На Ігоревім полі Ой у полі та стернистому, На старому Деревлянському, Явори стоять, гойдаються, Ще й вітрами умиваються. Там Сварог схиливсь над стернями, Вкутав голову туманами І ворушить тихо віями, Мов лісами в білім інеї. Тихо віями він скочує Сльози, тугою розтоплені, Що лишаються озерами У долинах серед зелені Та й курять до сонця водами В ранки білі, теплі, травневі. Сварог каже тихим голосом, А садки скрізь задимилися У цвіту густім, вишневому, І вишневим цвітом всипались, Наче ріки, вуса богові: — "Явори тверді, кряжистії, ви сучками попробивані, мов стрільчастими перунами, прокажіте мені сурмами хто голосить ото селами? Ваші сурми наготовлені, Із ярів крутих змуровані, На степах моїх простягнені!" Явори мовчать, гойдаються, А стерня шепоче шелестом: Половецькі орди їхали степами, Ловили списами зорі вечорами; Половецькі орди їхали лісами, Сонце повтикали злотними стрілками: Сонце покотилось з могил до криниці Й заюшило кров'ю хустку молодиці... Не з відрами стала вона під вербою — Дитину вмивала гострою водою: — "Погойдніться, верби, понад берегами, розступіться села з білими хатами, я несу дитину на чорні майдани, хай зозулі сиві кують над дворами... На чотири бори насунули хмари, Й ними блискавиці ножі сполоскали; Брязнули зірниці і на сході в полі, А в диму, тумані, заіржали коні; Блиснули носами круки на могилах, Під крила сховавши знижені долини, Й вилискує місяць у птахів на крилах І капає з крил їх на яр та на ниви... А муж мій поїхав волочити, знаю, Аж на Сян від коней копита лунають... І горе, горе серцю і людському зору, Страшно мовить слово у світ, як у нору: Вдарили гармати московські з-за Дону та й шлях перебили, в землю увалили, повбивали коні, дружину прибили, йому темні брови присипали пилом, а борона впала Богові докором, зубком учепившись в небосхил на бором, та й висить на небі на північ зубками, розгойдана люто сніжними вітрами, звід яких аж зуби довгі розпеклися й на небі зірками рясно зайнялися... А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати, Іншії московські і в другую пору, То кинули мужа на простір проклятий, На зубки вогненні, височенно вгору, — та й висить на небі ратай з бороною над землею й морем, ранами роздертий, кров'ю заливає Північ з Колимою і на чорний Захід тінь кладе від смерти"... На голі майдани вийшла молодиця Й, поставивши сина там у кривавиці, з мукою гукнула: "Ллє кров без упину, не покинь закляту, розп'яту Країну!.." Тихий шепіт зник над стернями А Сварог ворушить віями, Мов лісами в білім інеї; Тими віями він скочує Сльози, тугою розтоплені, Стають сльози ті озерами У долинах серед зелені Та й димлять до сонця водами В ранки білі, теплі, травневі... А з голих майданів кричить молодиця, До віків Трояна, бо ще всім не досить!.. Від борони небо кров'ю червониться Кров'ю Північ червоно заносить!.. 1925 p.