Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь.
Тут поруч, на сусідній вулиці, може ти пам’ятаєш, є такий високий будинок,
в якому тоді здавались кімнати,
і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось, перевозили наркоту
прямо в своїх шлунках,
мов небачений небесний кав’яр, здатний зламати цю вкінець зароблену цивілізацію.

Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти,
також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву
і слухали джазові радіостанції,
і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней,
а колишні реґбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє
довбане реґбі.

В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали,
сам знаєш як це буває: одного разу щось там собі не поділили — і по всьому,
тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі,
заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.

Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,
розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім,
власне неба,
і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому,
що в них просто зупиняється серце від любові до цього
дивного-дивного фантастичного світу.