НЕМИНУЧІСТЬ

І

О сило Божа і безсилля враже,
свята уяво у людей,
ти твориш світ, якого наше
бажає серце кожний день.

Ти воля навіть і в тюремних мурах,
і в книгах чари чар живі,
яких не подолає ні культура,
ані держави світові.

Ти всі часи у квітках і в зозулях
несеш від блискавки хутчій,
і кожная летюча людська куля –
лише реп'ях в твоїм плащі.

Свята уяво, ненько невмируща,
ти крик з пожеж про щастя нам,
з твого гнізда мистецтво в шкаралущах
щодня летить в найближчий храм.

Але воно справляє чорну драму
людині в блисках дум та мрій,
коли ніколи вже не найде храму
й назад прилине в серце їй.

ІІ

І ось на вигоні в глухій Куцівці
я бачив теж подібний храм:
в ограді паслися і кози, й вівці,
і будяки росли з-під брам.

Середина ж без свічок і без рути
стояла навстіж горобцям,
і я рішив зайти, щоб там зітхнути,
де плакали колись серця.

Але, неначе копита у коней,
піску, в мазуті, в кізяці,
були на стінах і святі ікони,
і біля криласу стовпці.

Лише єдиний до кінця зіпсутий
не був малюнок в церкві тій,
в якому довбня рвалася з мазути
в катівській жилавій руці.

А «Страсть Христова», цвяхи й терні чорні,
й гостряк холодного меча
навіки зникли в вічності просторій
від комсомольського квача.

ІІІ

І я з мистецтвом, бідний, кволий,
спинив на Заході свій рух,
але і тут знайшлися «комсомоли »
руїни обертати дух:

не встигну вулицю пройти велику,
де липи, ніби тіні з веж,
а вже тремчу від вуличного крику:
«Ну, що, поет? Ну, що, живеш? »

І ці слова, немов брудні патьоки
на стінах зганьблених церков,
в моїй душі чорніють страшно, доки не змиє їх у нервах кров.

Але до щастя на ясній роботі
я не веду снагу свою,
бо так від вулиць падаю в турботі,
аж плямою безбарвною стаю.

І знаю, що над формою такою,
немов малюнок без «страсті»,
звисати мусить смертною вагою
велика довбня у масті.

І хоч, уяво, ти міцніша сила
над все живе і молоде,
та вже душа моя складає крила
і довбні катової жде!

1953 р.