ГОБІТ, або Мандрівка За Імлисті Гори
 
Переклад з англійської Олександра Мокровольського
За виданням “Веселки”, Київ, 1985
 
 
Розділ перший
 
НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ
 
У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно 
дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній 
печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти — нічогісінько немає. Була то 
гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок.
 
До нори вели двері: круглі-круглісінькі, мов ілюмінатор на кораблі, ще й 
пофарбовані в зелений колір. Якраз посередині на тих дверях сяяла кругла ручка з 
жовтої міді. Відчинялися вони до передпокою, схожого на невеличкий — і дуже 
вигідний — тунель: ніякого тобі диму й чаду, кахляна підлога вистелена 
килимками, скрізь поліровані стільці, а в обшитих панелями стінах безліч 
кілочків для капелюхів та плащів — цей гобіт полюбляв вітати гостей. Тунелик 
звивався далі й далі, заглиблюючись, але не дуже, в гору, що її всі в окрузі 
називали просто Горою. В самому тунелику чи то передпокої теж були двері, чимало 
маленьких круглих дверей.
 
Спочатку, як увійти, вони траплялися лише з лівого боку, проте трохи далі гість 
бачив двері вже обабіч. Нашому гобітові не доводилося пихкати, чалапаючи сходами 
на другий поверх, бо все у нього: спальні, ванні кімнати, льохи, комірчини 
(безліч комірчин), гардероби (цілі кімнати призначалися під саму одежу), кухні, 
їдальні — було розташоване на одному поверсі, власне, при тому самому 
тунелику-передпокої. Найкращі кімнати були, звісно, ті, котрі з лівого боку (як 
увійдеш), адже тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, які 
дивилися на гобітів садочок та на луки, що потроху спускалися ген аж до самої 
річки.
 
Гобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. Злоткінси жили тут, 
під Горою, з давніх-давен, ніхто й не згадає відколи, і всі мали їх за вельми 
поважних людей — не тільки тому, що здебільшого вони були багаті, а й тому, що 
Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, 
чого б від них не сподівалися. Можна було наперед сказати, що відповість 
будь-який Злоткінс на те чи те запитання. А от ця повість — саме про те, як один 
із роду Злоткінсів зазнав пригоди і, собі на диво, почав робити й говорити 
зовсім несподівані речі. Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате 
здобув... ну, та ви побачите самі, здобув він що-небудь урешті чи ні.
 
Мати нашого гобіта... Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі гобіти? Ні? То 
я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не 
видно. Може, тієї дрібноти ще й лишилося трохи, але ж вони бояться потикатись на 
очі великому людові — так гобіти називають нас із вами. Гобіти менші на зріст за 
гномів, і в них не буває борід, а гноми, як відомо, всі бородані. А от за 
ліліпутів гобіти куди більші. Чарувати вони якщо й уміють, то небагато; відомі 
їм тільки найпростіші буденні чари, що допомагають, скажімо, тихо й швидко 
щезнути, коли ми, здоровезний недоладний народ, вискочимо, бува, звідкілясь, 
тупочучи й галасуючи, мов слони,— а чують вони той галас за добру милю.
 
Вони люблять, коли у них кругляться животики; в одязі віддають перевагу яскравим 
кольорам (здебільшого зеленому й жовтому); взуття не носять, бо мають природні 
товсті шкіряні підошви і брунатну, теплу й густу на ногах вовну, що кучерявиться 
так само, як і чубчик у них на голові; мають іще довгі, вправні брунатні пальці 
й добродушні обличчя. Сміються гобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли 
пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день — звісно, коли є 
чим. Ось тепер ви знаєте досить для початку. Так от, я кажу, мати цього гобіта — 
себто Більбо Злоткінса — була славетна Беладонна Тук, одна з трьох незрівнянних 
дочок старого Тука, який був за старшого в гобітів по той бік Водиці — річечки, 
що текла попід Горою. Подейкували, нібито давно колись хтось із Туків одружився 
був із феєю, а лихіші язики стверджували, що з відьмою. Чого тільки не наплещуть 
люди, але одне відомо напевне: таки прикинулося щось негобітівське до тих Туків, 
бо вряди-годи той чи той із їхнього роду зніметься, бувало, та й помандрує в 
чужі краї, пригод набереться. Тихенько щезне, а родина про те — нічичирк. Хай 
там що, а Туки, хоч і багатші, та не були такі поважані, як Злоткінси. Ні, з 
Беладонною Тук не трапилося жодної пригоди — принаймні після того, як вона стала 
пані Бунго Злоткінс. Бунго, батько Більбо, збудував для неї (за її гроші 
почасти) щонайрозкішнішу гобітів-ську нору — такої не знайти було ні під, ні за 
Горою, ні по той бік Водиці. В тій норі подружжя й дожило собі до самої смерті. 
І все ж Більбо, єдинчик Бела-доннин, дарма що й з лиця був гобіт як гобіт і 
поводився, мов точнісінька копія свого статечного та завжди вдоволеного батечка, 
мабуть-таки, перейняв щось чудне від туківської вдачі. Те “щось” ніби тільки 
чекало слушної нагоди, щоб вигулькнути назовні. Але нагода все десь барилася, 
поки Більбо Злоткінс ріс, а гобіти, до речі, доросліють десь років аж під 
п'ятдесят. Коли ж наш гобіт виріс, то вже ніхто не сумнівався, що він як жив 
безвиїзно в чудовій батьківській норі, так і вік свій там звікує.
 
Якось воно так склалося, що одного тихесенького ранку, давно-давно, ще коли на 
світі було менше гамору та більше зелені, а гобітівське плем'я було ще численне 
й багате, Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну 
люльку, що трохи не торкалася вовнистого, дбайливо розчесаного. волоссячка на 
пальцях ніг. Аж гульк — іде Гандальф. Гандальф! Аби ви почули бодай трохи з 
того, що я чув про Гандальфа,— а чув я лише малу дрібку всього, що про нього 
можна розповісти,— то ви б уже нашорошили вуха, чекаючи найнеймовірніших 
історій. Скрізь, хоч би де він проходив, дивовижні історії та пригоди так і 
пурхали йому з-під ніг. Багатенько літ минуло відтоді, як Гандальф був востаннє 
завітав до гобітівського краю під Горою. Власне, Гандальфа гобіти не бачили, 
відколи помер його приятель — старий Тук, і вже й не пам'ятали гаразд, який-то 
він з виду. Всі вони були тоді ще малі гобітенята, а він весь цей час мандрував 
у своїх справах по далеких краях, що за Горою та по той бік Водиці.
 
Того ранку Більбо побачив перед себе просто дідка та й годі: високий, 
гостроверхий синій капелюх, довгий сірий плащ, довга біла борода поверх 
сріблястого шарфа, величезні чорні черевики на ногах — одне слово, нічого 
незвичайного.
 
— Доброго ранку! — перший привітався Більбо, і він справді сказав те, що думав. 
Сонце сяяло, а трава так зеленіла!
 
Але Гандальф тільки зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів, що стриміли 
далі, ніж сягали криси його тінявого капелюха.
 
— Що ви цим хочете сказати? — запитав він нарешті.— Чи ви зичите мені доброго 
ранку, чи хочете сказати, що сьогодні добрий ранок,— байдуже, хочеться мені, щоб 
він був добрий, чи ні? Чи, може, що вам добре цього ранку? Чи що слід бути 
добрим у такий ранок?
 
— Усе це зразу,— відказав Більбо.— А ще такого прегарного ранку добре викурити 
люлечку надворі.
 
Як є у вас при собі люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем! Поспішати 
нікуди — у нас цілий день попереду!
 
І Більбо вмостився на стільчику під дверима, схрестив ноги та й пустив чудове 
сизе кільце диму, яке не розпалось, а піднялося високо в повітря і попливло за 
Гору.
 
— Дуже мило! — похвалив Гандальф.— Тільки ніколи мені сьогодні пускати димові 
кільця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти 
на таке охочого ой як нелегко.
 
— Ще б пак — у цих краях! Ми прості тихі люди, і нам ті пригоди зовсім ні до 
чого. Пригоди — це ж докука, турботи, дурний клопіт! На обід через них 
спізнюєшся! Не доберу, що в них взагалі дехто бачить хорошого! — гнівно вирік 
пан Злоткінс і, засунувши великого пальця за шлейку, пустив із рота ще більше 
димове кільце. Тоді видобув з кишені свою ранкову газету і почав читати, удаючи, 
ніби вже й не помічає дідка. Собі він зміркував, що той, мабуть, трохи не його 
поля ягода, а як так, то хай забирається геть. Але дідок і не думав нікуди 
рушати. Він сперся на свою патерицю і мовчки втупився у гобіта, поки тому аж 
моторошно стало. Більбо навіть трохи розсердився.
 
— Доброго ранку! — сказав він нарешті.— Не треба нам тут ніяких пригод, 
красненько дякую! Пошукайте собі охочих десь за Горою чи по той бік Водиці.
 
Цим він хотів сказати, що розмову закінчено.
 
— І для чого лишень не вживаєте ви оте “доброго ранку”! — здивувався Гандальф.— 
Тепер ви маєте на думці, що хочете позбутися мене і що добра не буде, поки я не 
піду звідси геть.
 
— Та що ви, що ви, добродію! Стривайте-но, я, здається, не знаю, як вас звати?
 
— Еге ж, еге ж, добродію! А як звати вас, я таки достеменно знаю, пане Більбо 
Злоткінс. І ви теж, безперечно, знаєте моє ім'я, тільки забули, що воно належить 
мені. Я Гандальф, а Гандальф — це я! Подумати лишень — дожився, що син Беладонни 
Тук відбрикується від мене “добрими ранками”, так наче я припхався до нього під 
вікно гудзики продавати!
 
— Гандальф! Гандальф! Чи це ж не той мандрівний чарівник, що подарував старому 
Тукові пару діамантових запонок, які самі застібались і не розстібалися, поки їм 
не накажеш? Той самий, що завжди розповідав такі чудові казки вечорами — все про 
драконів, та лихих гоблінів, та велетнів, та як визволяли принцес, та як 
несподівано таланило вдовиним синам — удовиченкам? Той самий, що робив такі 
навдивовижу гарні фейєрверки? Я їх пам'ятаю! Старий Тук щоліта влаштовував 
фейєрверки на Купала! Яка то була розкіш! Вони злітали вгору, мов величезні 
вогняні лілеї, чи ротики-собачки, чи золотий дощик, і так і висіли в сутіні 
цілий вечір!
 
(Ви, певне, помітили досі, що Більбо Злоткінс був не такий вже й прихильник 
прози, за якого себе мав, і що він кохався у квітах.)
 
— Матінко рідна! — не вгавав він.— Чи не той Гандальф, хто заморочив голови 
стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за 
божевільними пригодами? Спочатку вони лазили по деревах, а кінчали тим, що 
“зайцями” забиралися на кораблі, які пливли на край світу! Слово честі, життя 
тоді було таке ціка... себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче 
побаламутили. Даруйте, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.
 
— А при чім же мені ще бути? — здивувався чарівник.— Та все одно мені втішно 
чути, що ви хоч щось пам'ятаєте про мене. Принаймні ви ласкаво пригадали мої 
фейєрверки, а це вже дає якусь надію. Отож заради вашого дідуся Тука та заради 
бідолашки Беладонни я подарую вам те, чого ви просили.
 
— Прошу пробачення, я нічого не просив!
 
— Е ні, просили. Аж двічі. Пробачте. І дарую обіцяне. Так, справді, я не 
поскуплюся: пошлю вас по ту саму пригоду. Мені забавка, вам користь, а то, чого 
доброго, й зиск,— якщо, звісно, ви ту пригоду переживете.
 
— Даруйте! Не хочу я ніяких пригод, красненько дякую. Може, іншим разом? Бувайте 
здорові! Але заходьте на чай — коли завгодно! Чом би й не завтра? Зайдіть 
завтра! До побачення!
 
З цими словами гобіт крутнувся і, шаснувши у свої круглі двері, зачинив їх так 
швидко, як лише смів, щоб не видатися нечемним. Бо хтозна, чого можна 
сподіватися від чарівника.
 
— І навіщо я запросив його на чай? — картав він сам себе, прямуючи до найближчої 
своєї комірчини. Хоч Більбо й поснідав недавно, але думав, що два-три коржики та 
ковток чогось добренького допоможуть йому заспокоїтись після переляку.
 
А Гандальф тим часом стояв під дверима і тихо сміявся. Коли ж насміявся досхочу, 
то підступив ближче до дверей і гостряком патериці нашкрябав якийсь чудний знак 
на гобітових прегарних зелених дверях. І подався геть, а Більбо в цю хвилю саме 
доїдав коржика, і йому вже здавалося, ніби він щасливо відкараскався від усіх 
пригод на світі.
 
Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Пам'ять у нього була не дуже 
тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ. Було б йому й занотувати 
десь так: “Гандальф — чай у середу”. Проте напередодні, у вівторок, він був 
зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотовувати, щоб не забувати.
 
Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на 
вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на 
вогонь, а на столі з'явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді 
кинувся до дверей.
 
Він хотів сказати: “Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!” — та побачив, 
що то зовсім не Гандальф. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою 
за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під темно-зеленого 
каптура. Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на 
нього чекали.
 
Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низько 
вклонився:
 
— Двалін до ваших послуг!
 
— Більбо Злоткінс — до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, щоб 
допитуватися. Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав: — Я саме збирався 
чаювати — прошу, ходімо почаюємо разом.
 
Запросини ці були, може, трохи стримані, зате щирі. Та й що було робити, коли 
прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова, ні півслова, 
почепив свої лахи у тебе в передпокої?
 
Вони не засиділися за столом — ну взяли ще тільки по третьому коржику,— коли це 
знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник.
 
— Даруйте! — вибачився гобіт і поспішив до дверей.
 
“Нарешті ви прийшли!” — ось що хотів він сказати Гандальфові цього разу. Але то 
був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий-старезний гном із 
білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові; цей теж, ледь відчинилися 
двері, ускочив досередини — от ніби його запрошували.
 
— Бачу, вони вже почали прибувати,— мовив гість, угледівши Двалінів зелений 
каптур на кілочку. Почепивши поруч свого каптура, він приклав руку до грудей: — 
Балін до ваших послуг!
 
— Красненько дякую! — роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо. Не це 
годилося б сказати, але оте “вони почали прибувати” надто вже його збило з 
пантелику. Він любив вітати гостей, тільки волів знати того, хто до нього 
прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобітові блиснула жахлива думка: 
а що, як не стане коржиків? Чим він тоді пригощатиме гостей? Хоч і впали вони 
йому як сніг на голову, та Більбо знав свій обов'язок і не хотів осоромитися.
 
— То заходьте, випийте чайку! — хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з 
себе.
 
— Трохи пива було б мені більше до душі, якщо вам це все одно, пане господарю,— 
сказав Балін з білою бородою.— Але я не проти якихось там коржиків — з кмином 
абощо,— коли у вас воно знайдеться.
 
— У мене такого добра повно! — сам собі дивуючись, похвалився Більбо і, знову 
сам собі дивуючись, шаснув до льоху — наточити пива у чималий кухоль,— а тоді до 
комірчини — по два чудові круглі коржі з кмином, які він спік після обіду, щоб 
мати що перехопити по вечері.
 
Коли Більбо вернувся до столу, Балін і Двалін гомоніли, мов давні друзі 
(насправді вони були рідні брати). Ледве встиг він поставити перед гостями пиво 
та коржі, як знову задзеленчав дзвоник, а тоді й ще раз.
 
“Цього разу вже напевне Гандальф”,— подумав гобіт, засапано біжучи коридором. 
Але знову помилився. Перед ним стояли ще два гноми, обидва з синіми каптурами, 
срібними поясами і жовтими бородами, і кожен мав мішок з інструментом і лопату. 
Двері ще тільки прочинились, а вони вже повскакували досередини — Більбо наче й 
не здивувався цього разу.
 
— Чим я можу бути вам корисним, мої гномики? — запитав він.
 
— Кілі до ваших послуг! — мовив один.
 
— І Філі! — додав другий. І обидва, поскидавши свої сині каптури, схилилися в 
поклоні.
 
— До послуг ваших і вашої рідні! — відказав Більбо, пригадавши нарешті свої 
добрі манери.
 
— Бачу, Двалін і Балін уже тут,— зауважив Кілі.— Нумо всі до гурту!
 
“Гурту! — подумки повторив Злоткінс.— Не подобається мені, як це звучить. Таки 
треба присісти на хвильку — обдумати все це та випити чогось добренького”. Він 
тільки встиг сьорбнути в куточку — поки четверо гномів, посідавши кругом столу, 
вели мову про копальні, та про золото, та про клопоти з гоблінами, та про 
спустошливі нальоти драконів, та про безліч інших речей, яких він не тямив і 
тямити не хотів, бо все воно бриніло надто по-пригодницькому — коли це — 
дзень-дзелень-дзелелень! — зайшовся його дзвоник, от ніби яке зухвале 
хлопчисько-гобітисько силкувалося відірвати дзвоникову ручку.
 
— Хтось на порозі! — сказав він, кліпаючи очима.
 
— І не один “хтось”, а, мабуть, четверо “хто-сів” — як судити по звуку,— 
виправив Філі.— До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами.
 
Бідолашний малий гобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й 
чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися, і чи залишаться всі вони на 
вечерю. Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи, і мусив гобіт 
стрімголов бігти до дверей. А там було навіть не четверо — цілих п'ятеро! П'ятий 
надбіг, поки Більбо роздумував у передпокої. Ледве повернув ручку, а прибульці 
вже й у приміщенні, кланяються одне за одним і приказують своє “до ваших 
послуг”. Звали їх Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два ясно-червоні, 
сірий, коричневий та білий каптури вже висіли на кілочках, а гноми, заклавши 
свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці. Це вже був 
майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру [Ель, портер — різновиди пива.], хто 
кави, але всі хотіли коржиків,— тож гобітові довелося трохи попобігати.
 
Він поставив на вогонь чималого кавника; коржі з кмином уже щезли, а гноми саме 
заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері. Не 
дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! — у гобітові чудові зелені двері. Хтось 
гатив палицею!
 
Більбо помчав звивистим передпокоєм — вельми сердитий і взагалі ошелешений та 
сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, 
і всі прибулі “малою купою” попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними 
був уже Гандальф — чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки 
вколупнув прегарні гобітові двері й, до речі, збив тим ударом таємний знак, 
якого надряпав там напередодні вранці.
 
— Обережніш! Обережніш! — мовив він.— Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш 
друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з пугача палиш!..
 
Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо Торіна!
 
— До ваших послуг! — мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись 
рядочком. Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один — 
блакитний з довгою срібною китицею. Останній каптур належав Торінові — страшенно 
поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит. 
Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на 
гобітовій маті, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур. Тим паче, що 
Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. А був Торін таки вельми пихатий — він 
нічого не сказав про “послуги”; зате бідолашний Злоткінс перепрошував його 
стільки разів, що нарешті він буркнув “та дарма” і перестав супитись.
 
— Оце вже ми і всі! — мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять 
каптурів — щонайкращих відстібних святкових каптурів — і свого власного 
капелюха.— Веселеньке збіговисько! Сподіваюся, для припізнілих гостей знайдеться 
ще щось попоїсти й випити? Що це? Чай? Ні, дякую! Собі я попрошу трохи червоного 
вина.
 
— І мені,— докинув Торін.
 
— І ще малинового варення та яблучного пирога,— додав Біфур.
 
— І ще мигдалевого пирога й сиру,— попросив Бофур.
 
— І ще пирога з свининою та салату,— замовив Бомбур.
 
— І ще коржиків... ще елю... ще кави! — загукала решта гномів із світлиці.
 
— І ще засмаж кілька яєць, будь ласкав! — гукнув Гандальф навздогін гобітові, що 
потюпав до своїх комірчин.— Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів!
 
“Здається, він знає, що лежить у моїй коморі, незгірш від мене самого!” — 
подумав геть розгублений Злоткінс. Він почав уже питати себе, чи не закралася 
щонайрознещасніша з пригод у самісіньку його оселю. Поки подіставав усі пляшки, 
страви, ножі, виделки, склянки, тарілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав 
усе це на великі таці, наш гобіт добряче впрів, і розпашівся, і насердився.
 
— А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! — лайнувся він уголос.— Чом би не 
прийти та не підсобити мені?
 
Гульк! — і вже стали перед кухонними дверима Балін і Двалін, а за ними Філі та 
Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два 
столики до світлиці та повиставляли, порозкладали все для бенкету.
 
Гандальф сидів на чільному місці, а навколо нього — тринадцять гномів; Більбо 
примостився на стільчику біля каміна, гризучи сухарика (йому геть пропав апетит) 
і силкуючись триматися так, ніби все-все було як завжди, а пригодою і не пахло. 
Гноми собі їли та й їли, гомоніли та гомоніли, а час помалу спливав. Нарешті 
гості повідсувалися на своїх стільцях від столу, і Більбо намірився поприбирати 
тарілки й склянки.
 
— Гадаю, ви всі залишитеся повечеряти? — спитав він якнайчемнішим, ненав'язливим 
тоном.
 
— Авжеж! — запевнив Торін.— І ще побудемо. Ми засидимося допізна, поки 
обговоримо всі справи. Але спочатку — трохи музики. Ану прибрати зі столу!
 
І дванадцять гномів — тільки без Торіна, він був надто статечний і провадив 
розмову з Гандальфом,— скочили на ноги й поскладали весь посуд високими 
стосиками. Тоді, не чекаючи, поки дадуть таці, рушили до кухні, тримаючи на 
одній руці стосики тарілок ще й поставивши пляшку зверху, а гобіт біг за ними й 
просив, мало не пищав з переляку:
 
— Будь ласка, обережно! — та: — Будь ласка, не клопочіться! Я сам упораюсь... 
Але гноми тільки завели пісні:
 
 
 
 
Бий склянки і тарілки!
 
Гни виделки і ножі!
 
Більбо це не до душі —
 
То трощи йому й пляшки!
 
 
Скатерки усі поріж!
 
Молоко порозливай!
 
Все вином кропи сміліш!
 
Кісточки порозкидай!
 
 
Поскидай в казан горшки,
 
Довбнею усі вмасти,
 
А як цілий де лишивсь —
 
По долівці попусти!
 
 
Більбо це не до душі!
 
Ой, склянки, пляшки, ножі!
 
 
 
 
Ну, звісно, нічого такого жахливого вони не скоїли; вмить весь посуд був вимитий 
і поставлений на місця, а гобіт усе крутився й крутився посеред кухні, 
намагаючись устежити за гномами. Потім усі вернулися до світлиці, де Торін уже 
курив люльку, поклавши ноги на гратки каміна. Він пускав величезні кільця диму, 
і, куди велів, туди вони й пливли: вгору димарем, чи за годинник на поличці 
каміна, чи під стіл, чи колами попід стелею; та куди б не пливли Торінові 
кільця, їм не втекти було від Гандальфових. Пух! — і менше кільце, пущене з 
куценької череп'яної люльки Гандальфа, проходило крізь кожне Торінове кільце. 
Тоді Гандальфове кільце зеленіло з утіхи і верталось до чарівника, зависаючи в 
нього над головою. Вже тих димових кілець він зібрав коло себе цілу хмару і мав 
тепер вигляд справжнісінького чаклуна. Більбо закляк, спостерігаючи,— він-бо так 
любив пускати кільця диму,— а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався 
тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору.
 
— А тепер — музики! — розпорядився Торін.— Принесіть інструменти!
 
Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі 
видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; 
Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку 
разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” 
— “То внесіть і мою!” — попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями
 
завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була 
чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика — така 
несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під 
дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під 
Горою.
 
У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум'я в 
каміні замиготіло — був квітень,— а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди 
коливалася на стіні.
 
Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, 
не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, 
гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх 
домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати 
піснею:
 
 
 
 
Далеко, за Імлисті гори,
 
Де наші предковічні створи,
 
Рушати нам, гей, ковалям,
 
Шукати золота комори.
 
 
Здавен закляття знали гноми,
 
Як били молоти без втоми
 
У глибині, у темнині,
 
Де підземельні снять хороми.
 
 
Для ельфа й короля людського
 
Кували золота премного,
 
Ловили світ у самоцвіт —
 
Окрасу для меча й чертога.
 
 
В намиста сріберні низали
 
Квітучі зорі, ще й чіпляли
 
Вогонь дракона на корону,
 
У вічка сонце й місяць бгали.
 
 
Далеко, за Імлисті гори,
 
Де наші предковічні створи,
 
Рушати нам, гей, ковалям,—
 
Згадаймо золоті комори.
 
 
Різьбили арфи, чаші гарні,
 
Де не сягали каменярні
 
 
Людські,— жили, пісні вели,
 
Що й ельфи чуть їх незугарні.
 
 
Якось-то застогнали сосни,
 
Вітри завили стоголосні,
 
Вогонь ярів, живе все їв,
 
Дерева стали вогненосні.
 
 
Забили дзвони враз на сполох,
 
Як стій поблідли люди в долах;
 
Драконів сквар, гірш за пожар,
 
Доми пожер, пустив їх голих.
 
 
Гора та наша закурілась —
 
То гномам доля злая стрілась;
 
Вони втекли в ту мить, коли
 
Над ними стеля обвалилась.
 
 
Далеко, ген за гори млисті,
 
В оселі тьмаві, кам'янисті
 
Рушати нам, гей, ковалям,
 
По арфи наші пломенисті!
 
 
 
 
Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, 
зроблених руками, вмінням і чарами,— любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих 
сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому 
помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і 
сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у 
вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють 
діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я 
(хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони 
сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був 
уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.
 
Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як 
хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити 
звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи 
припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.
 
— Куди це ви? — спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний 
гобітів намір.
 
— Може, засвітити світло? — запропонував, мовби виправдовуючись, Більбо.
 
— Нам подобається темрява,— водно заявили гноми.— Темрява — для темних справ! До 
світанку у нас ще багато часу.
 
— Авжеж! — погодився Більбо й сів. Та спрожогу не потрапив на стілець, а на 
гратки каміна й наробив брязкоту, зваливши совок і кочергу.
 
— Тихо! — звелів Гандальф.— Хай Торін скаже слово.
 
І Торін розпочав.
 
— Гандальфе, гноми і пане Злоткінс! Ми зібралися в домі нашого друга і 
співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобіта — хай ніколи не 
повипадає вовна на пальцях його ніг! Хай благословенне буде вино його й пиво!..
 
Тут Торін зупинився — звести дух і дати гобітові вставити чемне слово. Та 
ватажок гномів тільки даремно витрачав похвали на бідолашного Більбо, який 
ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали 
“дерзновенним” і, що найгірше, “співучасником змови”, та не спромігся вичавити з 
себе жодного звука, такий був спантеличений.
 
Тож Торін повів далі:
 
— Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи. 
Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку — мандрівку, з якої, може, 
дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, 
винахідливого чарівника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, відома 
всім нам. Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двох молодших гномів 
(думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі) точний стан речей, як він є на 
даний момент, може потребувати короткого пояснення...
 
Такий був Торінів стиль. Торін був поважний гном. Якби йому дозволили, він би 
розводився, поки стало б йому духу, не повідомивши нічого такого, чого б не 
знали присутні. Та його нечемно урвали. Цього бідолаха Більбо не міг стерпіти. 
При словах “ніхто не повернеться” він відчув, як горлом йому почав підійматися 
зойк, і дуже скоро той зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що виходить 
із тунелю. Всі гноми посхоплювалися зі своїх місць, перекинувши стола. Гандальф 
викресав сине світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому фейєрверку 
всі побачили бідолашного малого гобіта, що трусився навколішках на маті біля 
каміна, мов танучий холодець. Тоді він простягся на підлозі, вигукуючи знову й 
знову: “Блискавка вдарила! Блискавка вдарила!” — і довгенько від нього більш 
нічого не могли добитися. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до 
вітальні, поклавши на диван і поставивши питво поруч, а самі повернулися до 
своїх “темних справ”.
 
— Вразливий чоловічок,— мовив Гандальф, коли всі повмощувалися знову.— Бувають у 
нього кумедні чудернацькі напади, проте він — один з найкращих, еге ж, один з 
найкращих, а що вже лютий — мов роздраконений дракон!
 
Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумієте, що то було 
просто поетичне перебільшення, до кого б із гобітів його не прикласти — хоч би й 
до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик був такий велетень (як на 
гобіта), що міг їхати верхи на коні. В Битві на зелених полях Рикобик як налетів 
на лави гоблінів із гори Грам та києм так і збив голову королю гоблінському 
Гольфімбулу. Голова Гольфімбулова пролетіла в повітрі метрів сто і потрапила в 
кролячу нору, і в такий-от спосіб одним нападом була виграна битва і винайдена 
гра в гольф.
 
Тим часом, однак, Рикобиків тендітніший нащадок приходив до тями у вітальні. 
Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей 
світлиці. І ось що він почув.
 
— Пхе! — сказав чи, скоріше”, пирхнув Глоїн.— І ви гадаєте, він упорається? 
Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такого зойку в 
тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим 
погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал! 
Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, 
що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той 
малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на 
бакалійника, ніж на Викрадача!
 
Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. Туківська половина 
перемогла в ньому. Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби 
тільки його мали за лютого. Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за 
тим, що він вчинив тепер, і він казав сам собі: “Більбо, ти пошився в дурні: 
ввійшов тоді — із головою вліз у халепу”.
 
— Даруйте,— заявив він,— що я підслухав вашу мову. Не осмілюся стверджувати, 
ніби я втямив, про що ви говорите чи чому натякаєте на Викрадачів, та не 
помилюся, коли скажу, що ви маєте мене за нікчему. (Отакі звороти — це було те, 
що він називав “захищати свою гідність”.) Я вам доведу! Що ж до знаків на дверях 
(я пофарбував їх тиждень тому), то ніяких знаків там немає, і я певен, що ви 
справді втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив на 
порозі ваші кумедні обличчя,— та вважайте, що це той дім, якого вам треба. 
Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть 
доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими 
чудовиськами-перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись 
пра-пра-пра-прадядька, Рикобика-Тука, то він...
 
— Так, так, але то було давно,— заперечив Глоїн.— А я говорю про вас. І запевняю 
вас: на ваших дверях таки є знак — звичайний знак у цьому ремеслі, чи принаймні 
колись він був звичайним. “Викрадач шукає доброї роботи, купи тривог і 
пристойної винагороди” — ось як тлумачиться цей знак. Можете, як хочете, казати 
“Досвідчений Мисливець за скарбами”, замість Викрадач. Дехто з них називав себе 
так. Та для нас це все байдуже. Гандальф сказав нам, що в цих краях є чоловік 
цього фаху, якому негайно потрібна така Робота, і що він домовився про зустріч 
тут у середу, в час чаювання.
 
— Звісно, знак є,— ствердив Гандальф.— Я сам накреслив його на дверях. Ви 
просили мене знайти чотирнадцятого для цієї подорожі, і я вибрав пана Злоткінса. 
Хай-но хто з вас посміє сказати, що я вибрав не того чоловіка чи не той дім,— 
тоді можете зупинитися на числі 13 і зазнати якого хочете лиха чи вернутися 
назад — добувати вугілля.
 
І чарівник так зиркнув на Глоїна, аж той втиснувся у своє крісло, а коли Більбо 
розтулив рота щось запитати, обернувся і так насупився на нього, так наставив 
свої кущуваті брови, що гобіт стулив рота, клацнувши зубами.
 
— Отак і треба,— мовив Гандальф.— Припинімо суперечки. Я вибрав пана Злоткінса, 
і це має задовольняти всіх вас. Коли я кажу, що він Викрадач, то Викрадач він і 
є чи ним стане, як приспіє час. У ньому таїться куди більше, ніж ви можете 
здогадуватися, і набагато більше, ніж він сам про себе знає. Може, ви всі ще 
доживете до того, що дякуватимете мені. А тепер, Більбо, мій хлопче, принеси-но 
лампу, та пролиймо трохи світла на ось це!
 
При світлі великої лампи з червоним дашком він розгорнув на столі карту — не 
карту, а швидше шмат пергаменту.
 
— Зробив її твій, Торіне, прадід,— сказав чарівник у відповідь на схвильовані 
запитання гномів.— Це план Самітної гори.
 
— Навряд чи ця штука нам дуже допоможе,— розчаровано протяг Торін, кинувши 
погляд на карту.— Я досить добре пам'ятаю нашу гору і землі навколо неї. І я 
знаю, де Чорний ліс, де Сухе пустище, на якому виводяться дракони.
 
— На горі намальований червоний дракон,— докинув Балін,— але ми й без цього 
легко його знайдемо, якщо взагалі дістанемося туди.
 
— Тут є одна річ, якої ви не помітили,— зауважив чарівник.— Це — таємний вхід. 
Бачите оту руну [Руни — літери давньогерманського письма.] на західному схилі й 
руку, що показує на неї від інших рун? Так позначено прихований прохід до нижніх 
зал.
 
— Може, той вхід і був колись таємним,— міркував далі Торін,— але звідки нам 
знати, чи й досі він лишається таємним? Старий Смауг прожив там досить довго, 
щоб вивідати геть усе, що можна знати про ті печери.
 
— Хоч би й знав, то вже давно-давно мав би забути, як користуватися тим входом.
 
— Чому ж?
 
— Бо вхід надто малий. П'ять футів [Фут — міра довжини; дорівнює 30,48 см.] 
заввишки і “троє можуть увійти попліч”, як кажуть руни, але Смауг не проліз би в 
таку дірку навіть замолоду — а де вже йому тепер, пожерши стільки дівчат з 
долини.
 
— Як на мене, то це здоровенна нора! — писнув Більбо, що не знав нічого про 
драконів, а все про гобітівські нори. Він знову зацікавився і захвилювався, аж 
забув, що треба тримати язика за зубами. Він любив карти, і в передпокої у нього 
висіла велика Карта навколишньої місцевості з усіма його улюбленими стежками, 
позначеними червоним чорнилом.
 
— Як можна таємницю таких великих дверей вберегти від усіх сторонніх, не кажучи 
вже про дракона? — спитав він. Золотко Злоткінс був усього лиш малим гобітом — 
не забуваймо про це.
 
— Багатьма способами,— відказав Гандальф.— Але яким саме способом засекречено ці 
двері, ми не можемо знати, поки не прийдемо та не глянемо. З написаного на карті 
я припускаю, що там є замкнені двері, замасковані під схил Гори. Це у гномів 
звичайний спосіб маскувати двері — чи не так?
 
— Саме так,— підтвердив Торін.
 
— А ще,— вів далі Гандальф,— я забув згадати, що до карти додається ключ — 
малесенький і цікавий ключик. Ось він! — І чарівник вручив Торінові довгий 
срібний ключ із хитромудрими виямками.— Збережіть його!
 
 
— Та вже збережу,— запевнив його Торін, чіпляючи ключ до гарного ланцюжка, що 
звисав з шиї і ховався під курткою.— Тепер, я бачу, у нас більше надій на успіх. 
Ця новина міняє все на краще. Досі ми не уявляли як слід, що маємо робити. 
Думали йти на схід, якомога тихіше та обачніше, аж до Довгого озера. А далі 
почався б клопіт...
 
— Набагато раніше він почався б, той клопіт, коли я знаю хоч щось про дороги на 
схід,— перепинив його Гандальф.
 
— Звідти ми могли б піднятися вгору по річці Бистрій,— вів далі Торін, не 
звернувши уваги на Гандальфові слова,— аж до руїн Долу, стародавнього міста в 
тамтешній долині, під Самітною горою. Але всім нам осоружна була сама думка про 
те, щоб увіходити в передню браму. Саме з цієї брами, долаючи великий бескид на 
східному схилі гори, витікає річка, і з цієї самої брами вилітає дракон — 
занадто часто вилітає, коли не змінилися його звички.
 
— В передню браму вам не ввійти,— підтвердив Гандальф,— принаймні без могутнього 
воїна чи навіть героя. Я пробував знайти когось такого, але воїни б'ються з 
воїнами в далеких краях, а героїв у цій окрузі мало чи й просто немає. Мечі в 
цих землях здебільшого тупі, сокирами тут тільки дрова рубають, а на щитах 
колисають немовлят чи накривають ними казани. Ось чому я зупинився на викраденні 
— надто коли згадав, що є ще бічні двері. З нами тут Більбо Злоткінс, цей 
Викрадач, вибраний і обраний з-поміж багатьох. Тож нумо далі та складімо якийсь 
план.
 
— Що ж, дуже добре,— погодився Торін.— То, може, досвідчений Викрадач висловить 
якісь думки чи пропозиції?
 
І ватажок гномів обернувся з глузливою чемністю до Більбо. 
 
— Спочатку я хотів би трохи більше довідатися про все це,— сказав гобіт, 
почуваючись геть збентеженим і трошки наляканим у душі, але все ще по-туківськи 
сповнений рішучості вести гру далі.— Себто про золото й того дракона та як те 
золото туди потрапило і чиє воно і все таке.
 
— Матінко! — вигукнув Торін.— Та чи ти не бачиш карти перед собою? Чи не чув 
нашої пісні? І чи не про все це ми тут говорили стільки часу?
 
— Однаково я хотів би, щоб усе було мені ясне й зрозуміле,— затявся Злоткінс, 
прибравши діловитого вигляду (до якого вдавався тоді, коли хтось хотів видурити 
в нього гроші) й з усієї сили показуючи себе мудрим, розсудливим фахівцем, 
гідним Гандальфової рекомендації.— А ще я хотів би знати, який буде ризик, які 
дорожні витрати, скільки це забере часу, яка буде винагорода і таке інше.— Його 
слова означали: “Що я матиму з цього? І чи вернуся живий?”
 
— Ну, то гаразд,— піддався Торін.— Давно-давно, ще за часів мого діда, вороги 
потіснили один гном'ячий рід з далекої півночі. Тож ті гноми й прийшли з усіма 
своїми статками та знаряддям до цієї гори, що на карті. Вони вгризлися, 
закопалися в гору, поробили тунелі, великі зали та чималі майстерні, а ще ж, так 
я думаю, знайшли там багато золота й розсипища самоцвітів. Так чи так, а вони 
неймовірно розбагатіли, і мій дід був королем Самітної гори, і до нього з вельми 
великою шаною ставилися смертні люди, що жили далі на південь і поступово 
розселялися вгору по річці Бистрій, дійшовши аж до долини, над якою височіє 
гора. В ті дні вони збудували там веселе місто Діл. Їхні королі завше посилали 
по наших ковалів і навіть найнезугарніших винагороджували якнайщедріше. Батьки 
просили нас узяти в науку їхніх синів і добре нам платили, особливо харчами, 
вирощуванням чи пошуками яких ми зроду не клопоталися. Загалом для нас то були 
добрі часи, і найубогіші з нас мали неабиякі гроші, а ще — досить дозвілля, щоб 
заради втіхи виробляти прегарні речі, не кажучи вже про найдивовижніші чарівні 
іграшки, рівних яким не знайти в теперішньому світі. Тож палати мого діда стали 
повні чудових
 
самоцвітів, різьблень і чаш, а в крамницях Долу було на що подивитися.
 
Безперечно, саме це й привабило дракона. Адже дракони, всяк знає, крадуть, де 
тільки спопадуть, золото й коштовності в людей, ельфів і гномів і стережуть 
награбоване, поки й життя їхнього (тобто, вважайте, вічно, якщо їх не вб'ють), а 
не споживуть із того й мідної каблучки. Насправді вони не дуже відрізняють 
майстерний виріб від поганого, хоч завжди знають, де що й почім. Зробити задля 
самих себе хоч що-небудь вони не здатні — навіть закріпити розхитану бляшку на 
своєму панцері. В ті часи на півночі було повно драконів, і золото, мабуть, 
ставало там рідкістю; адже гноми або тікали на південь, або гинули, й усе 
більшала загальна пустка та руїна, яку з собою приносять дракони. Був серед них 
один особливо жадібний, дужий і лихий змій на ім'я Смауг. Одного дня він знявся 
в повітря й полетів на південь. Спочатку ми почули такий шум, ніби з півночі 
мчав ураган; знявся вітер, і сосни на горі заскрипіли, застогнали. Трапилося 
так, що дехто з гномів був саме в долині,— серед них, на щастя, був і я — 
хвацький, сміливий в ті дні хлопець, що все блукав довкола, і це й врятувало 
мені життя в ту годину... Отож із чималої відстані ми бачили, як дракон сів на 
нашу гору, вивергаючи полум'я. Потім він почав спускатися по схилах, і, коли 
досяг лісу, всі дерева спалахнули. На той час уже калатали всі дзвони в Долі, 
там озброювались воїни. Гноми висипали зі своєї великої брами, але там уже чекав 
на них дракон. Через той вихід живим не вийшов ніхто. Річка випарувалась, і 
густий туман упав на Діл; у тому тумані заскочив їх дракон і понищив більшість 
воїнів,— звичайна сумна історія, яких було так багато в ту пору. Тоді він 
вернувся до гори, заліз у передню браму і винюшив усі зали, галереї, тунелі, 
коридори, комори, покої та переходи. Після цього всередині гори не лишилося 
жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як 
ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і 
спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою 
і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з'їжу, аж 
поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там 
діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж 
на дальньому краї Довгого озера.
 
Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, 
проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із 
обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало. 
Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за 
зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися 
геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою 
роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до 
видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І 
навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,— Торін 
погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,— ми досі прагнемо повернути скарб і, 
можливо, помститися проклятому Смаугу.
 
Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я 
розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони 
двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею 
Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.
 
— Я не “заволодів” нею,— мені її дали,— пояснив чарівник.— Ти ж пам'ятаєш, діда 
твого вбив у копальнях Морії гоблін...
 
— Так, будь він проклятий,— поквапливо вставив Торін.
 
— А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було 
сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив...
 
— Правда, правда,— підтвердив Торін.
 
— Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний 
для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, 
зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей 
папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав,— отож, думаю, в 
цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта,— мовив Гандальф, 
вручаючи карту гномові.
 
— Я не розумію,— сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого 
не пояснювало.
 
— Твій дід,— повільно й сердито заговорив чарівник,— вирушаючи до копалень 
Морії, віддав карту на збереження своєму синові. Після загибелі твого діда той 
вирушив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших 
пригод, та тільки він і близько не дістався до гори. Не знаю, як він попався 
в'язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.
 
— А що ви там робили? — запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли.
 
— Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивідував, що й до чого. Препаскудна, 
небезпечна то була справа! Навіть я, Гандальф, ледве звідти вирвався. Хотів я 
врятувати твого батька, та було запізно. Він був без тями і забалакувався, 
забувши майже все, крім карти й ключа.
 
— Ми давно відплатили гоблінам Морії,— сказав Торін,— а тепер слід подумати про 
Некромансера.
 
— Пусте! Ця справа понад сили всіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з 
усіх чотирьох сторін світу. Єдине, чого бажав для тебе твій батько,— це щоб ти 
прочитав карту і скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом і горою — цього 
для вас більш ніж досить.
 
— Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більбо.
 
— Слухайте — що? — запитали всі, обернувшись раптом до нього, а гобіт так 
збентежився, що відповів:
 
— Слухайте, що я маю сказати!
 
— Що ж саме? — спитали. 
 
— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися. 
Зрештою, є ті бічні двері, й драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите 
на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для 
однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що 
ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам 
вирушати, я приготую для вас добрий сніданок.
 
— Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати,— виправив Торін.— Чи ви не 
Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб 
пройти в двері? Але щодо сну й сніданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, 
то люблю з'їсти шестеро яєць із шинкою — смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки 
були цілі!
 
Після того, як решта позамовляла свої сніданки (без ніякого там “будь ласка” чи 
“прошу”, що прикро вразило Більбо), усі повставали з-за столу. Гобітові довелося 
шукати, де б їх усіх обложити; він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх 
вільних кімнатах. Поки-то всі обляглися, і гобіт, дуже стомлений і не зовсім 
щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко. Тільки одне він знав напевне: не буде він 
уставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки. Туківський 
настрій десь розвіювався, і Більбо вже й не був такий певний, що вранці вирушить 
у якусь там подорож.
 
У ліжку він ще почув, як Торін наспівує собі в суміжній, найкращій спальні:
 
 
Далеко, за Імлисті гори,
 
Де наші предковічні створи,
 
Рушати нам, гей, ковалям,—
 
Згадаймо золоті комори!
 
 
Під цю мелодію Більбо й заснув, і через це йому снилися дуже незатишні сни. Коли 
він прокинувся, був пізній ранок.
 
 
 
 
 
 
Розділ другий
 
СМАЖЕНА БАРАНИНА
 
Більбо вискочив з ліжка й, надягнувши халат, поспішив до їдальні. Нікого там він 
не застав, лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. В кімнаті панувало 
страшенне безладдя, а в кухні височіли гори немитого посуду. Здавалося, 
використано було чи не кожен його горщик і сковорідку. На Злоткінса чекало таке 
грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч, мусив повірити, що вчорашні гості не 
наснилися йому (а так хотілося в це повірити). А втім, він відчув полегкість, 
подумавши, що гноми вирушили без нього, навіть не розбудили,— але ж, з другого 
боку, навіть спасибі не сказали. І все-таки трішки-трішки він був розчарований. 
Аж здивувався, що розчарувався.
 
— Не будь дурнем, Більбо Злоткінсе! — сказав він сам собі.— У твоєму віці та ще 
думати про драконів і всяку таку чужоземну нісенітницю!
 
Отож він надягнув фартуха, запалив вогонь, скип'ятив води й помив увесь посуд. 
Тоді гарненько в кухні поснідав, а потім заходився прибирати в їдальні. Сонце 
вже пригрівало, в розчинені вхідні двері залітав теплий весняний вітрець. Більбо 
голосно засвистав, помалу забуваючи про вчорашню ніч. Він якраз сідав за 
невеличкий підобідок у їдальні при розчиненому вікні, коли до нього увійшов 
Гандальф.
 
— Добродію,— заговорив він,— коли ж ви збираєтеся з'явитись? Хтось обіцяв 
“раненько встати” — і підобідує, чи як ви там це називаєте, о десятій тридцять! 
Вони лишили вам записку, бо не могли чекати.
 
— Яку записку? — перепитав спантеличений Злоткінс.
 
— О небо! — вигукнув Гандальф.— Сьогодні ви сам не свій — не витерли пил на 
поличці каміна!
 
— До чого тут пил на поличці? Я мав досить клопоту, миючи посуд після 
чотирнадцятьох!
 
— Якби ви витерли пил на поличці каміна, ви б знайшли оце під годинником,— 
сказав Гандальф, подаючи Більбо записку (писану, звісно ж, на його папері для 
нотаток).
 
Ось що він прочитав:
 
“Торін і компанія вітають Викрадача Більбо! Наша найщиріша подяка вам за 
гостинність, а ще — вдячна згода на запропоновану вами фахову допомогу. Умови: 
оплата по доставці товару, в розмірі до чотирнадцятої частини, але не більше, 
всього сподіваного прибутку; дорожні витрати гарантовані за будь-яких умов; 
витрати на похорон оплачуються нами або нашими представниками, якщо так 
складуться обставини і неможливо буде інакше залагодити справу.
 
Вважаючи за непотрібне уривати ваш шанований спочинок, ми вирушили перші, щоб 
зробити необхідні приготування, і чекатимемо вашу поважану особу біля харчівні 
“Зелений Дракон”, над Водицею, рівно об 11-й годині. Сподіваючись на вашу 
пунктуальність, маємо честь лишатися щиро ваші Торін і К.”.
 
— Отже, ти маєш десять хвилин. Тобі доведеться бігти бігом,— сказав Гандальф.
 
— Але...— почав Більбо.
 
— На це нема часу,— заперечив Гандальф.
 
— Але...— знову почав Більбо.
 
— І на це часу нема. Бігом!
 
До кінця своїх днів Більбо не міг згадати, як він опинився надворі без капелюха, 
ціпка, без грошей та всього того, що звичайно брав з собою, коли виходив з дому; 
як не кінчив підобідувати й зовсім не помив посуду, як тицьнув ключі Гандальфові 
в руки й побіг так прудко, як тільки могли нести його порослі вовною ноги: по 
доріжці, повз великий млин, через Водицю — добру милю біг, коли не більше.
 
Дуже захеканий пригнався він до “Зеленого Дракона” за якусь там мить до 
одинадцятої і тут пригадав, що вибрався без носової хустинки!
 
— Браво! — похвалив його Балін, що виглядав Злоткінса біля дверей харчівні.
 
Саме в цю мить з-за повороту дороги, що йшла від села, показалися інші гноми. 
Вони їхали на поні, й кожна конячка була обвішана щонайрізноманітнішими 
клунками, пакунками, коробками та всякою всячиною. Був там і дуже маленький поні 
— очевидячки, для Більбо.
 
— На коней, ви двоє, і — поїхали! — скомандував Торін.
 
— Я дуже перепрошую,— заговорив Більбо,— але я прибув сюди без капелюха, і 
хустинку забув, і гроші. Вашу записку я отримав аж о 10.45, якщо бути точним.
 
— Не будь точним,— відказав Двалін,— і не турбуйся! Доведеться тобі обходитися 
без носовичків та багатьох інших речей, поки відбудеш цю мандрівку. А щодо 
капелюха, то в менеєдля тебе запасний каптур і плащ.
 
Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим 
травнем, на понав'ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і 
темно-зелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, 
були завеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь 
Бунго, якби побачив нині свого синочка. Більбо тільки й тішився тим, що його, 
безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом.
 
Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх 
Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з 
тютюном. Відтак усім їм помандрувалося дуже весело: цілий день, їдучи, 
розповідали всякі історії або співали пісень. Зупинялися, звісно, лише для того, 
щоб попоїсти, їли, до речі, не так часто, як би хотілося Злоткінсові, та все 
одно пригоди вже починали йому подобатися — не такі вони, зрештою, були й 
погані.
 
Так їм велося не один день. Чимала частина шляху наших мандрівців пролягала 
через рівнинний, добропорядний край, заселений добропорядною людністю: гобітами, 
ельфами та людьми. Дороги були добрі: проїдеш трохи — й натрапиш як не на заїзд, 
то на харчівню.
 
То тут, то там здибався їм який-небудь гном, чи лудильник, чи селянин, що 
заклопотано тюпав собі шляхом. Але за якийсь там час добулися вони місць, де 
населення розмовляло дивною мовою і співало пісень, яких Більбо зроду не чув. 
Заїзди траплялися тут рідко та все погані, дороги робилися дедалі гірші, а гори 
вдалині виростали вище й вище. На деяких вершинах здіймалися замки, і здебільше 
виглядали вони так, наче будовані були аж ніяк не з доброю метою. І погода, що 
частенько бувала така гарна, як і годиться в травні, оспіваному в казках та 
легендах, почала псуватися.
 
— Не віриться, що завтра перше червня,— бурчав Більбо, чалапаючи позад усіх по 
дуже багнистій дорозі. Час чаювання минув; дощ як завзявся зранку, так лив і 
досі; з каптура крапотіло просто в очі, плащ геть просяк водою; наморений поні 
спотикався на камінцях; всі супутники набурмосено мовчали.
 
“Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами,— думав Більбо.— 
Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все з ним пов'язане! Сидів би я оце 
вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!”
 
Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!
 
Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на 
гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на 
спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над 
річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за 
кілька останніх днів,— тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і 
гір.
 
Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям 
визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін 
буркнув щось про вечерю і “суху латку на нічліг”.
 
Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, 
жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм 
товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і 
квит!
 
— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — 
забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і 
часто.
 
Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки 
їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться 
Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, 
муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого 
бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше 
під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те “крап-крап” надто вже 
докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже 
всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого 
не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.
 
Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили 
конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не 
потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були 
переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.
 
Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном 
усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо 
сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках 
під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:
 
— Он там світло!
 
Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь 
гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, 
як вогнище чи смолоскипи.
 
Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав “ні”, а хто — “так”. 
Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як 
мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.
 
Інші заперечували:
 
— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи 
сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля 
тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим 
менше клопоту наберешся.
 
Перші доводили:
 
— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:
 
— І де це подівся Гандальф?
 
— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, 
а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.
 
— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією 
належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися 
в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до 
оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі 
таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них 
бурчання та прокльонів.
 
Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.
 
— Тепер хай вперед іде Викрадач,— сказали гноми.
 
— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там 
якої небезпеки,— сказав гобітові Торін.— Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли 
все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі 
совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.
 
І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і 
разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти 
принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми 
пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з 
“гном'ячого гармидеру”,— хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що 
вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А 
Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б 
вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню,— адже 
то був таки вогонь,— нікого не сполошивши. І ось що він побачив.
 
Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. 
Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по 
пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, 
яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з 
гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з 
велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була 
далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.
 
— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній 
день не пахне бараниною,— казав один із тролів.
 
— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини,— 
вторував йому другий.— І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це 
мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть 
Вільяма, що саме приклався до свого жбана.
 
Вільям похлинувся.
 
— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись.— Чи ти думаєш, люди самі 
приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з 
гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у 
нас таких днів, коли ви раденько сказали б: “Дякуємо, Білле!” — за гарний шмат 
баранини з долини, отакої ось баранини?
 
І Вільям відгризнув добрий кусень від баранячої ноги, яку саме смажив, а тоді 
втер губи рукавом.
 
Гай-гай,— либонь, отак і поводяться тролі, навіть ті, що з однією головою. 
Почувши все це, Більбо мав би зразу щось зробити. Треба йому було або вернутися 
нищечком і попередити своїх друзів, що неподалік вештається трійко чималих 
тролів, які не від того, щоб зігнати оскому на смаженому гномові чи й на поні, 
для переміни,— або ж було б йому трохи попрактикуватися красти справно і 
блискавично. Справжній першорядний і славетний Викрадач при такій нагоді 
перевідав би кишені тролів — заглянути в ті кишені майже завжди варто, коли вам 
до снаги таке втнути,— познімав би ту баранину з рожнів, викрав би пиво й щез би 
непомічений. Хтось практичніший, позбавлений такої професійної гордості 
пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді 
можна було б сміло бенкетувати до ранку.
 
Більбо це знав. У книжках він вичитав багато такого, чого ніколи не бачив і не 
робив. Йому було дуже тривожно — і так само бридко. Хотілося йому опинитися за 
сто миль звідтіля, і все-таки... все-таки він не міг просто так, із порожніми 
руками вернутися до Торіна і компанії. Тож він стояв у затінку й вагався. З усіх 
злодійських штук найлегшим йому здавалося перевірити кишені тролів, тому нарешті 
Більбо поповз до дерева, під яким сидів Вільям.
 
Берт і Том якраз відійшли до барила. Вільям ще раз приклався до свого жбана. І 
тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у величезну 
Вільямову кишеню. В кишені був гаманець — як на Більбо, з мішок завбільшки. “Ха! 
— подумав гобіт, проймаючись запалом до своєї нової роботи, і дуже обережно 
вийняв гаманця з кишені.— Оце-то початок!”
 
Так, це був справжній початок! Гаманці тролів — то лихо, і цей був лихом так 
само.
 
— Гей, а хто ти? — писнув гаманець, лишаючи кишеню. Вільям миттю крутнувся і 
схопив Більбо за карк швидше, ніж той встиг би сховатися за деревом.
 
— А хай мене грім поб'є! — вигукнув Вільям.— Глянь, Берте, що мені попалося!
 
— Що ж воно таке?— спитали, підійшовши, його товариші.
 
— Хай я провалюсь, коли знаю! Ти хто?
 
— Більбо Злоткінс, Викра... гобіт,— відказав бідолаха Більбо, весь трусячись і 
гадаючи, як-то крикнути совою чи пугачем, поки його не задушили.
 
— Викрагобіт? — трохи сторопіло перепитали вони. Міркують тролі повільно й 
страшенно підозріливо ставляться до всього нового.
 
— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям. 
 
- І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.
 
— Можеш випробувати його,— сказав Берт, хапаючи невеликий рожен. 
 
— Та там нічого буде і в рот укинути,— заперечив Вільям, що вже добряче 
повечеряв.— А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки...
 
— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг,— міркував 
Берт.— Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий 
кролику? — І, взявши Більбо за п'яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль 
потрусив його.
 
— Так, багато,— встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати 
друзів.— Ні, більш нікого, жодного,— додав квапливо.
 
— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно 
за чуприну.
 
— Те, що кажу,— видихнув Більбо.— І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам 
неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам 
наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не 
повечеряєте мною.
 
— Ох ти ж, нещасне,— зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму 
зав'язку та й пива чимало випив).— Ох, нещасне! Пусти його!
 
— Ні — хай скаже спочатку, що то значить: “багато” й “жодного”,— заперечив 
Берт.— Я не хочу щоб мені уві сні горлянку перерізали! Ану, підсмажмо йому 
п'яти, поки заговорить!
 
— Я цього не робитиму,— сказав Вільям.— Досить того, що я його спіймав.
 
— Дурень ти гладкий, Вільяме,— кинув Берт,— як я вже казав цього вечора.
 
— А ти — мугиряка!
 
— А я не стерплю такого від тебе, Білле Хеггінсе,— відказав Берт і — кулаком 
Вільямові під око.
 
І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більбо на землю, в нього 
тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов 
пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими 
іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і 
тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою.
 
Під цю хвилину накивати б нашому гобітові п'ятами! Коли ж Ті п'яти були такі 
нам'яті Берто-вим лапищем, та й дух Більбо ледве зводив, і голова йому обертом 
ішла,— тож якусь хвилину він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем 
кола. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, 
почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо або ж чи не крикне совою, вони 
почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки 
Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі 
просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз 
припинили бійку і водно крикнули:
 
— Мішок, Томе, мішок!
 
І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум'ятті Більбо, дібрав, що 
й до чого, він уже опинився в мішку, на землі, — їх ще прийде більше,— запевнив 
Том,— або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі 
викрагобітів, зате повно гномів. Десь отак воно і є!
 
— Твоя правда,— погодився Берт.— Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.
 
Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та 
всяке інше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив 
з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, 
і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг. 
Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а 
Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.
 
— Щоб не були такі гарячі,— сказав Том — бо ж Біфур з Бомбуром завдали тролям 
мороки, билися мов несамовиті (а гноми, коли їх загнати в безвихідь, завжди 
б'ються до загину).
 
Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і 
йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися: 
скоїлася біда. Він став віддалік у затінку й голосно спитав:
 
— Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?
 
— Це тролі! — озвався Більбо з-за дерева. Всі забули про нього! І додав: — Вони 
поховалися з мішками в кущах!
 
— О! Невже? — вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, 
стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного 
кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око — Берт на мить став небоєздатний. 
Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу (що була завтовшки 
як стовбур молодого дерева), та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, 
коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в 
обличчя.
 
Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця. Як же він 
завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком — усього зразу, 
з голови до п'ят. На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі 
пригод! Гноми були гарненько пов'язані й запхані в мішки, а над ними троє 
розлючених тролів (двоє з пам'ятними опіками й синцями) сперечалися, чи 
засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та зварити, чи 
просто сідати на кожного по черзі, щоб зробилося з них желе; а Більбо високо в 
гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують.
 
Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі саме дійшли 
згоди: вирішили засмажити гномів негайно, а з'їсти потім. Придумав це Берт, і, 
довгенько посперечавшись, решта двоє пристали на його думку.
 
— Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч,— мовив голос, як Бертові 
здалося, Вільямів.
 
— Білле, не заводь знов суперечки,— сказав він,— бо суперечка таки забере ніч.
 
— Хто ж сперечається? — здивувався Вільям, який подумав, що перший заговорив, 
передумавши, Берт.
 
— Ти сперечаєшся,— відказав Берт.
 
— Брешеш,— на те йому Вільям, і суперечка спалахнула знову. Зрештою ухвалили 
посікти гномів дрібненько і зварити.
 
Отож вони наготували великого чорного горшка й подіставали свої ножі.
 
— Не варто їх варити! У нас немає води, а до криниці далеко,— мовив голос. Берт 
із Вільямом подумали, що говорить Том.
 
— Замовкни! — сказали вони йому.— А то ми так нічого й не зробимо. Піди та 
принеси води сам, коли кажеш, що її в нас нема.
 
— Сам замовкни! — огризнувся Том, який подумав, що про воду заговорив Вільям.— 
Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе?
 
— Ти телепень,— кинув Вільям.
 
— Сам ти телепень! — повернув йому Том.
 
Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж 
поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже 
потім їх поварити.
 
— На кого ж першого сідати? — спитав голос.
 
— Краще спершу сідати на останнього,— сказав Берт, якому Торін пошкодив око. 
Йому здалося, що питав Том.
 
— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том.— Та якщо ти хочеш посидіти на 
останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?
 
— Той, що в жовтих панчохах,— сказав Берт.
 
— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.
 
— Я добре пам'ятаю: жовті панчохи,— наполягав Берт.
 
— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.
 
— То чого ж ти казав: “сірі”? — спитав Берт.
 
— Я цього не казав. Це Том!
 
— Ні, я не казав! — обурився Том.— Це ти сказав!
 
— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.
 
— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.
 
— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том.— Скоро минає ніч, незабаром світанок. 
Берімося до діла!
 
— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що 
скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над 
пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не 
встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт 
із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й 
досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них,— адже тролі, як ви, 
напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то 
знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й 
тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.
 
— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові 
спуститися з куща глоду.
 
І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та 
сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.
 
Потім Гандальф порозв'язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а 
що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і 
слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти 
дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки 
задовольнилися.
 
— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були 
тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.
 
— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою,— заперечив 
Гандальф.— Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в 
тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто 
б нам заглянути в ту печеру!
 
Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели 
кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на 
замасковані кущами великі кам'яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не 
змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.
 
— Може, ось це знадобиться?—спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали 
сердитися.— Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.
 
І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його 
дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, 
напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на 
камінь.
 
— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.
 
Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли 
на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, 
а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на 
полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до 
горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на 
тролів,— чи не знятої з нещасних жертв — і поміж усього того було й, кілька 
мечів різного виробу, розміру й форми.
 
Особливо вбирали очі два з них — своїми чудовими піхвами, руків'ями в 
самоцвітах.
 
Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в 
шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для 
гобіта — короткий меч.
 
— З вигляду це добрі леза,— мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а 
потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи.— Кували їх ані тролі, 
ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на 
них, ми б про них більше дізналися.
 
— Ходімо звідси — з цього жахливого смороду! — запропонував Філі.
 
Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і 
годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче 
зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з 
тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони 
мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на 
жару тролівського вогнища.
 
Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора. 
Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали 
їх — заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, 
проказали над скарбом силу-силенну заклинань — на той випадок, якщо взагалі 
поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на 
коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.
 
— Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? — звернувся Торін до Гандальфа, 
порівнявшися з ним.
 
— Глянути, що там попереду,— відказав чарівник.
 
— Що ж привело вас назад в останню мить?
 
— Оглянувся назад.
 
— Авжеж! — вигукнув Торін.— Та чи не могли б ви ясніше висловитися?
 
— Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і 
небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я 
недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.
 
— А де це? — втрутився Більбо.
 
— Не перебивай! — сказав Гандальф.— За кілька днів, якщо нам поталанить, ти 
опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє 
з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи й 
розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі побіля 
дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на 
подорожніх. Я враз відчув, що мені треба вернутися. Озирнувшись назад, я 
розгледів вогнище вдалині й попрямував до нього. Отже, тепер ви все знаєте. 
Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось!
 
— Спасибі вам! — подякував Торін. 
 
 
 
 
 
 
Розділ третій
 
КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК
 
Того дня вони не співали пісень і не розповідали історій, дарма що вигодинилося; 
так було й назавтра і післязавтра. Наші мандрівники почали відчувати, що 
небезпека поруч і її можна сподіватися звідки завгодно. Ночували під зорями. 
Тепер їхнім коненятам було більше їжі, ніж досі,— вони могли пастися в буйній 
траві; та в мішках було небагато харчів, навіть із тим, що добули в тролів. 
Якось надвечір вони вбрід перейшли шумку, пінливу, всіяну камінням річку — в 
тому місці, де вона широко розливалася й робилася мілка. Дальній берег був 
крутий і слизький. Ведучи коненят за повід, вибралися нагору й побачили, що ті 
високі гори підступили до них зовсім близько. Здавалося, що до підніжжя 
найближчої гори лишився всього-на-всього легкий денний перехід. На вигляд вона 
була понура й страшна, хоч подекуди на брунатних її схилах грало сонце і з-за її 
пліч визирали сліпучо-білі сніжні вершини.
 
— Це Самітна гора? — спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими 
від зачудування очима. Чогось такого великого він ще зроду не бачив.
 
— Звісно, ні! — відказав Балін.— Тут лише починаються Імлисті гори, і нам треба 
якось — через них, чи понад ними, чи попід ними,— добутися на той бік, бо тільки 
так ми можемо потрапити до Дикого краю, що лежить за горами. А від гір ще 
залишиться добрячий шмат шляху до Самітної гори на сході, де на нашому скарбі 
лежить Смауг.
 
— О! — тільки й мовив Більбо і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи 
не відчував. Знову згадалося йому вигідне крісло перед каміном в його улюбленій 
вітальні в гобітівській норі, згадалось, як співає чайник... Не останній раз 
згадалося!
 
Попереду нині їхав Гандальф.
 
— Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали,— сказав він.— По-перше, 
треба запастися харчами; по-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш 
безпечному місці, ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з 
вибору належної стежки, бо заблукаєш у них — і муситимеш вертатися назад, щоб 
розпочати все спочатку (це якщо взагалі виберешся назад).
 
Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник 
відповів:
 
— Ви підійшли до самої межі Дикого краю — дехто з вас, може, це знає. Десь 
попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому 
затишному домі. Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають.
 
Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й 
просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих 
гір. Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що 
порушували б одноманітну площину — один величезний схил, який помалу крутішав аж 
до підніжжя найближчої гори. Скрізь надовкіл розлягалася кам'яниста, вся в 
розколинах, вересового кольору рівнина, на якій то тут, то там зеленіли клапті й 
стяжки трави або моху, вказуючи, що там є вода.
 
Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустці не видно було 
ані признаки житла. Проїхали трохи й переконалися, що той дім може ховатися де 
завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. Несподівано під ногами в них 
відкривалися глибокі долини — вузькі, з крутими схилами,— і мандрівники 
зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою. Траплялись 
урвища, через які — от би трохи вужчі! — можна було б і перескочити, але ж 
глибоченні, з водоспадами. Траплялись і темні яри, що їх ані перескочиш, ані 
спустишся в них. Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд такі гарні, всіяні 
яскравими, великими квітами, та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він 
би ніколи не вибрався звідти.
 
Насправді відстань від того броду до гір була куди більша, ніж ви б могли 
подумати. Більбо дивом дивувався. Єдину стежку позначали білі камінці, великі й 
малі; декотрі з них губилися під мохом чи вересом. Навіть під проводом 
Гандальфа, який, здавалося, знав усе про цей шлях, вони посувалися вперед дуже 
повільно.
 
Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно 
тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати. 
Давно вже минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й 
час вечері. Довкола пурхали метелики; місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже 
потьмяніло. Гобітів коник почав спотикатися на корінні та камінцях. І враз вони 
вийшли на край урвища — та так несподівано, що Гандальфів кінь трохи не ступив у 
порожнечу.
 
— Ось вона, нарешті! — вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, 
заглянули через край. Глибоко внизу вони побачили долину. Звідти чувся шум води, 
що бігла по кам'янистому річищу; повітря було напоєне пахощами дерев, а по той 
бік річечки мерехтіло якесь світло.
 
Більбо навіки запам'ятав той спуск: як вони ковзали та спотикалися в сутінках, 
сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину Рівен-делл. Вони 
спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо 
зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював 
носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, 
то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, 
і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже розчинилася в 
чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берега 
річки.
 
“Гм-м-м! Наче пахне ельфами!” — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й 
голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на 
переливчастий сміх серед дерев:
 
 
 
 
Куди ж це ви, сонні?
 
Що треба вам ще?
 
Підкуйте ви коней!
 
Гей, річка тече!
 
 
Гей! Тра-ля-ля-льолі
 
в долині, у долі!
 
 
Прибились чого ви
 
У землі чужі?
 
Готові, готові
 
Гарячі коржі!
 
 
Гей! Тріль-ліль-ліль-лелі
 
в оселі веселій,
 
ха-ха!
 
 
Куди бородою
 
Ви шлях метете?
 
Що Більбо ще вкоїть —
 
Хто знає про те?
 
А Балін і Двалін
 
чвалають, бувалі,
 
у червні —
 
ха-ха!
 
 
Ночуєте з нами
 
Чи їдете в ніч?
 
 
Вже ж коні прислали!
 
Сон липне до віч!
 
Поїхать — дурниця,
 
То краще лишиться
 
І слухати, й чути,
 
Щоб гарно заснути,
 
цю пісню —
 
 
ха-ха! 
 
 
 
 
Отак сміялись і співали серед дерев ельфи. Мабуть, ви скажете: “Ну й 
нісенітниці!” — та ельфам те все байдуже — скажіть їм щось таке, то вони тільки 
ще дужче засміються. Сутінь густішала, і скоро Більбо вже міг їх розгледіти — 
вони так і мелькали в гущавині. Гобіт любив ельфів, хоча рідко здибувався з 
ними; нині ж він трохи й побоювався цих створінь. Адже гноми не дуже мирять з 
ельфами. Навіть такі досить порядні гноми, як Торін і його друзі, вважали ельфів 
нерозумними (а де така нерозумна думка!) й надокучливими, бо іноді ельфи 
дражняться і сміються з гномів, особливо з їхніх борід.
 
— Ну, ну! — пролунав голос.— Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле! 
Яка чудесна картина!
 
— Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось. 
 
І веселуни завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів 
її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф, вийшов із-за дерев і 
вклонився Гандальфові й Торіну.
 
— Ласкаво просимо до нашої долини! — мовив він.
 
— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. Але Гандальф уже зіскочив зі свого 
коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи.
 
— Ви трохи збилися з дороги,— сказав високий ельф.— Тобто, якщо вам потрібна 
єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо 
дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й 
поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю,— додав 
він.— Я чую дим від вогнищ.
 
Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, 
та ще під червневими зорями,— як пропустити таку цікавинку? І чом би не 
перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його 
ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася 
думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють 
усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й 
швидше.
 
Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно,— де вже тут зупинятись? 
Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на 
добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, 
як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день 
розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без 
поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти? 
Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи 
свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, 
виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.
 
— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався 
зігнувшись, мало не стаючи навкарачки.— Вона й так довга — не треба її поливати!
 
— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе 
ні в яку замкову шпарину!
 
— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся 
останній.— Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На 
добраніч!
 
Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері 
того дому були гостинно розчинені навстіж.
 
Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби 
й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть 
жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки 
добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два 
щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти. 
Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без 
турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого 
можна розказати про те їхнє гостювання.
 
Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в 
дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими 
гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще 
жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар 
дому, якраз і був вождем тих людей.
 
Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, 
по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про 
нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову 
пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли 
взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, 
чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та 
помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь 
ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.
 
Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші 
подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, 
відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, 
загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися 
харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам 
пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради 
поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на 
Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.
 
Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і 
Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив:— Не тролі їх зробили. Це 
старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або 
карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до 
тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи 
гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей 
меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає 
“Гобліноруб”. Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — “Врагоріз”, якого 
носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте! 
 
— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? - спитав Торін, розглядаючи 
свій меч з новим інтересом.
 
— Не скажу напевне,— відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі 
пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось 
старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених 
скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи 
гномо-гоблінської війни.
 
Торін задумався, а тоді сказав:
 
— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!
 
— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — 
засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!
 
Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів 
за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, 
і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені 
береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом. 
Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.
 
— Що це? — здивувався він.— Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які 
говорять: “П'ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч”.
 
— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав 
раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у 
нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.
 
— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли 
будете просто на них дивитися,— пояснив Елронд.—їх можна побачити лише тоді, 
коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли 
треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого 
ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними 
перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, 
у переддень середини літа при молодику — давно-давно.
 
— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи 
тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не 
траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.
 
— “Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд,— прочитав Елронд,— і призахідне 
сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину”.
 
— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін.— Він був прабатько одного з двох племен гномів 
— Довгобородих — і предок мого діда.
 
— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.
 
— Це перший день гном'ячого Нового року,— пояснив Торін.— Як усі знають, він є 
першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той 
день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада 
навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли 
знову це повториться.
 
— Це ми ще побачимо,— заявив Гандальф.— Чи написано там ще щось?
 
— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, 
віддаючи карту Торінові.
 
Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і 
співають у ніч на Купала.
 
Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який 
можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на 
воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями 
доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну 
пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти 
Імлисті гори й потрапити в загірні землі.
 
 
 
 
 
 
Розділ четвертий
 
ПО ГОРАХ І ПОПІД ГОРАМИ
 
Багато стежок вело в гори, багато було й перевалів через них. Але більшість тих 
стежок були оманливі, несправжні, бо вели в нікуди або в пастки, а перевали 
здебільшого кишіли лихими створіннями й жахливими небезпеками. Гноми та гобіт, 
за поміччю мудрих Елрондових порад та знання й пам'яті Гандальфа, вибрали 
потрібну дорогу до потрібного перевалу. Минали довгі дні за днями, миля за милею 
лишалися позаду, відколи мандрівники покинули Останній затишний дім і видерлися 
з долини на гору, а все так само — вгору, вгору, вгору — вела їх дорога чи то 
стежка: крута, небезпечна, покручена, пустельна і довга-довга. Іноді вони 
озиралися назад, на краї, залишені позаду і геть унизу. Далеко, далеко на 
заході, де все голубіло й розпливалося, десь там, знав Більбо, лежала його рідна 
країна надійних і милих речей, там була його маленька гобітівська нора. Гобіт 
тремтів. Що вище, то ставало холодніше; тут холод пронизував до кісток, поміж 
скель завивав вітер. А то опівденне сонце підтопить трохи сніг і то тут, то там 
зірветься камінь і пострибає вниз по схилу; котрий проскочить поміж них (то ще 
добре), а котрий — понад їхніми головами (ой-ой-ой!). Ночівлі були незатишні й 
студені, і мандрівники не сміли ані пісню заспівати, ані заговорити вголос, так 
моторошно відгукувалась луна, а тиша ніби не любила, щоб її порушувало 
що-небудь, крім шуму води, завивання вітру та лускання каменю.
 
“А там, унизу, літо в розпалі,— подумував Більбо,— там косять сіно, ходять на 
прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, 
удома зажнивують і почнуть збирати смородину”. Гномам думалися теж похмурі думи, 
хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені 
райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та 
проїдуть загірні краї. Вони тоді гадали, що, може, дістануться до потаємних 
дверей на Самітній горі ще першого місяця осені “й, може, то буде Дурінів 
день”,— казали вони. Тільки Гандальф хитав головою і не казав нічого. Гноми вже 
багато літ не ходили тією дорогою, а Гандальф нею ходив часто, і він знав, як 
розплодилося та розмножилося зло і лихо в Диких краях, відколи дракони прогнали 
звідти людей, а гобліни, сплюндрувавши рудні Морії, розселилися на широких 
просторах. Навіть добрі задуми мудрих чарівників — таких, як Гандальф,— і таких 
вірних друзів, як Елронд, можуть бути зведені нанівець, коли ви вирядитеся на 
пошуки небезпечних пригод за межу Дикого краю. А Гандальф був мудрий чарівник і 
все це знав.
 
Він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони 
пройдуть без якої-небудь жахливої пригоди через ці великі гори з височезними, 
похмурими вершинами та глибоченними долинами, де не правив ніякий король. Так 
воно й сталося. Все йшло гаразд, поки одного дня не налетіла гроза — ні, не 
гроза, а грозова битва!
 
Ви знаєте, якою страхітливою буває справжня велика гроза десь у низовині чи в 
річковій долині, надто коли сходяться дві чималі грозові хмари. Але ще жахливіші 
бувають грім і блискавка в горах, коли зі сходу й заходу приходять туди дві бурі 
й зустрічаються в герці. Блискавка розбивається на скалки об вершини, скелі 
здригаються, оглушливий гуркіт грому розколює повітря і навпереверти 
розкочується скрізь, не минаючи жодної печери чи заглибини; раптові спалахи 
світла і громові удари без перепочинку розпанахують, товчуть чорну пітьму.
 
Більбо ніколи не бачив і не уявляв нічого подібного. Вони сиділи високо вгорі на 
вузенькому прискалку, над жахливим урвищем; глибоко внизу ледь мріла долина. 
Заночували під прихистком навислої скелі. Гобіт лежав, закутавшись у ковдру, й 
трусився з голови до п'ят. Виглядаючи при спалахові блискавки, він побачив 
кам'яних велетнів по той бік долини. Велетні розгулялися: заіграшки жбурляли 
каменюки один на одного, а, зловивши, кидали вниз, у пітьму, і ті брили гупали 
далеко внизу серед дерев чи розбивалися вдрузки. Потім налетів вітер з дощем і 
градом, задуваючи то з цього, то з того боку, тож нависла скеля ніскільки їх не 
захищала від холоду й вологи. Скоро всі стали мокрі як хлющ, а їхні поні стояли, 
опустивши голови й підібгавши хвости; декотрі коненята іржали з переляку. Чути 
було, як велетні регочуть і кричать по всіх схилах гори.
 
— Це нікуди не годиться! — заявив Торін.— Якщо нас не зідме вітром чи не змиє 
водою у прірву, якщо не вб'є блискавкою, то котрийсь із велетнів похапає нас і 
почне підгилювати, мов м'ячі, до неба.
 
— Гаразд, якщо ви знаєте краще місце — ведіть нас туди! — огризнувся Гандальф, 
який сам був у дуже дратівливому настрої і непокоївся через тих велетнів.
 
Зрештою погодилися на тому, що треба послати Філі й Кілі пошукати ліпшого 
прихистку. Ці двоє мали вельми гострий зір, а що були молодші за інших гномів 
десь на п'ятдесят років, то їм і діставалися подібні доручення (надто коли всі 
бачили, що зовсім безглуздо було б посилати Більбо). Хто шукає, той неодмінно 
щось та знайде,— так чи десь так напучував Торін молодих гномів. Звісно, коли 
шукаєш, то щось та знайдеш, тільки не завжди те, що тобі треба. Так трапилось і 
цього разу.
 
Невдовзі Філі й Кілі повернулися, чіпляючись за виступи прямовисної стіни, щоб 
не здув вітер.
 
— Ми знайшли суху печеру,— доповіли вони,— якраз за поворотом. Там помістимося і 
ми, й поні.
 
— Чи ви ж як слід її оглянули? — спитав чарівник, який знав, що печери високо в 
горах рідко бувають незаселені.
 
— Оглянули, аякже! — запевнили молоді гноми, хоч усі знали, що небагато в них 
було на те часу,— надто швидко повернулися Філі й Кілі.— Вона не дуже велика і 
не така вже й глибока.
 
Глибина печер — ось що в них найнебезпечніше: не знаєш, наскільки печера 
заглиблюється в товщу каменю, куди приведе тебе покручений хід чи що чигає на 
тебе в темних закапелках. Але в ту мить новина, яку принесли Філі й Кілі, 
видалася гномам непоганою. Всі попідводились і приготувалися перейти на нове 
місце. Завивав вітер, гуркав іще грім, тож нелегко було їм посуватися вперед 
самим та ще й коненят вести за собою. Але до печери було таки недалеко, і скоро 
вони добулися до скелі, що виступала на стежку. Як звернути за ріг скелі, то 
зразу ж за ним у схилі гори відкривалася ніби низька арка. Вона була якраз така 
завширшки, що можна було втягти одного поні без поклажі та сідла. Пройшовши під 
аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули: вітер і дощ 
опинилися надворі, а не кругом них, та й велетнів з їхніми брилами можна було не 
боятися. Але чарівник не хотів ризикувати. Він засвітив свою патерицю 
(пам'ятаєте, Гандальф зробив це й того вечора у світлиці Більбо — як давно те 
було!), і з допомогою чарівницького світла вони з краю в край оглянули печеру.
 
Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича. Суха долівка, декілька 
затишних куточків. В одному кінці була саме така заглибина, де б розташувати 
коненят — туди ж їх і поставили. Паруючи, вони радо захрумали у своїх шаньках з 
вівсом. Оїн і Глоїн хотіли були розпалити вогнище біля входу, щоб просушити 
одежу, та Гандальф не хотів про таке й чути. Тоді поскидали з себе мокре й 
розстелили на долівці, а з клунків подіставали суху переміну. Зручно 
повкутувавшись у ковдри, гноми дістали свої люльки й почали пускати димові 
кільця, що їх Гандальф, аби розважити товариство, забарвлював у різні кольори й 
змушував танцювати попід стелею. Зав'язалася розмова, і гноми говорили й 
говорили, забувши про бурю; кожен розважав, що він зробить зі своєю часткою 
скарбу, звісно, коли вони той скарб здобудуть,— нині це видавалося не таким уже 
й неможливим. Отак розмовляючи, вони одне по одному й позасинали. І це був 
останній раз, коли вони бачили своїх коненят, свої клунки й пакунки, знаряддя і 
всю ту всячину, що тягли з собою.
 
Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більбо з собою. 
Чогось-то він довго ніяк не міг заснути, а коли заснув, то снилися йому страшні 
сни. Приверзлося йому, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, 
ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові, та він не міг ані 
закричати, ані щось зробити — тільки лежати й дивитися. Потім йому здалося, наче 
долівка печери провалюється, і він сунеться кудись — починає падати вниз, униз — 
хтозна-куди.
 
На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його 
сну була правдою. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка, то вже був 
справжній Прохід. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст 
останнього поні. Звичайно, він голосно закричав — так голосно, як лише може 
кричати гобіт; просто дивно, що так може кричати ця дрібнота.
 
Тут як вискочили гобліни, великецькі гобліни, здоровезні бридезні гобліни, цілий 
рій гоблінів — швидше, ніж ви б сказали “ох” і “ах”! Щонайменше по шість на 
кожного гнома й навіть на Більбо двоє, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту 
щілину — хутчіш, ніж ви б сказали “ой” та “ай”. Всіх — але не Гандальфа! Ото й 
було всієї користі з гобітового зойку. Чарівник прокинувся, мов і не спав, у 
якусь частку секунди, і коли гобліни прискочили схопити його, печеру освітив 
жахливий, наче блискавка, спалах, запахло ніби гарматним порохом, і кілька 
почвар упали мертві.
 
З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Де 
ж Гандальф? Про те ані вони, ані гобліни не мали найменшої уяви — поторочам 
ніколи було щось там ще з'ясовувати. Схопивши Більбо й гномів, вони потягли їх 
із собою. Глибше, все глибше в пітьму, у якій хіба що гобліни, звиклі жити в 
надрах гір, могли бачити. Ходи перетинались і розгалужувались у всіх напрямках, 
та гобліни знали свою дорогу незгірш, ніж ви свою до найближчої пошти. Глибше, 
глибше вниз у жахливій задусі. Гобліни були такі грубі, так немилосердно 
щипались, а ще хихотіли й реготали своїми жахливими кам'яними голосами, тож 
Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль Берт підняв його догори за 
п'яти. Знову й знову бажав він опинитися у своїй милій, світлій гобітівській 
норі. І не востаннє бажав!
 
Та ось попереду замерехтіло червоне світло, і поторочі заспівали, чи то 
заквакали, в такт чалапанню своїх пласких стіп по каменю, ще й трясучи бранців.
 
 
 
 
Хрясь! Брязь! Чорний князь!
 
Хіп-хап! Дряп! Хряп!
 
Повертай голоблі на
 
Місто Гобліна,
 
Хлопче мій!
 
 
Трах-бах! Та-ра-рах!
 
Точило й трощило! Щипці та дибці!
 
Бийте, довбні, в темній безодні!
 
Хо-хо! Хлопче мій!
 
 
Хвись-свись! Шмагай-нагай!
 
Кусай і стусай! Вищи і пищи!
 
 
Рабе, роби, камінь дроби!
 
Все ж то для гобліна, тобою зроблене,
 
Для того лиш годний в темній безодні
 
Ти, хлопче мій!
 
 
 
 
Звучало це справді жахливо. Стіни відбивали луною оте “Хрясь! Брязь!” та 
“Трах-бах! Та-ра-рах!” та бридкий гоблінячий регіт “Хо-хо! Хлопче мій!”. Дуже 
легко було збагнути, що означала та пісня, надто коли гобліни подіставали 
нагайки і ну стьобати бранців, приказуючи: “Хвись-свись!”—і погнали поперед 
себе, й не один гном уже пищав і вищав несамовито, аж поки, спотикаючись, вони 
вбігли до великої печери.
 
Освітлювалась та печера великим червоним вогнищем, що палахкотіло посередині, та 
смолоскипами, прилаштованими вздовж стін. Тут було повно-повнісінько гоблінів. 
Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми (з 
бідолашним малим Більбо позаду, де найближче було до нагайок) убігли до тієї 
печери, гнані гоблінами-погоничами, що гейкали та виляскували нагайками. Поні 
були вже усі там — стояли, збившись докупи в кутку; там-таки були і всі 
гномівські клунки й пакунки, і їх розкривали й розривали гобліни, в них 
порпалися гобліни, нюшили гобліни, лапали й мацали гобліни, за них же сварилися 
поміж себе гобліни. 
 
Ох, це ж, мабуть, востаннє бачили мандрівники своїх чудових маленьких коненят — 
разом із гарненьким, витривалим білим поні, якого позичив Гандальфові Елронд; 
адже чарівників кінь не годився для подорожі по гірських стежках. Річ у тім, що 
гобліни їдять коней, поні, віслюків (та іншу куди бридкішу всячину), і вони 
вічно такі голодні. Одначе в цю мить полонені думали тільки про самих себе. 
Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов'язали одного з одним і 
так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався 
останній.
 
Там, у сутіні, сидів на великому пласкому камені здоровезний гоблінище з 
отакенною головою, а довкола нього стояла охорона, озброєна бойовими сокирами та 
кривими шаблями. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони 
не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Ритися і копатися, 
будувати нори й тунелі вони, як захочуть, уміють незгірш від гномів, тільки 
найвправніших гномівських майстрів їм не перевершити. Всі гобліни брудні, 
неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур — 
все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд 
виробляти задумані гоблінським розумом речі; різні бранці та раби працюють на 
них, аж поки й згинуть у тій задусі, без світла. Дуже ймовірно, що саме гобліни 
попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ — особливо ж 
вигадливі засоби вбивати багато людності заразом,— адже завжди захоплювалися 
колесами, двигунами, вибухами, а також тим, щоб якомога менше роботи робити 
своїми руками. Але в ті часи, в тій дикій глушині вони ще не досягли, як то 
кажуть, такого ступеня розвитку. Особливого зла вони на гномів не мали — не 
більше, ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе. 
Лихі гноми в деяких краях навіть вступали у спілку з гоблінами. Але в них були 
свої порахунки з Торіновим плем'ям — через ту війну, про яку ми згадували, але 
яка не входить до цієї оповіді. Та й воно байдуже гоблінам, кого спопасти,— аби 
тихенько та гарненько та щоб жертви не могли захиститися.
 
— Хто вони, ці нікчеми?— спитав Великий Гоблін.
 
— Гноми — і ось це!— відповів один із погоничів, сіпнувши Більбо за ланцюг, аж 
гобіт упав навколішки.— Ми натрапили на них, коли вони ховалися від негоди на 
нашому передньому ганку.
 
— Що ж було у вас на думці?— обернувся Великий Гоблін до Торіна.— Нічого 
доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Злодюги — не 
здивуюся, коли дізнаюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже! Ну ж бо! Що ви маєте 
сказати?
 
— Гном Торін до ваших послуг!— відповів Торін — це була просто звичайна 
чемність.— Ми й гадки не мали про всі ті речі, які ви уявляєте і в яких нас 
підозрюєте. Ми сховалися від бурі в чомусь, що здавалося зручною печерою і ніким 
не зайнятою. І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там 
турботи.
 
І це була таки правда!
 
— Гм!— обізвався Великий Гоблін.— Так ви кажете! Чи смію я спитати, що ви робили 
в горах узагалі, звідки й куди ви йшли? По правді, я хотів би знати все про вас. 
Та й не думай, що викрутишся, Торіне Дубощите,— я вже чимало знаю про твій 
народ. Але кажи щиру правду, а то я приготую щось вельми неприємне для тебе!
 
— Ми йшли перевідати наших родичів: небожів і небог, рідних, двоюрідних і 
троюрідних братів та інше потомство наших дідів, яке живе у східній частині цих 
справді гостинних гір,— відповів Торін, не придумавши в цю мить нічого ліпшого: 
адже ніяк не можна було казати щирої правди.
 
— Він бреше, о Найстрахітливіший!— втрутився хтось із погоничів.— Кількох наших 
людей вбило блискавкою в печері в ту хвилину, коли ми запрошували ці створіння 
зійти з нами вниз. Тепер ті бідолахи мертві, як каменюки. І він ще не пояснив, 
звідки в нього оце!
 
І гоблін простяг меча, якого носив Торін — того самого, з лігвища тролів.
 
Великий Гоблін як глянув на меча, так і завив жахливо з люті, а все його 
воїнство заскреготало зубами, затупало, загрюкало щитами. Гобліни відразу 
впізнали меч. Він знищив сотні гоблінів свого часу, коли гожі ельфи з Гондоліна 
переслідували їх у горах чи давали відсіч біля стін свого міста. Ельфи називали 
його Оркрістом-Гоблінорубом, а гобліни казали на нього просто — Кусь. Вони цей 
меч ненавиділи, а ще дужче ненавиділи всякого, в чиїх руках був Кусь.
 
— Зарізяки й друзі ельфів!—закричав Великий Гоблін.— Бийте їх! Рубайте їх! 
Кусайте! Гризіть! Затягніть їх у темні нори, де повно змій, і хай вони більш 
ніколи не побачать світла!
 
Він так розлютувався, що скочив зі свого трону й кинувся з роззявленою пащекою 
до Торіна.
 
І в цю мить усі смолоскипи в печері погасли, а велике вогнище — гу-у!— піднялося 
вгору вежею голубого розжевреного диму, аж до самої стелі звелася та вежа, 
сиплючи на всіх гоблінів білі іскрини, що пропалювали гоблінячу шкіру.
 
Зойки і скигління, квакання, лопотіння і лепетання; вищання, гарчання та 
прокльони, писк і виск — що тут зчинилося! Годі й описати. Якби кілька сотень 
диких котів і вовків смажити разом живими на невеликому вогні, вони не дали б 
такого незрівнянного концерту. Іскри пропікали дірки в гоблінах, а дим, що почав 
спадати від стелі вниз, затьмарив навіть їхні звичні до темряви очі. Ось вони 
стали перечіпатися один через одного, ось покотилися “малими купами” по підлозі, 
кусаючись, та стусаючись, та дригаючись, неначе всі побожеволіли.
 
Зненацька своїм власним сяйвом блиснув меч. Більбо побачив, як той меч пронизав 
Великого Гобліна, що так і вкляк у своїй люті. Гоблінський володар повалився 
мертвий, а його охорона з вереском кинулася врозтіч від меча геть у пітьму. Меч 
повернувся у свої піхви.
 
— Швидко за мною!—промовив суворий і спокійний голос, і, перш ніж Більбо 
збагнув, що й до чого, він знову біг з усіх своїх сил позаду вервечки — вниз і 
вниз, глибше й глибше, все новими темними переходами. Крики з гоблінської зали 
ставали все тихіші й тихіші позаду. Всіх їх вело вперед якесь бліде світельце.
 
— Швидше, швидше!— підганяв їх голос.— Скоро вони знову запалять смолоскипи.
 
— Стривайте хвилинку!— попросив Дорі, що біг передостанній, якраз перед Більбо, 
і ще він був добрий товариш. Дорі наказав гобітові видряпатися йому на плечі, й 
той зробив це, як міг, із зв'язаними руками. А тоді вони знов побігли далі, 
побрязкуючи кайданами й часто спотикаючись, бо ж не мали вільних рук, щоб 
дотримувати рівноваги. Трохи перегодом вони зупинилися на хвильку — на той час 
мандрівники опинилися, певне, в самому серці гори.
 
Гандальф засвітив свою патерицю. Авжеж, то був Гандальф — тільки тепер їм ніколи 
було розпитувати чарівника, як він туди потрапив. Він знов вийняв меча з піхов, 
і Гламдрінг-Врагоріз (а це був він, якщо ви пам'ятаєте) знову сам собою засяяв у 
пітьмі. Коли поблизу були гобліни, він жеврів з гніву; нині ж Гламдрінг світився 
мов голубим полум'ям — так його тішило, що вбив великого володаря печери. 
Гоблінські кайдани цей славний меч розтинав, наче павутинки, тож дуже скоро всі 
в'язні мали вільні руки. Для гоблінів Гламдрінг був просто Гризь, і вони його 
ненавиділи гірше, ніж Куся,— якщо взагалі це було можливо. Другий меч, 
Оркріст-Гобліноруб, теж був вирятований — коли гобліни шаленіли в паніці, 
Гандальф вихопив його з рук одного з нажаханих вартових. Чарівник думав про 
безліч речей зразу і, хоч не міг зарадити всьому, для друзів у біді міг зробити 
чимало.
 
— Чи ми всі тут?— спитав він, з поклоном повертаючи Торінові його меч.— Ану 
полічимо: один — це Торін, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, 
десять, одинадцять,— де Філі й Кілі? Ось вони! Дванадцять, тринадцять — і 
золотко Злоткінс — чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути гірше, але ж могло бути й 
куди краще. Без поні, без харчів та без будь-якого знаття, де ми опинились, а 
полчища лютих гоблінів женуться за нами по п'ятах! Далі, ходімо далі!
 
І вони поспішили далі. Цілком слушно застерігав їх Гандальф: гоблінський галас і 
жахливі крики вже чулися далеко в тих ходах, які вони пробігли. Це змусило 
втікачів прискорити ходу. Бідолашний Більбо, хоч як старався, а біг удвічі 
повільніше, ніж гноми йшли,— адже гноми, коли треба, можуть розвивати дуже 
велику швидкість. Отож вони по черзі брали гобіта собі на плечі.
 
Одначе гобліни прудкіші за гномів, а тутешні гобліни знали дорогу краще, бо ж 
самі рили ці ходи, та й люті були — аж шаленіли; тож гноми, хоч як поспішали, а 
все виразніше й виразніше чули гоблінські крики й виття. Скоро вони вже почули й 
лопотіння гоблінячих підошов по кам'яній підлозі — безліч підошов і начебто 
якраз за останнім поворотом. Позаду жеврів відблиск смолоскипів, а втікачів уже 
починала змагати смертельна втома.
 
— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору!— приказував сердешний 
Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.
 
— Навіщо, ох, навіщо взагалі брав я це злощасне гобітеня на полювання за 
скарбами!—вторував горопашний товстий Бомбур, що насилу тюпав, нажаханий і 
розпашілий, а піт дзюрком лився йому з чола.
 
Враз Гандальф ступив крок назад і Торін з ним. Вони якраз круто повернули за 
гострий виступ.
 
— Усі за поворот!— наказав чарівник.— Вийміть свого меча, Торіне!
 
Їм не лишалось нічого іншого. А гоблінам це ого як не сподобалося! Страшним 
ревищем вискочили вони з-за рогу, і тут просто в вічі їм, приголомшеним, 
блиснули холодним і ясним сяйвом Гобліноруб та Врагоріз. Передні повпускали свої 
смолоскипи і, перш ніж їх убито, встигли тільки вереснути. Задні закричали ще 
дужче й відскочили назад, збиваючи з ніг тих, що надбігали за ними.
 
— Кусь і Гризь!— заверещали поторочі; ось вони вже всі змішалися, ось помчали 
назад шляхом, яким прийшли.
 
Поки-то хтось із них перший зважився повернути за той виступ! На той час гноми 
знову зайшли далеко — глибоко-глибоко в темнющі тунелі гоб-лінського царства. 
Коли гобліни збагнули це, вони погасили смолоскипи й понадягали м'які капці, а 
вперед послали найпрудкіших бігунів із найгострішим зором і найчуткішим слухом. 
Меткі, як тхори, помчали вони навздогін, а шуму від їхнього бігу було не більше, 
ніж від кажанячого лету.
 
Ось чому ні Більбо, ні гноми, ні навіть Гандальф не чули, як ті наближалися. І, 
звісно ж, не бачили переслідувачів. А гобліни, тихо надбігаючи ззаду, добре 
бачили втікачів, бо Гандальф трохи присвічував гномам своєю патерицею.
 
Тепер заднім був Дорі — його була черга нести Більбо. Зненацька в пітьмі щось 
схопило гнома ззаду за ноги. Він скрикнув і впав, а гобіт, скотившися з його 
пліч у чорноту, вдарився головою об твердий камінь і втратив тяму.
 
 
 
 
 
 
Розділ п'ятий
 
ЗАГАДКИ В ПІТЬМІ
 
Коли Більбо нарешті розплющив очі, то не повірив, що вони розплющені,— темно 
було однаково, хоч розплющ їх, хоч заплющ. Поблизу — нікогісінько. Уявіть собі, 
як він перелякався! Нічого не чути, не видно, не знайти нічого навпомацки, окрім 
кам'яної підлоги.
 
Поволеньки звівся він і навкарачки обмацав усе навколо себе, аж поки наткнувся 
на стіну тунелю. Але більш нічого не міг знайти — ніякої признаки чи гоблінів, 
чи гномів. Голова йому йшла обертом; він був аж ніяк не певен, у якому напрямку 
йшли гноми, коли він скотився з пліч Дорі. Нарешті Більбо, радше вгадуючи, ніж 
пригадуючи, вибрав напрямок і поповз. Так він подолав чималий відтинок шляху, 
коли це його рука намацала щось — ніби невеличкий перстеник із холодного на 
дотик металу; воно лежало на підлозі тунелю. Ця знахідка круто повертала його 
долю, але звідки Злоткінсові було те знати? Майже не роздумуючи, поклав собі в 
кишеню перстеника, з якого в цю мить начебто не було особливої користі. Він ще 
проповз трохи, а тоді сів на холодній підлозі й на довгу-довгу хвилю віддався 
переживанню свого гіркого горя. Згадалося йому, як він смажив собі шинку з 
яйцями вдома, у своїй кухні,— бо добряче смоктало в животі, нагадуючи, що давно 
пора б чимось підкріпитись. Але від цих спогадів відчув себе ще нещаснішим.
 
Що робити? І що сталося взагалі? Чому його покинули? І чому, якщо його покинули, 
гобліни не схопили його? І чому так болить голова? Більбо неспроможний був 
навіть обдумати ці питання. Він просто лежав собі тихенько, нічого не бачачи й 
ні про що не думаючи, довго лежав у якомусь темному закутку.
 
Трохи перегодом заманулося йому хоч покурити. Обмацав себе — люлька є, навіть не 
поламана. Це вже дещо! Потім налапав кисет, а в ньому дрібку тютюнцю — ще дещо! 
Далі мацав, мацав, шукаючи сірники, й не знайшов жодного. Ця невдача розбила всі 
його надії. Але тут-таки й схаменувся: добре, що сірників не знайшлося! Хтозна, 
що могло приповзти з темних нір цього жахливого місця на вогник сірника та на 
запах тютюну. Зате, обмацуючи всього себе, порпаючися в кишенях у пошуках 
сірників, він намацав руків'я свого невеличкого меча — кинджала, добутого в 
тролів, про якого він геть забув і якого, засунутого за пояс штанів, певне, не 
завважили гобліни.
 
Більбо видобув меча з піхов. Він засвітився блідим, неяскравим сяйвом.
 
“Отже, це теж меч ельфів,— подумав він,— і гобліни не дуже близько, але й не так 
далеко”.
 
Це була хоч якась утіха. Адже хіба не славно — мати клинок, зроблений у 
Гондоліні для гоблінських воєн, оспіваних у стількох піснях? А ще він помітив, 
що така зброя справляє велике враження на гоблінів, особливо коли вони 
наткнуться на неї зненацька.
 
“Куди ж його податися?— думав він.— Назад? Зовсім не годиться! Вбік? Неможливо! 
Вперед? Так, тільки вперед! Рушаймо вперед!”
 
Тож він підвівся і потюпав уперед, виставивши перед себе свого маленького меча й 
мацаючи стіну вільною рукою, а серденько йому так і тріпотіло в грудях.
 
Погодьтеся, друзі,— Більбо, що й казати, потрапив у велику скруту. Але ви 
повинні пам'ятати, що для нього та скрута не була така велика, як була б для 
мене чи для вас. Гобіти не у всьому схожі на нас із вами, звичайних людей; ну й, 
зрештою, хай навіть нори їхні (милі, затишні, добре провітрені оселі) зовсім не 
схожі на гоблінські тунелі, все ж вони краще за нас призвичаєні до ходіння 
тунелями. І напрямок під землею вони не так легко гублять — хіба якщо добряче 
вдаряться об щось головою, а тоді поволі приходять до тями. А ще вони ходять 
дуже тихо, легко ховаються, навдивовижу швидко одужують після всяких падінь та 
синців і мають чималенький запас мудрості й премудрих речень, яких люди 
здебільшого ніколи й не чули або ж позабували давним-давно.
 
Та хай там що, а я б не хотів бути на місці Злоткінса. Тунелеві, здавалося, 
кінця не буде. Гобіт лише знав” що тунель майже незмінно йде вниз і все в одному 
й тому самому напрямку, якщо не рахувати двох-трьох закрутів та поворотів. Часто 
траплялися бічні відгалуження: ті, що вели праворуч, висвітлювало мерехтіння 
його меча; ті, що ліворуч, він виявляв, мацаючи стіну. На бічні ходи Більбо не 
звертав уваги, тільки намагався швидше їх проминути, побоюючись, чи не вискочать 
звідти гобліни або ще якісь лихі істоти, яких навіть уявити годі. Далі й далі, 
все нижче й нижче він спускався, та не чув ні звуку, тільки, бува, повз вухо 
прошумлять кажанячі крила. Перший кажан його злякав, але їх там літало так 
багато, що Більбо перестав на них зважати. Не знаю, чи довго він отак прошкував: 
боячись іти, не сміючи зупинитись,— далі, далі, аж поки наморився дужче, ніж 
наморитися можна. Здавалося йому вже, що так він ітиме й до завтра, й до 
післязавтра, і хтозна-доки.
 
Раптом, зовсім несподівано, він — плюсь! — ступив у воду. Б-р-р! Яка ж вона була 
холоднюща! Більбо став як укопаний. Не знав-бо він, що то було: чи просто 
калюжа, чи крайчик підземної річки, що протікав через тунель, чи початок 
глибокого темного печерного озера. Меч ледь мрів у пітьмі. Напруживши слух, 
гобіт розчув: крап-крап!— у воду з невидимої стелі. Інших звуків начебто не було 
чути.
 
“Отже, це калюжа або озеро, а не підземна річка”,— подумав. Проте боязко було 
брести через темну воду. Плавати Більбо не вмів, а ще подумалось йому про бридкі 
слизькі істоти з великими вирячкуватими сліпими очима, що звиваються у воді. 
Дивовижні створіння живуть у калюжах та озерах гірських надрищ: риби, чиї 
пращури запливли туди бозна-скільки років тому й ніколи вже не випливли назад, 
розвинувши від намагання бачити в пітьмі надзвичайно великі очі; інші, куди 
бридкіші за риб, мешканці вод. Навіть у тих тунелях і печерах, що їх гобліни 
вирили для своїх потреб, живуть невідомі їм істоти, які тихцем позалазили туди з 
поверхні, щоб залягти в темноті. До того ж, деякі печери створилися ще в 
догоблінські часи; гобліни тільки розширили їх і поз'еднували ходами, прадавні ж 
господарі досі сидять собі в найпотаємніших закапелках, а то крадькома вилазять 
і нюшать довкола. В тій глибині біля темних вод жив старий Гам-гам. Звідкіля він 
туди втрапив та хто чи що він таке — я не знаю. Він був просто Гам-гам — темний, 
як темрява, тільки двоє великих круглих очей світилися. Мав він човника, в якому 
тихо-тихенько плавав туди-сюди озером,— адже то було таки озеро, велике, глибоке 
й страшенно холодне. Веслував Гам-гам широкими, як лопати, ступнями ніг — 
спустить ноги у воду й веслує, зовсім без плюскоту. І все він робив безшелесно. 
Назорить своїми мерехтливими очиськами-ліхтарями сліпу рибину і блискавично її 
хапає. І м'ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але 
Гам-гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів 
приб'ється до води в той час, коли Гам-гам вийде на полювання,— цей враз 
підкрадеться ззаду і задушить. Та рідко хто з потороч сюди потикався — щось їм 
підказувало: в глибині, там, де корениться гора, живе ще страшніше за них 
страховисько. Ще давно-давно, прокладаючи в надрах гори тунелі, вони дорилися до 
озера й переконалися, що далі йти нікуди; тут їхня дорога кінчалася, і нічого 
було сюди ходити, хіба Великий Гоблін пошле. Часом заманеться володареві рибки з 
озера, та бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не 
вернеться.
 
Жив Гам-гам на кам'янистому, вкритому слизом острівці посеред озера. Там він 
якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік своїми очищами-телескопами. Більбо його 
не бачив, зате Гам-гам чудувався з нього, бо ж бачив, що то ніякий не гоблін.
 
Ось він скочив у своє човенце і стрілою шугонув від острова, а гобіт сидів собі 
над водою вкрай спантеличений, марно сушачи голову, щоб знайти якийсь вихід. 
Зненацька зовсім близько підплив до нього Гам-гам і зашепотів чи то 
зашипів-засичав:
 
— Блись на нас і плись на нас, мій дорогесссень-кий! Проссто святкова страва! 
Ссмачний шматочок буде нам, гам-гам!
 
Оте своє “гам-гам” він завжди вимовляв з жахливим бульканням у горлянці — від 
того й ім'я своє дістав, хоч сам себе незмінно величав “мій дорогесенький”.
 
Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив. І тут просто перед 
себе побачив вирячені мерехтливі очі.
 
— Хто ти?— спитав він, виставивши вперед свого меча.
 
— Що ж воно таке, мій дорогесенький?—прошепотів Гам-гам — він завжди розмовляв 
сам із собою, не мавши товариша для розмови.
 
Саме цікавість змусила його підпливти до гобіта, адже в ту хвилину Гам-гам був 
якраз не дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а 
шепотів би потім.
 
— Я — Більбо Злоткінс,— відрекомендувався гобіт.— Я загубився від гномів і від 
чарівника і не знаю, де я,— та й знати не хочу, аби тільки вибратися звідси!
 
— І що там у нього в ручицях?— поцікавився Гам-гам, поглядаючи на меча, який 
йому не дуже подобався.
 
— Це меч, зроблений у Гондоліні!
 
— Сссс,— просичав Гам-гам і став зовсім чемний.— Чи не посидіти нам, мій 
дорогеесенький, та не побазікати з ним трошечки? Воно ж, мабуть, любить загадки, 
еге ж?
 
Гам-гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки що — поки 
довідається більше про того меча і його власника; чи той справді самотній, чи 
добрий на з'їжу і чи йому самому, Гам-гамові, справді дуже хочеться їсти. Нічого 
кращого, ніж загадки, господар озера не міг придумати. Загадувати й іноді 
відгадувати загадки — це була єдина гра, в яку він грався з іншими химерними 
створіннями, що жили в норах ще за догоблінських часів. А він же так давно жив 
глибоко-глибоко під цими горами, відірваний від своїх колишніх товаришів!
 
— Гаразд,— погодився Більбо, палко бажаючи дізнатися більше про потвору: чи вона 
таки сама, чи люта, чи голодна і чи дружить із гоблінами.
 
— Спершу ти загадуй,— сказав він, бо не мав часу придумати загадку. І Гам-гам 
просичав:
 
 
 
 
 
Що найглибший корінь має
 
І дерева затіняє?
 
Вище хмари височіє —
 
Не росте ж і не маліє.
 
 
 
 
 
— Легка!— заявив Більбо.— Це про гору.
 
— То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій 
дорогеесенький! Якщо дорогесенький загадає загадку, а воно не відгадає, ми з'їмо 
його, мій дорогеесенький. Якщо воно загадає нам загадку, а ми не відповімо, ми 
зробимо те, чого воно просить, га? Ми покажемо йому дорогу звідси, отак!
 
— Нехай буде так— не посмів перечити Більбо. Він до болю напружував свій мозок, 
намагаючись пригадати загадки, щоб порятуватися, щоб не бути з'їденим.
 
 
 
 
Тридцять білих коней на горі червоній.
 
Спочатку жують,
 
Потім копитами б'ють,
 
Потім смирно стоять усі коні.
 
 
 
 
Оце він тільки й зміг придумати — думка про їжу не виходила йому з голови. Та й 
давня це була загадка, і Гам-гам, як і ви всі, знав відгадку.
 
— Проссто, проссто,— просичав він.— Зуби! Зуби, мій дорогессенький! Але у нас їх 
тільки шість. І загадав свою другу загадку:
 
 
 
 
Без голосу гукає,
 
Без крил, а літає,
 
Кусає без зуба,
 
Бурмоче безгубо.
 
 
 
 
— Хвилинку! — попросив Більбо, якого досі гризла думка про їжу. На щастя, колись 
якось він чув щось подібне, тож, зібравши знову свої думки, знайшов відгадку.
 
— Вітер, звичайно, вітер!— сказав він і такий став задоволений собою, що зразу ж 
придумав свою загадку.
 
 
 
 
Око на лиці голубому
 
Побачило око на лиці зеленому.
 
“Те око — як це око,—
 
Сказало перше око,—
 
Тільки в низині,
 
Не у вишині.
 
 
 
 
— Сс, сс, сс,— просичав Гам-гам. Надто довго жив він під землею, забувалися йому 
такі речі. Та коли Більбо вже почав сподіватися, що погане створіння не 
спроможеться відгадати, Гам-гам прикликав на поміч свою правікову пам'ять — іще 
тих часів, як вони з бабусею жили в норі, виритій в крутому березі над річкою.
 
— Ссс, ссс, мій дорогеесенький,— проказав він.— Сонце і стокротка, ось воно що!
 
Але ці звичайні наземні загадки стомили його. Та й нагадали часи, коли Гам-гам 
був не такий самотній, підлий, бридкий, і він ще й розізлився. Але найгірше було 
те, що від цих загадок йому захотілося їсти, тож цього разу він спробував 
придумати щось тяжче й неприємніше:
 
 
 
 
Її не видно, ані чути,
 
Ні понюхать, ні торкнути.
 
Є там, де зорі, є під горою,
 
Порожні нори повнить собою.
 
Вона — найперша, вона й остання,
 
Вбиває радість і сподівання.
 
 
 
 
Гам-гамові на лихо, Більбо чув цю загадку раніше, і розгадка не забарилася.
 
— Темрява!— випалив він, навіть не почухавши потилиці й не наморщивши лоба.
 
 
 
 
Скриня без віка, ключа й завіс,
 
Та скарб золотий у тій скрині зріс,—
 
 
 
 
мерщій загадав він, щоб виграти час, поки придумається по-справжньому тяжка 
загадка. Ця йому здавалася надто неміцним горішком, хоч сказав він її трохи 
іншими словами. Але Гам-гам цього горішка ніяк не міг розкусити. Він і сичав до 
себе, й шепотів, і мурмотів, та все не давав відповіді. За хвилинку Більбо почав 
нетерпеливитися.
 
— Ну, то що ж це?— спитав він.— Відгадка — це тобі не чайник, що закипів, щоб 
отак сичати й шипіти, як ти робиш.
 
— Дайте нам подумати; хай воно дасть нам подумати, мій дорогессенький — сс — 
сс...
 
— Ну,— нагадав Більбо, давши Гам-гамові досить часу подумати,— як там із твоєю 
відгадкою?
 
Та раптом Гам-гам пригадав, як він у давнину дер пташині гнізда, а потім під 
крутим берегом річки вчив свою бабусю... вчив свою бабусю висмоктувати...
 
— Яєчка!— вигукнув він.— Це про яєчка-сс! І зараз же загадав:
 
 
 
 
Що не дише, а живуще,
 
Як смерть, холоднюще;
 
П'є, але не хоче пить,
 
Все в броні, що не дзвенить?
 
 
 
 
Він теж подумав, що загадав страшенно легку загадку, бо відгадка була завжди в 
нього на думці. Але загадка про яйце так його збила з пантелику, що він просто в 
цю мить не придумав нічого кращого. Та все одно для сердеги Більбо це був міцний 
горішок, адже гобіт завжди намагався бути чимдалі від води. Думаю, що ви, друзі, 
знаєте розгадку чи відгадаєте, навіть оком не змигнувши,— ви ж сидите собі 
зручно вдома і вам не заважає думати загроза, що вас можуть з'їсти. А Більбо 
міркував-міркував, двічі або й тричі прокашлювався, але відгадки не сказав.
 
Десь через хвилинку Гам-гам почав задоволено сичати сам до себе:
 
— А воно ж гарненьке, мій дорогесссенький? І, мабуть, ссоковите? І хрумке, і 
хрустке,— пальчики оближеш?
 
Вже він світив своїми очиськами на гобіта, не відводячи погляду.
 
— Півхвилинки!— попросив Більбо, здригаючись.— Я щойно дав тобі чимало часу 
подумати.
 
— Хай воно посспішить, посспішить!— сказав Гам-гам, починаючи вилазити з човна 
на берег, щоб схопити Більбо. Та коли він занурив у воду свою перетинчасту лапу, 
звідти вискочила налякана рибина і впала гобітові на пальці ніг.
 
— Ой!— скрикнув він.— Яка ж вона холодна й слизька!..
 
І здогадався:
 
— Риба! Риба! Це риба!
 
Гам-гам був страшенно розчарований; та Більбо мерщій загадав наступну загадку, і 
Гам-гамові довелося знову залізти у свій човен, щоб подумати.
 
— Безніжка лежала на одноніжці, двоніжка сиділа на триніжці, чотириніжці дали 
недоїдки.
 
Невчасна була ця загадка, але гобіт надто спішив. Якби він загадав цю загадку 
іншого разу, Гам-гам посушив би собі голову над нею. Але після загадки про рибу 
“безніжку” нетяжко було розгадати, а решту — зовсім просто. “Риба на столику, 
людина сидить за столиком на триногому стільці, котові дали кісточки”— ось, 
звісно, відгадка, і Гам-гам не забарився її сказати. І вирішив він, що настав 
час загадати щось тяжке й страшне. Ось що він проказав:
 
 
 
 
Зжирає він усе на світі:
 
Птахів, тварин, дерева, квіти;
 
Гризе залізо, кришить крицю,
 
І камінь змеле на мучицю,
 
Царя вб'є, царгород звоює,
 
Високі гори поруйнує.
 
 
 
 
Бідолаха Більбо сидів у пітьмі й пригадував усі, які чув у казках, страшні імена 
велетнів та перевертнів, але жоден з них не робив стільки лиха зразу. Щось йому 
підказувало, що відгадку зовсім не там слід шукати, що він мав би її знати, але 
не міг додуматися. Його почав уже трусити переляк, а від переляку думається не 
краще — гірше. Гам-гам знову почав вилазити з човна. Він привеслував до берега; 
гобіт бачив, як насуваються на нього Гам-гамові очі. Язик йому наче застряг у 
роті. Хотів закричати: “Дай мені час! Дай час!” Але він тільки й писнув:
 
— Час! Час!
 
Гобітові цього разу просто поталанило та й годі. Він урятувався, бо це ж, 
звісно, й була відгадка.
 
Знову Гам-гама спіткало розчарування. Робився він уже сердитий, та й гра 
стомлювала. Від тяжкого мізкування він і справді дуже зголоднів. Тепер він уже 
не вернувся в човен, а всівся в пітьмі біля гобіта. Більбо від того страшенно 
знервувався, думки його десь розлетілися.
 
— Нехай воно ще загадає нам загадку, мій дорогессенький — сс, сс. Вссього одну, 
ще одненьку загадку, сс, сс,— сказав Гам-гам.
 
Але як було гобітові придумати щось, коли поруч сиділа бридка, слизька, холодна 
потвора й штовхала його лапою? Він і чухав собі потилицю, і щипав себе, та 
нічого не спадало на думку.
 
— Сспитай насс! Сспитай насс!— підганяв Гам-гам.
 
Більбо вщипнув себе за носа, ляснув себе по лобі, стис правою рукою меча, потім 
лівою попорпався в кишені. Там він знайшов лише перстеника, якого підібрав у 
тунелі, а тоді й забув про нього.
 
— Що ж воно таке у мене в кишені?— промовив він уголос. Промовив сам до себе, 
але Гам-гам подумав, що Більбо загадав йому таку загадку, й страшенно 
розсердився.
 
— Це нечесно! Нечессно!— просичав він.— Це нечессно, мій дорогессенький: питати 
насс, що там у нього в капоссних кишеньках!
 
Зрозумівши, що сталось, і не придумавши кращої загадки, гобіт вирішив наполягти 
на своєму — зробити загадку з простого запитання.
 
— Що у мене в кишені?—повторив він голосніше.
 
— С-с-с-с-с,— просичав Гам-гам.— Тоді ми будемо відгадувати з трьох разів, мій 
дорогессенький, з трьох разів.
 
— Дуже добре! Відгадуй!— сказав Більбо.
 
— Ручиці!— мовив Гам-гам.
 
— Неправда!— заявив Більбо, що, на щастя, забрав руку з кишені.— Вгадуй знову!
 
— С-с-с-с-с,— просичав украй спантеличений Гам-гам. Подумки він перебрав усе, що 
сам носив у своїх кишенях: риб'ячі кістки, зуби гоблінів, мушлі, шматочок 
кажанячого крила, камінець, яким гострив собі ікла, та інші відворотні речі. 
Спробував уявити, що інші носять у своїх кишенях.
 
— Ніж!— сказав нарешті.
 
— Неправильно!— відповів Більбо — свого ножика він загубив не так давно.— 
Остання спроба!
 
Гам-гам був тепер у куди гіршій скруті, ніж коли Більбо загадав йому загадку про 
яйце. Він сичав, бурмотів, розгойдувався вперед-назад, ляпотів лапами по 
підлозі, корчився і вигинався, але не хотів витратити намарне свою останню 
спробу.
 
— Ну ж бо!— підганяв Більбо.— Я чекаю!
 
Говорити він намагався хоробро і бадьоро, хоч зовсім не був певен, як 
закінчиться гра: вгадає Гам-гам чи не вгадає.
 
— Все — твій час кінчився!— сказав.
 
— Мотузок або нічого!— вереснув Гам-гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати 
двічі за один раз.
 
— І те, й друге неправильно!— з великим полегшенням вигукнув Більбо і, миттю 
скочивши на рівні ноги, хутенько притулився спиною до найближчої стіни й 
наставив свого маленького меча. Хоч і знав, що гра в загадки священна і дуже 
давня і що навіть найлихіші створіння стережуться порушувати її правила, а все ж 
ніяк не був певен, чи супротивник, ця слизька істота, дотримає слова в скруті. 
Гам-гамові стане будь-якої причіпки, щоб відмовитися виконати свою обіцянку. 
Зрештою, те останнє запитання не було справжньою загадкою...
 
Але, хай там що, Гам-гам не напав на гобіта зразу. Він бачив меча в руці малючка 
й сидів тихо, тільки тремтів і щось шепотів сам до себе.
 
— То що?— не втерпів Більбо.— Де твоя обіцянка? Мені треба йти. А ти повинен 
показати мені дорогу.
 
— Так ми домовлялися, мій дорогессенький? Що, покажемо клятому нікчемному 
Злоткінсові дорогу звідси, сс, сс? Але що ж там у нього в кишеньках, га? І не 
мотузок, і не ніщо. Що там у нього, гам-гам?
 
— Не треба тобі того знати,— відказав Більбо.— А обіцянка є обіцянка.
 
— Ссердите воно й нетерпляче, мій дорогессенький,— просичав Гам-гам.— 
Доведеться, однак, йому почекати, еге ж, доведеться. Ми не можемо так просто 
бігти вгору по тунелях. Треба нам піти сспершу й взяти дещо помічне, еге ж, щоб 
нам підссобити.
 
— То поквапся! — мовив Більбо, з полегкістю відпускаючи Гам-гама. Йому здалося, 
що бридка потвора тільки придумала таку відмовку, щоб піти й не повернутися. Про 
що там говорив йому Гам-гам? Які помічні речі міг він зберігати в темному озері?
 
Але Злоткінс помилявся. Гам-гам таки збирався повернутись. Був він сердитий і 
голодний. Підле, лихе то було створіння, і воно виплекало лихий задум.
 
Неподалечку був його острівець, про який гобіт не знав нічого, і на тому 
острівці Гам-гам зберігав
 
у схованці всякий нікчемний дріб'язок — і одну справді гарну річ. Дуже гарну, 
пречудову! Там він зберігав перстень, золотий перстень, коштовний перстеник.
 
— Наш подаруночок на день народження!— шепотів він сам до себе, як часто робив у 
свої темні безконечні дні.— Ось що нам потрібне зараз, оссь що нам треба, сс!
 
Йому потрібен був перстень, бо той перстень мав чарівну силу: коли хто надягав 
його на палець, то ставав невидимим, і лише на осонні його можна було виявити, 
та й то завдяки тіні — легкій і хисткій тіні.
 
— Наш подаруночок на день народження! Його подарували нам на день народження, 
мій дорогессенький,— так він звик завжди собі говорити. Але хто знає, як 
дістався Гам-гамові цей “подаруночок” у ті прадавні часи, коли таких перснів 
чимало було на світі? Навряд чи й майстер, що викував і розкидав ті персні, міг 
це сказати. Спочатку Гам-гам носив його на пальці, поки це його стомило; потім у 
капшучку за пазухою, поки це йому набридло, а останнім часом ховав його в нірці 
на своєму скелястому острівці й часто ходив туди милуватися на свій скарб. Але 
час від часу він таки надягав перстеника: коли не міг більше бути без нього або 
коли був дуже, дуже голодний, а риба вже не йшла на душу. Тоді він повз темними 
ходами-переходами, пантруючи гоблінів, що відбилися від зграї. А то насмілювався 
завітати і в ті місця, де горіли смолоскипи й від світла йому різало в очах,— 
адже він був у безпеці. Так, у цілковитій безпеці. Ніхто не бачив його, не 
помічав, аж поки він не стисне пальцями гоблінові горло. Лише кілька годин тому 
він надягав перстеника і спіймав дурне пустотливе гоблінятко. Як воно пищало! 
Від нього в Гам-гама лишилося ще дві-три кісточки погризти, але володареві 
підземного озера кортіло чогось ніжнішого.
 
Ось що надумав Гам-гам своїм підлим, нікчемним розумом, коли раптово шаснув геть 
від гобіта, почалапав до човна й розчинився в пітьмі. Тож Більбо подумав, що 
більше вже не почує й не побачить Гам-гама. І все ж він вирішив трохи почекати; 
треба ж було якось вибратися звідсіля, а як — він не знав.
 
Раптом до нього долинув зойк. Гобітові аж мороз подер поза спиною. Гам-гам на 
весь голос лаявся і лементував у темряві — як за звуком, то й не дуже далеко. 
Він рачкував туди-сюди по своєму острівцю, шукаючи й не знаходячи свій 
“подаруночок”.
 
— Де ж це він? Де ж він подівся?—голосив Гам-гам.— Загубився, мій 
дорогессенький, загубився, загубився! Бий нас і крий нас! Загубився, мій 
дорогессенький!
 
— Що там сталося?—гукнув Більбо.— Що ти там загубив? Пливи сюди!
 
— Ні, не зараз, дорогессенький!— відповів Гам-гам.— Нам треба знайти його — він 
загубився, гам-гам!
 
— Але ж ти не відгадав моєї останньої загадки і ти дав обіцянку,— нагадав 
Більбо.
 
— Не відгадав!— повторив Гам-гам. І тоді з мороку долинуло люте сичання.— Що ж 
воно там у нього в тих кишеньках? Хай воно нам скаже. Воно повинне спершу 
сказати!
 
Те сичання ставало дедалі голосніше й різкіше, і коли Більбо вглядівся в пітьму, 
то дуже стривожився, помітивши дві маленькі світляні пляминки, що втупилися в 
нього. Підозра росла в Гам-гамовій голові, й тепер його світляні очі вже палали 
блідим полум'ям.
 
— Ні, ти скажи, що загубив!— наполягав Більбо.
 
Але полум'я в Гам-гамових очах аж позеленіло — й воно швидко наближалося! 
Гам-гам знову був у човні й щосили веслував лапами назад, до темного берега. 
Через ту згубу та підозру в його душі лютувала така буря, що вже йому не 
страшний був ніякий меч.
 
Більбо не міг знати, що так розлютило нещасну потвору, але він бачив, що все 
пропало: Гам-гам заповзявся будь-що його вбити. Він ледве встиг повернутися і 
наосліп побіг темним тунелем угору, від води. Біг, тримаючись ближче до стіни й 
мацаючи її лівою рукою.
 
— Що ж там у нього в кишеньках?— чулося позаду різке сичання. Ось Гам-гам 
плюснувся у воду з човна...
 
“Що ж воно там у мене, хотів би я знати? — прошепотів Більбо сам до себе, сопучи 
й спотикаючись по нерівній підлозі. Він поклав ліву руку в кишеню. Перстень, 
такий холодний на дотик, ніби сам собою надягнувся на вказівний палець.
 
Сичання голоснішало, наближалося. Більбо озирнувся і побачив, як усе ближче 
вгору схилом напливають на нього Гам-гамові очі, мов дві зелені лампи. З 
переляку він спробував побігти швидше, та перечепився об виступ на підлозі й 
простягся, накривши тілом свого маленького меча.
 
Вмить Гам-гам наздогнав його. Та перш ніж Більбо встиг щось зробити: звести 
подих, піднятись чи махнути мечем,— Гам-гам уже пробіг мимо, не звернувши на 
гобіта ніякісінької уваги, лаючись та бурмочучи на бігу.
 
Що ж це могло означати? Гам-гам бачить у пітьмі. Злоткінс навіть ззаду розрізняв 
зелене світло його очей. Насилу підвівшись, він засунув меча, що знову ледь 
зажеврів, назад у піхви і тоді, вельми обережно, подався назирці за Гам-гамом. 
Що ж іще можна було зробити? Безглуздо було вертатися до Гам-гамового озера. А 
так, ідучи слідом, можна було натрапити на якийсь рятівний вихід, хоч Гам-гам і 
не хотів його вивести.
 
— Клятий! клятий! клятий! — сипав прокльонами Гам-гам.— Клятий Злоткінс! Пропав 
подаруночок! Що ж там у нього в кишеньках? О, ми здогадуємось, ми здогадуємось, 
мій дорогессенький! Він знайшов його, напевне, це він знайшов його... Наш 
подаруночок на день народження!
 
Більбо нашорошив вуха. Нарешті в голові йому замрів невиразний здогад. 
Прискоривши ходу, він наблизився, наскільки міг і смів, до Гам-гама, який тюпав 
усе вперед, не обертаючись, тільки крутив головою то ліворуч, то праворуч,— це 
гобіт бачив по блідих відблисках, що з'являлися то на тій, то на тій стіні 
тунелю.
 
— Наш подаруночок на день народження! Прокляття! Коли ж і як ми його загубили, 
мій дорогессенький? Коли і як? Авжеж, авжеж — коли останній раз ходили туди й 
коли скрутили в'язи тому клятому малому пискунові. Авжеж, так воно й було! 
Прокляття! Це вже кілька годин, як він загубився. Нема у нас подаруночка, 
гам-гам!
 
Зненацька Гам-гам сів на підлогу і заплакав — з жахливим свистом та бульканням. 
Більбо притулився спиною до стіни. За хвилину Гам-гам перестав плакати й 
заговорив, от ніби сперечався сам із собою:
 
— Вертатися назад і там шукати? Безглуздо. Ми не пам'ятаємо всіх місць, де 
побували сьогодні. Та й навіщо шукати, коли подаруночок у Злоткінса в кишеньках? 
Капосний заброда, що пхає носа в чужі справи, це він вишукав наш подаруночок, 
ось воно як!
 
— Ми здогадуємося, дорогессенький, тільки здогадуємося. Ми не можемо знати 
напевне, поки не сспіймаємо капоссне сстворіннячко та не задушимо його. Але ж 
воно не знає, що може робити подаруночок, чи не так? Воно проссто носситиме його 
у своїх кишеньках. Воно того не знає і не зайде далеко. Адже воно загубилося, це 
капоссне нахабне створіння. Воно не знає виходу. Так воно каже...
 
— Еге, так воно каже, але ж воно шельмовите. Воно каже не те, що має на думці. 
Воно не хоче сказати, що там у нього в кишеньках. Воно знає! Знає воно вхід, 
мусить знати і вихід звідси, еге ж! Воно подалося до запасного виходу. До 
запасного виходу, оссь куди!
 
— Але ж там його сспіймають гобліни! Воно не втече тим виходом, дорогессенький.
 
— С-с-с-с, с-с-с, гам-гам! Гобліни! Авжеж, та якщо подаруночок, наш 
дорогессенький подаруночок у нього, то гобліняки загребуть його, гам-гам! Вони ж 
його візьмуть і дізнаються, що може робити подаруночок. Тоді ми вже ніколи не 
будемо в безпеці, ніколи, гам-гам! Котрийсь гоблінище надягне його на палець і 
зникне, інші гобліни його не побачать. Він стоятиме серед них, а вони його не 
бачитимуть. Навіть наші розумненькі очиці його не побачать; і той підлий 
гоблінище приповзе униз і сспіймає насс, гам-гам, гам-гам!
 
— Тож досить говорити, дорогессенький, поспішаймо! Якщо Злоткінс пішов до 
запасного виходу, нам треба поквапитися за ним і знайти його. Вперед! Це 
недалеко. Поспішаймо!
 
І Гам-гам, скочивши на ноги, швидко-швидко почалапав угору. Більбо поспішив за 
ним, усе ще остерігаючись, хоч тепер він найдужче боявся, щоб не перечепитися ще 
через один виступ та не наробити гуркоту, падаючи. Голова йому йшла обертом від 
надії та подиву. Отже, перстень, якого він знайшов,— чарівний: хто його надягне, 
стає невидимий! Звісно, він чув про таке в давніх-прадавніх казках, але ніяк не 
вірилося, що він справді, цілком випадково, знайшов такий перстень. Але ж ось 
цей перстень, а Гам-гам зі своїми зіркими очима пройшов так близько, що можна 
було його рукою дістати. Так вони і йшли: Гам-гам ляпотів перетинчастими лапами 
попереду, сичачи й лаючись, а Більбо слідком за ним ішов так тихо, як тільки 
вміють ходити гобіти. Незабаром дійшли до тих місць, де, як запримітив Більбо 
дорогою вниз, відкривалися бічні ходи, ліворуч і праворуч. Гам-гам відразу почав 
їх рахувати.
 
— Так, перший ліворуч. Перший праворуч. Другий праворуч, так, так. Другий 
ліворуч...
 
В міру того, як зростав рахунок, Гам-гам уповільнював ходу; тепер він трусився й 
плакав, лякаючись дужче й дужче,— адже він усе віддалявся від свого озера. Могли 
наскочити гобліни, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля 
низького отвору в стіні — ліворуч, так як вони йшли вгору.
 
— Сім праворуч, так. Шість ліворуч, так! — прошепотів він.— Ось тут. Це хід до 
запасних дверей, авжеж. Ось цей хід!
 
Гам-гам зазирнув у той отвір і відсахнувся.
 
— Але нам не можна туди ходити, дорогессенький, ні, не можна. Гобліняки там! 
Багато гобліняк. Ми чуємо їхній запах. С-с-с! Що ж нам робити? Бий їх і крий їх! 
Ми почекаємо тут, дорогессенький, почекаємо трошки й побачимо, що буде.
 
І почали вони чекати. Зрештою, Гам-гам таки привів гобіта до виходу з 
підземелля, але Більбо не міг туди увійти! Адже Гам-гам сидів, згорбившись, у 
самому отворі й хитав опущеною між колін головою, тільки холодно мерехтіли його 
очища. Раптове співчуття, жаль, змішаний із жахом, хвилею піднявся в гобітовім 
серці — погляд через усі ті безконечні сірі дні без світла чи надії на краще; 
твердий камінь, холодна риба, вічне скрадання та шепотіння. Це видіння тривало 
якусь частку миті. Більбо тремтів. А в другу частку миті, зовсім несподівано, 
ніби підкинутий новою силою і рішучістю, він стрибнув. Невеликий стрибок, як для 
нас із вами, але все-таки стрибок у темряві. Майже метр заввишки і понад два 
завдовжки. Гобіт пролетів просто над Гам-гамовою головою, трохи не вдарившись 
лобом об низьке склепіння запасного виходу.
 
Гам-гам швидко випростався і змахнув руками, коли гобіт пролітав над ним, але 
запізно: його пальці вхопили саме повітря, а Більбо, приземлившись на свої 
міцненькі ноги, помчав щодуху новим тунелем. Не обернувся глянути, що там робить 
Гам-гам. Спочатку його майже по п'ятах переслідували сичання і лайка, а тоді це 
припинилося. І раптом пролунав зойк, від якого кров похолола в гобітових жилах, 
зойк ненависті й відчаю. Гам-гам зазнав поразки. Він не смів іти далі. Він так 
багато втратив: утратив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив,— “свого 
дорогесенького”, свого чарівного персня. Від того зойку серце стрепенулося в 
гобітових грудях, але він не зупинився. І тут, ніби далека луна, долинула до 
нього погроза:
 
— Злодій! злодій! злодій! Злоткінс! Ми ненавидимо його, ми його ненавидимо 
навіки!
 
І запала тиша. Але й тиша здавалася гобітові погрозливою.
 
“Якщо гобліни так близько, що Гам-гам чув їхній запах, — подумав він,— то вони 
мали б почути його верески й прокльони. Тепер треба бути обережним, а то цей хід 
заведе в ще гіршу халепу”.
 
Цей хід був низький, грубо зроблений. Гобітові було не дуже тяжко ним іти; ото 
хіба кілька разів, хоч як оберігався, збивав пальці ніг об нерівну підлогу — ці 
капосні виступи! “Трохи низько для гоблінів, а надто для тих, котрі вищі”,— 
подумав Більбо, не знаючи, що навіть великі поторочі можуть пересуватися дуже 
швидко, зігнувшись у три погибелі й руками мало не дістаючи до підлоги. Так 
міркуючи, він забув про небезпеку, забув, що може наскочити на гоблінів, і 
помчав уперед без будь-якої остороги.
 
Невдовзі хід, що досі вів донизу, повернув знову вгору, а трохи далі став такий 
крутий, що Більбо вже не міг бігти. Та через хвилину підйом кінчився; поворот — 
і короткий крутий спуск, у кінці якого замріло світло, що просочувалося з-за 
іншого повороту. Не червоне світло вогнища чи ліхтаря, а звичайне біле денне 
світло. І тут він припустив. Швидко, як тільки несли його маленькі ноженята,— і 
спрожогу вискочив з-за повороту на відкрите місце, де світло, після довгого 
блукання в темряві, здалося йому сліпучо яскравим. А насправді то 
всього-на-всього пробивався сонячний промінь крізь прочинені двері — великі 
кам'яні двері.
 
Більбо заморгав і тут тільки побачив гоблінів — гоблінів, що в повному бойовому 
спорядженні, з оголеними мечами, сиділи біля дверей, пильно на них дивлячись; 
пильнували вони також і хід, що вів до дверей! Гобліни побачили гобіта раніше, 
ніж він побачив їх, і з вигуками тріумфу кинулися на нього.
 
Чи випадково так сталося, чи перстень, перш ніж визнати свого нового господаря, 
втнув йому лихий жарт, але в ту мить його на пальці не було.
 
Хвиля страху та відчаю, немов відлуння Гам-гамової лихої долі, затопила Більбо, 
і він, забувши навіть вихопити свого меча, тільки засунув руки в кишені. А 
перстень досі був там, у його лівій кишені, й він неначе сам собою надягнувся на 
вказівний палець. Гобліни так і повклякали на місці. Щойно тут хтось був — і 
пропав. Вони заревли удвічі голосніше, ніж першого разу,— але вже не з тріумфу, 
а з досади.
 
— Де ж воно?— кричали спантеличені вартівники.
 
— Назад, по тунелю!— гукали одні.
 
— Сюди!— кричали другі.
 
— Туди!— горлали треті.
 
— Пильнуйте дверей!— гаркнув командир.
 
Свистки сюрчали, лати бряжчали, мечі дзвеніли, гобліни лаялись і сипали 
прокльонами, бігаючи сюди-туди, перечіплюючись один через одного і дуже 
сердячись. Стояв жахливий гармидер, лемент і метушня.
 
Більбо страшенно перелякався, та йому вистачило глузду зрозуміти, що й до чого, 
і він прослизнув за велике барило з пивом для варти, забравшись таким чином геть 
з-під гоблінських ніг, а то б його таки затоптали на смерть, чи випадково 
наскочили-чи навпомацки спіймали.
 
— Я повинен дістатися до дверей, я повинен дістатися до дверей!— повторював він 
собі подумки, але минуло чимало часу, перш ніж він зважився спробувати. Це були 
наче якісь жахливі піжмурки. Вартівня була повна гоблінів, що метушились, і 
сердешний малий гобіт ухилявся і так і сяк; ось його збив з ніг один гоблін — і 
довго не міг збагнути, на що ж це він наткнувся; далі втікач поповз на чотирьох, 
примудрився прослизнути поміж ніг командира варти, підвівся і рвонув до дверей.
 
Двері були все ще прочинені, та хтось із гоблінів майже зовсім їх зачинив. 
Більбо потяг двері з усієї сили, але й не зворухнув їх. Тоді спробував 
протиснутися крізь щілину. Тиснувся, тиснувся — і застряг! Це було жахливо. Його 
гудзики зачепилися за край дверей. Він бачив, що було надворі: там кам'яні 
східці вели у вузьку долину між високих гір; сонце вийшло з-за хмари, заливши 
ясним світлом двері знадвору,— та він не міг пролізти і край.
 
Раптом хтось із гоблінів закричав:
 
— Біля дверей тінь! Щось стоїть надворі!
 
Більбо трохи не вмер зі страху. З останніх сил рвонувся, гудзики полетіли на всі 
боки, і ось він уже на волі. З подертим плащиком і камізелькою він козликом 
пострибав униз по східцях, а спантеличені гобліни визбирували його чудові мідні 
гудзики, розсипані на порозі.
 
Звичайно, вони зараз же погналися за ним, гагакаючи та пугукаючи, нишпорячи 
поміж дерев. Але гобліни не люблять сонця — від нього в них тремтять ноги й 
крутиться голова. Та й як їм було знайти Більбо, коли той, із перснем на 
вказівному пальці, перебігав від дерева до дерева, із тіні в тінь, тихо й 
швидко, намагаючись не потрапляти на осоння? Тож скоро вони, з бурчанням і 
прокльонами, вернулися назад вартувати двері. Більбо втік.