НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ 

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став, 
як антрацит видiнь i кремiнь крику, 
виблискує Люципера очима. 

П'янке бездоння лащиться до нiг. 

Криваво рветься з нього вороння 
майбутнього. Летить крилатолезо 
на вiття виголiле. Рине впрост 
на утлу синь, високогорлi сосни 
i на пропащу голову мою. 

Охриплi очi збiглися в одне — 
повторення оцього чорноставу, 
насилу вбгане в череп. 
Неприхищений, 
а чуєш, чуєш протяг у душi!