о.Ігор ЦАР
ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ДАР ВІД БОГА    
    
    Геній українського народу – поет, художник і письменник Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту на Черкащині. Його батько Григорій (1781-1825) був стельмахом – робив колеса та вози і чумакував. Мати Катерина (1783-1823), донька Якима Бойка, працювала на панщині. В родині Шевченка було шестеро дітей: Катруся, Микита, Тарас, Ярина, Марія, Йосип. Охрестив Тараса священник УГКЦ Олекса Базаринський в храмі св. Івана Богослова. Так само називався храм в селі Кирилівка, звідки походив батько Тараса і куди згодом переселилася їхня родина. У 1830 р. обидва храми були насильно переведені в московську релігію. Дід Тараса, Іван син Андрія, 1757 р.н. (прожив 115 р.) і баба Марта, 1766 р.н., були греко-католиками. 
    
    Перші релігійні знання малий Тарас одержав від свого дуже побожного і розумного батька, який вдома у свята і неділі часто вголос читав Святе Письмо та Життя Святих і мав свій власний Київський Патерик та Мінеї. Дід Іван був учасником селянського повстання, розказував Тарасові про боротьбу козаків та гайдамаків і зумів прищепити йому любов до Бога і України. Після смерті матері в хату прийшла мачуха, ще з трьома дітьми, яка дуже знущалася над Тарасом. Він часто тікав до найстаршої сестри Катрі, яка була вже заміжня і щиро опікувалася ним. Шевченко навчався у початковій школі, а малював ще з п’яти років. В 11 років залишився круглим сиротою і його забрали на службу до пана. Він самотужки зумів вивчити французьку, польську і російську мови. 
    
    У 1838 р., за сприянням художника Миколи Сошенка, Тараса викупили з кріпацтва і він поступив в Академію художеств, де навчався сім років. Також цікавився такими науками як ботаніка, математика, геологія, мінералогія, географія, астрономія, археологія, анатомія і фізіологія. Це був рідкісний талант від Бога. Його тричі нагороджували срібними медалями за чудові картини, а за гравюри Шевченкові присвоїли звання академіка. Тарас вмів грати на скрипці, торбані і бандурі, дуже гарно танцював і співав – мав прекрасний милозвучний тенор. А вже своїми віршами, які почав писати у 22 роки, Кобзар зробив для України стільки, що поки світ стояти буде, його не забудуть. Подібного поета в історії людства не було і, мабуть, вже й не буде. Господь дав Шевченкові велике серце, а Тарас наповнив його великою любов’ю до рідної України. За це його і замучили…
    
    Десять років страшної каторги і два заслання з забороною писати й малювати знищили здоров’я Тараса, але не зламали його духа. Підтвердженням цьому є листи з неволі. В них Шевченко залишив нам безцінні скарби, які свідчать про його високу християнську мораль, а нас спонукають до роздумів над вічністю.
    
    “Сумний мій, бідолашний друже! Чим, скажи, потішу я Твоє тужнеє серце? Нічим. На такі сльози ми, люди, не маємо сушила. Дружнє спочуття ослабить наші півжалі, але велике горе, як Твоє тепер, один тілько наш спільний Помічник і Серцезнавець ослабити може! Молися, якщо можеш молитись, і, молячись, віруй розумно, глибоко віруй у замогильне краще життя. Сни твої, що ти їх бачив у найбільш критичні години Твого життя, указують нам на щось вище за наші земні поняття. Віруй, і віра спасе Тебе”.
    
    “Хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє, цур йому такому! Будемо плакать і радіти і за все те хвалить милосердного Бога”. “Тепер, і тілько тепер, я вповні повірив у слово: любя, наказую ви… Тепер тілько я молюся і дякую Йому за безмежну любов до мене, за посланий мені іспит. Він очистив, зцілив моє бідне хворе серце. Він зняв з моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і самого себе. Господь навчив мене, як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймі бездоганним християнином. Як золото з огня, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого чистилища, щоб розпочати новий, благородніший шлях життя. І це я називаю істинним правдивим щастям!”
    
    “Поширювати серед невтаємничених у таїнства мистецтва людей любов до прекрасного й доброго, – ось найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива прислуга людству”. “Без свідомого розуміння краси людині не побачити Всемогучого Бога в дрібному листячку найменшої рослини”.
    
    “Молитва та ваші щирі листи найбільше допоможуть мені нести хрест мій. Опанувало мене якесь чуття невідоме: приідіте, всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви. Перед благовістом до утрені згадав я слова Розп’ятого за нас і наче ожив: пішов до утрені й молився так радісно, чисто, як може ніколи досі. Я тепер говію і сьогодні причащався Святих Тайн. Хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте й прекрасне, як сей день! 
    
    Якщо маєте видання книги Томи Кемпійського “Про наслідування Христа”, то пришліть Бога ради. Пишіть, – ще місяць березень наш, а там нехай діється воля Божа! Лякає мене теперішня хворість: скорбут, а в степу вона, кажуть, страх, як лютує. Але замінімо зневіру надією й молитвою!”
    
    “Я тепер, як той, що в безодню падає, – за все ладен ухопитися! – Яка жахлива безнадія! Така жахлива, що одна тілько християнська філософія може боротися з нею. Одинока розрада моя тепер – це Євангелія. Я читаю її щодня і щогодини. Колись думав я аналізувати серце матері за життям Святої Марії, непорочної матері Христової, та тепер і це мені за злочин матимуть. Руки й голова заковані (заборонено писати й рисувати). Ледве чи терпів хто-небудь таке лихо!”
    
    “Одне, чого я, як добра найбільшого, у Бога просив би, – хоч перед смертю разочок на Вас, друзів моїх добрих, на Дніпро, на Київ, на Україну подивитись; і тоді вмер би я спокійно, як християнин”.
    
    Помер Тарас Шевченко при загадкових обставинах 10.03.1861 р. на чужині, а згодом його домовину перевезли в Україну і 22 травня поховали в Каневі на Чернечій горі. У 1939 р., 4 квітня, у зв’язку з будівництвом пам’ятника був відкритий склеп могили поета. Комісія у складі директора музею Василя Коваленка, архітектора Петра Костирка, Надії Цвинтарної та інших спокусилися заглянути в середину домовини генія. Про це вдалося довідатися лиш через багато років від Костирка і Цвинтарної. Ось що розповіла незадовго до смерті у серпні 1983 р. пані Надія, яка відважилася на нечуваний крок, навіть напросилася зробити його: “Взяла ліхтар – і почала спускатися. Склеп був із цегли, висотою в людський зріст. Стіни його світлі, ніби осадок вапняний на них. Повітря в склепі не важке. Нічого страшного, моторошного я не відчувала і нічого не боялася, адже поважала і любила Тараса Шевченка. Переді мною стояла на підвищенні домовина. Верхня соснова домовина зовсім перетрухла. Згорнула я перетрухле дерево вбік. Витерла цинкову домовину хустиною. І стала вона чиста, біла. На домовині сходилися дві пластинки, закриті на ключі. Заклала обидва ключі – і домовина тихенько відкрилася. 
    
    А в домовині … лежить Шевченко, ніби тілько-но помер. Обличчя темне і ніби злегка притрушене пилом. Глянула я на нього – і не повірила, що я бачу Тараса Григоровича. А він лежить, мов живий, в костюмі, чорних туфлях. В руках його воскова свічка. У домовині лежав з ним лише його Кобзар у м’якій, коричневій палітурці, пов’язаний хустинкою…”
    
    На високій дуже кручі,		 
    Над самісіньким Дніпром,	 
    Спить Шевченко в домовині	 
    Непробудним тихим сном.		
    
    Любий сину України,	
    Наш Тарасе дорогий.
    Тебе в світі вже немає,
    А в серцях ти все живий.
    
    Твоя Кобза ще не вмерла,
    На ній струни всі дзвенять.
    І про твою в світі славу
    Всі народи гомонять.          
    
    
    9 березня 2004 р.