Засинаючи, вона пригадала ріку — десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя, охолоджене річище світилось з середини бронзою, хоч сніг засипав течію; потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах. Ми опинились по різні боки зими, і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі, ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо, наповнене польським роком; рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо, рок-н-рол, який перелітав через Карпати, просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській; наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись, наше повітря не таке безкінечне, щоби слухати різну музику. Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом, він би здійснювався саме за допомогою цих теплих коричневих конвертів з платівками польського року, з тонкими подряпинами від божих нігтів на чорних полях; можеш побачити його вінілову шкіру, можеш відчути його полуничну кров, змиваючи пил і протираючи доріжки губкою з оцтом. Сполохані вітром птахи, заспокоївшись, займають свої місця в проміжках поміж ударами її серця, не знаючи, що вона бачить у своєму сні. про кого вона забуває посеред сухого річища; весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і проїзні талони в кишенях куртки; ось зима перекотиться з сопки на сопку і прийде гаряча пора, коли із землі повиростає стільки різних речей, аж повітря змушене буде піднятися трохи вище, щоби не зачіпати ці довгі високі стебла, що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди якраз під її вікном.