойку: – Марате! Бідний мій Марате… Очі Еріки були білі від жаху і горя. Вона витирала серветкою його рот, струшувала з пальта крихти і недожовані рештки ковбаси і овочів. Вона плакала і гладила йому руки, лице, і кляла себе, що так довго не приходила. А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських полів. Назустріч їм поспішали колеги – художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: – Старий, що з тобою? – але, розтрощений, принижений власною поведінкою, всією безглуздою ситуацією і важкістю у тілі, він мовчав, бажаючи одного: швидше потрапити додому. Відсторонившись від Еріки, далі пішов сам, похитуючись, як п’яний. Він дійсно оп’янів від їжі. Вона, здавалось, розбухає, роздувається в ньому, як розчина в діжі, грає, як запара на дріжджах. Його нудило. А в очах було темно, аж жовто. Але він з усіх сил намагався триматись на ногах і швидше добратися до майстерні. Боявся, щоб не впасти …щоб не підібрали його на вулиці, як бомжа, і не відправили у вошивий бомжатник. До майстерні він таки дійшов, відчинив двері і забився в конвульсіях несамовитого болю, що перерізав навпіл його нещасне тіло. Тіло боліло, але голова була ясна і, здавалась, він збоку спостерігає, як воно корчиться у стражданнях на затоптаній підлозі. “Боже, – вжахнувся він, – невже це ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ? – Ти розчарований? Але ж ти так сподівався перемін. Так чекав чогось великого і значимого у своєму житті… А тепер не радий... – Перед Маратом, як з-під землі, виріс схожий на Божу обдувайку білобородий дідок. – Дивись, ще не пізно передумати… Дідок чекав, склавши на грудях руки, і в прозорих його очах було стільки любові і терплячості, що Марат лиш зітхнув… Дідок і собі зітхнув і протягнув Мартові щось схоже на пучок світла і на тоненький колонковий пензлик: – Візьми і пиши славу мою, – сказав лагідно, як дитині, і розтанув. І біль покинув тіло Марата. А душа стрепенулась метеликом від передчуття незбагненної величної радості, що чекала її попереду. Увечері Еріка знайшла Марата на порозі його майстерні. Він лежав долілиць, права рука була витягнута вперед і міцно стиснута в кулак. Сусіди теж його бачили, але не хотіли чіпали: думали, що спить п’яний. 2001 рік. БОГ ПОКИНУВ ЙОГО новела Вузький, похмурий, безконечно довгий коридор. На стінах – облуплена до сірих панелей штукатурка. На підлозі – вичовганий, подертий, брудного кольору лінолеум. Важкий дух ліків, хлорки, страждань і смерті. І – бар-да-ку! Бардаку! Чорт забирай! Одвертого, цинічного, нахабного бардаку! Ніби перед кінцем світу! Наче за цими обшарпаними стінами димлять і попеліють Помпеї! І вже нема ні держави, ні влади, ні... совісті людської!..Чорт забирай, але – хто? Хто посмів привезти дитину сюди?! В цей страшний запущений хлів! Ні-і-і! В конюшні, у свинарнику краще і більше порядку! Він кричав просто в сіре стомлене обличя головного лікаря. Обличчя добре знайоме ще з тих часів, коли був головою облвиконкому, губернатором і вони з цим... тюхою-матюхою, курва мама його була! маракували, де б узяти кошти на ремонт, бодай на косметичний ремонт обласної лікарні, цього жахливого дванадцятиповерхового залізобетонного звалища людської немочі, хвороб і горя. Тоді він, здається, так і не придумав, де ж таки діп?ясти ті розтрипрокляті гроші. Не встиг: звістка про призначення його міністром прийшла раніше, ніж вирішення чортового – вічного в цій злиденній державі фінансового питання. Згадки про буденні проблеми охолоджують міністра. Він впадає в понуре мовчання. Витаючи думками далеко в часі і просторі від похмурого лікарняного коридору. Але за хвилю, наткнувшись поглядом на перестрашене обличчя головного лікаря, ще більше шаленіє: – Лакизи! Ганебники! За власну шкуру так труситесь, так вже труситесь, що боїтесь начальству поперек слово сказати! Не те що ініціативу проявити! Бодай раз в житті! Пошурупати мізками, де взяти якусь копійку?... А от бардак розводити – не бояться! А чого ж? Тут можна все на державу звалити, на владу: от, дивіться, до чого довели нас! І валять, валять, сучі діти! Нема на вас... “Чого і кого нема на нас усіх?! Сталіна? Піночета? Диявола? Кари Божої?..”—Міністр затинається, спіткнувшись об це сакраментальне питання і йде геть. Геть від сірого обличчя головного лікаря, але – куди?! Куди підеш: метатися від стіни до стіни цього смердючого, просякнутого сірою млою мук людських, коридору? Цього тонелю відчаю і безнадії, що закінчується тьмявим вікном у безпросвітне, захмарене небо?! Тонелю... ради Бога, тільки не смерті! Бог любить його! Бог надто любить його, щоб так покарати. Покарати?!. Невже це...кара Божа?! Не може. не може цього бути! З Богом у нього цілковите порозуміння. Все життя Бог любив і потурав йому... На кожному кроці... Стелив перед ним рівненьку стежечку, вів за руку і вивів з глухого, забитого і забутого гірського хутора у широкий і поважний світ. Божу прихильність відчував з пискляти. Як руку батька на плечі...Батька, якого в нього не було, хоч він і був...Був. Живий і здоровий. Повернувшись з Магадана, з таборів, косив по горбах сіно та ліс рубав. А він, малий Бодьо, бігав за тим незнайомим, майже чужим чоловіком, як песя, радісно повискуючи, втішений, що в нього теж є неньо... О, то були найщасливіші дні його дитинства! Але...але хіба не Бог, хіба не Він надоумив малого Бодю, дитя нерозумне, бовкнути молоденькій вчительочці, що то не батько зніс його з верхів до інтернату, а так... чужий вуйко?! Що, що говорило страшну брехну вустами дитини: генетичний страх? інстинкт самозбереження? чи голос Божий?! ... Міністр 0зупиняється перед вікном і довго, вимучено довго і тупо дивиться в обважніле, приземлене, каламутне небо, ніби шукає відповіді на свої запитання. Вчительочка знала правду, але похвалила його за брехню перед дітьми, які теж знали правду, бо їх теж позносили до школи - інтернату з верхів батьки, що теж відсиділи по магаданах... Проте діти, в яких жив теж! ТЕЖ – генетичний страх, мовчали, як скам?янілі, перелякані до смерті його підлою брехнею. А він, малий Бодьо, сидів за партою червоний і мокрий, мов зварений в окропі рак, і бажав єдиного:померти, померти. Щоб вирятуватись від чогось гидкого, липкого, досі незвіданого, що зовсім, зовсім не було схоже на геройство відважного Павлика Морозова, про якого вже встигла оповісти їм молоденька вчителька, бо не тішило його, а обволікало смердючим теплом, як...як коров,яче лайно. Огида до самого себе і щире бажання вмерти довго переслідували його. Страшно подумати, але те напівдике хлоп?я з гір мало розумом не звередилось, намагаючись розібратися, що ж це за світ такий, де правдою не проживеш? Чому він збрехав? І чому його похвалила вчена вчителька за те, за що лупачила вільшиновим бучком неграмотна мама? Але відповіді не було. І не було в кого спитати: мама з бучком і тато з магаданами зосталися далеко в горах, за лісами і зворами. А внизу, в долині, серед людей, панували інші закони і (це він відчував кров?ю) треба було вчитися жити в злагоді з ними... Гнів, розпач, крик на головного лікаря, розпачливе метання коридором, виснажили міністра. Відчуваючи смертельну втому, обіперся на сіре підвіконня сірого вікна. Внизу, під сірим серпанком осінньої мжички, мерехтіло дрібними вогниками місто. Вогники то спалахували, то гасли, як свічечки під дощем. На разі серце міністра болісно стислося і занило від чорного передчуття, що ніхто і ніщо в цьому безпросвітному світі вже не зарадить його горю. Ніхто, окрім одного, Того, що на небі, Того, що все бачить і чує крізь каламутні лиховісні хмари... Того, Хто любив його до...до вчорашнього дня. А вчора відвернувся. Покинув чи покарав його?! Але чому так жорстоко? Чому саме тепер?! Тепер. А не тоді, раніше, коли він чекав кари Божої на свою голову. І чекав не раз, щоб зупинитись, нарешті, зупинитись, і все почати спочатку, як вчив мамин бучок... Міністр глухо застогнав від спомину, як чекав кари Божої тоді, коли вдруге, вже свідомо повторив подвиг Павлика Морозова – “здав” батька офіційно, у письмовій формі відрікшись від нього як від ворога народу, колишнього бандерівця, що боровся проти встановлення в рідних Карпатах рідної радянської влади. А що йому, сироті при живих батьках, зоставалося?! Сталося це на четвертому курсі істфаку – тогочасної негласної кузні партійних і радянських кадрів.Тоді він насмілився. Вірніше тільки спробував натякнути парторгу факультету про свою мрію стати членом КПРС. Хоча знав, що йому, синові учасника ОУН—УПА, заказана туди дорога, а отже й широка дорога у світле майбутнє. Однак знав також, що через рік – кінець студентському життю, диплом і розподіл... за принципом партійності. Знав, що безпартійним молодим спеціалістам “світило” досмертне вчителювання в якійсь глухій сільській школі, зате членам партії – щонайменше—вертке крісельце інструктора райкому партії. О, клята перспектива!.. І він написав те зречення. Мусив. Бачить Бог: мусив! Бо не хотів вертатися на гірські хутори, у ведмежі карпатські закутні. І це було зрозуміло: він був молодий, енергійний, талановитий. І як усі молоді максималісти палко прагнув реалізуватися. Будь-яким коштом. Іншого рятунку не було. І Бог бачив це. І розумів. І не вбив його громом, не спопелив блискавкою, хоч і знав, що батько потерпів безневинно: просто здуру, по молодості літ потрапив в Українську повстанську армію. А то лиш тому, що не бажав іти на фронт із жодним чужинським військом: ані з румунським, ані з німецьким, ані з радянським. Тому й подався на верхи зі своїми, гуцулами...І всю війну, та й по війні не один рочок мерз та гнив по карпатських криївках, доки “ ястребки” не виловили. Знали всю правду про батька і хлопці з комітету держбезпеки. Авже ж знали, бо ж чимало серед них було своїх, не кажучи вже про сексотів, що виростали поряд з ним по карпатських горбах. Отож, він нічого не робив такого, чого б до нього не зробили інші. Ні в дитинстві, ні в юності, ні опісля. Жив, як усі. Чинив, як усі. Думав, як усі. Як весь народ. Тільки був, може, везучішим за когось. ... Коридором пробігла медсестра і зникла за дверима реанімаційної, до яких прикипіла його душа. Міністр здригнувся, виринаючи з важких, каламутних, як небо за вікном, спогадів. А коли, не звертаючи на нього уваги, в реанімаційну протопали двоє дебелих лікарів, кинувся слідом за ними. Та двері грубо зачинилися перед самим його носом. Міністр нервово зашарпав клямку. Двері відчинилися, і на порозі виріс, перетинаючи шлях, один з дебелих: – Пане міністре, дуже просимо вас не нервувати і, вибачайте, не заважати нам робити... свою справу. Ми теж – люди... І теж маємо серце... І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас... В тихому голосі лікаря чувся докір і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою. – Так-так... Вибачте... так-так... Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив... Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок. ... У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар?єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем, і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози. Поховали батька, скликані тужною трембітою сусіди з ближчих горбів. По - християнськи, за давнім гуцульським звичаєм, хоч і без попа і не на цвинтарі, а на оборі, недалеко від хати, там, де стежка падає в долину білою ниткою—волічкою. Він прнийшов на могилу батька через роки. Коли почалася перестройка. Літо було врозповні. Буйно квітували полонинські трави. В запахущому тремтливому повітрі пурхали барвисті метелики. А над усім тим раєм височіло синє-пресинє небо. Піднімаючись д? горі по ледь примітній стежині, зайшов по шию у траву, нарвав цілий оберемок лілових косиць, білого ромену і ще якихось пишних, незнанних на ймення квітів, і отак, з тим запашним снопом став перед злякані очі мами. Мама дуже постаріла, схудла і скидалась на стару перепуджену галку. Попервах вона не впізнала його. Лиш коли привітався, щось схоже на радість промайнуло в її колись чорних, а тепер сизих очах. Видно, його голос не змінився. На жаль, один тільки голос... Певно, по смерті батька, забута на своєму хуторі останні роки, мама відвикла розмовляти з людьми, бо радше подумала вголос, аніж спитала: – Ісусе Христе, чи то вже совітів нема? І від власного голосу ще більше злякалась, аж зібгалася вся в грудочку. І йому стало спочатку гірко, а далі соромно і образливо, бо вловив у маминих словах мимовільний натяк на його давній, юнацький гріх, на ту його вимушену синівську зраду. Мама нібито засуджувала його і, Боже милий! боялась. Його боялась рідна мати! Від усвідомлення цього душа його задеревіла. І так стояли вони і дивилися одне на одного крізь грубезну крижану стіну довголітнього відчуженя, здається, вічність, двоє рідних людей, і стіна не танула. Нарешті мама спам?яталась, що то він, її єдиний син, стоїть перед нею з оберемком квітів, і мовчки повела на батькову могилу. Він довго стояв над горбиком хрещатого барвінку, перекочуючи в горлі щось гірке і давке, як дрібонькі карпатські сливки. Пробув на хуторі до вечора. Більше мовчали. Мама пригощала його смаженими грибами і варенням з чорниць. Вона соромилась своєї вбогості, а йому в горлянку не лізло від думки, що мама живе чим Бог пошле – дарами рідних лісів, бо на столі навіть хліба не було. Ховаючи під вдаваною веселістю пекучий сором і каяття, вдавав, як смакують йому пісні гриби і квасне, схоже на загусле чорнило його інтернатського школярства, чорничне вариво. Прицмокуючи, оповідав про сім?ю, дружину, сина, внучку. Хвалився роботою. Мама слухала уважно, кивала гостроносою головою, і її темне лице світліло від його байок. Кілька разів поривалась щось сказати, чи спитати, але стримувалась і далі слухала. Прощався квапливо: боявся розплакатись чи побачити мамині сльози. Мама провела його до батькової могилки і стала, як укопана. Під саморобним, збитим з паліччя, хрестом, у промінні призахідного сонця печально в?янули полонинські квіти. І він наразі подумав, що треба замовити огорожку і металевий хрест з написом: “Іван Гасюк – рядовий ОУН-УПА”. Глянув на маму – здалось, вона гірко і докірливо усміхається, ніби читає його думки. Він спаленів і, невміло обнявши її, заспішив униз, кинувши: – Біжу, але борзо буду назад! Стежка несла його вниз зі швидкістю проминулого дитинства. Кілька разів він пригальмовував і озирався: мама все стояла на горі, на сяючому тлі неба, маленька, беззахисна і далека, як усе світле і добре, що було в його житті. ...Коридором знову пролопотіла медсестра. Двері реанімаційної знову щільно причинились. І стало тихо. ... Він замовив огорожку, розмалював національними кольорами, а на чорному ромбику, звареного з нержавіючих водогінних труб, написав білим: Іван Гасюк – рядовий ОУН – УПА. Написав правду, якої вже не боявся. Та й взагалі йому вже не було чого боятися. Вся його кар?єра пішла разом з учорашньою системою коту під хвіст. Слава Богу на час перевороту займав пост голови райвиконкому. І, слава Богу, не розгонив мітинги, не шельмував рухівців, і одним з перших додумався вийти з рядів КПРС і піти з роботи. Тепер він був безробітним і тихо чекав, що ж буде далі. З країною, людьми, ним самим. Іноді, зі здорової цікавости, виходив на площі, приєднувався до якогось розпаленого боротьбою натовпу, вдаючи несмілого, покаянного блудного шукача дороги до рідної матки – -правди. Інтуїція колишнього гірського звіряти не підвела: його завважили, ба, навіть почали сприймати за свого. Неждано життя його змінилось, закрутилось-завертілось і пішло різко вгору. Негадано для себе він очутився в епіцентрі революційних подій. У змиг ока! Надворі був 1991 рік. І він, син славного вояка ОУН-УПА, репресованого, гнаного большевіками, вже сидів у президіях демократичних зібрань, як це недавно на компартійних пленумах, стояв під синьо-жовтими прапорами на мітингах, обіймався з батьковими побратимами – провідниками українських націоналістів, ветеранами повстанської армії, які після розвалу СРСР журавлиними клинами потяглися із-за океанських екзилів на рідну землю. Страх, задавлений і задавнений генетичний страх, ще точив, мов короїд, душу. Але інтуїція (а, може, Бог?) підказувала, що вороття назад не буде. І скоро, дуже скоро під ненависні націоналістичні фани перебіжать і ті, що нині вимахують червоними. І як у воду дивився. Ні, Бог таки любив його! І далі стелив гладеньку доріжку. Нагору. Коли його, на ту годину вже члена РУХу, обрали депутати-демократи головою облвиконкому, відлучився на вихідні і виніс на рідни й горб на власнім горбі (такий каламбур) огорожку і хрест. По-правді, переважно несли ту покутну ношу чиновні “шнурки”. Десь позаду, вдаючи туристів, кралися кореспонденти місцевих газеток. Він з притаманною йому скромністю зробив усе, щоб народ дізнався про страдницький життєвий шлях голови облвиконкому. І не дорікав йому за вчорашнє. І не заважав іти впевнено у світле завтра. Мама стояла на тому ж місці, що й торік — біля татової могили, ніби знала, що він колись прийде. Не могла ж вона, не дай Боже, простояти так, його виглядаючи цілий рік!.. Він помагав підлеглим укопувати огорожку, поправив хрест, краєм ока спостерігаючи як фотографують урочисте дійство повернення блудного сина журналісти. Коли супроводжуючий почет, виконавши свою місію, покотився плаєм у долину, сказав удавано бадьоро до знімілої мами, щоб бодай якось зрушити важку мовчанку: – Тепер, мамо, я великий начальник! І відчув, як недоречно, дурнувато прозвучала його хлоп?яча похвальба. Він мав би словом добрим згадати батька, чи що...Але—от, вирвалось... – А хіба ти колись меншим начальником був? – байдужо прошелестіла мама, силячись прочитати сліпими очима напис на хресті. На цьому їх бесіда ся скінчила. Він сів у траву біля батькової могилки, водив очима по далеких, густо-фіолетових верховинах, по темнім смарагді смерекових лісів на схилах ближчих гір, і з задавненою образою думав про своє чорноземне походження, гірко нарікаючи на свій рідний тупий та темний народ, який ніколи не дбав про своїх дітей. А так пускав їх у життя, як за водою, на Божу ласку чи напризволяще: випливе рідне чадо, то випливе, а нє – то нє. А тим часом випливали і доривались до влади, а отже й до нормального людського життя, авантюрники та параноїки, і творили з цим недорікуватим народом що хотіли, обдирали, морили голодом, нищили у війнах і на каторжній колгоспній кріпаччині... А той народ — бидло бидлом... Раб рабом. Кирзаки та куфайка. І страх, вічний страх голову підняти! Мама все ще стояла, втупившись у білі букви на чорному ромбику хреста. А його дедалі більше розбирала злість і поривало бажання виповісти, виказати всю, до словечка, обіду цій байдужій, затурканій жінці, що не могла зрозуміти, як далеко він пішов з цих горбів. Рачки відліз, часом лижучи чиїсь брудні чоботи, щоб лиш стати людиною...Він хотів криком кричати, але тамував у собі лють жалем до мами, бо, коли бути чесним, що вона винна, його стара мама, бідна, знедолена гуцулка?! ... Після того свого печально-тріумфального повернення, він став частіше видиратись на рідний горб. Зобов?язувала і совість, і поточна суспільно-політична ситуація, і посада. Привозив продукти, яких певно що мама ніколи не бачила по сільських магазинах, одяг, який віддаровували бабці то дружина, то невістка. Мама сприймала його запізнілу турботу спокійно, навіть байдужо. Лиш один раз із досадою прохопилась: – Нащо ти все то возиш? Ти би ліпше правнучечку д?горі виніс... Мамин голос прозвучав так чітко і ясно, що, здавалось, від нього покотилась коридором гучна луна. Міністр здригнувся, злякано оглядаючись, але коридор, як і раніше, був похмуро-порожнім, а за вікном диміло чорними димами небо, як гори перед бурею. – Господи, – вжахнувся міністр, – в мене вже галюцинації починаються.! Він енергійно почав крокувати коридором, намагаючись скинути із себе в?язку тучу невеселих, гнітливих споминів. Але вони лізли і лізли, розпираючи його голову. ...Мама померла, коли він був уже в Києві. Він ще встиг її сповістити, що став губернатором. Але мама ніяк не відреагувала, не знаючи чи це добре, чи зле. Вона не розумілась на посадах. Усі, починаючи від голови сільради до самого верху, були для неї начальники. Але коли він сказав, що нарешті забере її до себе, у місто, де в нього великий і файний особняк, себто дім, втішилась, певно, що, нарешті, побачить правнучечку. Але мамина мрія не збулась. Скоро по тому його призначили міністром. І життя так завертіло ним, що не до рідної мами було. На цей раз про горе його сповістили. А доки мчав міністра до рідних гір чорний лімузин, районна та обласна влада і про похорон подбала, і маму в дорогу спорядила. В останню. Хоч була та дорога і недалека: до краю полонини, в кінець обори, де в огорожці під хрестом спочивав батько. Там, поряд з рядовим ОУН-УПА Іваном Гасюком і поховали його вірну дружину рабу Божу Катріну. Він не плакав. Лиш тужив. Гірко. Надсадно. Але не за цією старою, затурканою жінкою, що легоньким сухим листочком одірвалась від дерева життя і розтанула у полонинських травах, а за тією молодою чорноокою мамою, що обціловувала його, малого, заколисуючи біля білих грудей, напувала запахущим зіллям, коли він нездужав, за тією журливою пташкою, що кидалась серед ночі до вікна: чи не вертає з магаданських степів їх неньо Іван? Пригадав, як перед Новим роком приходила мама за ним в інтернат. У святошному, обшитому барвистими кутасиками, кожучку, у квітчастій хустці – паунці. І він, безтямно щасливий малий Бодик, припадав до білого смушку, до зимної оторочки, вдихаючи жадібно теплий мамин дух. А потому вони весело брьохкались по високих самоцвітних снігах д?хаті, де з горба визирав їх батько. ...Невимовна, смертна туга залізними лещатами стиснула серце міністра за тим світлим, дорогим, безповоротно втраченим. Яскраві картини далекого дитинства поставали так чітко, пливли перед ним таким бурхливим потоком, ніби хтось невидимий прокручував фільм його життя. Десь він читав, що ТАК буває перед смертю. Але, на жаль, він був живий. Умирала за щільно причиненими дверима реанімаційної його душа, його радість і надія, сенс усього його існування. Там, за триклятими білими дверима... Враз міністра охопив жах безпросвітної самотності. Просто на нього ледь освітленим (він не помітив, коли ввімкнули світло) коридором рухався гурт людей, і він кинувся назустріч, відчуваючи, що божеволіє від страшного передчуття. Впізнавши в одному з чоловіків відомого професора, знамените місцеве медичне світило, розпачливо, як загублена дитина, спитав: – Що тут діється?! Де моя дружина, син?.. Світило запинилося і сказало, як до слабого: – Пане міністре, але ж ви знаєте, що з ними все гаразд. Вони в травматології, живі, травми не значні. А от тут, – світило повело очима на двері реанімаційної, – все тільки у Божій волі. На жаль...Ми зробили все, що могли...Але ми...далеко не всемогутні... Що за дурню він несе, цей, чорт його забирай!... Але двері реанімаційної нагло зачинились і міністр зостався сам на сам зі своїм лютим пеклом. Він хотів ломанутися в ті трикляті двері і поставити все на свої місця, але раптом під черепом запекло від відчуття власної вини за все те, що нині діється у цьому залізобетонному бункері людського горя і печалі. Зібгавшись розчавленим черв?ячком, душа його волала: він, він усьому виною! Він...він вчинив страшне святотатство – обірвав тоненьку ниточку існування свого роду. Тепер він намагався зрозуміти, чому, чому так і не привіз до матері, на рідні горби свою внучку? Як і сина... Чому не був біля матері в останні хвилини, чому не поїхав на похорони батька? Що він за нелюд такий? Чому знав лиш кар?єру, кар?єру, кар?єру?.. Чому дорожив не тим, не тим, чим треба було дорожити?! Але ж ні! Просто так вже виходило, що він мав бігти поперед себе самого. За тиждень сім?я мала перебиратися до Києва. Він квапив дружину, сина, бо скучав за Катрусею. Ще ж позавчора говорив з нею по телефону. Дитя щебетало, кликало діда. А сьогодні ця жахлива катастрофа...катастрофа всього його життя. Знову довкола нього якийсь шум, якісь люди. – КАМАЗ, що збив авто вашого сина знайдено, – хтось каже йому. Але міністр не це, не це! воліє чути під зачиненими дверима реанімаційної. Боже, не це!... І от двері відчиняються. Безгучно. І перед міністром, як уві сні, безшумно розступаються білі постаті. І він бачить на величезному столі крихітне тільце Катрусі і біля її білого личка розметані коси невістки. І він вириває з грудей крик, як вириває серце, і жбурляє кривавою каменюкою у безжальне, безпросвітне небо за вікном: – Боже, що ти робиш?! Пожалій! Не покидай мене, Боже! Але Бог не чує. Бог більше не чує його. 1999 р.