ЧАСТИНА ПЕРША

БІМІНІ

Будинок стояв на узвишші вузького мису між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені додолу пасатами, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них через білий пляж до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої риби з'являлася в ній задовго перед тим, як сама риба підпливала до берега.
Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи накраю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути плюскіт переслідуваної ними риби, а спустившись на пляж, побачити у воді фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.
Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут не менш знаменними, ніж будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.
Часом літо випадало надто гаряче — коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а випадкова тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого, червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.
Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніш, як її покаже барометр. До того ж умів угадувати напрям бур і знав, як від них остерігатися. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей між собою. Знав і те, що бувають урагани, в яких ніхто її шию не може вціліти. Проте завжди казав собі, що, коли вже й станеться таке лихо, він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.
Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід'ємною часткою; але з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок виднів далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з мори. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, впадав у око і великий білий будинок. А ще трохи згодом з'являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його поймало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото Моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий критий камін, і Томас Хадсон палив у ньому дерево, викинуте на берег морем.
Велика купа того дерева громадилася під південною стіною будинку. Воно було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі шматки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного великого шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на масивному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води шматки дерева.
Часом він гасив лампу, лягав на килим на підлозі й стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що його були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум'я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горіло дерево, викинуте морем, з ним діялося щось особливе йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.
Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчі трави на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї,— давно, коли був іще зовсім молодий.
Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон дивився на нього вдячним поглядом і думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року на острові зима була найкраща, і він чекав її повсякчас.

II
Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли весна вже доходила кінця. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і вже звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли
незгоди з матір'ю двох молодших. Вона надумала податися до Європи,— звичайно, не попередивши про це Хадсона,— і хотіла забрати їх з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули,— певна річ, після різдва. Саме різдво хлопці мали провести з нею.
Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося компромісом. Погодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п'ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти з шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір'ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб усім необхідним. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.
Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це був чесний компроміс, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступалася від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов справжній генерал, і так само несхибно здійснювала їх. Компромісу з нею ще можна було досягти. Але змусити докорінно змінити свій намір — ніколи, хоч як би він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.
Намір залишався наміром, а рішення — то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима науку судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли компромісу і що хлопці приїдуть хоч на п'ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п'ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П'ять тижнів — чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір'ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.
Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи. 
Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.
Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: «Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?» Це краще звучало по-французькому: «Quand оn реіnt sі bіеn аuх Batignoles», — і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier, і міцно осів на ньому і знав усіх своїх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.
Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір. Але своє ранчо в Монтані здав в оренду, бо найкращими порами року там були літо й осінь, а тепер його хлопці восени завжди мали йти до школи.
Час від часу він виїжджав до Нью-Йорка побачитись із своїм агентом. Але здебільшого агент сам приїздив до нього й забирав готові картини. Як художник Хадсон мав цілком певне становище, його шанували і в Європі, і на батьківщині. Мав і постійний прибуток з нафтопромислів, розміщених на
землі, що належала колись його дідові. Раніше там були пасовиська, потім землю продали, але з умовою, що право на корисні копалини залишиться за попереднім власником. Близько половини цього прибутку йшло на аліменти дітям, а решта забезпечувала йому надійний прожиток, так що він міг малювати як собі хотів, не знаючи матеріальної скрути. До того ж мав змогу жити де йому заманеться, а при бажанні й помандрувати по світах.
Йому завжди добре велося майже в усьому, за винятком подружнього життя, хоч успіх його ніколи по-справжньому не цікавив. Його цікавив живопис, життя дітей, і він досі кохав жінку, в яку закохався уперше. Відтоді він закохувався в багатьох жінок, і часом котрась із них приїздила до нього на острів. У нього була потреба бачити поруч жінок, і він радо приймав їх на якийсь час. Йому подобалось, коли вони були поруч, іноді й досить довго. Але зрештою завжди радів, коли вони від'їжджали, навіть і ті, що були йому дуже любі. Він давно позбувся звички сваритися з жінками й навчився уникати одруження. Навчитися цих двох речей було майже так само важко, як осісти на місці й звикнути до постійної, розміреної праці. Але він навчився їх і гадав, що навчився уже на все життя. Малювати картини він умів віддавна і вважав, що робить це з кожним роком краще. А от привчати себе жити на одному місці й систематично працювати було важко, бо свого часу він вів досить-таки безладне життя По-справжньому легковажним він ніколи не був, але був безладним, себелюбним і безжальним. Тепер він знав це, і не тільки зі слів багатьох жінок, а зрештою сам дійшов такого висновку. Тоді й постановив собі, що буде себелюбний лише задля своїх картин, безжальний лише в роботі й що подолає в собі оту безладність і надасть своєму життю суворого ладу.
Він мав намір тішитися життям у межах встановленого ладу й наполегливо працювати. А сьогодні почував себе просто щасливим, бо наступного ранку мали приїхати діти.
— Містере Томе, вам нічого не треба? — спитав його Джозеф, хатній служник.— Ви ж сьогодні своє вже відробили, еге?
Джозеф був високий на зріст, мав дуже довге й дуже чорне обличчя і великі руки й ноги. Він носив білу куртку та білі штани, а ноги були босі.
— Дякую, Джозефе. Здається, не треба.
— Може, трохи джину з тоніком?
— Ні. Я думаю піти до містера Боббі, вип'ю там.
— Випийте скляночку вдома. Дешевше вийде. Коли я йшов сюди, містер Боббі був страшенно сердитий. Каже, зовсім замучився з тими коктейлями. Одна пані з яхти замовила якусь там «Білу даму», а він подав їй пляшку тієї американської мінеральної води, де намальована жінка біля джерела в такій ото білій сукні, наче москітна сітка.
— Піду я все-таки туди.
— А перед тим давайте я вам змішаю скляночку. Лоцманський катер привіз пошту. То, може, почитаєте і вип'єте скляночку, а тоді вже підете до містера Боббі?
— Ну гаразд.
— От і добре,— сказав Джозеф.— Бо я вже змішав. Щоправда, містере Томе, нічого особливого в тій пошті нема.
— Де вона?
— Внизу, у кухні. Я принесу. На двох конвертах жіноча рука. Один лист з Нью-Йорка. Один з Палм-Біча. Дуже гарно надписаний. Один від того пана, що продає ваші картини в Нью-Йорку. Два не знаю від кого.
— Хочеш відповісти на них замість мене?
— Так, сер. Якщо ви цього хочете. Я ж таки письменний, дарма що бідний.
— Ну то неси їх сюди.
— Слухаюсь, містере Томе, сер. Там ще газета. Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.
Томас Хадсон сів читати листи, посьорбуючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.
— Джозефе! — гукнув він.— Ти все приготував до приїзду хлопців?
— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?
— Та ще ні.
— Як гадаєте — поборе він мене?
— Навряд.
— Ми ж із ним частенько боролися, коли я був поза службою,— сказав Джозеф.— Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То три найкращих у світі хлопці, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.
— Він і змалку був хитрюга,— сказав Томас Хадсон. А що далі росте, то хитріший,— захоплено промовив Джозеф.
— Будь їм цього літа добрим прикладом.
— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі. 
— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.
— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я поза службою.
— Добре, що вони приїздять, правда?
— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.
— Треба нам придумати для них якісь розваги.
— Ні, містере Томе,— відказав Джозеф.— Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних вигадок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.
— А як там Едді?
— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.
— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.
— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі—справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.
— А ти що там робив?
— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.
— Як стіл?
— Ще гірший став.
— Піду вниз,— сказав Томас Хадсон.— Треба прийняти душ і перевдягтися.
— Я там поклав вам на ліжку все, що треба,— сказав Джозеф.— Ще скляночку джину з тоніком?
— Ні, дякую.
— Містер Роджер приїхав.
— Добре. Я притягну його сюди.
— Він у вас поживе?
— Можливо.
— Так чи так, а постіль я йому приготую.
— Добре.

III
Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й пружні цівки води. Він був дебелий чоловік, а роздягнений здавався ще дебелішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.
«Треба було поплавати перед тим, як приймати душ,— подумав він.— Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо багато плавати. І Роджер знову тут. Це добре».
Надягнувши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику і опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.
З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та відпрасованих темних штанах і повернув на шосе поперед нього. Коли негр обернувся, мас Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя. 
Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:

Дядечко Едвард приїхав з Нассау, 
Цукерок я в нього купив. 
Тільки цукерку до рота узяв, 
У мене живіт заболів.

Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.
— Я знаю тебе,— сказав він.— Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.
Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:

Ой Едвард, 
Ой Едвард, 
Сякий-такий Едвард, 
Нікудишні цукерки твої!

Про все скажу констеблю,— мовив дядечко Едвард.— Констебль знайде на тебе управу.
І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едвард? - гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не казатись на очі.
— Цькують людину,— голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі.— Здирають з неї шати гідності й топчуть під ноги. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.
Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном». Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.
— Колотнеча там, містере Томе,— мовив він, наздогнавши Хадсона.— Чи як його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.
— Які речі, Луїсе?
— Будь-які, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине й пані.
— Звідки він, той пан?
— Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів, Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.
— І констебль нічого не вдіяв, Луїсе?
— Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.
— То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.
— Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й узиває містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.
— Здається, Луїсе, то таки норовистий пан.
— Ой, містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати — оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джона Джейкоба Астора на «Титанику», коли той вдарився об айсберг і потонув, і, як зволите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумок, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди... ну, ви знаєте що. То ось я візьму, каже, та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я радо послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Ти їх не почуєш, а він їх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Усе це дуже мене рознервувало. Та й пані він геть засмутив.
— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе? 
— Та ось несу для пані черепашкових перлів,— відказав хлопець.
Вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час під часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, за винятком королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію,— хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері»,— але через те, що їй подобалися багамські перла, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах. 
Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс cказав:
— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.
— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх,— відказав Хадсон.— Якщо їй подобаються черепашкові перла. 
— Сподіваюся, що зрадіє. Зараз же й однесу їй. 
Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної шкуринки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл, коли хтось гін зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля прилавка стояли два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до затіненого світла в барі, там було тьмяно, прохолодно й приємно. Згори спустився Луїс.
— Пан заснув,— сказав він.— Я залишив перла його пані. Вона дивиться на них і плаче.
Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися між собою, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і куштуючи на смак перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою. А от він тут, засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Чорт забирай, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе зовсім непогано виходить.
— Томе, невже вам справді смакує це зілля? — запитав його Боббі.
— Авжеж. Інакше я не пив би його.
— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.
— А там є й хіна.
— Ні, люди таки схибнуті,— сказав Боббі.— Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.
— Мені воно добре смакує. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я почуваю себе чудово.
— Я знаю. Ви завжди чудово почуваєте себе, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?
Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.
— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.
— І чого б то отаким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові,— ніяк не збагну.
— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?
— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.
— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.
— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.
— Мені подобається тут жити.
— Та певне ж,— сказав Боббі.— І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті свої картини, які весь час малюєте?
— Останнім часом їх добре беруть.
— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Споруджувані шхуни. Усе, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?
— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.
— З торгів?
— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.
— А самі ви можете їх продавати?
— Авжеж.
— Я б хотів купити смерч,— сказав Боббі.— Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще— два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно... То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.
— Це залежатиме від розміру картини.
— Малюйте яку вам захочеться,— велично промовив Боббі.— То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймалися аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у воду, мотор вибив дно й потонув.
— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно,— сказав Томас Хадсон.— Я візьму з вас тільки за полотно.
— О боже, то добудьте щонайбільше полотно,— сказав Боббі.— Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.
Його захопила велич задуму, але дальші можливості ще тільки-но почали відкриватися.
— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, що їх жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір.
І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря...
— Потрібне страшенно велике полотно,— сказав Хадсон.
— К бісу полотно! — вигукнув Боббі.— Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найграндіознішу в світі картину, чорт забирай, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!
— Почну я із смерчів,— сказав Томас Хадсон.
— Хай так,— погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись од свого великого задуму.— У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.
— Завтра ж беруся до смерчів.
— Ну гаразд,--сказав Боббі.— Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?
— Із справжнім розмахом — ні.
— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою уяву. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен з жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?
— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.
— Томе, я хочу зробити з вас великого художника,— сказав Боббі.— Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я. ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!
Він замовк і, витягши з-під прилавка пляшку, швидко ковтнув з неї.
— Це до рахунку не береться,— мовив він. — Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Грандіозні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує розмаху. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.
— Про що?
Боббі перехилився через прилавок, щоб ніхто інший його не почув.
— Не здумайте відмовлятися від цієї картини,— сказав він.—Хай вас не лякає її грандіозність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. - Він трохи помовчав.— На повну силу.
— Чортівня,— мовив Томас Хадсон.
— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромляє їх на свої вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі такий собі великий отвір, і чорти тягнуть туди й негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули— й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі,— і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.
Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила об слуг божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз освіжаюся з пляшки і вам теж даю освіжитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями, намагаючись заритися в пісок і уникнути страшного провалля, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».
Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та розмаху.
— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.
— Атож, мабуть, ваша правда,— сказав Боббі.— До того ж від цих накреслень мене бере спрага.
— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б чудово.
— Це не той, що винайшов магнето?
— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.
— Теж давній?
— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.
— К бісу давніх,— сказав Боббі.— Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?
— Перевершити їх — нелегка річ.
— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете,— мовив Боббі.— Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.
— А як би його випити ще скляночку?
— Авжеж, чорт забирай. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.
Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тонізуючого напою.
— Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цих витребеньок.
Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець прилавка.
— А ви що п'єте? — запитав він матросів.— Як зветься, можете вимовити?
— «Собача голова»,— відказав один.
— Авжеж, «Собача голова»,— потвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм.— А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.
Усі випили за здоров'я королеви.
— Напевне, вона чудова жінка, — сказав Боббі. — Але як на мене, то трохи бундючна. Мені завжди була більш до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?
— Чий, він каже, день народження? — спитав один матрос другого.
— Королеви Марії Англійської, — відказав Боббі. — Матері теперішнього короля-імператора.
— Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? — запитав другий моряк.
— Томе, — сказав Боббі, — наступний тост ми з вами вип'ємо самі.

IV
Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися впоперек від берега. Приплив швидко відкочувався назад, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.
У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під скелею темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й Довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.
Катер Джонні Гуднера «Нарвал», де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку «Тома Коллінза», а в лівій — довгий зелений стручок мексіканського перцю.
— Чудово,— сказав він.— Одкусюєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.
Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув «х-х-ху!», згорнувши човником язик, а тоді на довгу хвилю припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула по-ірландському тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги тонкої верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою він скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягшись отак вільно на стільцях,— бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив модерний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв тут ледь-ледь більше, ніж належало.
— Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?
— Працював, і дуже сумлінно.
— Це на вас схоже,— сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість.— Тільки перший раз пече,— мовив він.— Так само, як і кохання.
— А чорта. Перець щоразу пече.
— А кохання?
— К бісу кохання,— відказав Том Хадсон.
— Які думки! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?
— Тут не держать овець, Джонні.
— Ну, то краба, що попався в сіть,— сказав Джонні.— Нам зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там ще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.
— Я вже куштував,— одказав Томас Хадсон.
— Та знаю я все про вас,— сказав Джонні.— Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто вигадали їх усіх. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексіканський перець, фарширований лососиною. Фарширований морським окунем. Фарширований чілійською скумбрією. Фарширований грудинкою мексіканської горлиці. Фарширований індичатиною і кротовим м'ясом. Його фарширують чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витівки. А найкраще — отака довга, прив'яла, нічим не нафарширована й неапетитна на вигляд перчина під чупанговим соусом. Ох ти ж чортяка!..— Він знову хукнув, висунувши згорнутий язик.—Цього разу я тебе таки перебрав.
І Джонні надовго припав до склянки з «Томом Коллінзом».
— Вона дає мені законний привід хильнути,— пояснив він по тому.— Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?
— Хіба ще трохи джину з тоніком.
— Бой! — гукнув Джонні.— Ще склянку джину з тоніком для бвани.
Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс питво.
— Прошу, містере Томе.
— Дякую, Фреде,— сказав Томас Хадсон.— За королеву, хай благословить її господь.
Вони випили.
— А де це наш старий бахуряка?
— Вдома. Скоро з'явиться.
Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:
— Ну, а як воно насправді, друже?
— Все гаразд,— відказав Томас Хадсон.— Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.
— Вам тут подобається? В розумінні — жити постійно.
— Так. Набридло вже мотатися по світу із своїми думами. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.
— Тут добре жити,— сказав Джонні.— Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А от мені, який то ганяється за цим самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?
— То про це вже пішов поголос?
— Так мені казали там на Заході.
— А що там за історія з ним сталася?
— Усього я не знаю. Але історія досить погана.
— Справді погана?
— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжі овочі, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Та, врешті, й по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати в них шоферські права чи картку соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. А то я одного разу вскочив у добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.
— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.
Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях «а мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у в'язаній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.
— Привіт,— озвався Джонні.— А я й не чув, як ви подзвонили. Оце саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на сексуальному злочині.
— От і добре,— мовив Роджер.— І годі про це.
— Ви мені не наказуйте,— відрубав Джонні.
— Я не наказую,— мовив Роджер.— Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них.— А це хто?
— Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?
— А-а,— сказав Роджер.— Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.
— Бой! — гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.
— Слухаю, сер,— сказав він.
— Запитай, чого зволять ці джентльмени.
— Слухаю вас, панове,— мовив Фред.
— Я питиму те саме, що й містер Том,— сказав Роджер.— Він мій порадник і вихователь.
— Чи багато цього літа в таборі хлопців?— спитав Джонні.
— Поки що всього два,— відказав Роджер.— Я з моїм вихователем.
— Я і мій вихователь,— поправив його Джонні.— І як ви, в біса, книжки пишете?
— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.
— Або й безплатно знайти,— сказав Джонні.— Я оце розмовляв тут з вашим вихователем.
— Вихователь каже, що йому тут добре живеться. Цей берег став для нього рідним назавжди.
— Вам би слід оглянути острів,— мовив Том до Джонні. - Часом він одпускає мене піти випити.
— А як щодо жінок?
— Жінок немає.
— Що ж ви, хлопці, робите?
— Та от цілий день сьогодні оце й роблю.
— Але ж ви давно вже тут. Що тоді робили?
— Купались, їли, пили... Том працює, читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо...
— І все без жінок?
— Все без жінок.
— Не до вподоби мені це. Якась нездорова атмосфера. Ви курите багато опіуму, хлопці?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Тільки добірний,— сказав Томас Хадсон.
— А марихуани багато вирощуєте?
— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.
— Поганий був рік,— сказав Хадсон.— Дощі занапастили к бісу весь урожай.
— В усьому цьому є щось нездорове.— Джонні випив.— Єдине трохи рятує становище — те, що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Взаємини з богом на тому самому рівні,— відказав Томас Хадсон.
— Сердечні?
— Ми люди терпимі,— сказав Хадсон.— Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. Маємо на острові бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.
— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі...
— Роджере,— докірливо мовив Джонні.— Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад вас і заміряється своєю биткою.
— І на відбій вийде, закладаюся,— підхопив Роджер.— Останнім часом я бачив, як він це робить.
— Атож, сер,— сказав Джонні.— Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я бачив, як він поціляє.
— Еге ж, мабуть, що бачили,— погодився Роджер.— І Том бачив, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.
— Облишмо ці богословські дебати,— сказав Джонні.— Краще нехай дадуть нам їсти.
— А той стариган, якого ви тримаєте, щоб водив цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.
— Сьогодні в нас тушкована риба,— відказав Джонні.— І сивки з жовтим рисом. Золотисті сивки.
— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач,— сказав Том.— Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих сивок?
— На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по дві на кожного.
Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й палили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, одхилившись на стільці, і слухав.
Тим часом у Боббі гульбище було в розпалі, і яскраве світло, що линуло з відчинених дверей бару, відбивалося у воді. Відплив ще тривав, і там, де на воду падало світло, раз по раз вистрибувала риба. Здебільшого сірі окуні,— відзначив подумки Том,— хапають кинуту на принаду дрібноту, яку односить відпливом. Декілька хлопчаків-негрів ловили на жилку без вудлища, і було чути, як вони розмовляють і тихо лаються, коли риба зривається з гачка, а подеколи — як хляпають на дошки причалу зловлені окуні. Окуні були великі, і хлопці ловили їх на м'якуш марліна, якого ще вдень привезли рибалки на одному з катерів і тоді ж таки почепили на гак, сфотографували, зважили й розчинили.
Приваблена співами, на причалі зібралася вже чимала юрба, і Руперт Піндер, здоровенний негр, що, за переказами, колись сам перетяг на спині піаніно з урядового причалу аж до старого клубу,— потім той клуб знесло ураганом,— і мав себе за неабиякого бійця, гукнув з темряви:
— Капітане Джоне, хлопці кажуть, що їх бере спрага!
— То купи їм чогось недорогого й корисного для здоров'я, Руперте.
— Слухаюсь, капітане Джоне, сер! Рому.
— Саме це я й мав на думці,— сказав Джон.— Та, мабуть, бери одразу великий бутель. Так буде дешевше.
— Дуже дякую, капітане Джоне,— мовив Руперт.
Він рушив крізь юрбу, що почала швидко рідшати й потяглася слідом за ним. Томас Хадсон бачив, як усі вони попростували до Роєвої пивнички.
В цю мить з одного із суден, що стояли біля причалу Брауна, з шипінням злетіла ракета і, хряснувши, спалахнула високо в небі над протокою. За нею зашипіла друга і, пролетівши навскоси, спалахнула вже над ближчим кінцем їхнього причалу.
— От чорт! — сказав Фред Вілсон.— Було й нам послати когось по ракети до Майямі.
Ракети одна за одною шипіли, хряскали й освітлювали ніч, і ось у їхньому світлі на причалі знову з'явився Руперт із своїм супроводом, несучи на плечі великий обплетений бутель.
Хтось пустив ракету з одного із ближчих суден, і вона спалахнула над самим причалом, висвітливши юрбу, темношкірі обличчя, шиї та руки, і плескувате обличчя Руперта, і його широкі плечі, і кремезну шию, і великий обплетений лозою бутель, що ніжно й гордо торкався його голови.
— Несіть кухлі,— через плече звелів Руперт супроводу.— Емальовані кухлі.
— Є тільки бляшані, Руперте,— озвався хтось.
— Емальовані кухлі,— повторив Руперт.— Дістаньте. Купіть у Роя. Ось вам гроші.
— Неси нашу ракетницю, Френку,— сказав Фред Вілсон.— Біс із ним, розстріляємо свій сигнальний запас, а тоді купимо новий.
Поки Руперт велично чекав кухлів, хтось приніс каструлю. Руперт налив рому й пустив каструлю по колу.
— За малий люд,— сказав він.— Пийте, прості люди.
Співи тривали й далі, та ладу в них було мало. Водночас із ракетами на деяких суднах лунали рушничні й пістолетні постріли, а з причалу Брауна хтось бив понад протокою трасуючими кулями з автомата. Спочатку дав дві черги з трьох і чотирьох куль, а тоді розстріляв цілу обойму, пустивши над бухтою низку червоних трасуючих куль.
В ту ж хвилину, як Френк Харт скочив з причалу на корму з ракетницею у футлярі та набором сигнальних ракет, принесли кухлі, й один з помічників Руперта заходився наливати в них ром і роздавати навколо.
— Боже, благослови королеву,— мовив Френк Харт і, заклавши патрон, пустив ракету понад причалом просто в розчинені двері бару містера Боббі. Ракета влучила в бетонну стіну обіч дверей, яскраво спалахнула і згоріла на кораловій дорозі, осяявши все довкола білим світлом.
— Обережніш,— сказав Томас Хадсон.— Ви ж можете обпекти людей.
— К бісу ваші «обережніш»! — відказав Френк.—Ану побачимо, чи дострелю я до комісарового будинку.
— Не підпаліть,— застеріг його Роджер.
— Як підпалю, то й сам платитиму,— сказав Френк.
Ракета дугою шугнула до великого білого будинку урядового комісара, але не долетіла і яскраво згоріла перед верандою.
— Добрий старий комісар! — Френк заклав новий патрон.— Нехай той паршивець побачить, чи ми патріоти, чи ні.
— Обережніш, Френку,— умовляв його Том.— Це погані жарти.
— Сьогодні моя ніч,— відказав йому Френк.— Королевина і моя. Ану відступіть, Томе, зараз я стрельну в Браунів причал.
— Там бензин,— попередив Роджер.
— Його не буде,— сказав Френк.
Важко було сказати, чи він навмисно не влучав, щоб роздрочити Роджера й Томаса Хадсона, чи справді не вмів стріляти. Ні Роджер, ні Хадсон не могли дійти певного висновку, але обидва знали, що жоден стрілець не поцілить з ракетниці несхибно. А на причалі таки був бензин.
Френк випростався, притиснувши ліву руку до тулуба, мов на дуелі, старанно прицілився й вистрелив. Ракета влучила в край причалу, протилежний до того, де стояли бочки з бензином, і рикошетом відлетіла в протоку.
— Гей, ви! — гукнув хтось на катерах, що стояли біля причалу Брауна.— Що ви, в біса, робите?
— Майже бездоганний постріл,— сказав Френк.— А тепер спробую знову по комісару.
— Годі вже, хай вам чорт,— сказав йому Томас Хадсон.
— Руперте! — гукнув Френк, не зважаючи на Хадсона.— Ану плесни й мені трохи, чуєш?
— Слухаюсь, капітане Френку, сер,— озвався Руперт.— Кухля маєте?
— Принеси-но мені кухля,— мовив Френк до Фреда, що стояв поруч, спостерігаючи.
— Слухаюсь, містере Френку, сер.
Фред побіг і повернувся з кухлем. Його обличчя світилося від збудження і втіхи.
— Ви думаєте підпалити комісара, містере Френку?
— Якщо його візьме вогонь,— відказав Френк.
Він дав кухоль Руперту, той налив його на три чверті й простягнув назад.
— За королеву, хай благословить її господь! — І Френк спорожнив кухоль.
То була страхітлива доза, щоб вихилити отак, за одним разом.
— Хай благословить її господь! Хай благословить, капітане Френку! — урочисто промовив Руперт, і всі інші підхопили:
— Хай благословить її господь! Атож, хай благословить.
— А тепер до комісара,— сказав Френк і вистрелив з ракетниці вгору й трохи за вітром. Він заклав патрон з парашутною ракетою, і вітер поніс яскраву білу кулю понад яхтою, що стояла в них за кормою.
— Ні, цього разу комісара ви не влучили,— озвався Руперт.— У чім річ, капітане Френку?
— Я хотів освітити це прекрасне видовище,— відказав Френк.— Комісар од нас нікуди не втече.
— Комісар добре горітиме, капітане Френку,— повідомив Руперт.— Не мені вас учити, але на острові вже два місяці не було дощу, і комісарський дім сухий, як порохня.
— А де констебль? — запитав Френк.
— Констебль сюди не поткнеться,— сказав Руперт.— За констебля не турбуйтеся. Та й ніхто на цьому причалі не побачить і не почує жодного пострілу.
— Всі попадають долілиць і нічого про те не знатимуть,— докинув хтось із юрби.— Ніхто не чув, ніхто не бачив.
— Я скомандую,— не вгавав Руперт,— і всі поховають обличчя.— І додав підбадьорливо: — Той старий дім сухий, як порохня.
— Ану покажіть, як це буде,— звелів Френк.
Він заклав ще один патрон з парашутною ракетою і пустив її вгору й за вітром. Сліпучо-біла ракета, повільно спадаючи додолу, висвітлила причал, і стало видно, що всі, хто там був, лежать долілиць або стоять навкарачки, позатулявши обличчя.
— Хай благословить вас господь, капітане Френку,— почувся з темряви низький урочистий голос Руперта, коли ракета згасла.— Хай явить свою безмежну ласку й дасть вам снаги підпалити комісара.
— А де його дружина й діти? — запитав Френк.
— Ми їх винесемо, не турбуйтеся,— відказав Руперт.— Ніхто не потерпить безневинно.
— То що, підпалимо комісара? — обернувся Френк до тих, що були на палубі.
Та облиште,— озвався Томас Хадсон.— Ну що ви, їй-богу.
— Я вранці від'їжджаю,— промовив Френк.— Отож і кінці у воду.
— Підпалимо,— сказав Фред Вілсон.-— Онде й тубільці, як видно, цього хочуть.
— Підпаліть його, капітане Френку,— під'юджував Руперт.— А ви що скажете? — обернувся він до юрби на причалі.
— Підпаліть його. Підпаліть. Хай господь бог дасть вам снаги підпалити його,— загомоніли негри.
— Ніхто не заперечує? — запитав їх Френк.
— Підпаліть його, капітане Френку. Ніхто нічого не побачить. Ніхто нічого не почує. Ніхто й словом не прохопиться. Підпаліть його.
— Мені потрібно кілька пробних пострілів,—сказав Френк.
— Хочете підпалювати, то забирайтеся к бісу з мого катера,— мовив до нього Джонні.
Френк подивився на нього й ледь-ледь похитав головою, так що ні Роджер, ні негри на причалі того не помітили.
— Вважайте, що там уже попелище,— сказав він.— Ану плесни мені ще, Руперте, щоб зміцнити волю.—І дав йому свій кухоль.
— Капітане Френку,— нахилившись до нього, промовив Руперт.— Це буде подвиг усього вашого життя.
Негри на причалі завели нову пісню:

Капітан Френк приїхав до нас, 
Буде сьогодні добра розвага.

Потім, по паузі, взяли вище:

Капітан Френк приїхав до нас, 
Буде сьогодні добра розвага.

Другий рядок проспівали так, наче били в барабан. Тоді провадили далі:

Комісар назвав Руперта чорним собакою, 
Капітан Френк ракету пустив 
І комісара дощенту спалив.

Потім знову повернулися до стародавнього африканського ритму, що його четверо на катері чули свого часу від негрів, які тягли кодоли поромів на річках по дорозі між Момбасою, Малінді й Ламу,— тягли й співали тут-таки складені пісні, глузливо змальовуючи в них білих людей на поромі.

Капітан Френк приїхав до нас... 
Буде сьогодні добра розвага. 
Капітан Френк приїхав до нас...

У цьому мінорному співі звучав виклик, образливий, відчайдушний виклик. Потім знову—наче гуркіт барабана:

Буде сьогодні добра розвага!

— Ви чуєте, капітане Френку? — не вгавай Руперт, нахилившись до катера.— Ви ще не вчинили подвигу, а пісню про вас уже склали.
— Ну, дещо вчинити я таки встиг,— мовив Френк до То-маса Хадсона. Тоді до Руперта: — Ще один пробний постріл.
— Добра спроба — половина діла,— радісно відгукнувся Руперт.
— Капітан Френк хоче заподіяти смерть,— сказав хтось на причалі.
— Капітан Френк лютіший за лютого вепра,— озвався інший голос.
— Капітан Френк — мужчина.
— Руперте,— мовив Френк.— Ще кухлик, будь ласка. Не для хоробрості. Просто щоб певніш поцілити.
— Помагай вам боже, капітане Френку.— Руперт подав йому кухоль.— Ану, хлопці, пісню про капітана Френка!
Френк спорожнив кухоль.
— Останній пробний постріл,— сказав він і пустив ракету понад самою яхтою просто в бочки з бензином на причалі Брауна, так що вона, одскочивши, впала у воду.
— Сучий ви син,— дуже тихо сказав йому Томас Хадсон.
— Помовчте, праведнику,— відрубав Френк.— Це був мій шедевр.
В цю мить з каюти сусідньої яхти вийшов на палубу чоловік у самих піжамних штанях і заволав:
— Гей ви, свині! Зараз же припиніть, чуєте! Тут у каюті жінка заснути не може.
— Жінка? — перепитав Вілсон.
— Еге ж, чорт вас бери, жінка,— відказав той.— Моя дружина. А ви, мерзотники, зчинили тут стрілянину і не даєте їй спати. Та й нікому через вас не заснути.
— А чом ви не дасте їй снотворних таблеток? — запитав Френк.— Руперте, пошли-но когось по таблетки.
— Чи ви при своєму розумі, полковнику? — підхопив Вілсон.— Чого ви не поводитесь, як належить справжньому чоловікові? То вона б уже досі й заснула. А так, мабуть, тамує себе. Як видно, її мучить невдоволене бажання. Так завжди каже моїй дружині психоаналітик.
Обидва були неабиякі грубіяни, і хоч Френк справді завинив, але той чоловік, що цілий день пиячив у барі, з самого початку повівся страшенно по-дурному. Ні Джон, ні Роджер, ні Томас Хадсон не озвались ані словом. А ті двоє від першої ж хвилини, коли чоловік з яхти вийшов на корму й закричав «Свині!», дружно взяли його в роботу, наче два добре натреновані гравці бейсбольної команди.
— Ви брудні свині,— сказав чоловік. Як видно, словник він мав небагатий. Йому було років тридцять п'ять — сорок. Визначити його вік точніше було важко, хоч він і ввімкнув палубні ліхтарі. Вигляд він мав куди кращий, ніж сподівався побачити Томас Хадсон після цілоденних розповідей про нього, і Хадсон подумав, що він, певне, уже проспався. А тоді згадав, що чоловік з яхти спав ще у Боббі.
— Я спробував би нембутал,— доброзичливо порадив йому Френк.— Якщо тільки в неї не буває від нього алергії.
— Не розумію, чого вона така невдоволена,— сказав Фред Вілсон.— Ви ж справжній взірець фізичної досконалості. Он який молодець, хай вам чорт. Б'юсь об заклад, що ви гроза свого тенісного клубу. Цікаво б знати, в що вам обходиться ця чудова форма. Поглянь на нього, Френку. Чи ти бачив коли такий коштовний чоловічий бюст?
— А проте ви схибили, хазяїне,— підхопив Френк.— На вас не та половина піжами. Слово честі, я ще ніколи не бачив, щоб чоловік натягав на себе цю її половину. Невже ви і в ліжко отак лягаєте?
— Чи ви дасте жінці заснути, свині ви чорнороті? — огризнувся чоловік з яхти.
— Раджу вам спуститися до своєї каюти,— сказав йому Френк.— А то ще, глядіть, ускочите в халепу з оцими своїми епітетами. Тут вашого шофера немає, тож доглядати вас нема кому. Адже до школи вас возить шофер, чи не так?
— Він не ходить до школи, Френку,— мовив Фред Вілсон, одсунувши від себе гітару. - Він уже дорослий хлопчина. Він ділок. Невже ти не бачиш, що перед тобою поважний ділок?
— То ти ділок, синку? — запитав Френк.— Тоді знаєш що? Найкраще діло для тебе — зараз же втекти до своєї каюти. Бо тут нагорі ніякого пристойного діла тобі не випаде.
— Він має рацію,—докинув Фред Вілсон.—У нас тут тобі нічого не світить. Тож катай собі до каюти. А до шуму якось звикнеш.
— Брудні свині,— сказав чоловік і обвів поглядом усіх на катері.
— Ану забирай своє коштовне тіло до каюти, чуєш? — гримнув Вілсон.— Там і жінку свою приспиш, я певен.
— Свині,— повторив чоловік.— Смердючі свині.
— Невже ти не можеш придумати чогось іншого? — спитав Френк.— «Свині» вже добряче набридли. Катай-но звідси, поки не застудився. Якби я мав таку розкішну грудну клітку, то не ризикнув би виставляти її отак на нічний вітер.
Чоловік з яхти знову обвів їх усіх поглядом — так, наче хотів запам'ятати.
— Ти нас і так не забудеш,— сказав йому Френк.— А забудеш — я тобі нагадаю, коли десь зустріну.
— Паскуда,— мовив чоловік, повернувся і пішов наниз.
— Хто він? — спитав Джонні Гуднер.— Я десь його бачив.
— Я його знаю, і він мене знає,— відказав Френк.— Нікчемний тип.
— А хто, не можете пригадати? — спитав Джонні.
— Погань він,— сказав Френк.— А поза тим чи має значення, хто він такий?
— Мабуть, що ні,— озвався Томас Хадсон.— Та ви вдвох добре його приперли.
— А що ж іще робити з поганню? Тільки так. Ми з ним ще чемно повелися.
— Ну, ви цілком ясно дали зрозуміти, що прихильності до нього не відчуваєте,— сказав Томас Хадсон.
— Я чув, там гавкав собака,— мовив Роджер.— Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?
— То його дружина гавкала,— весело відказав Френк.— Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.
— Я йду звідси к бісу,— сказав Роджер.— Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, теж не смішно.
— Ніхто вас не затримує,— сказав Френк.— Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.
— Он як?
— Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні. Псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Хай вам чорт, з вашою новонабутою громадською свідомістю.
— То, виходить, це громадська свідомість, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?
— Авжеж. Один з її проявів. Тільки не на користь вона вам. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.
— Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце,— сказав Джонні Гуднер Френкові.— Так було нам добре без ваших вибриків.
— То й ви туди ж,— мовив Френк.
— Трохи спокійніше,— застеріг його Роджер.
— Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг,— сказав Френк.— А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, громадські діячі, лицеміри...
— Капітане Френку...— Руперт нахилився над краєм причалу.
— Ось тільки Руперт мій друг.— Френк звів очі.— Чого тобі, Руперте?
— Капітане Френку, а про комісара ви забули?
— Ми підпалимо його, Руперте, мій друже.
— Хай благословить вас господь, капітане Френку,— промовив Руперт.— Налити вам ще рому?
— Мені добре й без рому, Руперте,— відказав йому Френк.— А тепер усі долілиць.
— Усі долілиць! — скомандував Руперт.— Лягай!
Френк вистрелив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі застогнали.
— От чорт,— сказав Руперт.— Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.
На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним — похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.
— Ти нікчема,— мовив він.— Брудний, смердючий нікчема. Роджер здивовано звів на нього очі.
— Це ви про мене, чи не так? — гукнув Френк.— То я свиня, а не нікчема.
Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:
— Гладкий нікчема! — Він мало не задихався.— Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.
— Кому й до чого ви все це кажете? — Роджер підвівся.
— Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.
— Ви збожеволіли,— спокійно мовив Роджер.
— Ти нікчема! — гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось би дражнив тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою.— Нікчема!
— Це він про мене,— втішено озвався Френк.— Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.
— Я про тебе.— Чоловік показав пальцем на Роджера.— Ти дурисвіт.
— Слухайте,— мовив до нього Роджер.— Ви ж зовсім не для мене це кажете. Усе це тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.
Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.
— Ти нікчема! — вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істеричний напад, задля якого він, власне, й прибрався.— Брудний, смердючий нікчема!
— Ви кажете це не для мене,— повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі.— Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною — виходьте на причал.
Роджер ступив до причалу, і дивна річ — чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Зрештою, до цього вели і його лайка, і вся його попередня поведінка. І ось він таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.
Томас Хадсон не розумів, на що він сподівався, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і той чоловік сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр, а тоді щосили вдарив по обличчю тильним боком відкритої лівої.
Ніхто з негрів не озивався ані словом. Вони стояли мовчки, оточивши обох і залишивши їм якнайбільший простір для бійки. Хтось увімкнув на причалі світло,— певно, то Джонів бой Фред, подумав Хадсон,— і все було добре видно.
Роджер не відступав од супротивника і завдав йому три швидкі хуки в голову. Той обхопив його руками й далі роздер на ньому светра, коли Роджер відштовхнув його від себе й двічі влучив кулаком у зуби.
— Годі вже лівою! — гукнув Френк.— Вріжте йому, сучому синові, правою. Враз угамується.
— Маєте щось мені сказати? — спитав Роджер чоловіка з яхти і сильним хуком зацідив йому в зуби. З рота в того юшила кров, уся права половина обличчя розпухла, і правого ока майже не стало видно.
Він знову вчепився за Роджера, а Роджер підхопив його попід руки й не давав упасти. Супротивник тяжко дихав і досі не обізвавсь ані словом. Роджер тримав його за руки, запхавши великі пальці у згини ліктів, і Том бачив, як він натискає ними на сухожилки між біцепсами й передпліччями.
— Ану не бризкай на мене кров'ю, сучий сину,— сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув йому обличчя тильним боком руки.— Тепер добувай собі нового носа,— додав він.
— Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! — під'юджував Френк.
— Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? — мовив до нього Фред Вілсон.— Він же вбиває його.
Чоловік з яхти знову навалився на Роджера, і Роджер підхопив його й відштовхнув назад.
— Ти бий,— сказав він.— Ну ж бо. Бий.
Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.
— Як тебе звуть? — запитав він чоловіка.
Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми.
Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.
— Ти дужий, сучий син,— промовив він.—Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?
Чоловік з яхти мляво замахнувся на нього, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув І двічі садонув у вухо правим кулаком.
— Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? — запитав він.
— Погляньте на його вухо,— обізвався Руперт.— Просто-таки виноградне гроно.
Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натискав великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху — тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер його цілком заполонив страх. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, яких ніхто не спиняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер казав йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.
Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася та сама ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в один великий опух, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх його відступив, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.
— Що скажеш? — запитав його Роджер.
— Нікчема,— мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.
— Дивіться всі! — гукнув Руперт.— Зараз буде кіно!
Але ні показного видовища, ані високого класу вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом у причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.
Матроси з яхти понесли господаря на борт. Вони не втручалися в те, що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло до яхти. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.
— Йому б треба лікаря,— мовив Томас Хадсон.
— Об причал він не дуже забився,— сказав Роджер.— Я не хотів пошкодити поміст.
— Той останній удар у вухо навряд чи пішов йому на користь,— зауважив Джонні Гуднер.
— Ви знівечили йому обличчя,— сказав Френк.— А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.
— Голі руки — то страшна річ,— мовив Роджер.— Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!
— Ну, зате вже тепер як де коли зустрінете, то враз упізнаєте.
— Сподіваюся, він оклигає,— сказав Роджер.
— Бійка була чудова, містере Роджер,— мовив до нього Фред.
— Хай їй чорт, тій бійці,— відказав Роджер.— І на біса все воно мало статися?
— Ну, той пан сам напросився,— сказав Фред.
— Та облиште ви цим перейматися,— мовив Френк до Роджера.— Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.
Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Той білий, коли його несли на яхту, мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.
— Ну, то добраніч, капітане Френку,— сказав Руперт.
— Ідеш, Руперте? — запитав його Френк.
— Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.
— На добраніч, Руперте,— сказав Роджер.— До завтра.
Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, окрім хіба ще роздертого на шиї светра, край якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика ґуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер навіть і не глянув на свої руки.
— Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться,— мовив Френк.
— Та не журіться, Родже,— сказав Фред Вілсон і піднявся на причал.— Журяться тільки шмаркачі.
Забравши свою гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».
— Усе-таки Фредді непоганий хлопчина,— сказав Джон Томасові Хадсону.
— І завжди був непоганий,— відказав Хадсон.— Та разом із Френком добра від них не жди.
Роджер нічого не казав, і Томаса Хадсона це непокоїло — і його мовчанка, і всякі інші речі.
— А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? — запитав він Роджера.
— Та от усе караюся через того типа,— відказав Роджер.
Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.
— Нема чого вам каратися,— дуже тихо промовив Джон.— Він уже ходить.
— Справді?
— Онде виліз і рушницю з собою тягне.
— Ну, буде мені лихо,— сказав Роджер. Але голос його знову став веселий. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.
Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця, Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — обличчя було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдавав нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ані слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так І стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу — так запухли в нього очі. Він стояв не озиваючись, і всі троє теж мовчали.
Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:
— Ідіть повісьте рушницю і лягайте спати.
Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.
— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма,—дуже спокійно мовив Роджер через плече.— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.
— Чи не нагадує вам цей пан леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, що були з ним на катері.
Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, і трохи перегодя той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.
— Ну, тепер мені куди легше,— сказав Роджер.— А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.
— Гаразд, та не дуже,— зауважив Джонні.
— Цілком досить,— сказав Роджер.— І вродиться ж отаке.
— Ходім, Роджере,— озвався Томас Хадсон.— Зайдемо ще до мене.
— Ходім.
Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.
— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.
— Е ні, к бісу,— відказав Роджер.
— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.
— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.
Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в дальшому від дороги кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.
— Спиш? — запитав Томас Хадсон.
— Ні.
— Випити хочеш?
— Мабуть, не треба. Дякую.
— Як рука?
— Просто розпухла й болить. Пусте.
— Ти знову не в гуморі?
— Еге ж. Паскудно на душі.
— Завтра приїдуть хлопці.
— Оце добре.
— Ти так-таки не хочеш випити?
— Ні, друже. А ти пий собі.
— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.
Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.
— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу,— сказав Роджер.— Той тип — справжній мерзотник.
— Ти його дечого навчив.
— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він візьме своє на комусь іншому.
— Він сам зачепив тебе.
— Авжеж. Та я не докінчив справи.
— Тобі лишалося хіба що вбити його.
— От про це я й кажу. Тепер він буде ще підліший.
— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.
— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.
— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не казав, відколи приїхав.
— Була бійка, ніби оце сьогодні.
— З ким?
Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище у світі, відомому як кінопромисловість.
— Я зовсім не хотів нічого такого,— сказав він.— Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він у «Ліванських кедрах» десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.
— А далі як було?
— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.
— Що саме?
— Все що завгодно. Одне за одним.
— Не хочеш мені казати?
— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?
— Та начебто.
— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзоти на цьому світі! Справжньої мерзоти. І тим, що ти його поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і е одна з причин, чому вони нас провокують.— Він перевернувся на ліжку і ліг обличчям догори.— Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступне. А колись же люди тямили, що добре, а що зле.
— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром,— сказав Томас Хадсон.
— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, хотів би, щоб так було. Та стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.
— Будь-яка бійка — мерзота.
— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити? — Коли вже почав битися — треба перемагати.
— Авжеж. Але я тішився цією бійкою від самої першої хвилини.
— Ти ще дужче тішився б, якби він умів битись по-справжньому.
— Мабуть, що так,— погодився Роджер.— А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли починаєш тішитися бійкою, то й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.
— Він препаскудний тип,— сказав Томас Хадсон.
— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.
— Ти можеш пригадати кращі?
— Колись нам завжди було добре.
— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.
— Я про це не думав,— сказав Роджер.— Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали вилітати в трубу. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.
— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.
— Серед моїх знайомих є й порядні люди.
— Не дуже багато.
— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.
— Завжди коло тебе якась потолоч.
— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?
— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.
— Еге ж,— сказав Роджер.— Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Одначе не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.
— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.
— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло — це добре знайома мені річ. Що-що, а зло я враз розпізнаю.
— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.
— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.
— Будеш уже спати? Залишайся, мабуть, тут.
— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?
— Генрі Лоусона?
— Так.
— Я знайду тобі...
Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще-світилося.

V
Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка обертались на вітрі, і ясний ранок дихав свіжістю.
Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.
— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.
— Десь після полудня.
— То до обіду встигнуть?
— Еге ж.
— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було,— сказав Джозеф.— Він і не снідав.
— Може, скоро надійде.
— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.
Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.
Роджер подивився через його плече і сказав:
— Гарна буде картина.
— Можливо.
— Де ти бачив такі смерчі?
— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?
— Опух ще є.
Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.
— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.
— Ще й який поганий.
Як гадаєш, той тип насправді виходив з рушницею?
— Не знаю,— відказав Томас Хадсон.— Та й знати не хочу.
— Пробач,— мовив Роджер.— Може, мені піти?
— Ні. Побудь тут. Я майже скінчив. Ти мені не заважатимеш.
— Вони знялися на світанку,— сказав Роджер.— Я бачив, як відпливали.
— А ти там що робив так рано?
— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.
— Він казав, що ти вийшов у море човном.
— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер мені гаразд.
— Ну, оце й усе на сьогодні,— сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя.— Хлопці вже от-от вирушають.— Він поглянув на годинник.— Чи не хильнути нам по одній нашвидку?
— Добре діло. Я не від того.
— Але дванадцятої ще нема.
- Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати дванадцятої, коли вже таке твоє правило.
— Гаразд.
— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.
— То порушмо його,— сказав Томас Хадсон.— Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.
— Я знаю, Джо! — гукнув Роджер.— Неси шейкер і все, що треба для мартіні.
— Слухаюсь, сер. Я уже все приготував.
— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?
— Та ні, містере Роджер, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.
— За нас і за хлопців,— сказав Роджер.
— Треба, щоб цього року вони весело провели час. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш сховатися в ту свою хатину.
— Гаразд, побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— З ними тут буде чудово.

Так воно все й сталося. Вони були хороші хлопці й ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.
Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.
Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі купальні штанці й перевдягалися в сухі. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі пилялися скрізь, де тільки можна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.
Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє - старший, середній і молодший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.
Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанина і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.
Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:
— Про що ти думаєш, синку?
— Про блешні,— відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.
Середній хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звірка, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють жарти видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате була в нього така собі симпатична повадка малого звірка, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші властивості, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли зачіпали якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.
Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки це в хлопця. Вони були дуже близькі між собою, хоч Томас Хадсон ніколи не жив укупі з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте задирати носа йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як  долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а оте лихе, що було в ньому, здавалося такою собі визивною насмішкуватістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.
Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший,— з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю,— з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.
— Привіт, тату,— озвався найстарший хлопець.— Добре попрацював?
— Купатися будеш, тату? — запитав середній.
— Вода чудова, тату,— сказав найменший.
— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер.- Як ваше малювання, містере Хадсон?
— Малювання на сьогодні закінчено, панове.
— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів.— То, може, вирушимо на підводні лови?
— Після обіду.
— Чудово,— сказав найстарший.
— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.
— Хіба що для тебе,— відказав йому старший браг Том.
— Ні, Томмі. Для всіх.
— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння,— сказав Девід.— Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, риба зазнає морської хвороби?
— Авжеж,— відказав Томас Хадсон.—Буває, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.
— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.
— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший.— А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?
— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба,— сказав Томас Хадсон.— От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.
— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням?— сказав Девід.— Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.
— Ні, не так само,— заперечив Том-молодший.
— Може, й не зовсім так,— погодився Девід.
— Але все-таки кидає,— сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.
— А тобі не хочеться?
— Дуже хочеться, але я боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться,— це Девід.
— Я й сам не раз боявся,— сказав йому Томас Хадсон.
— Ти? Справді?
— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.
— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже стільки разів його скидали.
— Гей ти, базікало.— Девід чув, що він каже.— А як мене скидали?
— Не знаю. Так багато разів бачив, що вже й не пригадую.
— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.
— А я ніколи не мав з ним такого клопоту,— хвалькувато мовив Ендрю.
— От чортяка,— сказав Девід.— Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.
— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах,— сказав Ендрю.
— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом,— докинув Томас Хадсон.— Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас добре оклигав, а розігнатись не мав де. В тих місцях таким коням нічого робити.
— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати,— мовив Ендрю.
— І правильно робиш,— сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.
— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.
— Якщо море буде неспокійне, то ні.
— А хто скаже, чи воно спокійне?
— Я скажу.
— Гаразд,— мовив Енді.— Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.
— Мабуть, що там,— відказав Томас Хадсон.— А знаєш, я здав ранчо в оренду.
— Та невже?
— Атож. Наприкінці минулого року.
— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.
— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.
— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо,— сказав Енді.— Звичайно, за винятком цього острова.
— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер,— шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.
— І Рочестер подобається. Там чудово.
— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це,— то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.
— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.
— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікавої Ну, а далі що було?»,— а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але у нас в Рочестері ведмедів немає».
— Чуєш, вершнику? — сказав Девід.— Он який ти був!
— Гаразд, тату,— озвався Ендрю.— А ти нагадай йому, як він нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.
— Я й сам це пам'ятаю,— сказав Девід.— Татові ні до чого мені нагадувати.
— Добре, що ти цього позбувся,— сказав Томас Хадсон.
— А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.
— Розкажи їм, який я був змалку,— мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу.— Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.
— Я добре знав тебе малого,— сказав Томас Хадсон.— Ти був досить цікавий хлопчина.
— Був цікавий, бо жив у цікавих місцях,— зауважив найменший хлопець.— І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.
— Він і тепер цікавий, вершнику,— мовив Девід.— Йому не треба екзотичного тла.
— Якого ще екзотичного тла?
— Такого, якого не маєш ти.
— Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.
— Помовчте, ви, нехай тато розказує,— спинив їх Том-молодший.— Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.
— Тоді ти був ще не такий цікавий,— сказав Томас Хадсон,— Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.
— Звідки я взяв собі таке прозвисько?
— Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.
— Я вже говорив по-французькому?
— Тоді ще поганенько.
— То розкажи про той час, коли я вже навчився.
— На той час я катав тебе в колясці — така була дешевенька, дуже легка складана коляска — нашою вулицею до «Closerie des Lilas (Бузковий куток - фр.)», де ми снідали і я читав газету, а ти роздивлявся на всіх і на все, що рухалося бульваром. Потім ми кінчали снідати...
— А що ми брали на сніданок?
— Булочку і cafe au lait (Кава з молоком - фр.).
— І мені?
— Тобі — краплину кави до молока.
— Я пригадую. А потім куди ми йшли?
— Я віз тебе від «Closerie des Lilas» через вулицю, повз фонтан з бронзовими кіньми, рибами та русалками, а тоді довгими каштановими алеями, де гралися французькі діти, а їхні няньки сиділи на лавочках обабіч посипаних жорствою доріжок...
— А ліворуч була Ecole Alsacienne (Ельзаська школа - фр.).
— А праворуч — житлові будинки.
— А на вулиці, що повертає ліворуч і вниз,— теж житлові будинки, й нагорі майстерні художників із скляними дахами. І вся та вулиця якась наче сумна від темних мурів, бо вони на тіньовому боці,— провадив Том-молодший.
— О якій це порі: восени, весною, взимку?
— Пізньої осені.
— Тоді в тебе починало мерзнути обличчя, червоніли щоки й ніс, і ми заходили до Люксембурзького саду крізь залізні ворота, що на горішньому краю, спускалися до озера, обходили його, а потім повертали праворуч до фонтана Медічі й статуй, виходили у ворота навпроти Одеону і йшли бічними вулицями до бульвару Сен-Мішель..
— До Буль-Мішу.
— Тоді Буль-Мішем повз Клюні...
— Він праворуч...
— Дуже темний і похмурий... І через бульвар Сен-Жермен...
— То була найжвавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно — це між «Deux Magots (Дві мавпи - фр.)» і перехрестям проти кафе Ліппа. Чому так, тату?
— Не знаю, синку.
— Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць,— обізвався Ендрю.— Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.
— Ну нехай уже щось станеться, тату,— сказав Том-молодший.— А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.
— Та нічого особливого тоді не ставалося,— відказав Томас Хадсон.— Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла cafe creme (Кава з вершками - фр.) а ти пив пиво.
— Я вже тоді любив пиво?
— До пива ти був охочий. Але до страви найдужче любив воду, підфарбовану червоним вином.
— Я пам'ятаю. L'eau rougie (Рожева вода - фр.).
— Ехасtement (Точно - фр),— сказав Томас Хадсон.— За тією l'eau rougie ти аж трусився, проте й пива сьорбнути часом полюбляв.
— І ще я пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку Вусаня, і сніг.
— А як там було на різдво, пам'ятаєш?
— Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого Вусаня, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg (Люксембурзький сад - фр.) пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями — човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були посипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.
— Чому? — запитав Девід.
— Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.
— А де ти стріляв голубів, тату? — запитав Девід.
— Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обнесений навколо високими залізними ґратами, і, коли сутеніє, ворота зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють ворота. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогачки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогачки.
— А ти сам їх не робив, коли був бідний?—запитав Ендрю.
— Авжеж, робив. Першу зробив з розвилки молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички мами Томмі.
— Чим же ти стріляв?
— Камінцями.
— І на скільки треба було підійти?
— Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.
— Пригадую, один був ще живий,— докинув Том-молодший.— І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, майже фіолетового відтінку, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.
— Оце куди краще, ніж назви вулиць,— озвався Ендрю.— А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?
— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.
— Треба було спробувати,— сказав Ендрю.— Розкажи ще про рогачки.
— Ще одну рогачку мама подарувала тобі на різдво,— нагадав Том-молодший батькові.— Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в ерісеrіе (Бакалійна крамничка - фр.) і роздивлялась рушниці, а одного дня побачила ту рогачку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогачку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.
— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.
— Ні. На той час, коли народилися ви двоє, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.
— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі,— попрохав Девід.— Що іще ви з Томмі там робили?
— Що ми робили, синку?
— Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя.
— Ти й це пам'ятаєш?
— Ще й як добре. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний — круглий, червоний із золотом, і там пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.
— Ти пам'ятаєш містера Кросбі?
— Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто — на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.
— Кого ще ти пам'ятаєш?
— Містера Джойса.
— А він який був?
— Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри,— наче з акваріума визирнув,— і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас»,— і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук... як вони звуться?
— Вraziers (Жарівні - фр.).
— А я гадав, brassiers (Ліфик - фр.) — це оте, що носять жінки,— сказав Ендрю.
— Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам'яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них — і тобі тепло, або ж на іподромі — стій собі і грійся,— пояснив Том-молодший.— А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли по всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.
— Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях,— зауважив найменший хлопець.
— Та бувало,— відказав Том.— Правда ж, тату?
— І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку,— докинув Девід.— Ну й ненавидів же я оце «хильнути нашвидку». Насправді воно чи не найдовша річ у світі.
— А про що говорив містер Джойс? — запитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам'ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж діяв йому на нерви. «Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений»,— сказав він якось татові. Це я добре запам'ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса— рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу,— і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: «Та й Форд уже скільки років казиться»,— і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.
— Годі вже про це,— сказав Ендрю.— А то мені вночі насниться.
— Ні, розказуй далі, будь ласка,— мовив Девід,— Це однаково, що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.
— А той містер Паунд нікого не покусав? — запитав Ендрю.
— Ні, вершнику,— відказав йому Девід.— Це ж тільки так говориться. Сказився — означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?
— Не знаю,— відповів Том-молодший.— На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам'ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?
— Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.
— Тато був набагато молодший за містера Джойса.
— Твій тато був тоді молодший за будь-кого.
— Тільки не за мене,— гордо промовив Том-молодший.— Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.
— Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе,— сказав Ендрю.
— А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою,— мовив Девід.— Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.
— Містер Джойс — велика людина,— сказав Том-молодший.— Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.
— Це по-твоєму так,— сказав Ендрю.— А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.
— Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?
— Таки дуже,— сказав Роджер.— Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.
— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на роіrеаuх,— сказав Томас Хадсон хлопцям.
— А що таке роіrеаuх?
— Цибуля-порей.
— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні,— пояснив Том-молодший.— Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками, їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем: їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.
— А що таке шостий... як там його? — запитав Ендрю.
— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться,— дорікнув йому Девід.
— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.
— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.
— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про щось інше,— попрохав Ендрю.
— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене,— сказав Девід.
— Неправда, цікавить,—заперечив Ендрю.— Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.
— А скільки Тай Кобб вибив за своє життя?— запитав його Девід.
— Триста шістдесят сім.
— Про це тобі не рано знати.
— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.
— Ще б пак, адже «у нас в Рочестері» арондисманів, здається, немає.
— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті... хай їм чорт, не пригадаю навіть, як їх там!
— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих,— спинив його Томас Хадсон.
— Пробач, тату,— сказав хлопчина.— Що ж я можу вдіяти, коли я такий в біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.
Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.
— То не біда — виростеш,— сказав йому Томас Хадсон.— Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.
— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.
— Я чув,— сказав Томас Хадсон.— Та я й не вичитую тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.
— Не так уже й багато, тату,— озвався Девід.
— Твоя правда,— погодився Томас Хадсон.— Не дуже багато.
— При мамі Ендрю ніколи не лається,— сказав Девід.
— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?
— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому,— сказав Том-молодший,— почитайте книжки містера Джойса.
— З мене досить і того, що я вмію,— відказав Девід.— Принаймні поки що.
— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.
— Недарма ж він потім створив цілком нову мову,— зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.
— Не розумію я його нової мови,— сказав Том-молодший.— Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».
— То книжка не для таких хлопців,— заперечив Томас Хадсон.— Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.
— А я прочитав усю до кінця,— сказав Том-молодший.— І справді, спершу майже нічого не зрозумів, як оце ти кажеш, тату. Але я читав і читав, то тепер уже розумію частину й можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.
— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.
— Містер Джойс завжди розпитував про нього.
— Ще б пак, ми з ним таки були добрі приятелі,— сказав Том-молодший.— Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.
— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку,— сказав Томас Хадсон.— Трохи зарано тобі. Яку ж частину ти берешся пояснювати?
— Останню. Там, де ота жінка говорить уголос сама до себе.
— Монолог,— підказав Девід.
— Ти теж читав?
— Авжеж,— відповів Девід.— Томмі читав мені.
— І пояснював?
— Пояснював як міг. Дечого там нам обом ще не збагнути. А де ти взяв ту книжку?
— Вдома, у шафі. Я брав її і носив з собою до школи.
— Що-що?
— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.
— Ну, і як сподобалася твоїм хлопцям книжка?
— Найбільш доброчесні визнавали, що там трохи перебрано міри.
— А вчителі про все те не дізнались?
— Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс — великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-небудь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не більш розбещений, ніж інші.
— А книжку він додому відіслав?
— Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.
— Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? — запитав Ендрю.
— Ще не скоро.
— Але ж Томмі вже прочитав.
— Томмі — приятель містера Джойса.
— Отак-то, хлопче,— сказав Том-молодший.— Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?
— Ні. Він жив задовго до нас.
— І Готьє не знали? А то я ще знайшов удома дві їхні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.
— А що то за книжки, Томмі? — запитав Девід.
— Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.
— А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі,— сказав Роджер.— Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.
— Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то йому знов спаде на думку, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і мої пояснення не підпиратимуться особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.
— Хотів би я послухати оті твої пояснення,— сказав Роджер.
— Пусте, містере Девіс. Дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?
— Та начебто розумію.
— А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака і Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.
— І мені жаль,— сказав Томас Хадсон.
— Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?
— Поза всяким сумнівом,— відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха — чути поруч голоси хлопців.
— Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти,— сказав Роджер.— Починає припікати.
Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті вбік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки здіймалися над водою і рвучко йшли вперед, тоді розтинали воду й, захопивши її долонями, відштовхували від себе, а ноги ритмічно били по воді, і голови раз у раз поверталися набік, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку приязнь до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.
Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом вода освіжає нагріті сонцем ноги, як обдає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч тим чотирьом, що вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, це враження зникло. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом молодшим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їх рідний дім, як здавалося, коли пливли за вітром. Виходило дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.
П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.
— Ось чому я більше люблю плавати під водою,— озвався Девід.— Там не треба турбуватися про дихання.
— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови,— сказав йому Ендрю.— А я залишуся тут з містером Девісом.
— Хіба ви не хочете поїхати, містере Девіс?
— Можу й залишитися
— Тільки щоб це не було через мене,— мовив Ендрю.— Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.
— Мабуть, я таки залишуся,— сказав Роджер.— Полежу, почитаю.
— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.
— Мені самому хочеться залишитись,— відказав Роджер. 
Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.
Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.
— Як попоїм, мене завжди хилить на сон,— сказав він.
— Нам бракуватиме вас,— мовив Том-молодший.— Тоді я теж залишився б.
— То й залишайся, Томе,— підхопив Ендрю.— А тато з Девідом нехай їдуть.
— Грати проти тебе я однаково не стану,— сказав йому Том-молодший.
— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.
— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі.— Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.
— Буду не менший за Діка Рудолфа й Діка Керра.
— Знати їх не знаю,— сказав Том-молодший.
— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.
— Ерл Сенд.
— Ти будеш не більший за Ерла Сенда,— промовив Девід до Ендрю.
— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови,— сказав Ендрю.— Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?
— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.
— То пусте,— сказав Ендрю.— Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.
— Ти на них і глянути посоромишся,— мовив Девід.
— Може, й так. Але я привчу себе.
— Татові картини з голими жінками не йдуть ні в яке порівняння з отим розділом у книжці містера Джойса,— сказав Том-молодший.— Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.
— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.
— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.
— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскіна,—додав Томас Хадсон.— Ти знав їх усіх.
— І містера Уолдо Пірса,— сказав Том-молодший.— Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх славнозвісних нині художників. А багато їх були мої добрі приятелі.
— Треба ж і мені колись починати,— сказав Ендрю.— От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.
— Ні біса я не вигадую,— заперечив Том-молодший.— Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.
— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі,— мовив Ендрю.— Ти б спершу думав, що кажеш.
— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс,— сказав Том-молодший.— Нехай починає без фори, як ми з вами.
— Ми з містером Девісом самі порозуміємось,— сказав Ендрю.— Ти в наші справи не лізь.
— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів,— попрохав Том-молодший.— Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.
— Ти пам'ятаєш містера Паскіна?
— Ні. Майже ні. Який він був?
— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його,— втрутився Ендрю.— То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?
— Замовкни, ти,— відрубав Том-молодший.— Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.
— Містер Паскін робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.
— Справді? Оце було б на що подивитись!
— Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце тільки-но довідався про неї й цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його дуже захоплює.
— Що ж то за таємниця?
— О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останній частині своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, та насправді це було не так.
— Він був безпутний?
— Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і докорів сумління він не знав.
— Ми з ним теж були добрі приятелі?
— Дуже. Він називав тебе Страховидлом.
— Ха,— потішено мовив Том-молодший.— Страховидлом!
— У нас е картини містера Паскіна, тату? — запитав Девід.
— Є кілька.
— А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?
— Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим пивним Страховидлом з Лівого берега.
— Запиши собі цей титул, Томе,— сказав Девід.
— А містер Паскін був розбещений? — запитав Том-молодший.
— Гадаю, що так.
— Хіба ти не знаєш?
— По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.
— А містер Джойс?
— Ні.
— І ти ні?
— Ні,— відказав Томас Хадсон.— Думаю, що ні.
— А ви розбещений, містере Девіс?— запитав Том-молодший.
— Не думаю.
— Це добре,— мовив Том-молодший.— Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе наполягав на тому, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскіна?
— Жюль.
— Як це пишеться? — запитав Девід. Томас Хадсон сказав йому.
— А як він жив далі, той містер Паскін? — запитав Том-молодший.
— Він повісився,— сказав Томас Хадсон.
— Ого! — вигукнув Ендрю.
— Бідолашний містер Паскін,— побожно мовив Том-молодший.— Сьогодні ввечері помолюся за нього.
— А я помолюся за містера Девіса,— сказав Ендрю.
— І роби це частіш,— сказав Роджер.

VI
Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. Підводні лови не вдалися, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.
Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.
— Як гадаєш, чому він боїться темряви? — спитав Роджер.
— Не знаю,— відповів Томас Хадсон.— А ти в дитинстві не боявся? 
— Та начебто ні.
— А я боявся,— сказав Томас Хадсон.— Чи є тут якийсь зв'язок?
— Не знаю,— відповів Роджер.— Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.
— Я не знав, що в тебе є брат. Де він?
— Помер,— сказав Роджер.
— Пробач.
— Нема за що. Це сталося, коли ми ще були дітьми.
— Він був старший за тебе?
— На рік молодший.
— А від чого помер?
— Ми перекинулися в човні.
— Скільки тобі було років?
— Майже дванадцять.
— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.
— Навряд чи воно справило добрий вплив на моє життя,— сказав Роджер.— А ти таки не знав про це?
— Ніколи й не чув.
— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.
— Бідолашний Роджер.
— Не в тім річ,— сказав Роджер.— Але я був надто ще малий. А до того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.
— Де це було?
— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?
— Як звали твого брата?
— Дев.
— Чорт забирай. Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови? 
— Мабуть, що так. Хоч загалом полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.
— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.
— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти,— сказав Роджер.—Було надто глибоко і вода справді крижана.
— Девід Девіс,— промовив Томас Хадсон.
— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.
— Родже, але ж ти все це вже здолав.
— Ні,— сказав Роджер.— Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.
— Тобі нема чого соромитись.
— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.
— Гаразд.
— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.
— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.
— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.
— Оце найкраще, що я досі чув від тебе,— сказав Томас Хадсон.
— А ти віриш, що я зможу написати щось путяще?
— Варто спробувати. А чом ти покинув малювати?
— Бо не міг далі обдурювати себе. Так само, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.
— То що ж ти думаєш робити?
— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.
— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині писати буде надто парко.
— А я тобі не заважатиму?
— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.
— Ні, говори. Мені це потрібно.
— Якщо ти думаєш братися до роботи, залишайся тут.
— А ти не вважаєш, що там, на Заході, було б краще?
— Всі місця для роботи однакові. Аби тільки ні від чого не тікати.
— Ні. Не всі місця однакові,— заперечив Роджер.— Хто-хто, а я це знаю. Спершу вони добрі, а потім стають погані.
— Авжеж. Та на сьогодні це добре місце. Можливо, воно не завжди буде таке. Але поки що тут добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.
— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний
роман?
— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна...
— А закінчити як?
— Після човна вдайся до вигадки.
— Е, чорт,— сказав Роджер.— Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанська дівчина й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».
— Ні,— сказав Томас Хадсон.— Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата...
— Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.
— І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.
— Не люблю кінця,— сказав Роджер.
— А хто з нас його любить? — відказав Томас Хадсон.— Хоч усьому є кінець.
— Може, годі вже балачок,— мовив Роджер.—Почну краще думати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука — добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і таке малювання завдавало мені втіхи.
— Не знаю,— відповів Томас Хадсон.— Можливо, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.
— До того ж, як я гадаю, художники — кращі люди,— сказав Роджер.— Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.
— Це найпотворніше спрощення, яке я будь-коли чув.
— А я завжди все спрощую,— погодився Роджер.— Почасти через це й немає з мене пуття.
— Ходімо вже спати.
— Я ще трохи почитаю,— сказав Роджер.
Спалося добре, і Томас Хадсон навіть не прокинувся, коли пізно вночі Роджер вийшов на веранду, де вони спали. Вранці вітер ледь повівав, небо було безхмарне, і, поснідавши, вони вирішили поїхати на цілий день на підводні лови.
— Ви теж поїдете, містере Девіс? — спитав Ендрю.
— Неодмінно.
— Це добре,— сказав Ендрю.— Я радий.
— Як почуваєш себе, Енді? — спитав Томас Хадсон. — Боюся,— відповів Ендрю.— Як завжди. Але з містером Девісом не так.
— Ніколи не бійся, Енді,— мовив Роджер.— Ніякого добра з того не буде. Так казав мені твій батько.
— Усі так кажуть,— озвався Ендрю.— Завжди кажуть. А я знаю лиш одного хлопця з головою, який ніколи не боїться,— це Девід.
— Помовч,— сказав Девід.— Вигадуєш про себе казна-що.
— Містер Девіс і я завжди боїмося,— не вгавав Ендрю.— Мабуть, тому, що тямимо більше за інших.
— Будь обережний, Деві, гаразд? — сказав Томас Хадсон.
— Ну звісно.
Ендрю подивився на Роджера і знизав плечима.

VII
Біля рифу, до якого вони вирушили того дня на підводні лови, лежав на дні кістяк давно затонулого пароплава, і навіть під час високого припливу його іржаві котли видніли над водою. Вітер віяв з півдня, і Томас Хадсон став на якір з підвітряного боку, але трохи оддалік від рифу, і Роджер та хлопці наготували маски й гарпуни. Ті гарпуни були дуже примітивні й усі різні, зладнані за уподобаннями Томаса Хадсона й кожного з хлопців.
Джозеф приїхав слідом за ними на весловому човні. З ним був і Ендрю, і вони гребли до самого рифу, а хлопці з Роджером зіскочили з борту катера й теж попливли туди.
— А ти хіба не з нами, тату? — гукнув Девід до батька, що залишився на містку свого рибальського катера. Округле скло над очима, носом та чолом і сама гумова маска, щільно притягнута до обличчя тугою стрічкою на потилиці, робили Девіда схожим на персонажа з так званих науково-фантастичних коміксів.
— Я трохи згодом.
— Не барися надто довго, бо ми всю рибу сполохаємо.
— Риф он який великий. Вам його не обнишпорити.
— Але я знаю дві чудові печери отам далі за котлами. Знайшов їх того дня, коли ми їздили самі, їх ще ніхто не чіпав, і там стільки риби, що я залишив їх на той час, коли приїдемо сюди всі разом.
— Я пам'ятаю. Десь за годину припливу.
— Я їх без тебе не займатиму,— сказав Девід і поплив слідом за іншими, тримаючи в правій руці шестифутовий гарпун із саморобним двозубим гостряком, прикрученим міцною жилкою до держална. Він плив, зануривши обличчя у воду, і крізь скло маски роздивлявся дно. Цей хлопчина почував себе під водою, наче вдома, і тепер, коричневий від засмаги, пливучи так, що на поверхні була лише мокра потилиця, ще дужче, ніж будь-коли, нагадував Томасові Хадсону видреня.
Він спостерігав, як хлопець пливе, виносячи над водою ліву руку, неквапливо й ритмічно працюючи довгими ногами і час від часу, чимраз рідше,— так рідко, що аж не вірилось,— трохи підводячи обличчя вбік, щоб набрати повітря. Роджер і найстарший хлопець попливли раніш, позсувавши маски на чоло, і далеко випередили його. Ендрю й Джозеф запливли човном за риф, але Ендрю ще не йшов у воду. Повівав легкий вітрець, і вода за рифом злегка пінилася, а сам риф був темно-рудий і за ним синє-синє море.
Томас Хадсон спустився в камбуз, де Едді чистив картоплю над відром, тримаючи його між колінами. Він раз у раз поглядав крізь ілюмінатор у напрямку рифу.
— Хлопцям не слід би плавати поодинці,— сказав він.— Нехай би трималися коло човна.
— Гадаєш, щось може перескочити на цей бік через риф?
— Приплив високий, весняний.
— Зате вода он яка прозора,— сказав Томас Хадсон.
— В океані хижаків чимало,— провадив Едді.— Як вони зачують риб'ячий дух, від них добра не жди.
— Та й жодної риби ще не впольовано.
— Скоро вполюють. То нехай одразу складають у човен, щоб найменший дух риби чи крові по воді не пішов.
— Я попливу туди.
— Не треба. Просто гукніть, щоб трималися купи й складали рибу в човен.
Томас Хадсон піднявся на палубу й гукнув Роджерові те, що радив Едді. Той підніс над водою гарпун і помахав ним: мовляв, зрозуміло.
Едді вийшов із камбуза з каструлею начищеної картоплі в одній руці та ножем у другій.
— Узяли б ви оту свою добру малу рушницю, містере Томе, та стали б нагорі,—сказав він.— Неспокійно мені на душі. Неспокійно, що хлопці аж ген там за такого припливу. Занадто вже ми близько до відкритого океану.
— То повернемо їх на катер.
— Не треба. Може, це в мене просто від нервів. От і цю ніч погано спав, А їх я люблю, наче рідних, то й потерпаю за них хтозна-як.— Він поставив на палубу каструлю з картоплею.— Я скажу вам, що треба зробити. Запускайте мотор, а я підніму якір, тоді підійдемо ближче до рифу й станемо там. За такого високого припливу й зустрічного вітру повернути буде неважко. Треба підійти якнайближче.
Томас Хадсон запустив великий мотор і зійшов на місток до штурвала. Поки Едді піднімав якір, він спостерігав, як вони, тепер уже всі четверо, плавають у воді попереду, і в цей час Девід виринув на поверхню й підніс високо вгору гарпун, на якому билася риба. Томас Хадсон почув, як він підкликав човен.
— Підходьте до самого рифу! — гукнув йому Едді з носа катера, піднявши якір.
Томас Хадсон помалу підвів катер майже впритул до рифу й побачив великі руді коралові поліпи, чорних морських їжаків на піщаному дні та пурпурові морські віяла, що їх тягло назустріч катерові припливом. Коли Едді кинув якір, Томас Хадсон дав задній хід. Катер почав повертатись, і риф відсунувся вбік. Едді вибирав линву, аж поки вона натяглась до відпору, тоді Томас Хадсон заглушив мотор, і катер загойдався на місці.
— Тепер ми можемо не спускати їх з ока,— сказав Едді, стоячи на носі.— Ні до чого мені отак нервуватися через цих хлопчаків. Шкідливо для шлунка. Він у мене й так ні к бісу.
— Я залишуся тут і пильнуватиму за ними.
— Зараз дам вам рушницю і знов візьмуся до картоплі. Хлопці люблять картопляний салат, правда ж? Такий, як ми готуємо?
— Ну звісно. І Роджер любить. Накриши туди більше крутих яєць і цибулі.
— А картоплю зварю, щоб була ціла й тугенька. Ось вам рушниця.
Томас Хадсон простяг руку і взяв рушницю, незграбну й важку в промащеному чохлі із стриженої кожушини: щоб метал не брався іржею на морському повітрі. Витягши рушницю за приклад, він засунув чохли під дошки містка. То був «Манліхер-Шенауер-256», із старомодним вісімнадцятидюймовим дулом,— таких рушниць давно вже не продавали. Ложе та цівка потемніли від мастила й тертя, мов зерня волоського горіха, а дуло, відшліфоване за довгі місяці переїздів у саквах, масно блищало, й на ньому не було ані цяточки іржі. Один бік приклада аж лиснів, витертий щокою власника рушниці, а коли він одтягнув замок, в обертовому магазині показалися важкі опуклі гільзи з довгими й тонкими, мов олівці, кулями в металевій оболонці, що з неї ледь витикалися гострі свинцеві кінчики.
То була надто добра рушниця, щоб тримати її на катері, але Томас Хадсон так любив її, вона нагадувала йому стільки всяких речей і місць, стількох людей, що він волів завжди мати її при собі; до того ж виявилось, що в промащеному чохлі рушниці не шкодить солоне повітря. Зрештою на те й зброя, щоб з неї стріляти, а не зберігати в чохлі, міркував він. А рушниця й справді була добряча з усіх поглядів, та й на катері потрібна. З жодної іншої рушниці, яку будь-коли мав, він не стріляв так упевнено, знаючи, що добре поцілить і на близькій, і на середній відстані, отож і тепер з приємністю вийняв її з чохла, відтягнув замок і загнав патрон у ствол.
На припливі під легким бризом катер стояв майже непорушно, і він почепив рушницю за ремінь на одну з рукояток штурвала, так щоб вона була напохваті, а сам ліг на надувний матрац, простелений на містку. Лежачи на животі спиною до сонця, він дивився туди, де Роджер і хлопці полювали з гарпунами. Всі вони раз по раз пірнали, зникаючи під водою на якийсь час, а тоді виринали, щоб набрати в легені повітря, і знову йшли під воду. Щоразу, як котрийсь із них з'являвся на поверхні з рибою на вістрі гарпуна, Джозеф підгрібав туди, знімав здобич із гарпуна й кидав у човен. Томас Хадсон чув його вигуки й сміх, а коли Джозеф струшував з гарпуна чи знімав рукою рибу й шпурляв її у затінок на кормі, бачив яскраве риб'яче забарвлення — червоне або червоне з коричневими цятками, червоно-жовте або в жовту смужку.
— Едді, зроби ласку, дай чогось випити! — гукнув він з містка.
— А чого б ви хотіли? — Едді вистромив голову з камбуза. На ньому були старий фетровий капелюх та біла сорочка, і при яскравому світлі сонця Томас Хадсон побачив, що в нього червоні очі, а губи намащені меркурохромом.
— Що ти зробив із своїм ротом? — спитав він.
— Та вийшла вчора ввечері одна халепа. Я оце щойно помастив. А що, дуже кепсько?
— Ти схожий на дешеву повію.
— От чорт,— сказав Едді.— Я мастив у темряві, не дивлячись. Просто навпомацки. То що ж вам дати? Джину з кокосовою водою? Кокосову воду я маю.
— Дуже добре.
— А може, зробити «Зеленого Айзека»» за особливим рецептом?
— Чудово. Зроби за особливим.
Томас Хадсон лежав на матраці так, що голова його була в затінку штурвальної площадки, і коли Едді вийшов на палубу з високою склянкою холодного напою — джин, лимонний сік і зелена кокосова вода з подрібненим льодом та домішкою гіркої ангостури, що надавала коктейлеві іржаво-червонуватого кольору,— то поставив її в той затінок, щоб не розтанув лід, поки він дивиться на море.
— Хлопцям начебто добре ловиться,— сказав Едді.— Риби на обід уже досить.
— А що ще буде?
— До риби — картопляне пюре. І салат з помідорів. А почнемо з картопляного салату.
— Звучить непогано. Картопляний салат уже готовий?
— Картопля ще не охолола, Томе.
— Едді, ти любиш куховарити, правда?
— Та певно, що люблю. І плавати на катері люблю, і куховарити. А от чого не люблю — то це скандалів, бійок і всяких інших халеп.
— Одначе з усіх тих халеп ти виходив з честю.
— Я завжди старався уникати їх, Томе. Часом їх не уникнути, але я завжди старався.
— А що було вчора ввечері? 
— Та пусте.
Він не хотів говорити про це. І про ті численні халепи, що були в його минулому, ніколи не розводився.
— Ну гаразд. А що в нас іще на обід? Хлопців треба добре годувати. Вони ж ростуть.
— Удома я спік солодкий пиріг і взяв із собою, а на лід поклав два свіжі ананаси. Наріжу їх скибочками.
— Добре. А як зготуєш рибу?
— Як захочете. Побачимо, що там буде найкращого з їхньої здобичі, а тоді зготуємо так, щоб усім смакувало — і хлопцям, і вам, і Роджерові. Он якого великого жовтохвоста витяг Девід. Він підчепив був одного й перед цим, але впустив. А цей справді здоровенний. От тільки надто далеко хлопець заплив. І риба досі в нього на гарпуні, а Джо он куди к бісу погріб, аж до Енді.
Томас Хадсон поставив у затінок склянку з коктейлем і підвівся.
— Боже милий! — вигукнув Енді.— А що я казав!
Трохи оддалік, виткнувшись над синявою моря, мов коричневе вітрило рибальського човна, і розтинаючи воду потужними рухами хвоста, високий трикутний плавник швидко посувався до підводної печери в кінці рифу, де хлопець у масці тримав над водою впольовану рибу.
— Боже милий! — сказав Едді.— Акула-молот, та ще й яка величезна. О господи, Томе! Господи боже мій!
Томас Хадсон потім пригадував, що найдужче його вразило, який високий той плавник і як він шарпався то в один, то в другий бік — мов собака, що йде по сліду,— та все ж таки стрімко мчав уперед.
Він ухопив свою рушницю й вистрелив, поціляючи трохи попереду. Вийшов переліт, куля збила сніп бризок, і він згадав, що дуло рушниці густо змащене. А плавник і далі розтинав воду.
— Кинь їй ту кляту рибину! — гукнув Едді до Девіда і, зіскочивши з рубки, гайнув до кубрика.
Томас Хадсон вистрелив знову, й цього разу сніп бризок зметнувся позаду. Йому судомило шлунок, неначе щось схопило всередині й не відпускало, і тоді він вистрелив ще раз, цілячись так ретельно й несхибно, як тільки міг, цілком усвідомлюючи, що зараз важить цей постріл, але бризки води зметнулися попереду. А плавник і далі посувався з тією самою страхітливою неухильністю. Тепер у нього залишався тільки один постріл і жодного патрона в магазині, а тим часом акула була вже ярдів за тридцять від хлопця, усе так само розтинаючи воду трикутним плавником. Девід зняв з гарпуна рибу й тримав її у руці, маску він зсунув на чоло і невідривне дивився, як акула наближається до нього.
Томас Хадсон силкувався перебороти напруження й цілити напевне, затамувавши віддих і не думаючи ні про що, крім пострілу; він міцно стискав рушницю і поціляв трохи попереду й під самий низ плавника, що шарпався тепер дужче, ніж раніш; аж раптом почув, як на кормі зацокотів автомат, і побачив навколо плавника бризки води. Потім автомат ударив знову, короткою чергою, і вода зметнулася вузьким снопом біля самої основи плавника. Він вистрелив і собі, й тієї ж миті пролунала ще одна автоматна черга, коротка й туга, і плавник зник під водою, а тоді вода в тому місці завирувала, і величезна акула-молот,— Хадсон такої ніколи й не бачив,— викинулася з моря білим черевом догори й шалено заметалася на спині, збурюючи воду, мов акваплан, її біле черево безсоромно вилискувало проти сонця, паща завширшки в ярд ніби застигла в кривому осміху, на голові стриміли великі роги з очима на кінцях, і вона підстрибувала й ковзала по воді, а Едді розпорював її біле черево автоматними чергами, залишаючи на ньому темні цятки, що враз червоніли, аж поки вона тріпнулась і зникла під водою, і Томас Хадсон бачив, як вона раз по раз перевертається, ідучи на дно.
— Ану завертайте сюди тих бісових хлопчаків! — почув він крик Едді.— Несила мені більше це бачити.
Роджер уже швидко підпливав до Девіда, а Джозеф затягнув Енді в човен і квапливо веслував до них.
— Хай йому чорт,— мовив Едді.— Чи ви бачили коли таку акулу? Хвалити бога, що видно з поверхні, коли вони женуться за здобиччю. Ні, ви бачили, як вона гнала?
— Дай-но мені коробку патронів,— сказав Томас Хадсон. Ноги в нього підтиналися, усередині млоїло.— Ану, гребіть сюди! — гукнув він.
Вони пливли поруч із човном, і Роджер підсаджував Девіда через борт.
— Могли б уже й далі ловити,— сказав Едді.— Тепер усі акули кинуться до неї. Вона принадить їх з усього океану. А ви бачили, Томе, як вона, стерво, викинулась на спину й почала крутитися? Боже милий, ото акулисько! А як наш хлопчина наготувався кинути їй рибу, бачили? Ну й Деві! Ну й молодець!
— Краще нехай пливуть сюди.
— Авжеж, нехай пливуть. То я просто так сказав. Он уже пливуть. Зараз всі будуть тут, не турбуйтеся.
— О боже, ото був жах. Звідки в тебе автомат?
— Та комісар почав був до мене чіплятися, що я держу його вдома, то я сховав його тут, у скриньці під койкою.
— А ти таки вмієш стріляти.
— Ой, та як же не зуміти, коли та бісова акула погнала просто на нашого Деві, а він так і завмер із своєю рибиною в руці, щоб шпурнути їй у пащу. Жде і очей з неї не спускає. Не приведи мені боже ще коли в житті таке побачити.
Човен підійшов до катера, і ловці перелізли через борт. Хлопці були мокрі й дуже збуджені, а Роджер ледве тримався на ногах. Він підійшов до Едді й потиснув йому руку, і Едді сказав:
— Даремно ми дозволили їм ловити аж там за такого припливу.
Роджер похитав головою і обійняв Едді за плечі.
— Це я винен,— провадив Едді.— Я ж тутешній, не те що ви. Отож ви ні в чому не винні. За все маю відповідати я.
— Ти вже відповів, і відповів добряче,— сказав Роджер.
— Е, к бісу,— мовив Едді.— Хто б не поцілив так близько. 
— Ти бачив її, Деве? — дуже чемно запитав Ендрю.
— Тільки в самому кінці, а до того лише плавник. Потім побачив усю, і тоді вже Едді її поцілив, а вона пірнула й викинулась на спину.
Едді розтирав його рушником, і Томас Хадсон бачив, що ноги, плечі й спина хлопця досі вкриті сиротами. 
— А як вона вистрибнула з води й заметалася на спині! — озвався Том-молодший.— Ніколи ще такого не бачив.
— І навряд чи скоро знову побачиш,— сказав йому батько.
— Ваги в ній, певно, фунтів з тисячу,—мовив Едді.— Навряд чи є в світі більша акула-молот. О боже, Роджере, ви бачили той її плавник?
— Бачив,— відказав Роджер.
— А витягти її не можна? — спитав Девід.
— Куди там к бісу,— відповів Едді.— Вона так і пішла перевертом чортзна в яку глибочінь. Десь вона вже сажнів за вісім-десять, і зараз весь океан її жертиме. Оце, мабуть, саме спливаються.
— Шкода, що не можна її підняти,— сказав Девід.
— Нема за чим шкодувати, Деві. У тебе, хлопче, он ще сироти не зійшли.
— Ти дуже злякався, Деві? — спитав Ендрю.
— Так,— відповів Девід.
— А що ти думав робити?—дуже шанобливо спитав Том-молодший.
— Думав кинути їй рибу,—відказав Девід, і Томас Хадсон помітив, як по плечах у нього перебіг короткий дрож.— А тоді вгородити їй у пащу гарпун.
— Сто чортів! — сказав Едді й одвернувся з рушником у руці.— Чого вам дати випити, Роджере?
— Чи не можна якоїсь отрути? — спитав Роджер.
— Облиш, Роджере,— спинив його Томас Хадсон.— Ми всі відповідальні.
— Безвідповідальні.
— Все минулося.
— Ну гаразд.
— Я зроблю коктейль з джином,—сказав Едді.—Том саме пив такий, коли це сталося.
— Онде він і досі стоїть.
— Він уже ні к бісу не годиться,—сказав Едді.—Я приготую вам свіжий.
— Ти молодець, Деві,— сказав братові Том-молодший з гордістю в голосі.—Ось постривай, я розповім про все хлопцям у школі.
— Вони не повірять,— промовив Девід.— Якщо й я ходитиму до тієї школи, нікому не розповідай.
— Чому? — спитав Том-молодший.
— Не знаю,— відказав, скривившись, Девід. І раптом заплакав, наче мале хлоп'я.— А чорт, я не зможу, якщо вони не повірять!
Томас Хадсон узяв його на руки й пригорнув до грудей, а обидва брати відвернулись, і Роджер також одвів погляд убік, а тоді на палубу вийшов Едді з трьома коктейлями, вмочивши великий палець в одну із склянок. Томас Хадсон здогадавсь, що він уже не раз прикладався до пляшки в камбузі.
— Що з тобою, Деві? — спитав він.
— Нічого.
— От і добре,—мовив Едді.—Отаке мені й чути до вподоби, бісів ти хлопчисько. Ану годі рюмсати, злазь з рук, і нехай твій батько вип'є.
Девід став на ноги й виструнчився.
— А чи за відпливу тут можна ловити? - спитав він Едді.
— Лови собі й нічого не бійся,— відказав той.— Хіба що мурен. А великих хижаків не буде. За відпливу тут надто мілко.
— Тоді можна, тату?
— Ну, коли Едді так вважає. Його слово тут закон.
— Казна-що ви городите, Томе,— мовив Едді, аж сяючи з утіхи. Сяяли його змащені меркурохромом губи, сяяли налляті кров'ю очі.— Та якби хто не влучив те поганюче акулисько із своєї торохтілки, то нехай би викинув її к бісу, поки не вскочив у халепу.
— Ну, ти влучив, ще й не раз,— запевнив його Томас Хадсон.— Влучив так, що краще й не треба. У мене й слів нема, щоб сказати тобі як.
— А не треба й казати,— мовив Едді.— Досить того, що мені довіку з-перед очей не йтиме, як те паскудне страховидло шугало на спині. Чи ви бачили коли щось бридкіше?
Вони сиділи на палубі, чекаючи обіду, і Томас Хадсон дивився на те місце на морі, де акула пішла на дно. Джозеф підплив туди човном і зазирнув через борт у глибинний окуляр.
— Щось бачиш? — гукнув йому Томас Хадсон.
— Надто глибоко, містере Томе. Вона під риф пішла. Лежить тепер десь там на дні.
— Добре було б вирізати її щелепи,— сказав Том-молодший.— Відбілити їх і почепити вдома, га, тату?
— Мені, мабуть, через них страхіття снилися б,— озвався Ендрю.— Добре, що нам тепер їх не дістати.
— А який був би трофей,— провадив Том-молодший.— Було б що показати в школі.
— Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові,— сказав Ендрю.
— Ні, вони належали б Едді,— заперечив Том-молодший.— А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.
— Він оддав би їх Девові,— не поступався Ендрю.
— Навряд чи варто тобі, Деве, так скоро знову плавати,— сказав Томас Хадсон.
— Та це ж іще аж коли буде, далеко після обіду,— озвався Девід.— Нам доведеться почекати відпливу.
— Я маю на думці лови.
— Едді сказав, що можна.
— Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.
— Але ж Едді знає.
— То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?
— Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Найдужче, мабуть, від усього. До того ж Едді каже...
— Гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Адже подарунки випрошувати не заведено.
— Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав...
— А мурени? Едді казав про мурен.
— Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.
— Знаю. Але я ж таки пустив тебе туди, куди запливла акула.
— Тату, ми всі там були. Не бери на себе якоїсь особливої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.
— А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак,— сказав Томас Хадсон. Він силкувався позбутися хвилювання.— Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила в околиці Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки... Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.
— Ти за кожним разом влучав зовсім близько,— сказав Том-молодший.
— Еге ж, влучав, тільки не влучив.
— Її принадив не я, тату,— сказав Девід.— Риба її принадила.
— А проте вона б і на тебе напала,— озвався Едді. Він накривав на стіл.— Не обдурюй себе — ще й як напала б, бо від тебе пахло рибою й у воді була риб'яча кров. Та вона б і на коняку напала, й на кого хочеш. Ой боже, та годі вже про це. А то мені доведеться ще раз хильнути.
— Едді,— сказав Девід.— А за відпливу справді безпечно?
— Авжеж. Хіба я не казав тобі?
— Ти маєш якусь свою мету, еге ж? — запитав Девіда Томас Хадсон. Він перестав дивитися на море і тепер почував себе добре. Він розумів: те, що робить Девід, потрібно йому, хоч яка б там була причина; розумів і те, що сам він повівся щодо хлопця себелюбно.
— Тату, я ж тільки кажу, що найдужче люблю плавати під водою, а сьогодні такий гарний для цього день. Хто зна, чи потім не задме...
— Та й Едді каже...— перебив його Томас Хадсон.
— Та й Едді каже...— широко усміхнувся до нього Девід.
— Едді каже: хай вам усім сто чортів. Сідайте вже їсти, поки я не викинув усе це к бісу за борт.—- Він стояв, тримаючи миску салату й таріль із смаженою рибою та картопляним пюре.— А де це Джо?
— Поїхав шукати акулу.
— Здурів він, чи що!
Коли Едді спустився вниз і Том-молодший почав Передавати іншим тарілки, Ендрю пошепки спитав батька:
— Тату, а Едді п'яниця?
Томас Хадсон розкладав по тарілках холодний картопляний салат під маринадом, посипаний грубо помеленим чорним перцем. Він навчив Едді готувати його так, як це робили в кафе Ліппа у Парижі, і то була одна з найсмачніших страв, що їх Едді подавав на катері.
— А ти бачив, як він застрелив акулу?
— Ну звісно.
— П'яниці так не стріляють.
Він наклав салату в тарілку Ендрю, а потім собі.
— Я тільки через те спитав, що мені звідси видно камбуз і, поки ми тут сидимо, я бачив, як він разів вісім потягнув з пляшки.
— То його власна пляшка,— пояснив Томас Хадсон і підклав Ендрю ще салату. Він ніколи не бачив, щоб хтось їв так швидко, як Ендрю. Хлопець казав, що навчився цього в школі.— Старайся їсти повільніше, Енді. А пляшку на катер Едді сам собі приносить. Майже всі справжні кухарі трохи випивають. А деякі й добряче п'ють.
— Я вже вісім разів бачив. А ось тепер дев'ятий.
— Хай тобі чорт, Ендрю,— мовив Девід.
— Припиніть,— звелів Томас Хадсон обом. 
Том-молодший і собі докинув слово:
— Добрий, чудовий чоловік рятує життя твоєму братові, і досить йому раз чи кілька разів ковтнути з пляшки, як ти обзиваєш його п'яницею. Не місце тобі серед людей.
— Я не обзивав його. Просто запитав тата, щоб знати, чи він не п'яниця. І взагалі я не проти п'яниць. Тільки хочу знати, чи людина п'яниця, чи ні.
— Ось нехай лиш я розживуся десь на гроші, то першим ділом куплю Едді пляшку того, що він п'є, і вип'ю разом з ним,— урочисто промовив Том-молодший.
— Це що за розмови? — Над трапом з'явилася голова Едді у зсунутому на потилицю старому фетровому капелюсі, з-під якого визирала смужка незасмаглої шкіри на чолі, і з сигарою в кутку намащеного меркурохромом рота.— Нехай я тільки побачу, що ви п'єте щось міцніше за пиво, то душу з вас витрушу. З усіх трьох. Щоб я й слова од вас не чув про випивку. Дати ще пюре?
— Зробіть ласку, Едді,— відповів Том-молодший, і Едді подався вниз.
— Оце вже десятий,— сказав Ендрю, дивлячись понад трапом.
— Ой, заткнись, вершнику,— звелів йому Том-молодший.— Невже ти не маєш поваги до чудової людини?
— Поїж іще риби, Девіде,— сказав Томас Хадсон.
— А де тут той великий жовтохвіст?
— Мабуть, його ще не засмажено.
— Тоді я візьму цього жовтого окуня.
— Вони аж солодкі на смак.
— Певне, з гарпуна такі смачні, бо кров із них витікає, та ще як їсти одразу.
— Тату, можна мені запросити Едді випити з нами? — спитав Том-молодший.
— Авжеж,— відказав Томас Хадсон.
— Він уже випив раз. Хіба ти не пам'ятаєш? — втрутився Ендрю.— Коли ми тільки-но піднялися на катер, він випив з нами. Пригадай-но.
— Тату, можна мені запросити його випити з нами ще раз і попоїсти?
— Ну звісно,— сказав Томас Хадсон.
Том-молодший спустився в камбуз, і Томас Хадсон почув, як він говорить Едді:
— Едді, тато запрошує вас налити собі чогось і піднятися випити й попоїсти разом з нами.
— Дурниці, Томмі,— мовив Едді.— Я ніколи не їм серед дня. Як уранці поснідаю, так аж до вечора.
— Ну, а випити з нами не хочете?
— Та я вже випив, Томмі.
— Тоді випийте ще раз зі мною, а мені дайте пляшку пива, гаразд?
— Авжеж, чорт забирай,— сказав Едді, і Томас Хадсон почув, як відчинився й зачинився льодовник.— За тебе, Томмі.
Томас Хадсон почув, як цокнули одна об одну пляшки. Він поглянув на Роджера, але Роджер дивився на океан.
— За вас, Едді,— почув він голос Тома-молодшого.— Для мене велика честь випити з вами.
— Дурниці, Томмі,— відказав Едді.— Це для мене честь випити з тобою. Я чудово почуваю себе, Томмі. Ти бачив, як я підстрелив те акулисько?
— Ну звісно, бачив, Едді. То ви не хочете попоїсти з нами?
— Ні, Томмі. Справді не хочу.
— А хочете, я посиджу з вами тут, щоб вам не пити самому?
— Дурниці, Томмі. Не треба вигадувати, зрозумів? І пити мені зовсім не треба. І взагалі нічого не треба, оце тільки трохи покуховарити та заробити собі на прожиток. Я й так достобіса добре себе почуваю, Томмі. Ти бачив, як я її підстрелив? Справді бачив?
— Едді, то було найкраще, що я будь-коли бачив. Просто я спитав, чи не треба мені побути з вами, щоб ви не почували себе самотнім.
— Я ніколи в житті не почував себе самотнім,— відказав йому Едді.— Мені дуже добре, і я маю тут щось таке, від чого стає ще краще.
— І все-таки, Едді, я хотів би посидіти з вами.
— Ні, Томмі. Бери-но ти оцей таріль з рибою та неси нагору, туди, де твоє місце.
— А тоді я хочу вернутись і посидіти з вами.
— Я ж не хворий, Томмі. От якби я захворів, то тоді був би радий, щоб ти посидів зі мною. А я почуваю себе так, що кращого й бажати годі.
— Едді, а ви певні, що вам вистачить цієї пляшки?
— Авжеж, чорт забирай. Ну, а як і не вистачить, то позичу в Роджера чи в твого старого.
— Гаразд, тоді я понесу рибу туди,— сказав Том-молодший.— Я дуже радий, Едді, що вам так добре. Це просто чудово.
Він виніс нагору таріль з жовтохвостами та жовтими й білими окунями. Кожна рибина була глибоко надрізана по боках трикутниками, так що біліло м'ясо, і добре засмажена, з коричневою хрусткою шкоринкою. Том-молодший взявся розкладати рибу всім за столом.
— Едді дуже дякує тобі, але він уже випив,— сказав він.— А їсти вдень не звик. Як риба, смачна?
— Чудова,— відповів Томас Хадсон.
— Їжте, будь ласка,— сказав Том-молодший Роджерові.
— Гаразд,— озвався той.— Спробую.
— Ви ще нічого не їли, містере Девіс? — запитав Ендрю.
— Ні, Енді. Але зараз їстиму.

VIII
Прокидаючись серед ночі, Томас Хадсон чув, як хлопці тихо дихають уві снї, і в місячному світлі бачив їх усіх трьох і Роджера, що також спав. Тепер він спав міцно і майже не вертівся в ліжку.
Томас Хадсон був задоволений, що вони тут, при ньому і навіть думати не хотів, що настане день, коли вони поїдуть. Власне, він був задоволений і до їхнього приїзду, бо давно навчився жити й працювати в такий спосіб, щоб почуття самотності не переходило тієї межі, за якою його вже несила терпіти; і нехай приїзд хлопців порушив той рятівний уклад життя, який він сам собі запровадив,— Хадсон звик уже до таких порушень. То був приємний розмірений уклад, в якому сполучались і напружена робота, і всілякі інші справи; і суворий порядок у домі, де кожна річ мала своє місце й була дбайливо доглянута; і наперед очікувані години їжі та випивки; і нові книжки, що їх належало прочитати, а ще більше — перечитати старих. У цьому укладі подією була навіть щоденна газета, проте надходила вона не так уже й регулярно, і коли її не приносили, це не дуже засмучувало. Було в ньому й чимало інших хитрощів, до яких вдаються самотні люди, щоб урятуватися від самотності, а то й зовсім позбутися її, і Томас Хадсон, установивши собі певні правила та звичаї, свідомо й підсвідоме дотримувався їх. Та коли приїхали хлопці й ті правила перестали тяжіти над ним, він відчув неабияку полегкість.
Зате як погано буде, думав він, коли доведеться починати все те спочатку. Бо добре знав, як воно буде. У першу половину дня — навіть приємно, що в домі так чисто, і можна думати на самоті, й читати, не чуючи нічиїх голосів, і дивитись на те чи те, не говорячи про нього, й спокійно, без перешкод працювати,— але потім, він знав, насунеться самотність. Ці троє хлопців знову зайняли надто велике місце в його душі, і коли вони звільнять це місце, там залишиться порожнеча, й тоді якийсь час буде дуже погано.
Його життя спиралося на міцні підвалини: роботу, Гольфстрім, цей острів,— тож він мав вистояти й цього разу. Всі його засади, правила та звичаї були спрямовані на те, щоб допомогти йому переборювати самотність, але він знав, що тепер відкрив для самотності новий обшир, який вона враз заполонить, тільки-но хлопці поїдуть. Проте зарадити однаково нічим. До того ж усе те ще попереду, а коли вже так доконче має бути, то й не варто перейматися цим наперед.
Поки що літо спливало весело й щасливо. Усе, що могло обернутися погано, оберталося добре. Він мав на думці не тільки такі помітні події, як сутичка Роджера з тим чоловіком на причалі, що могла скінчитися дуже погано, чи пригода Девіда з акулою, але й безліч усіляких дрібниць, що теж миналися добре. Багато хто вважає, ніби щастя — дуже нудна річ, думав він, лежачи без сну, але це лише тому, що дуже щасливими часто бувають саме нудні люди, а люди, наділені жвавим розумом, мають здатність робити нещасними й себе, й усіх навколо. Що ж до нього, то щастя ніколи не здавалось йому нудним. Він завжди вважав, що це найбільш хвилююче з усіх почуттів і що для того, хто здатен бути по-справжньому щасливим, воно може зрівнятися силою навіть із скорботою. Можливо, це було й не так, але він сам віддавна так вважав, та й цього літа вони ось уже місяць тішилися щастям, і, хоч воно ще не минулось, Томас Хадсон наперед тужив за ним
безсонними ночами.
Тепер він знав майже все, що можна знати про самотнє життя, та ще давніше знав, що означає жити з тими, кого ти любиш і хто любить тебе. Він завжди любив своїх дітей, але ніколи раніш не розумів по-справжньому, як сильно їх любить і як погано, що живе не з ними. Він волів би, щоб хлопці весь час були при ньому, а сам він щоб і досі був одружений з Томовою матір'ю. А втім, розважив він, бажати цього так само безглуздо, як прагнути заволодіти всіма багатствами світу; або ж малювати, як Леонардо, чи створювати картини, гідні пензля Пітера Брейгеля; або ж мати необмежену владу над будь-яким злом, уміти безпомилково розпізнавати його в самому зародку й придушувати так само, як ото натискаєш кнопку дзвінка, та ще при всьому бути завжди здоровим і жити вічно, не занепадаючи ні тілом, ні душею. А непогано було б, подумав він цієї ночі, коли б усе воно й справді могло бути так. Одначе так бути не може, як не можеш ти залишити при собі хлопців чи оживити тих, кого любив, якщо вони померли або назавжди пішли з твого життя. З усього, що неможливе для тебе, є лише декілька речей можливих, і одна з них — відчувати, коли ти щасливий, і тішитися своїм щастям повною мірою, поки воно триває й поки все добре. Колись щастя складалося для нього з багатьох чинників. Але тепер, цього місяця, завдяки оцим чотирьом він зазнав такого, що багато чим було не гірше, ніж те, чого він зазнавав колись з однією людиною, і поки що смутку в цьому не було. Ані тіні смутку.
Його не турбувало навіть те, що він тепер майже не спить, і він пригадував, як було колись, коли зовсім не міг спати і лежав цілі ночі, думаючи про те, як втратив усіх трьох своїх синів і який же він дурень. Думав про все те, що чинив, бо інакше чинити не міг, чи принаймні вважав, що не може, і про те, як ішов від одної згубної помилки до іншої, ще гіршої. Тепер він згадував про це, як про минуле, і каяття вже не мучило його. Так, він був тоді дурнем, а дурнів сам ніколи не любив.
Але все те давно вже позаду, і хлопці тут з ним, і вони його люблять, а він любить їх. Отож нехай усе буде так, як воно є.
Настане день, і вони поїдуть, і він знов залишиться зі своєю самотністю. Але це буде всього-на-всього якийсь проміжок часу, а потім вони знову приїдуть. І якщо Роджер залишиться тут працювати, їх буде двоє, і все обернеться куди легше. А втім, від Роджера ніколи не знаєш, чого сподіватися... Подумавши про Роджера, Томас Хадсон усміхнувся в темряві. Тоді відчув до нього жаль, та одразу ж подумав, як це нечесно щодо Роджера і з яким обуренням той сприйняв би його жаль, отож облишив думати про Роджера і, прислухаючись до тихого дихання всіх чотирьох, зрештою й сам заснув.
Він прокинувся знову, коли місячне світло пересунулось на його обличчя, і почав думати про Роджера та про жінок, з якими той мав клопіт. Обидва вони, і він, і Роджер, поводилися з жінками недоладно й по-дурному. Та думати про власні дурниці йому не хотілось, і він визнав за краще думати про Роджерові.
Жаліти його я не буду, вирішив він, отже, нічого нечесного в цьому немає. Я й сам мав доволі клопоту, а тому думати про те, що було в Роджера, не буде нечесно. Зі мною інша річ, бо я по-справжньому любив лише одну жінку, а тоді втратив її. І добре знаю чому. Та про це я ніколи більш не думаю, отож, можливо, не слід думати й про Роджера. Але тієї ночі місячне світло, як завжди, не давало йому заснути, і він таки думав про Роджера та про його клопоти з жінками — і поважні, й кумедні.
Він пригадав ту останню жінку, що в неї Роджер закохався у Парижі, де обидва вони тоді жили, - яка вона була гарна і якою фальшивою здалася йому, коли Роджер привів її до нього в студію. А от Роджер нічого фальшивого в ній не добачав. Вона була однією з його ілюзій, і він не шкодував на неї свого таланту вірності, аж поки їм обом стало вільно взяти шлюб. І тоді десь за місяць Роджер несподівано для себе побачив у ній все те, що бачив кожен, хто її знав. Певно, той день, коли йому вперше відкрилися очі, був для нього дуже тяжкий, та коли Роджер прийшов у студію Томаса Хадсона, він уже встиг чимало побачити. Він якийсь час роздивлявся картини, зробив кілька критичних зауважень, дуже слушних і розумних. А тоді промовив:
— Я сказав тій Ейерс, що не одружуся з нею.
— От і добре,— озвався Томас Хадсон.— Це її здивувало?
— Не дуже. Ми вже й раніш про це говорили. Вона облудна. 
— Та невже? — мовив Томас Хадсон.— В чому саме?
— Геть в усьому. Хоч як на неї глянь.
— Я гадав, що вона тобі подобається.
— Ні. Я дуже хотів, щоб вона мені сподобалась. Але нічого не виходило, хіба тільки напочатку. Я просто закохався в неї.
— Що означає закохався?
— Тобі слід би знати.
— Атож,— сказав Томас Хадсон.— Мені слід би знати.
— А тобі вона не подобалась? 
— Ні. Я терпіти її не міг.
— Чому ж нічого не сказав?
— Вона була твоя кохана. Та й не питав ти мене.
— Я сказав їй. Але тепер мені треба на тому й стояти.
— Поїхати б тобі звідси.
— Ні,— заперечив Роджер.— Нехай їде вона.
— Я подумав тільки, що так було б простіше.
— Це місто так само моє, як і її.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.
— Тобі минулого разу теж довелося відбиватись, правда? — спитав Роджер.
— Так. Узяти гору над жінкою неможливо. Але відбитися можна. Чи не переїхати тобі хоча б в інший quartier?
— Мені добре і в моєму,— відказав Роджер.
— Усе та сама формула, Je me trouve tres bien ici et je vous prie de me laisser tranquille (Мені тут дуже добре, і я прошу вас дати мені спокій - фр.).
— А починається вона словами: je refuse de recevoir ma fеmmе (Я відмовляюся бачити свою дружину - фр.),— докинув Роджер.— їх має записати huissier (Судовий виконавець - фр.). Але ж це не розлучення. Це просто розрив.
— Чи не буде тобі важко бачитися з нею?
— Ні. Це для мене найкращі ліки. Бачити її, а особливо чути.
— А як буде з нею?
— Нехай розраховує сама. Останні чотири роки вона тільки те й робила, що розраховувала.
— П'ять, - поправив його Томас Хадсон.
— Здається, перший рік вона ще не мала розрахунку.
— Ну, тоді тобі краще забратися звідси,— сказав Томас Хадсон.— Якщо ти вважаєш, що перший рік вона не мала розрахунку, тобі треба податись якнайдалі.
— Вона пише надто сильні листи. Якщо я виїду, буде тільки гірше. Ні. Я залишуся тут і добряче загуляю. Хочу вилікуватись безповоротно.
Порвавши з тією жінкою в Парижі, Роджер справді загуляв, і загуляв на всі заставки. Він жартував з цього приводу й сміявся з себе, але в душі злостився, що виявив себе таким непроторенним дурнем, І тепер відчайдушно паплюжив і топтав під ноги свій талант вірності людям — чи не найкраще, що було в ньому поза художницьким і письменницьким хистом та багатьма добрими душевними й фізичними якостями. Розгулюючись, він нікому не подобався, а надто самому собі, і він знав це, й ненавидів себе, й з похмурою втіхою руйнував підпори храму. То був прекрасний, міцно збудований храм, і коли такий храм споруджено в тобі самому, зруйнувати його нелегко. Але Роджер докладав до цього всіх зусиль.
Він завів трьох коханок підряд; жодна з них не спонукала б Томаса Хадсона до чогось більшого, ніж формальна чемність, і виправданням щодо двох останніх могло бути хіба лиш те, що вони скидалися на першу. А та перша з'явилась одразу ж після розриву Роджера з Ейерс і хоч була для нього чи не занадто низького ґатунку, проте згодом зробила неабияку кар'єру і в ліжку, й поза ним, урвавши чималий шмат одного з першорядних багатств Америки, а тоді заволодівши ще одним після одруження. Звали її Таніс, і Томас Хадсон пригадував, як Роджер щоразу здригався, коли хтось вимовляв це ім'я, а щоб колись сам вимовив його, такого ніхто не чув. Він називав ту жінку першою сукою двору. То була брюнетка з чудовою шкірою, дуже схожа на зображення юних, дбайливо виплеканих і витончено-розпусних дочок роду Ченчі. Доброчесністю вона могла зрівнятися хіба що з пилососом, а душевністю — з тоталізатором, зате мала гарну статуру й оте чарівливо-розбещене личко, а з Роджером залишалася тільки доти, доки підготувала грунт до рішучого кроку нагору.
Вона була перша жінка, що сама покинула Роджера, і це '• так вразило його, що він завів собі, одну по одній, ще двох, схожих на неї, наче рідні сестри. Проте скоро покинув обох, покинув у буквальному розумінні слова, і, як здавалося Томасові Хадсону, після цього йому полегшало на душі — хоч і не дуже, а все-таки полегшало.
Можливо, є пристойніші й делікатніші способи порвати з жінкою, ніж отак просто, без прикрощів та сварок, вибачитися, вийти до чоловічої кімнати ресторану «21» і не повернутись. Проте, як запевняв Роджер, унизу він сплатив по рахунку, і йому приємно було згадувати, як він востаннє бачив
ту жінку — за столиком у затишному кутку ресторану, серед усієї тієї пишноти, яка так їй пасувала і яку вона так любила. Другу він збирався залишити в «Лелеці», її улюбленому місці, але побоявся, що це не сподобається містерові Біллінгслі, у якого він мав тоді намір позичити грошей.
— То де ж ти її залишив? — спитав його Томас Хадсон.
— У «Марокко». Щоб назавжди запам'ятати її на тлі отих смугастих зебр. До речі, «Марокко» вона теж полюбляла,— сказав Роджер.—- Та найзаповітнішим місцем для неї був,
здається, «Куб».
Після того він зійшовся з жінкою, такою облудною на вигляд, яких Хадсон доти й не бачив. Зовні вона цілковито різнилася від тих попередніх трьох Ченчі-Борджіа з Парк-авеню. Справляла враження дуже здорової людини, мала рудувато-каштанове волосся, стрункі довгі ноги, напрочуд гарну статуру й розумне жваве обличчя. І хоч красунею не була, проте вирізнялася з-поміж багатьох. А чи не найдужче вабили її прекрасні очі. При першому знайомстві вона здавалася розумною, дуже доброю та милою і водночас була п'яницею. Вона не впивалася, і пияцтво ще не наклало па неї свого відбитку, але жити без чарки не могла. У людей, що багато п'ють, це звичайно видно по очах,— от і на Роджері пиятика одразу позначалась. Але ця жінка, Кетлін, мала справді прекрасні карі очі, що так пасували до її волосся, до милих дрібних веснянок на носі та щоках, які звичайно свідчать про здоров'я та добру вдачу,— і по її очах не видно було нічого. Вона мала вигляд безтурботної людини, що день у день вправляється в парусному спорті чи веде якийсь інший здоровий спосіб життя серед природи, до того ж людини дуже щасливої. А насправді день у день пила і йшла своєю заплутаною дорогою не знати куди, на якийсь час прихопивши з собою й Роджера.
Та одного ранку він з'явився до студії, що її Томас Хадсон найняв у Нью-Йорку, і показав ліву руку, вкриту опіками від сигарет. Вигляд був такий, наче хтось гасив об неї недокурки.
— Отаке їй заманулося вчора ввечері,— сказав Роджер.— У тебе знайдеться йод? Мені не хотілось іти з цим до аптеки.
— Кому це «їй»?
— Кетлін. Здоровій дочці природи.
— Як видно, ти не заперечував.
— Це розважало її, а ми ж повинні дбати, щоб вони не нудились.
— У тебе ж уся рука попечена.
— Та не вся. Але я, мабуть, таки поїду звідси геть на якийсь час.
— Від себе нікуди не втечеш.
— Так. Зате втечу від інших.
— Куди ж ти збираєшся податись?
— Спершу кудись на Захід.
— Зміна місць — не ліки від твоєї хвороби.
— Знаю. І все-таки пожити здоровим життям і добре попрацювати мені не завадить. Може, я й не вилікуюсь, якщо не питиму. Але моє теперішнє пияцтво однаково ні біса не допомагає.
— Ну, то й катай під три чорти. А чи не поїхати тобі на моє ранчо?
— Хіба воно ще належить тобі?
— Частково.
— А нічого, що я туди поїду?
— Авжеж,— відказав Томас Хадсон.— Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.
— Мені й треба, щоб було важко,— сказав Роджер. - Я хочу почати все спочатку.
— Скільки вже разів ти отак починав?
— Надто багато,— відповів Роджер.— Ти міг би про це й не нагадувати.
Ось і тепер він знову збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, розтринькуючи марно свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна набути здатності добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник,— це його наука, підготовка до того, що він має створити попереду. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та, можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман, але за умови, що він чесна людина,— так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про metier (Майстерність - фр.), подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність, хоч би навіть та зневага була й удавана, а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Так само нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у шкатулці для дарів. Майстерність — вона в тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, у кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто сукупність знарядь, якими ти навчився орудувати.
Художником бути краще, подумав він,— у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і metier у нас — річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond (В основі - фр.) він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не
скласти.
Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.

IX
Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі інші в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а можливо, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.
Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що загадає купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що на обох великих котушках повний запас.
Крім того, почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.
— Коли ж ти все це зробив?
— Та цілу ніч мотав,— відказав Едді.— А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.
— То й ти не можеш спати при повному місяці? 
— Аж ніяк, хай йому чорт,— сказав Едді.
— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?
— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Та от же й мені погано при місяці.
— Як гадаєш, зловимо щось сьогодні?
— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?
— Хлопці хочуть поїхати туди.
— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є салат із скойок, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?
— Гадаю, що ні.
— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?
— Ні.
— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.
— А чому в нас уже давненько не було керрі?
— 3 наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини,— хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить,— а тоді приготуємо керрі.
— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?
— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.
— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.
— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть із горлянки.
— Джо тут?
— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав, по наживку. Зараз подам сніданок.
— Спершу я огляну катер.
— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.
На сніданок була смажена солонина з яєчнею, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним солонину.
— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють,— сказав Едді.— А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?
— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?
— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто любите працювати.
— І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.
— Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.
— Одначе працювати я б уже не міг.
— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам ще одну принесу.
— Ні. Більше мені не треба.
Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом, бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.
— Здається, тату, день буде чудовий,— сказав Том.— І течія сьогодні начебто добра.
— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.
— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?
— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.
— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?
— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інша.
— На глибокому вода завжди темніша.
— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.
— Чому?
— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.
— Тобі сподобалось Червоне море, тату?
— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.
— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.— Я з ним теж знайомий.
— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, орієнтуючись на Полярну зірку.
— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда,— сказав Томас Хадсон.— Зате чув про нього чимало інших історій.
— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.
— А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?
— Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.
— Певно, таких речей набереться чимала купа.
— Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. У мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.
— Тобі подобається в школі, Томе?
— Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?
— Не знаю. Сам я ненавидів школу.
— Навіть коли вчився малювати?
— Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.
— А мені нічого,— сказав Том.— Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскін, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.
— Але ж тобі не нудно з ними?
— Та ні, ні. У мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.
— Отаке почуття завжди було і в мене, сказав Томас Хадсон.— Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.
— Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.
Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини вистрибували поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.
— Риба! — почув Томас Хадсон вигук Тома молодшого. - Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Не упусти її!
Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама риба не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив очима, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою петлею, а тоді натяглась і косо побігла за катером, розтинаючи воду.
— Підсікай, Деве! Добре підсікай! — гукнув з трапа Едді.
— Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! — благальне підхопив Ендрю.
— Замовкни,— відказав Девід.-- Сам знаю, що робити.
Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.
— Та підсікай же ти, бога ради! — благав Ендрю.— А ні, то дай я.
Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.
— Це риба-меч, тату,— мовив він, не підводячи очей.— Я бачив, коли вона вхопила наживку.
— Та невже? — перепитав Ендрю.— Оце штука.
— По-моєму, вже треба підсікати.— Роджер стояв тепер поруч Девіда.— Підсікай, Деве, підсікай як слід.
— Гадаєте, вона вже на гачку? — спитав Девід.—А може, просто держить його в роті й пливе собі?
— По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка,
Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Риба наче й не відчула його посмиків.
— Спробуй ще раз, Деве,—сказав Роджер.—Треба взяти її на гачок по-справжньому.
Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його.
— О господи! — побожно мовив він.— Тепер, здається, взяв як слід.
— Трохи попусти котушку,— порадив Роджер.— А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.
— Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою,— сказав Томас Хадсон.— Як ти себе почуваєш, Деве?
— Чудово, тату,— відказав Девід.— О боже, якби мені тільки зловити цю рибу!
Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була риба.
— Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку,— сказав Роджер.— Підтягуй її до себе, Деве.
Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.
— Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча,— мовив Ендрю.
— Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе,— озвався Девід.— Не згадуй вголос, а то наврочиш.
— Гаразд, не буду,— сказав Ендрю. - Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.
— Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? — пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз по раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.
— Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.
— Я ладен на все, аби тільки нам її витягти,— сказав Том-молодший.— На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.
— Ось у мене є,— озвався Едді.— А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.
— Ближче не треба! — гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.
— Я поверну до неї корму,— гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.
Тепер риба йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибі, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.
— Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка,— сказав Девід.— А що вона робитиме далі, містере Девіс?
— Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш,— відказав Роджер.—Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.
Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.
— Що мені робити, тату?
— Нічого. Ти робиш усе, що можна. 
— Вона не заляже на дно? — спитав Ендрю.
— Тут дна немає,— сказав йому Роджер.
— Держи її міцно, Деві,— порадив Едді.— Їй це набридне, і вона сама підніметься.
— Якби ще не оці кляті лямки,— сказав Девід.— Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.
— Хочеш, я візьму в тебе вудлище? — запитав Ендрю.
— Не будь дурнем,— відповів Девід.— Я ж просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.
— Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс,— гукнув Томас Хадсон униз до Едді.— Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.
Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.
— Так куди краще,— сказав Девід.— Дякую вам, Едді.
— Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною,— пояснив йому Едді.
— От тільки жилки лишається зовсім мало,— зауважив Девід.— Хай їй чорт, тій рибі, і чого б їй отак без упину тягти вниз.
— Томе! — гукнув Едді.— Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.
Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно пустив катер у відкрите море. Попереду плавав острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.
— Бачиш? — сказав Едді Девідові.— Жилка вже не розмотується.
Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більш не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибу, і катер ішов слідом за нею. Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх було й не чути.
— Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.
Смаглява спина хлопця була зсутулена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з острівця водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.
— Спробуй трохи підтягти,— сказав Роджер хлопцеві.— Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.
— Ще трішечки вперед! — гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніш наддав ходу.
Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а- жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.
— Не журися,— сказав йому Роджер.— Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?
— Дуже добре,— відповів Девід.— 3 цим поясом навколо спини мені зовсім добре.
— Ти певен, що вдержиш її? — запитав Ендрю.
— Ой, помовч ти,— відказав Девід.— Едді, чи не можна ковток води?
— Де ж це я її поставив?— похопився Едді.— Мабуть, розлив.
— Я принесу.— Ендрю подався вниз.
— А я тобі не потрібен, Деве? — спитав Том-молодший.— Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.
— Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?
— Це дуже велика рибина, Деве,— сказав йому Роджер.— її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.
— Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, доки помру,— мовив Девід.— Я звіряюся на вас.
— Не говори дурниць,— сказав Роджер.— Не годиться отак марнословити про смерть.
— А я не марнословлю,— заперечив Девід.— Я справді так думаю.
Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до риби; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи, і, прополоскавши рота, виплюнув.
— А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? — попросив він.
— Тату, ти віриш, що він зможе побороти цю рибу? — дуже тихо запитав батька Том.
— Риба величезна, йому буде важко.
— Отож я й боюся,— сказав Том.— Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята риба згубила його.
— Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.
— Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.
— Він ще не скоро видихається.
— Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибу.
— Не тривожся, Томе.
— Нічого Не можу з собою вдіяти,— відказав Том-молодший.— Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.
— Поки що я не бачу причин для тривоги,— сказав Томас Хадсон.
— Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибу? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.
— Риба виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.
— Це не риба, а страхіття,— сказав Том.— І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто чудо, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.
— Дев робить усе як слід.
Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв, їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:
— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там на глибині все дужче знесилюється.
— Вона й мене знесилює,— сказав Девід.
— Голова в тебе не болить? — запитав Едді.
— Ні.
— Принесіть йому шапочку,— сказав Роджер.
— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.
Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.
— Якщо заболить голова, скажеш,— мовив він.
— Я дуже добре себе почуваю,— озвався Девід.— Кажіть мені, що робити, містере Девіс.
— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки,- • сказав Роджер. 
Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибу ні на дюйм.
— Облиш. Побережи силу,— порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.
Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.
— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.
— Зараз промию тобі очі прісною,— сказав Едді.-- Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.
Тим часом як хлопець незворушно сидів у своєму кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.
— Як заболить голова, одразу скажи,— повчав хлопця Едді.— Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече достобіса.
— Я почуваю себе добре,— відказав Девід.— Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.
— Ну, так і має бути,— сказав Едді.— Перетерпиш біль — будеш мужчиною. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.
— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.
— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе до поверхні.
— Яка досада, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру,— сказав Роджерові Томас Хадсон.
— Головне те, що Дев спинив її,— відповів Роджер.— Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.
Девід спробував, але нічого не вийшло.
— Вона сама випливе,— сказав Едді.— Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?
Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було зберігати кожний подих.
— Воду виплюнь,— звелів Едді.— Ковтнути можеш тільки якусь краплю.— Він обернувся до Роджера.— Минула рівно година,— мовив тихо.— Як голова, Деві, гаразд?
Хлопець кивнув.
— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший.— Тільки чесно.
— Як на мене, він держиться дуже добре,— відказав батько.— Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.
— Еге ж, і я так думаю,— погодився Том.— Мені теж хочеться чимось прислужитись. Мабуть, піду принесу Едді випити.
— Принеси й мені, будь ласка.
— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.
— Навряд чи він захоче.
— То я його спитаю.
— Спробуй ще раз, Деві,— дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки.— Дюйм маєш,— сказав Роджер.— Забирай його і пробуй ще.
Лише тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибу на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибу до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі припускати його до води, змотуючи жилку на котушку.
— Не поспішай,— казав йому Роджер.— Не смикай. Тягни рівномірно.
Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.
— Девід чудово розуміється на риболовлі,— зауважив Том-молодший.— Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.
— Хай йому чорт, тому спортові,— озвався Томас Хадсон,— Що ти сказав, Роджере?
— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь,— гукнув знизу Роджер.
— Подаю ще трохи вперед,— повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до риби, Девід вивільнив ще більше жилки.
— Ти, тату, теж не любиш спорту? — запитав Том. — Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.
— Я люблю теніс і фехтування,— сказав Том.— А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?
— Та ні, що ти, Томе.
Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася риба. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.
— Розумієш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибу.
— Не риба, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.
— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.
— Це не спішно,— сказав йому батько.
А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами,— тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три щораз, намотував на котушку дедалі більше жилки.
— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.
Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.
— Ще мокра,— сказав він.— Ну й узяв же ти її в роботу, цю рнбу, Деві. Наче добра машина.
— Тягти легше, ніж було стримувати,—озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.
— Авжеж,— потвердив Едді.— Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.
— Не треба поспішати й надсаджуватись,— мовив Роджер.— Ти робиш усе чудово, Деве.
— А коли вона випливе, ми візьмем її на гак? — запитав Ендрю.
— Ой, замовкни ти, бо наврочиш! — вигукнув Девід.
— Та я ж нічого такого не сказав.
— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.
Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.
— Ти не сказав нічого поганого,— мовив до нього Томас Хадсон.
Ендрю не повертав голови.
— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив,— скрушно промовив він.— А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.
— Не дивно, що Дев такий знервований,— сказав батько.— І все ж він намагається стримуватись.
— Я розумію,— мовив Ендрю.— Він бореться з рибою не гірше, ніж це робив би й сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.
— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика риба. А Девідові таке випало уперше в житті.
— Ти ж завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.
— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.
— Невже це правда?
— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і витримки, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі,— то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.
— Я теж буду стриманий,— сказав Ендрю.— Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибу? Чи все це просто сон або якась мана?
— Не будемо зараз про це говорити.
— Я знову сказав щось не так?
— Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.
— Постараюся не говорити зайвого.
— Ось тобі коктейль, тату,— сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко,— щоб не танув лід.— Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?
— Усе добре. Кокосової води влив?
— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?
— Ні, зараз спускаюся.
Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз. Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.
— Пильнуй, Роджере! — гукнув він.— Здається, вона випливає.
— Випливає, випливає! — закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася.— Не забувай про котушку, Деві.
Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до риби, а Едді тим часом кричав:
— Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!
— Вище тримай вудлище,— сказав Роджер Девідові.— Не давай їй нахиляти його.— Тоді обернувся до Томаса Хадсона.— Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, що можеш.
І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками,— здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю,— і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.
— О боже! — мовив Девід.— Ви бачили?
— Сам тільки меч завбільшки з мене,— вражено озвався Ендрю.
— А яка гарна! — докинув Том.— Куди краща за ту, що мені снилася.
— Так і керуй на неї,— сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: - Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Риба піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.
Томас Хадсон так швидко вів катер до риби, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.
— Сповільни хід! — гукнув Роджер Томасові Хадсону.— Не треба її накривати.
— Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде,— сказав Едді.— Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.
Там, де виринула риба, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.
— Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? — спитав батька Том-молодший.— Неначе море вибухнуло.
— А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?
— І меч у неї синій,— сказав Том-молодший.— Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? — гукнув він униз.
— Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.
— Старайся вибрати якнайбільше, Деві, поки є змога,-сказав Роджер.— У тебе чудово виходить.
Хлопець знову працював, як машина, змотуючи жилку з клубка, що плавав у воді, а катер ішов заднім ходом так повільно, що руху майже не відчувалось.
— А що вона робитиме тепер, тату? — запитав Том-молодший.
Томас Хадсон стежив за нахилом жилки у воді й думав, що було б надійніше дати трохи вперед, але він знав, як карався Роджер, утративши стільки жилки. Рибі досить було тільки раз добряче смикнути, щоб розмотати всю котушку й піти в глибочінь, і тепер Роджер прагнув скористатися з нагоди й вивільнити якнайбільше жилки. Стежачи за снастю, Томас Хадсон побачив, що котушка в Девіда уже наполовину повна й що він намотує далі.
— Ти щось сказав? — спитав Томас Хадсон Тома-молодшого.
— Як по-твоєму, що вона тепер робитиме?
— Постривай хвилину, Томе,— сказав Томас Хадсон і гукнув униз до Роджера: — Боюся, друже, що ми таки накриємо її!
— Тоді дай ледь-ледь уперед,— озвався Роджер.
— Даю ледь-ледь уперед,— проказав за ним Томас Хадсон.
Тепер Девід не міг вибирати так багато жилки, зате рибу тримав надійніше. Раптом жилка знов побігла за борт, і Роджер гукнув нагору:
— Спиняй!
Томас Хадсон вимкнув зчеплення, і мотори замовкли.
— Спинив,— сказав він.
Роджер нахилився над Девідом, що чимдуж тягнув на себе вудлище, а тим часом жилка невпинно збігала й далі.
— Трохи прикрути котушку, Деві,— сказав Роджер.— Нехай їй там не так вільно пливеться.
— Боюся, щоб не порвала жилку,— озвався Девід. Але котушку все-таки прикрутив.
— Не порве,— заспокоїв його Роджер.— Не так уже туго закручено.
Жилка й далі збігала з котушки, але вудлище зігнулося ще дужче, і хлопець стримував цей натяг, відхилившись назад і впершись босими ногами в кормовий борт. Раптом жилка спинилась.
— Тепер можеш трохи вибрати,— сказав Роджер хлопцеві.— Вона пішла колами і саме повертає до нас. Вибирай скільки зможеш.
Хлопець нахилявся вперед і мотав, тоді тягнув, давав вудлищу розігнутись і знову мотав. Жилка йшла напрочуд легко.
— Я роблю як треба? — запитав він.
— Ти робиш усе чудово, Деві,— сказав йому Едді.— Гачок сидить міцно. Я бачив, коли вона вистрибнула.
Трохи згодом, саме коли хлопець вибирав, жилка знов почала розмотуватись.
— От чорт,— мовив Девід.
— Усе гаразд,— заспокоїв його Роджер.— Так і має бути. Тепер вона повернула від нас. Коли йде на тебе, ти вибираєш. А тепер вона забирає.
Невпинно, повільно, незважаючи на всі зусилля Девіда, що намагався стримати туго напнуту снасть, риба забрала всю жилку, яку хлопець щойно вивільнив, і навіть з лишком. Нарешті хлопець спинив її.
— Добре. Тепер напосядь на неї,— спокійно мовив Роджер.— Вона виписує ширше коло, але знов повернула до нас.
Томас Хадсон тепер лише час від часу вмикав мотори, щоб тримати рибу за кормою. Він скільки міг допомагав хлопцеві, довіривши його самого й змагання з рибою Роджерові. Як він бачив, нічого іншого йому й не лишалося.
На наступному колі риба знов забрала назад трохи жилки. І після того теж. Та котушка в хлопця все одно була майже наполовину повна. Він боровся з рибою так, як це належало, і виконував усі настанови Роджера. Але він дуже стомився, і від поту й морської води на його засмаглій спині та плечах проступили соляні плями.
— Рівно дві години,—мовив Едді до Роджера.—Як голова, Деві?
— Добре.
— Не болить? Хлопець похитав головою.
— Можеш трохи попити,— сказав Едді. Девід кивнув і трохи надпив із склянки, яку Ендрю підніс йому до рота.
— А все-таки, Деві, як ти себе почуваєш? — запитав Роджер, низько нахилившись над ним.
— Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять.— Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку.— Мені не хочеться розмовляти,— сказав він зрештою.
— Тепер можеш трохи вибрати,— порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.
— Девід у нас просто святий мученик,— сказав Том батькові.— На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.
— Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.
— Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі,— провадив Том.— Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.
Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.
— Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.
— Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.
— Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.
— Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.
— Помолися,— сказав Томас Хадсон.— А чому ти вважаєш, що я люблю його найдужче?
— Так уже виходить.
— Найдовше я любив тебе.
— Не треба зараз думати ні про мене, ні про тебе. Краще помолімось обидва за Деві.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— І от що. Ми взяли цю рибу на гачок рівно опівдні. Тепер уже має бути хоч якийсь затінок. Здається, таки справді є. Зараз я дуже помалу поверну катер, щоб Деві опинився в затінку.— І гукнув униз Роджерові: — Якщо не заперечуєш, Родже, я тихенько поверну, щоб Деві був у затінку. Поки риба ходить колами, це її навряд чи сполохає, а ми будемо напоготові податися за нею.
— Дуже добре,— озвався Роджер.— Мені самому слід би про це подумати.
— Досі не було затінку,— сказав Томас Хадсон.
Він так тихо повернув катер навколо корми, що вони майже не втратили на цьому жилки. Тепер на голову й плечі Девіда падала тінь від кормової частини рубки. Едді обтирав рушником шию і плечі хлопця й змочував йому спиртом спину та потилицю.
— Як тобі тепер, Деве? — гукнув до нього згори Том-молодший.
— Чудово,— відказав Девід.
— Тепер я трохи спокійніший за нього,— мовив Том-молодший.— А знаєш, одного разу хтось у школі сказав, що ми з Девідом зведені брати, тобто не рідні, то я йому відрубав, що в нашій сім'ї нерідних братів немає. І все-таки, тату, хотів би я менше тривожитись.
— З часом це в тебе минеться.
— Взагалі-то в такій сім'ї, як наша, комусь і належить тривожитись. Але за тебе я тепер ніколи не тривожуся. Тільки за Девіда. Піду я, мабуть, принесу вам ще випити. А поки готуватиму, заразом і помолюся. Ти ж вип'єш іще коктейль?
— З охотою.
— Та й у Едді, певно, в горлі зовсім пересохло,— сказав хлопець.— Зараз уже десь близько третьої. За три години Едді всього лише раз випив. Це я такий недбалий. Тату, а звідки ти знав, що містер Девіс не захоче випити?
— Просто догадувався, що він не питиме, поки Девідові так тяжко змагатися з рибою.
— А може, тепер, коли Девід у затінку, він вип'є. Я його все-таки спитаю.— І він пішов з містка наниз.
— Та ні, Томмі, нема настрою,— почув Томас Хадсон відповідь Роджера.
— Містере Девіс, ви ж за цілий день ще й разу не випили,— не вгавав Том.
— Дякую, Томмі,— сказав Роджер.— Випий ти за мене пляшку пива.— Тоді гукнув угору на місток: — Подай-но помалу вперед, Томе! Нехай вона собі ходить як хоче.
— Даю помалу вперед,— озвався Томас Хадсон.
Риба й досі кружляла на глибині, але щораз ближче підходила по носу, бо катер посувався тим самим курсом, що й вона. Та й за нахилом жилки стежити стало легше. Сонце було тепер за спиною в Томаса Хадсона, і він краще бачив жилку в темній товщі води, а отже, й певніше вів катер за рибою. На їхнє щастя, і день випав тихий, подумав він, бо Девід нізащо не зніс би цього випробування, якби взяв на гачок таку рибину навіть за невеликої хвилі. А тепер, коли Девід був у затінку і море залишалося спокійне, уся ця пригода не так тривожила Томаса Хадсона.
— Дякую, Томмі,— почув він голос Едді, а в наступну мить хлопець був уже кагорі із склянкою, обгорнутою паперовим рушником, і Томас Хадсон надпив перший ковток, відчувши в холодній рідині і гострий смак лимона, і запашний дух ангостури, і міцність джину, розведеного крижаною кокосовою водою.
— Смачно, тату? — запитав хлопець. Він тримав у руці пляшку пива з льоду, що на сонці враз припала холодною росою.
— Чудово,— відказав батько.— А джину ти не пошкодував.
— Нічого не вдієш,— мовив Том.— Лід тане надто швидко. Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.
— Ти глянь, як орудує Дев,— сказав батько.
Девід змагався з рибою так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.
— А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду,— зауважив Том-молодший.— І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. І зверху і зі споду такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.
Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.
— Все гаразд, Деві? 
Девід кивнув головою.
— Слухай,— сказав йому Едді.— Я бачив, як один дорослий чоловік, дуженний, кремезний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибою.
Девід і далі орудував вудлищем.
— Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину — і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Риба ніяк не давалась йому, от він її й покинув, А ти отак і тримайся,
Деві.
Девід нічого не сказав. Він зберігав дихання й тільки, знай, тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.
— От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець,— пояснив йому Едді.— Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів— завжди самці. Це страшенно дужа риба, Деві, але ти все одно її здолаєш.
Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.
— Правильно, Деві,— сказав Едді.— Коли треба — працюй, а ні — то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі стомлюється.
Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився па великий мідний годинник на стіні каюти.
— П'ять хвилин на четверту, Роджере,— сказав Едді.— Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.
Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі невпинно збігала з котушки.
— Знов пішла на глибину,— сказав Роджер.— Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?
— Добре бачу,— відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.
— Може, вона спускається на дно, щоб там сконати,— дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина.— Коли так, Дев цього не знесе.
Том-молодший похитав головою і закусив губу.
— Тримай її щосили, Деве,— почув Томас Хадсон слова Роджера.— Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.
Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.
— Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя,— сказав йому Роджер.— Глуши, Томе!
— Заглушив,— озвався Томас Хадсон.—Але, по-моєму, можна трохи вигадати, як дати задній хід.
— Гаразд. Спробуй.
— Даю задній,— сказав Томас Хадсон.
У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їх превеликий жах, натяглась донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.
— Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту,— сказав Роджер.— Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.
Девід послабив гальмо на котушці.
— А тепер встроми вудлище в гніздо на поясі. Едді, тримай його за боки.
— О боже, тату,— мовив Том-молодший.— Вона таки пішла прямісінько на дно.
Девід стояв навколішки біля самого краю корми, і вудлище в його руках так зігнулося, що кінчик був уже під водою, а низ упирався в шкіряне гніздо у хлопця на поясі. Ендрю тримав Девіда за ноги, а Роджер і собі уклякнув поруч і стежив очима, як жилка заходить у воду і як мало її лишається на
котушці. Обернувшись до Томаса Хадсона, він скрушно похитав головою.
На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.
— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу,— сказав Роджер.— Звісно, як можеш. Він таки спинив її.
Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику риби хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Риба трохи
піднялася.
— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати,— сказав йому Роджер.— А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.
— Тепер вона твоя, Деві,— промовив Едді.— Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.
Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб риба лишилася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.
— Тату,— мовив Том до батька,— коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.
— То він обдер їх об бортик.
— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.
— Іди спитай Едді,— сказав Томас Хадсон.— Тільки не заважай Девові.
Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибу до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.
— Як твої ноги, Деві? — спитав Едді.
— Ноги не болять,— відповів Девід.— Болять руки, плечі й спина.
— Може, підкласти тобі під ноги подушку? Девід похитав головою.
— Не треба, а то прилипнуть,— промовив він.— Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.
Том-молодший піднявся на місток і сказав:
— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой, тату, просто не знаю...
— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії,— це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми...
— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.
— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.
— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату...
— А якби це ти взяв на гачок таку рибу, то захотів би, щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?
— Ні. Я боровся б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев,— зовсім інша річ.
— Треба зважати й на те, чого він сам хоче,— сказав батько.— І що для нього важливе.
— Я знаю,— безпорадно промовив Том-молодший.— Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!
— Та й я б не від того,— сказав Томас Хадсон.— Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.
В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.
— Рівно чотири години, Роджере,— мовив він.— Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре,— відповів Девід.
- Зроблю й я що-небудь, нехай і невелике,— сказав Том-молодший.— Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?
— Ні, цього разу пропущу,— відповів Томас Хадсон.
Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює — уповільнено, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня риба. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.
Томаса Хадсона дивувало, чому риба зупинилася, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки на те, аби послабити неприємне напруження, що стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо риба ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.
Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.
— Та й напохваті буде,—додав він.— Тільки б недовго вже дивитися на те, як Деві мучиться з цією рибою, а то, гляди, стану справжнім бісовим п'янюгою.
— Я приноситиму вам пляшку, коли ви тільки захочете,— сказав Ендрю.
— Е ні, коли захочу, не принось,— відказав Едді.— Принось тільки тоді, коли я попрошу.
Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав крісло й стежив за снастю.
— Послухай мене, Деві,— сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя.— Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки, зате міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?
— Дуже добре,— відповів Девід.
— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.
— Деві,— заговорив до хлопця Роджер,—а хочеш, я її в тебе візьму?
Девід крутнув головою.
— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився,— провадив Роджер.— Просто так буде розумніше, Її можу взяти я чи твій батько.
— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.
— Ні. Ти робиш усе чудово.
— То чого ж би я мав відступитись од неї?
— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві,— сказав Роджер.— Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.
— Але ж гачок у її-таки клятій пащі.— Голос хлопця тремтів.— Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибі.
— Кажи що хочеш, Деві,— мовив до нього Роджер.
— Клята падлюка. Кляте одоробло.
— Він мало не плаче,— сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим.— І говорить таке, тільки щоб не заплакати.
— Придерж язика, вершнику,— звелів Том-молодший.
— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже,— не вгавав Девід.— Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.
— Ну, годі вже,— спинив його Едді.—- Побережи дух. Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.
— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе,— мовив Едді.
— Я завжди хвилююсь,— озвався Девід.— Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.
— А тепер помовч і заспокойся,— сказав Едді.— Як не будеш хвилюватись, то й залишайся собі з нею на здоров'я.
— Нікому її не віддам,— мовив Девід.— І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.
— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом,— попросив Едді.— Розітру йому руки, плечі й ноги,— пояснив він Роджерові.— Не треба більш холодної води, а то ще судомити почне.— Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере.— Він обернувся до Девіда.— Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?
Хлопець похитав головою.
— Найдужче я боявся полудневого сонця, коли воно пече просто в голову,— мовив Едді.— А тепер тобі, Деві, вже нічого не подіється. Отож заспокойся й піднімай нагору це кляте одоробло. Треба витягти його ще завидна.
Девід мовчки кивнув.
— Тату, чи ти бачив колись, щоб риба отак опиралася?— спитав Том-молодший.
— Бачив,— відповів Томас Хадсон.
— Багато разів?
— Важко сказати, Томмі. У Гольфстрімі трапляються справжні страховиська. Та є й такі велетні, яких витягти зовсім легко.
— А чому легко?
- Мабуть, тому, що вони старі, обважнілі. Деяким, певне, вже й самим конати час. Та здебільшого такі величезні риби кидаються на гачку відчайдушно, на смерть.
Вони вже давно не бачили ген довкола жодного судна. Наближався вечір, а вони були далеко у відкритому морі, десь між своїм островом і маяком на Великому Айзеку.
— Ану, Деві, спробуй ще раз її зрушити,— сказав Роджер.
Хлопець вигнув спину і, впершись на напружені ноги, потягнув вудлище на себе. Перед тим воно ніяк не подавалось, але тепер поволі пішло вгору.
— Зрушив-таки,— мовив Роджер.— Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.
Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.
— Піднімається,— сказав йому Роджер.— Не давай їй перепочинку, підтягуй.
Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.
— Ну, тепер саме час її брати,— сказав Роджер.— Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.
— Даю ледь-ледь уперед,— озвався Томас Хадсон.
— Кермуй на власний розсуд,— провадив Роджер.— Нам треба обережно підвести рибу туди, де Едді зможе взяти її на гак, а тоді накинути на неї зашморг. Я беру на себе поводок. Томмі, йди сюди, триматимеш кріселко й стежитимеш, щоб жилка не заплуталась на вудлищі, коли я підтягатиму рибу за поводок. Жилка має бути весь час вільна — на той випадок, якщо мені доведеться пустити рибу. Енді, ти допомагатимеш Едді чим буде потрібно, а коли він скаже, подаси йому зашморг і кийок.
Риба без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.
— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукнув Роджер нагору.
— Вже й сам іду,— озвався Томас Хадсон.
— Тоді вибачай,— сказав Роджер.— А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.
— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно,— додав Едді.— Не дай боже, щоб її тепер заїло.
Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, прямо перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої загорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.
Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтягши снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької відстані, море здавалось йому зовсім іншим, і він дивився на нього із затінку рубки й з-поза Девідового зігнутого вудлища, від якого скісно тяглася біла жилка і зникала в темній воді, а саме вудлище невпинно спускалося й піднімалося. Едді стояв навколішки на кормі, тримаючи в коричневих від сонця руках гак, і вдивлявся у майже фіолетову воду, намагаючись побачити в ній рибу. Томас Хадсон помітив на держалні прив'язану кількома вузлами линву, другий кінець якої був міцно обкручений навколо пілерса на кормі, потім знов подивився на Девідову спину, на його випростані вперед ноги й на довгі руки, що стискали вудлище.
— Не бачиш її, Едді? — спитав Роджер із-за кріселка, тримаючи його обома руками.
— Ще ні. Не давай їй перепочинку, Деві, піднімай без упину.
Девід усе так само тягнув, приспускав і намотував; котушка обважніла від вибраної жилки, і за кожним разом він підмотував ще й ще.
Раптом риба на мить спинилась, і вудлище зігнулося до води, а жилка знов побігла з котушки.
— Ні... Вона не може...— мовив Девід.
— Може,— сказав Едді.— Вона все може.
Та коли Девід поволі потяг вудлище на себе, болісним зусиллям переборюючи опір риби, і врешті підняв його, жилка знов побігла на котушку легко й невпинно, як і перед тим.
— То вона на хвилинку затрималась,— сказав Едді. Зсунувши на потилицю свій старий фетровий капелюх, він вдивлявся у прозору темно-фіолетову воду.— Онде вона! — гукнув він.
Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла риба, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.
Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув вигук Ендрю: «Ой, подивіться!» — і знову побачив рибу, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.
— Так тримати,—мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:
— Так тримаю.
— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший. Тепер риба й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.
— Так і веди її, Деві,— сказав Роджер.— Вона йде саме так, як нам треба.— Тоді скомандував, не спускаючи з очей риби: — Наддай трохи вперед.
— Наддаю трохи вперед,— повторив Томас Хадсон.
— А ти намотуй, намотуй,— сказав Едді Девідові.
Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.
— Наддай ще трохи,— сказав Роджер.
— Наддаю ще трохи,— озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибою, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову,— і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавник на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.
— Ще трошечки вперед,— сказав Роджер. — Даю ще трошечки вперед.
Девід уже підтяг поводок до самої корми.
— Готовий, Едді? — спитав Роджер.
— Та вже ж,— відповів Едді.
— Пильнуй, Томе,— сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок.— Попусти котушку,— мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибу до борту, де її можна було взяти на гак.
Риба піднімалася до поверхні, довженна й товстенна, мов велика затонула колода. Девід стежив за нею і раз у раз позирав на кінець вудлища — чи не перечепилася за нього жилка. Уперше за шість годин він сидів, не напружуючи спини, рук і ніг, і Томас Хадсон бачив, як на ногах у нього сіпаються й тремтять м'язи. Едді з гаком у руках нахилився над бортом, а Роджер і далі повільно, невпинно вибирав поводок.
— За тисячу фунтів буде,— мовив Едді. А тоді дуже тихо проказав: — Роджере, гачок держиться на одній дротинці.
— Ти можеш до неї дістати? — спитав Роджер.
— Ще ні,—відказав Едді.— Підтягніть ближче. Помалу, помалу.
Роджер і далі вибирав тросик, і величезна рибина неухильно наближалася до катера.
— Зараз урветься,— мовив Едді.— Вже майже не держиться.
— А тепер дістанеш? — спитав Роджер, не підвищуючи голосу.
— Ні, ще б трохи ближче,— так само тихо відповів Едді. Роджер підтягав рибу так плавно і обережно, як тільки міг. І раптом рвучко випростався, увесь розслаблений, тримаючи обома руками провислий поводок.
— Ні, ні, ні. О боже, ні! — вигукнув Том-молодший. Едді вдарив гаком, а тоді й сам кинувся за борт, сподіваючись дістати до риби й зачепити її на гак.
Та все було марно. Величезна рибина на якусь мить завмерла під водою, немов гігантський фіолетовий птах, а тоді поволі пішла в глибочінь. Усі стояли й дивились, як вона віддаляється, все меншає і меншає, аж поки вона зовсім зникла з очей.
Капелюх Едді плавав на тихій воді, а сам він тримався за держално гака. Линва, прив'язана до держална, тяглася до пілерса, і Томас Хадсон побачив, що синові плечі здригаються. Та він полишив його на Роджера.
— Спусти трап, щоб Едді заліз на борт,— звелів він Томові-молодшому.— А ти, Енді, візьми в Дева вудлище. Відчепи його від пояса.
Роджер підняв хлопця з кріселка і, перенісши його до правого борту, поклав на койку. Девід лежав долілиць, і Роджер обіймав його за плечі.
Едді заліз на борт мокрий як хлющ і почав роздягатися. Ендрю виловив гаком його капелюх, а Томас Хадсон пішов наниз по сорочку й штани для Едді та сорочку й шорти для Девіда. Його дивувало те, що він не відчуває нічого, крім жалю й любові до сина. Всі інші почуття вичерпалися в ньому під час боротьби з рибою.
Коли він повернувся на палубу, Девід лежав долілиць на койці, зовсім голий, і Роджер розтирав його спиртом.
— Дуже пече плечі й сідниці,— сказав Девід.— Там, містере Девіс, будь ласка, не так тріть.
— Це там, де намуляно,— пояснив йому Едді.— Зараз батько помастить тобі руки й ноги меркурохромом. Це не боляче.
— Надягни цю сорочку, Деві,— сказав Томас Хадсон.— А то ще застудишся. Принеси йому щось легеньке укритися, Томе.
Він помастив меркурохромом там, де лямки натерли хлопцеві спину, й допоміг йому надягти сорочку.
— Мені вже добре,— промовив Девід безбарвним голосом.— Я хочу кока-коли, тату. Можна?
— Авжеж,— сказав Томас Хадсон.— А трохи згодом Едді дасть тобі супу.
— Я не хочу їсти,— відказав Девід.— Та й не зможу ще.
— Тоді почекаємо, доки зможеш.
— Я знаю, як тобі прикро, Деве,— мовив Ендрю, що ходив униз по кока-колу.
— Ніхто не знає, як мені прикро,— озвався Девід.
Томас Хадсон приставив старшою сина до штурвала й показав, яким курсом вести катер назад до острова.
— Постав обидва мотори синхронно на триста обертів, Томмі,— сказав він.— Доки стемніє, ввійдемо в зону маяка, а тоді я підкоригую курс.
— Ти все-таки час від часу перевіряй мене, будь ласка. Тату, а тобі теж так тяжко на душі, як мені?
— Нічого не вдієш.
— А все-таки Едді спробував,— сказав Том-молодший.— Не кожен стрибне в океан за якоюсь там рибою.
— Едді мало не досяг свого,— сказав йому батько.— Ото мали б ми халепу, якби він узяв цю рибину на гак, коли сам уже був у воді.
— Ну, Едді дав би собі раду,— мовив Том-молодший.— Як мотори, синхронно працюють?
— А ти послухай,— відказав батько.— Треба не тільки на тахометри дивитися.
Томас Хадсон пішов до койки, де лежав Девід, і сів поруч нього. Хлопець був обгорнутий легкою ковдрою. Едді мастив йому руки, а Роджер — ноги.
— Що, тату? — мовив він і, подивившись на батька, відвів очі.
— Дуже жаль, що так вийшло, Деві,— сказав Томас Хадсон.— Ти змагався з нею так, як ніхто. Краще за Роджера, краще за будь-кого іншого.
— Дуже дякую, тату. Будь ласка, не треба про це говорити.
— Може, ти чогось хочеш, Деві?
— Я б випив ще кока-коли, якщо можна,— відповів Девід,
Томас Хадсон знайшов у ящику з наживкою пляшку холодної кока-коли й відкоркував її. Тоді знову сів поруч Девіда, а той пив, тримаючи пляшку в руці, яку Едді вже помастив меркурохромом.
— Зараз буде суп. Він уже гарячий,—сказав Едді.— Може, підігріти чілі, Томе? А ще в нас є салат із скойок.
— Підігрій чілі,— сказав Томас Хадсон.— Ми ж не їли від самого сніданку. А Роджер і не випив ні краплі за цілий день.
— Щойно випив пляшку пива,— озвався Роджер.
— Едді,— мовив Девід,— а як по правді, скільки б вона заважила?
— За тисячу фунтів,— відповів йому Едді.
— Дякую вам за те, що ви стрибнули за борт,— сказав Девід.— Я дуже вдячний вам, Едді.
— Е, якого біса,— мовив Едді.— А що ж іще було робити?
— Вона справді заважила б тисячу фунтів, тату? — спитав Девід.
— Я певен, що не менше,— відказав Томас Хадсон.— Мені ще ніколи не траплялося бачити такої величезної риби — ні риби-меча, ні марліна, жодної.
Сонце вже зайшло, а катер біг по тихому морю, мотори надавали йому руху, і він швидко розтинав ту саму воду, якою вони так повільно посувалися всі минулі години.
Тепер і Ендрю сидів на краєчку широкої койки.
— Що скажеш, вершнику? — мовив до нього Девід.
— Коли б ти витяг цю рибину,—сказав Ендрю,— то, мабуть, уславився б на весь світ.
— Не треба мені слави,— відказав Девід.— Можеш сам уславитись.
— А ми б уславились як твої брати,— провадив Ендрю.— Я серйозно кажу.
— А я б уславився як твій друг,— сказав Роджер.
— А я — як стерновий,— докинув Томас Хадсон.— А Едді — тим, що взяв її на гак.
— Едді й так уславився,— сказав Ендрю.— І Томмі уславився— тим, що носив усім випити. Стільки годин точилася страхітлива битва, а Томмі без упину постачав спиртне.
— Ну, а риба як? Вона не уславилася б? — спитав Девід. Він уже начебто одійшов. Принаймні говорив так, ніби нічого й не сталося.
— Вона б уславилась найбільше за всіх,— сказав Ендрю.— їй судилося б безсмертя.
— Сподіваюсь, їй усе це не зашкодила,— промовив Девід.— Добре, якби вона лишилася жива й здорова.
— Я певен, що вона жива-здорова,— відповів йому Роджер.— 3 того, як вона була на гачку і як опиралася, я можу напевне сказати, що їй нічого не подіялось.
— Колись я розкажу вам, як усе було,— пообіцяв Девід.
— Розкажи зараз,— зажадав Едді.
— Зараз я стомився, та й усе воно вийде наче маячня.
— Розкажи зараз. Ну хоч трохи,— наполягав Ендрю.
— Не знаю навіть, чи варто. Як, тату?
— Розказуй,— мовив Томас Хадсон.
— Так от,— почав Девід, міцно заплющивши очі.—У найтяжчі хвилини, коли я вже себе не чув з утоми, мені здавалося, що вона і я — це одна істота.
— Розумію,— сказав Роджер.
— І тоді я полюбив її над усе в світі.
— Як це полюбив? Насправді? — запитай Ендрю.
— Еге ж. Так-таки насправді й полюбив.
— Ну-у,— протяг Ендрю.— Оцього вже я не розумію.
— А коли побачив, як вона випливає, то полюбив її ще дужче, так, що вже несила було й знести,— провадив Девід, не розплющуючи очей.— Єдине, чого я хотів,— це роздивитись її ближче.
— Я знаю,— мовив Роджер.
— Тепер мені начхати, що я її впустив,— сказав Девід:— І рекордів ніяких я не хочу. То мені тільки здавалося, що хочу. І я радий, що з нею нічого не сталось і зі мною нічого не сталось. Ми з нею не вороги.
— Добре, що ти нам розказав,— мовив Томас Хадсон.
— І я дуже вдячний вам, містере Девіс, за ті слова, що ви сказали мені, коли я мало не впустив її вперше,— закінчив Девід, і досі не розплющивши очей.
Томас Хадсон так і не дізнався, що то були за слова, які сказав йому Роджер.

X
Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди перед вітром, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його поймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились од нього, чи, може, то він сам віддалився од них.
Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна,— адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.
Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його осуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.
Як це негідно й себелюбно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку віднайдеш звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб вони провели цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось
таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.
Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.
Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаний лист, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здуло вітром.
— Зачинити двері? — спитав Джозеф.
— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.
— Містер Роджер десь подався берегом,— сказав Джозеф.— Схоже, що на той кінець острова.
Томас Хадсон і далі читав листи.
— Ось тут газета,— знову озвався Джозеф.-- Я її випрасував.
— Дякую, Джозефе.
— Містере Томе, а це правда про рибу? Те, що казав мені Едді?
— А що він казав?
— Про те, яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.
— Правда.
— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. То й пірнув би за тією рибою і взяв її на гак у воді.
— Едді пірнув,— сказав Томас Хадсон.
— Про це він мені не казав,— промовив Джозеф уже не так завзято.
— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї,— сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту.— А бекону вчора не привезли?
— Здається, у нас ще трохи є,— відповів Джозеф.— Добре ви сьогодні їсте.
— І будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.
— Едді пішов додому лікувати око.
— А що таке з його оком?
— Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон догадувався, як це могло статись.
— Йому тільки око підбили?
— Геть усього помолотили,— відказав Джозеф.— А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.
— Де він бився?
— Скрізь. Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з яким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й з Середнього дрочити його. Там тепер на тому будівництві є кілька справжніх харцизяк.
— То нехай з ним піде містер Роджер,— сказав Томас Хадсон.
— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло.— Тоді сьогодні буде на що подивитися.
Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.
— Апетит у вас сьогодні непоганий,— зауважив Джозеф.— Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.
— Я завжди багато їм.
— Не завжди,— заперечив Джозеф.
Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.
— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом,— звелів він Джозефові.— Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?
— Він уже попив,— сказав Джозеф.
Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть розпухли. Розпухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.
— Не було з мене вчора пуття,— сказав він.— Здається, Томе, я все тут записав.
— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?
— Вдома мені гірше,— відказав Едді.— Зате сьогодні рано ляжу спати.
— І не лізь ти більше битися через ту історію,— сказав Томас Хадсон.— Це однаково нічого не дасть.
— Кому, як не мені, це знати,— проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи.— Я все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.
— Джозеф казав, що ти з багатьма побився.
— Аж поки хтось забрав мене додому,— відповів Едді.— Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.
— Хіба тебе не побили?
— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.
— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?
— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.
— Он як?
— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, та насправді перший щоразу бив я сам. Поганий був учора вечір для правди, Томе. Геть поганий, це вже як е.
— І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?
— А чом би й ні? — відказав Едді.— Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке — справжнє філе. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина — то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.
— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?
— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.
— Яка вона була під водою?
— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.
— А вона тебе бачила?
— Хто її знає. З вигляду тільки те й було видно, що вона там сама собою, а до всього іншого їй байдуже.
— Як гадаєш, вона була стомлена?
— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.
— Такої риби ми вже більш ніколи не побачимо.
— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.
— Я думаю намалювати все це, Девідові на згадку.
— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.
— Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.
— От коли ви так малюєте, мені подобається.
— Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.
— Ця картина буде схожа на оту із смерчами, що висить у Боббі?
— Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.
— Мені подобається й та зі смерчами,— сказав Едді.— А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибою у воді, буде достобіса важко змалювати.
— Гадаю, що намалюю,— мовив Томас Хадсон.
— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?
— Гадаю, що зможу.
— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як риба викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.
— Сьогодні ж почну робити ескізи.
— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні,— сказав Едді.— Хлопці ще сплять?
— Сплять усі троє.
— Ет чорт,— мовив Едді.— Після цієї риби мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.
— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.
— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.
— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.
— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?
— Ні.
— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо?
— Приземкувата, коротконога,— сказав Томас Хадсон.— І майже така сама завширшки, як і заввишки.
— Ото, мабуть, гладкенна,— не вгавав Едді.— Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто ніколи не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати оте філе, що нам привезли, вони б очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й недуга на них напала б.
— Мені треба дописати листи,— нагадав йому Томас Хадсон.
— Даруйте, Томе.
Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділових листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.
— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона.—Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в солом'яному капелюсі, що поткнувся до каюти.— Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?
— Едді каже, чудове.
— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.
— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.
— Може, вам потрібні гроші? 
—Ні. Ще маю.
— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд... Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?
Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».
— А, це ви, Томе,— сказав містер Боббі.— Заходьте, сідайте. Де ви запропали? Ми оце щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща»
— Та ще начебто зарано.
— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова».— Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону.—Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.
— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.
— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна ж тільки те й робити, що малювати.
- Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.
Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.
— Довелось почепити її вище,— сказав Боббі.— Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.
— Що ж то має бути?
— Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.
Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.
— Це ж таки картина, чорт забирай,— гордо промовив Боббі.— Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів... Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Чорт забирай, Томе, ви таки міцно її намалювали!
— А проте так вона не довго житиме.
— Ну, поки що її ніякий чорт не бере, - сказав Боббі.— Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.
Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.
— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибу. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув од нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.
— Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.
— І правильно зробите,— сказав Боббі.— Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжньої випивки. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?
— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.
— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.
Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного дня, як от учора, він міг би безпечно перейти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре покидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі пройти через відмілину до гавані.
Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога; вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.
— Клієнти,—мовив містер Боббі.—Сподіваюся, пристойні. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.
— Що це за яхта?
— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.
— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.
— Схоже на те,— сказав Боббі.— Ото, мабуть, жбурляло та хитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.
— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.
— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.
— Тоді віскі з лимоном.
— Ірландського віскі, без цукру,— сказав Боббі.— На трьох. Онде Роджер іде.
Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.
Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що сів від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові було посмуговане від солі та сонця.
— Хлопці ще сплять,— сказав він Томасові Хадсону.— Хтось побив Едді. Ти бачив?
— Та він учора цілий вечір бився,— озвавсь Боббі.— А загалом нічого особливого не було.
— Не люблю, коли Едді встряє в історії,— сказав Роджер.
— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере,— запевнив його Боббі.— Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого поганого.
— Тривожусь я за Девіда,— сказав Роджер Томасові Хадсону.— Даремно ми йому це дозволили.
— Здається, він уже одійшов,— відказав Томас Хадсон.— Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший мав це припинити.
— Ні. Ти звірився на мене.
— Відповідати повинен батько,— сказав Томас Хадсон.— А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.
— Але ж я взяв на себе цю відповідальність,— заперечив Роджер.— Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.
— Я знаю,— сказав Томас Хадсон.— Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.
— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.
— Я батько. Я й винен.
— От клята чортівня вийшла з цією рибою,— сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі.— То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.
— Ну ні,— мовив Роджер.— Очі б мої не бачили тієї більшої.
— Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.
— Нічого,— відказав Роджер.
— Я збираюсь намалювати ту рибу для Девіда,— сказав Томас Хадсон.
— Чудова думка. А зможете?
— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.
— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?
— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?
— Босоніж,— сказав Роджер.
— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа.
— Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й випивкою,— сказав Роджер.— Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.
— Дякую, сер,— мовив Боббі.— Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.
— Я не мав права ризикувати дитиною,— сказав Роджер.— Та ще й чужою.
— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.
— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.
— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля риби, певна річ.
— Ще б пак,— сказав Роджер.— Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.
— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.
— Він мій герой, цей малий чортяка,— сказав Роджер.
— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти був сам собі герой.
— А скажеш ні? — спитав Роджер.— Він і твій герой.
— Згоден,— відповів Томас Хадсон.— Хай він буде героєм для нас обох.
— Роджере,—обізвався містер Боббі,— а ви з Томом часом не родичі?
— З чого ви взяли?
— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.
— Дякую,— сказав Томас Хадсон.— А за себе дякуй сам, Роджере.
— Я дуже вдячний вам, Боббі,— мовив Роджер.— То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?
— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.
— Ні, ми не родичі,— сказав Томас Хадсон.— Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.
Ну, то під три чорти,— сказав містер Боббі.— Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів,— від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.
— І ви слухаєте, Боббі?
— Тільки бій годинника Великого Бена. Все інше виводить мене з рівноваги.
— Боббі,— промовив Роджер,— ви видатна людина, добра людина.
— Ані те, ані друге. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.
— Ваша правда,— сказав Роджер.— Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?
— Клієнти,— відказав Боббі.— А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хоч хто б вони були.
Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:
— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.
— А ти й не казав.
— Я тільки хотів... А чорт, як би це простіше висловити... Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я був сам собі героєм.
— Я не маю права тебе шпигати.
— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.
— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.
— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?
— Пиши, як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.
— Мені треба повернути так, щоб краще все зрозуміти, Томе.
— А ти й повертаєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.
— Вона наклала на себе руки,— сказав Роджер.
— Коли?
— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя
й намалював ту картину.
— Пробач,— мовив Томас Хадсон.
— Вона вже давно до цього вела,— сказав Роджер.— Добре, що я вчасно відступив.
— Ти ніколи б цього не вчинив.
— Не знаю,— сказав Роджер.— Мені це здавалося цілком
логічним.
— Не вчинив би хоча б з однієї тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на
Деві?
— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде
приклад.
— От тепер ти таки верзеш дурниці. Боббі посунув до них склянки.
— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Припиніть, Роджере.
— Уже припинив.
— Ну й добре,— сказав Боббі.— Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе, було, базікав про те, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.
«Та ось же він перед вами,— відказує Здоровило Гаррі.— Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі
міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.
Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати,
Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протверезвляло його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.
На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route (В дорозі - фр.). Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір». «Візьміть решту»,— кажу я.
«Не треба мені решти. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».
І — за двері, на причал Джонні Блейка, а там — у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю решту. А решта була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?
— Ні,— відказав Роджер.— І думаю, що тепер уже не захворію.
— Оце розмова,— сказав містер Боббі.— І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.
— К розтакій матері той світ,— мовив Роджер.

XI
Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в ніжне й соковите м'ясо. Усі позбирали підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий ї хрусткий, а грейпфрути — холодні-холодні. Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.
— Ну, що скажете про м'ясо? — запитав він.
— Смачнюще,— озвався Том-молодший.
— Жуйте добре,— сказав Едді.— Не поспішайте, не переводьте харч.
— його не можна довго жувати, бо й так у роті тане,— відказав Том-молодший.
— І десерт буде, Едді? — спитав Девід.
— Авжеж. Пиріг і морозиво.
— Ого,— мовив Ендрю.— По дві порції?
— А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.
— З чим пиріг?
— З малиною.
— А морозиво яке?
— Кокосове.
— Звідки воно взялося?
— Привезли вчора рейсовим судном.
їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.
— Едді чудовий кухар,— сказав Роджер.
— Не забувай і про наш апетит.
— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.
— Він справді добрий кухар,— погодився Томас Хадсон.— Як кава?
— Дуже смачна.
— Тату,— спитав Том-молодший,— якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?
— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.
— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.
— Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?
— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.
— Я взую Томові капці й піду сам,— сказав Девід.— Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?
— Умовимось по дорозі,— відказав Том-молодший.— А ти ще можеш вивертати повіки?
— Аякже,— відповів Девід.
— Тільки, будь ласка, не зараз,— сказав Ендрю.— Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.
— Якби хто дав десять центів, я б його з тебе таки вивернув, вершнику.
— Ой ні, не треба. Нехай краще -потім.
— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну звісно,— відповів той.— І ми разом усе обміркуємо.
— Тоді ходім,— сказав Роджер.— А ти б, може, трохи здрімнув, Деві?
— Та можна,— відказав Девід. - Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?
— Піду на веранду попрацюю.
— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?
— Ні. Мені краще працюватиметься.
— Ми скоро повернемось,— сказав Роджер.— Ти з нами, Енді?
— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.
— Слушно,— зауважив Том-молодший.— Голова в тебе варить, вершнику.
Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.
Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибу в той момент, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.
— Ну як, Деві? Схоже?
— Ой, тату, чудово. Але ж коли риба виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.
— Мабуть, що так,— погодився батько.— Адже їй треба розітнути верхній шар води.
— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?
— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.
— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.
— Що ти, я залюбки тебе слухаю.
— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабиякий чоловік, як ти вважаєш?
— Ну звісно.
— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається найбільше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він розправився з тією акулою, як кинувся вчора у воду за рибою.
— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.
— Але Едді не схожий на мученика, тату.
— Ні. Він веселий і життєрадісний.
— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибою.
— Безперечно.
— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.
— У містера Девіса складніша вдача.
— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.
— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.
— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.
— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.
— Знаю,— сказав Девід.
— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.
— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.
- Не може. Але є й інші причини.
— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату, Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають, А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.
— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?
— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.
— Я розумію.
— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.
— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.
— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж е таке, чого можна навчитися тільки самому.
— Як по-твоєму, чи не краще нам розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?
— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.
— Ви останнім часом розігрували щось?
— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі штуки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої трюки.
— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.
— Ти ніколи не бачив, як я вдаю придурка?
— Не бачив... Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.
— Дуже добре,— сказав Девід.— Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?
— Авжеж.
— Я її берегтиму. 
— Буде дві картини.
— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?
— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли,— мовив Томас Хадсон.
— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди, їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не подінешся.
Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє знаряддя. На веранду прийшов Том-молодший.
— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.
Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:
— Мені подобаються обидва.
— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.
— Ні. Обидва гарні,— відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.
— Як там справи? — запитав Девід.
— Пречудово,— відказав Том-молодший.— Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.
— Ти не перегравав?
— Ой, та ні,— сказав Том-молодший.— А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.
— Що ж він пив?
— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Енді приготував пляшку під джину, а в ній вода.
— Як же ти переконував містера Девіса?
— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.
— То треба нам вирушати,— сказав Девід.— Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?
— Чудово. Ну й актор же він, Деве!
— Де Енді?
— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.
— А Едді має якусь роль?
— І Едді, і Джозеф, обидва мають. 
— Вони нічого не запам'ятають.
— У них усього кілька слів.
— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.
— Він має повторити те саме, що й Едді.
— І констебль буде?
— Авжеж.
— А скільки їх, тих людей?
— Семеро, з них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.
— Здорово,—сказав Девід.— Ну, ходімо вже.
— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший. 
— Я понесу його на руках,— сказав Томас Хадсон.
— Ой, тату, дозволь мені піти самому,— попросив Девід.— Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.
— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?
— Вони з Едді випивають нашвидку за його акторський хист,— відказав Том-молодший.— Він же там весь час пив тільки чай.
Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля прилавка й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля прилавка. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина—з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до прилавка. Девід навіть намагався не кульгати.
Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:
— Це знову ви?
Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним на прилавок ромову пляшку й склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.
- І ви все п'єте, Хадсоне?—обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.
Томас Хадсон кивнув.
— Час би вам уже взятися за розум,— провадив Боббі.— Все має свої межі, хай вам чорт.
— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.
— Отого, що в нього?
— Ні. "Бакарді".
Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.
— Ось вам,— мовив він.— Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.
Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.
— Ще одну,— попросив він.
— Не раніш, як за двадцять хвилин, Хадсоне,— сказав містер Боббі й подивився на годинник за прилавком.
Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.
— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.
— Ви ж добре знаєте, що я кинув пити,— похмуро відказав той.
— Відколи це?
— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.
— Ну вибачай,— сказав містер Боббі й швиденько випив сам.— Де мені, в біса, встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.
— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю,— обізвався Томас Хадсон.
— І вам уже годі.— Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю,
Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.
— Упивайтеся хоч до смерті,— мовив він.— І не думайте, що мене совість гризтиме.
Приїжджі з обох боків прилавка вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.
Тоді вперше обізвався Роджер.
— Налийте і цьому щуреняті,— мовив він до Боббі.
— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.
— Джин,— відказав Енді.
Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував їхню увагу.
Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.
— За ваше здоров'я, містере Боббі,— сказав він.— Це сьогодні перша за цілий день.
— Пий на здоров'я,— відповів Бобі.— Ти сьогодні припізнився.
— Тато забрав у нього гроші,— пояснив Девід.— Ті, що мати подарувала йому на день народження.
Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.
Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді.
— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.
— Наливай собі сам,— відказав Боббі.— Нещасна ти дитина,— Тоді обернувся до Хадсона.— Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.
— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти,— заперечив Томас Хадсон.
— Скільки я вас знаю, ви не довго всидите тихо,— суворо промовив Боббі.
Роджер знову вказав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.
— Містере Девіс,— мовив він,— не треба вам більше. Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знову поставив перед ним пляшку.
— Містере Девіс, вам же ввечері писати,— не вгавав Том-молодший.— Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?
— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.
— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.
— Ой, замовк би ти вже,— сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина,
справжній страдник.
— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?
— Ти славне хлоп'я, Томе,— відповів Роджер.— Але ми залишимось тут.
— Надовго, містере Девіс?
— До самого кінця, хай йому чорт.
— Краще не треба, містере Девіс,— провадив Том-молодший.— Справді, не треба. Ви ж знаєте, що, коли багато вип'єте, у вас і очі не бачать, і писати ви не можете.
— То диктуватиму,— сказав Роджер.— Як Мілтон.
— Я знаю, диктуєте ви чудово,— не вгавав Том.— Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати З диктофона, там були здебільшого співи.
— Я пишу оперу,— сказав Роджер.
— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.
— Закінчиш його сам,—сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.
— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.
— Дюма й не те собі дозволяв.
— Дай ти йому спокій,— мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого.— Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?
— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.
— Ні. Це занадто дорого вийде.
— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджера? — спитав Томас Хадсон.
— Хочу. Ти намалюєш мені роман.
— Це чудово,— зрадів Том-молодший.— Ти справді малюватимеш його, тату?
— Намалюю за один день,— відповів Томас Хадсон.
— Малюй догори ногами, як Мікеланджело,— сказав Роджер.— І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.
— Намалюєш, тату? — спитав Девід.
-- Еге ж.
— От і добре,— мовив Девід.— Це перша розумна річ, яку я тут почув.
— А не важко буде, тату?
— Ні біса. Скорше надто легко. Що там за дівчина? 
— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.
— Намалюю її за півдня,— сказав Томас Хадсон.
— І догори ногами,— докинув Роджер.
— Ану без цих штук,— спинив його Томас Хадсон.
— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.
— А скільки ти вже вихилив, синку?
— Всього дві.
— Тоді хиляй,— відказав Боббі й дав йому пляшку.— Слухайте, Хадсоне, коли ви вже заберете звідси цю картину?
— А що, ніхто не купує?
— Ні,— сказав Боббі.— Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона діє мені на нерви. Заберіть її к бісу.
— Пробачте,— звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті.— Ця картина продається?
— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.
— Ніхто,— сказав чоловік.— Ви Роджер Девіс, чи не так?
— Ну я, чорт забирай.
— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну,— сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона.— Ви ж Томас Хадсон, правда?
— Так, моє прізвище Хадсон.
— Ця картина продається?
— Ні,— відповів Томас Хадсон.— Даруйте.
— Але ж бармен казав...
— Він хворий на голову,—сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.
— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже чемно спитав Ендрю.
— Ну звісно, малий,— відказав Боббі й налив йому.— А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсоне, чом би вам не зробити добру етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?
— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт,— сказав Роджер.— Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».
— Іду в пай,— сказав Боббі.— Джин можна робити тут-таки на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем гуртом і вроздріб.
— Це буде повернення до добрих давніх традицій,— мовив Роджер.— Як у Вільяма Морріса.
— А з чого ми робитимем джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.
— З риб'ячих кісток,— відказав Боббі.— І з черепашок.
Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Їхні погляди були прикуті до Боббі, і вигляд вони мали занепокоєний.
— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.
— Про яку картину ви говорите, голубе?— спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку,
— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.
— Де? — спитав Боббі.
— Онде,— показав той.
— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.
— Я кажу про картину.
— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за прилавком, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе чин чином, як годиться.
— Я кажу про оту от картину.
— Яку картину? Де?
— Та онде.
— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу,— сказав Боббі.
— Рикшу?
— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.
— Містере Боббі,— дуже чемно спитав Енді,— як по-вашому, з мене теж досить?
— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.
— Дякую вам, містере Боббі,— мовив Енді.— Це четверта.
— А нехай би й сота,— сказав Боббі.— Ти моя гордість і втіха.
— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.
— Я все ж хотів би придбати цю картину,— відказав той.— Якщо ціна буде помірна.
— А я хотів би піти звідси,— наполягав перший.— Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.
— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? - спитала Боббі миловидна блондинка, що сиділа біля прилавка з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.
— Авжеж, мем.
— По-моєму, це ганьба,— сказала дівчина.— Це гидота, ганьба, злочин.
Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.
— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.
— Нічого. Йому не треба нічого пити.
— Навряд чи це справедливо,— сказав Боббі.
— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?
— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший.— Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.
— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув.— Боббі намагався переконати її.— Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?
— Справедливо! — вигукнула дівчина.— Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько,— звернулась вона до Роджера.— І ви теж страховисько,— до Томаса Хадсона.— Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу.— В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?
— Мені здається, все це жарти,— відповів їй один з них.— Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.
— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.
— Містере Боббі,— озвався Енді.— А більш як п'ять мені не можна?
— Сьогодні не можна,— відповів Боббі.— Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.
— Ой, заберіть мене звідси,— сказала дівчина.— Не хочу я цього бачити.
Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом із нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці почували себе препогано.
До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. У неї було дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її фігуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а довге шовковисте волосся гойдалося при ході. Він був певен, що колись уже бачив її.
— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.
— Ні. Звичайно, не джин.
— Піду скажу їй,— мовила дівчина.— А то вона справді дуже засмутилась.
Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.
— От і все, тату,— мовив Енді.— Можна нам тепер кока-коли?
— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму,— сказав Том-молодший,
— Гадаю, що пиво її не засмутить,— відказав Томас Хадсон.— Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину.— І пробачте нам наші дурні жарти.
— Та ні, ні,— сказав той.— Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Я завжди мав інтерес до письменників і художників. Усе це була імпровізація?
— Так,— відповів Томас Хадсон.
— Ну, а щодо тієї картини...
— Вона належить містерові Сондерсу,— пояснив Томас Хадсон.— Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею що хоче.
— Хочу залишити її в себе,— сказав Боббі.— І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.
— Я справді хотів її придбати.
— Я теж, чорт забирай,— сказав Боббі.— І придбав.
— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.
Боббі почала розбирати злість.
— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові.— Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.
— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.
— То все базікання,— сказав Боббі.— Ми просто жартували.
— Отже, картина не продається?
— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.
— Гаразд,— сказав чоловік з яхти.— Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.
— Дуже добре,— мовив Боббі.— А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?
— Здається, ні,— відповів Томас Хадсон.
— Я хотів би побачити ваші картини,— сказав чоловік з яхти.
— Я тепер нічого не виставляю,— відказав Томас Хадсон.— Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.
— Дякую. Можна записати?
Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.
— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?
— Ні,— відповів Томас Хадсон.— Про це вам скаже мій агент.
— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.
— Дякую,— сказав Томас Хадсон.
— То вона так-таки не продається?
— О боже,— озвався Боббі.— Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.
Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.
— Я не люблю бути настирливим.
— А самі — як бісова муха,— сказав Боббі.— Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.
Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.
— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося,— сказав Том-молодший.— Я не дуже переграв?
— Ні, все було чудово,— відповів Роджер.— Але Дев не встиг показати себе.
— Я вже був наготувався вступити в гру,— мовив Девід.
— Ну, ти б ту даму зовсім добив,— сказав Том-молодший.— Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?
— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий,— відповів Девід.— Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.
— Не пощастило нам, що вона така добра,— озвався Енді.— Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.
— А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший.— Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!
— Еге ж, шкода, що довелося припинити,— мовив Боббі.— І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.
У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.
— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд, їй полегшало на душі.
— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.
— Охоче.
Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.
— Можна мені прийти подивитись ваші картини?
— Авжеж,— відповів Томас Хадсон.
— І я хотів би з міс Брюс,— озвався настирливий чоловік.
— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.
— Ні. Але я її давній друг.
— Тоді не можна,— сказав Роджер.— Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.
— Прошу вас, не говоріть йому грубощів,— мовила дівчина.
— На жаль, я вже сказав.
— То більш не кажіть.
— Гаразд.
— Будьмо добрими.
— Згода.
— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.
— Сподобалось? — перепитав Том-молодший. — Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.
— А по-моєму, таки так.
— Приходьте до нас,— сказав їй Роджер.
— І своїх друзів привести?
— Ні.
— Нікого?
— Вони вам дуже потрібні?
— Ні.
— От і добре.
— В який час можна прийти?
— В будь-який,— сказав Томас Хадсон.
— І пообідати з вами можна?
— Певна річ,— відповів Роджер.
— Це таки справді прекрасний острів,— мовила вона.— Я дуже рада, що всі ми такі добрі.
— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг,- пообіцяв їй Енді.
— От здорово! — сказала вона.— Виходить, буде все, що завгодно.
— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.
— Не знаю.
— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.
— Не знаю.
— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер. 
— Та не дуже багато. А ви?
— Здається мені, ви дуже мила.
— О,— мовила вона.— Дякую. 
— Ви ще посидите з нами?
— Не знаю. Взагалі можна.
— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.
— Вип'ємо тут,— відказала вона.— Мені тут дуже подобається.

XII
Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молод-шого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де риба має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.
— Дай я віднесу тебе, Деві,— почув він голос Роджера,— щоб на ноги не налипло піску.
— Гаразд,— відказав Девід.— Ось тільки обмию їх у морі
Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:
— Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?
— Не знаю,—відказав Роджер. — Сподіваюся, що прийде.
— А як по-вашому, вона красуня?
— Гарна дівчина.
— Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?
— Не знаю. Я її не питав.
— Томмі закохався в неї. І Енді теж.
— А ти?
— Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?
— Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?
— Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.
— Та ні, начебто не схожа,— мовив Роджер.
— Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?
— Правда.
— А хто б вони могли бути?
— Ми спитаємо її, коли вона прийде.
— Ви думаєте, вона прийде?
— Так,— відповів Роджер.— І тобі нема чого турбуватися.
— Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте, в кого. Я вам казав.
— Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї,— сказав Роджер.
— А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує,— мовив Девід.
Томас Хадсон працював далі.
Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані — напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.
— Привіт,— мовила вона.— Я не дуже спізнилася?
— Ні,— відказав Роджер,—Ми вже скупались, але я піду ще раз.
Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.
— Що це в тебе з ногами? — спитала вона.— От бідолаха.
— Я обдер їх, коли тягнув з води рибу,— відповів Девід.
— Вона була дуже велика? Яка завбільшки?
— Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок. 
— Як жаль!
— Та нічого,— сказав Девід.— Ніхто вже про те й не думає.
— А купатися тобі не шкодить?
Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.
— Едді каже, що це навіть корисно. 
— Хто такий Едді?
— Наш кухар.
— То він у вас і кухар, і лікар?
— Він розуміється на таких речах,— пояснив Девід.— Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.
— А що ще каже містер Девіс? — запитала вона Роджера,
— Він радий бачити вас.
— Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?
— Не дуже,— відказав Роджер.— Пограли в покер, потім я трохи почитав і ліг спати.
— Хто ж виграв?
— Енді й Едді,— сказав Девід.— А ви що робили?
— Грали в триктрак.
— Спалося вам добре? — запитав Роджер.
— Так. А вам?
— Чудово,— відповів він.
— У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі,— сказав Девід дівчині.— Його навчив один пропащий чоловік, що потім обернувся содомітом.
— Справді? Яка сумна історія.
— Як послухати Томмі, то не така вже й сумна,— сказав Девід.— Нічого лихого не сталося.
— Мені здається, всі ті люди дуже сумні,— мовила дівчина.— Бідолашні вони.
— Та ні, навіть трохи смішно було,— провадив Девід.— Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана. Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб — що таке ікра й молочко, чи там про бджіл — як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда... Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.
— «Si le grain ne meurt» (Якщо зерно не загине - фр.),— сказав Роджер.
— То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.
— Я читала,— сказала дівчина.
— О, то й добре,— зрадів Девід.— Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку, той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш»,— чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс,— каже,— до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери,— пояснив Девід дівчині.— Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.
— І ти теж жив у Франції?
— Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. У нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції.
— Жила, і дуже довго.
— І до школи там ходили?
— Так. У передмісті Парижа.
— Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі,— сказав Девід.— Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.
Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.
— Розкажи мені про рифи та обмілини,— попросила вона.
— Краще я їх вам покажу,— відповів Девід.— Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.
— Я залюбки поїду.
— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.
— Люди. Вам би вони не сподобались.
— Враження вони справляють приємне.
— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?
— Ні,— відказав Роджер.
— З дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще не будемо про них говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.
Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й побачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.
— Міг би й почекати,— мовив він до Тома-молодшого.
— Пробач, Енді,— відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.
— Даруйте, що спізнилася.
— Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.
— Я побуду тут,— сказав Девід.— А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.
— Підводної тяги не бійтеся,— сказав дівчині Том-молодший.— Дно тут положисте, до глибокого далеко.
— А акул чи баракуд тут не буває?
— Акули підпливають до берега тільки вночі,— відповів Роджер.— А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.
— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання,— пояснив Девід.— А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.
— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти,— мовив Том-молодший.— Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.
— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах,— сказав Девід,— вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.
— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин,—докинув Том-молодший.— Тоді вони врізаються в табунець і теж можуть поранити.
— Ви пливіть між Томом і мною,— сказав Енді,— і тоді вам нічого боятися.
Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулички та сивки.
— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?
— Ой, та що ви,— сказав Девід.— Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб за такої хвилі на піску були жалючі скати.
— Ми з містером Девісом доглянемо за вами,— запевнив дівчину Том-молодший.
— І я доглядатиму,— мовив Енді.
— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано,— сказав Девід.— 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.
— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі,— мовила вона.
— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довше залишатися під водою,— сказав їй Девід.— А Том покаже, як уникати мурен.
— Не залякуй її, Деве,— мовив Том-молодший.— Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс...
— Одрі.
— Одрі...— повторив Том і замовк.
— Ти хотів щось сказати, Томмі?
— Не знаю,— відповів Том-молодший.— Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як вони четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, волосся дівчини було мокре, й вона відкинула його з чола, так що тепер воно не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.
— Ну як? — спитав він її.
— Чудово,— усміхнулася вона до нього.— Але я не побачила жодної риби,— сказала Девідові.
— Та й навряд чи могли побачити за такої хвилі,— відказав Девід.— Хіба що зіткнулися б з нею.
Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисало їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обіруч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.
Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.
— Ви чимось засмучені? — спитала вона.
— Ні.
— Замислились?
— Можливо. Не знаю.
— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати. 
— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?
— На хвилі дивитися можна.
— Хочете скупатися ще раз?
— Потім.
— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.
— Ви.
Роджер підвів голову й подивився на неї.
— Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes? Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.
— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?
— Я приїхала побачитися з вами,— відказала вона.— А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.
— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший.
Роджер навіть не відповів йому.
— Як вас звуть насправді?
— Колись я була Одрі Рейберн.
— А чого це ви надумали побачитись зі мною?
— Так мені захотілося. А що, не треба було?
— Та ні, чому ж, - відповів Роджер.— Хто вам сказав, що я тут?
— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.
— Ну, злидарюється мені не так уже й погано,— мовив Роджер, дивлячись на море.
— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.
— З ким ви були в Антібі?
— 3 матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.
— Чорт мене бери,— сказав він.
— То не даремно я приїхала? — спитала вона.
— Дівчисько! — мовив Роджер.— Невже це справді ви?
— Потрібні докази?
— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.
— Подобаюсь я вам тепер?
— Я ладен закохатися у вас.
— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?
— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теньеля до «Аліси в Країні чудес».
— А я плакала.
— Містере Девіс,— обізвався Енді.— Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?
— Мені ні. А вам, дівчисько?
— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.
— Ходім, Деве.
— Ні. Я хочу послухати.
— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат,— мовив Том-молодший.
— Принесіть і мені кока-коли,— попросив Девід.— А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.
— Мені ти не заважаєш, Деві,— сказала дівчина.
— А де ж ви тоді поділися й чому тепер ви Одрі Брюс?
— Це довга історія.
— Так я й думав.
— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.
— Я знав його.
— Мені він подобався.
— Я мовчу,— сказав Роджер.— Але чому Одрі?
— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.
— Мені не подобалась сама мати.
— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?
— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.
— Хотіла б я, щоб це було так.
— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.
— Справді схожі,— мовив Девід.— Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.
— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж. 
— Ні, кажу ж вам, що була. Звідки вам знати.
— Де ваша мати тепер?
— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джефрі Таунсенд, і живе в Лондоні.
— Вона й тепер не може без наркотиків?
— Звичайно. Хоч досі ще гарна.
— Справді?
— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.
— Колись ви були дуже хорошою дочкою.
— Знаю. За всіх молилася; все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!
— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли,— зауважив Роджер.
— На жаль,— сказала вона.
— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть,— обізвався Девід.— Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.
— Дякую, Деве,— мовив Роджер.— Ну, а що сталося з Брюсом?
— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?
— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.
— Ще б цього ви не пам'ятали.
— Це пам'ятаю.
Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.
— Дякую,— сказала вона.— Та ще й холодна, просто чудо.
— Одрі,— сказав Том-молодший,— тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.
— Була, була,— мовив Роджер.— Спитай свого батька.
— Мені дуже жаль містера Рейберна,— провадив Том-молодший.— Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.
— Він був хороший чоловік,— сказала Одрі.— Але ти не Засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.
— А нас із Девідом ви не знали? — спитав Енді.
— Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було,— сказав Девід.
— Звідки я знаю? — мовив Енді.— Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.
— Я й не кажу, що запам'ятав. Томмі пам'ятає Францію за нас усіх. Зате я колись пам'ятатиму цей острів. А ще пам'ятаю всі татові картини, які тільки бачив.
— І ті, де кінні перегони? — спитала Одрі.
— Ті, що бачив, усі пам'ятаю.
— Там на деяких є і я,— сказала Одрі. — В Лонгшані, і в Отейлі, і в Сен-Клу. Але на всіх видно тільки мою потилицю.
— Тоді я вашу потилицю пам'ятаю,— згадав Том-молодший.— У вас було довге-довге волосся, а я сидів позаду, на два ряди вище, щоб краще бачити. День був не те щоб туманний, а такий, як ото восени, коли все неначе в голубуватому серпанку, і ми сиділи на верхній трибуні, проти рову з водою, а ліворуч був живопліт і кам'яна стінка. Фініш був ближче до нас, а рів з водою по той бік доріжки. І коли ми не стояли внизу біля доріжки, я завжди сидів позаду вас і трохи вище, щоб краще все бачити.
— Ти мені тоді здавався дуже кумедним хлоп'ям.
— Мабуть, такий я й був. А ви ніколи не озивались до мене. Певно, тому, що я був зовсім малий. Але іподром в Отейлі дуже гарний, правда ж?
— Чудовий. Я торік там була.
— Може, й ми цього року туди поїдемо, Томмі,— сказав Девід.— А ви теж ходили з нею на перегони, містере Девіс?
— Ні,— відповів Роджер.— Я був тільки її вчителем плавання.
— Ви були моїм героєм.
— А тато не був вашим героєм? — спитав Ендрю.
— Звичайно, був. Але дуже захоплюватись ним я не могла собі дозволити, бо він був одружений. Коли він розлучився з матір'ю Томмі, я написала йому листа. Дуже палкого листа, де говорилося, що я готова зайняти місце матері Томмі. Але так і не відіслала, бо він одружився з матір'ю Деві й Енді.
— Як складно влаштоване життя,— мовив Том-молодший.
— Розкажіть нам ще про Париж,— попросив Девід.— Коли вже ми туди їдемо, нам треба дізнатися про нього все, що можна.
— А пам'ятаєте, Одрі, як ми стояли внизу біля бар'єра, і як коні, подолавши останню перешкоду, мчали просто на нас і все більшали, більшали, і як вони тупотіли копитами, проносячись далі?
— І як холодно там бувало, і як ми тулилися до тих великих жаровень, щоб зігрітись, і їли бутерброди з бару.
— Найдужче мені подобалось восени,— сказав Том-молодший.— Додому ми звичайно їхали у відкритому екіпажі, пам'ятаєте? Через Bois (Ліс - фр.) і далі понад річкою, а вже смеркалось, і пахло паленим листям, і буксири тягли по воді баржі.
— Ти справді все так добре пам'ятаєш? Ти ж був тоді зовсім малий.
— Я пам'ятаю кожний міст на Сені від Сюрена до Шарантона,— сказав Том.
— Не може бути.
— Назвати їх усі я не можу. Але уявляю собі так, наче тільки вчора бачив.
— Я не вірю, що ти всі їх так пам'ятаєш. Та й річка місцями дуже негарна, і багато мостів також.
— Знаю. Але я жив там ще довго після того, як ми зустрічались, і разом з татом виходив пішки понад усією річкою. І там, де вона гарна, і там, де негарна; та й часто рибалив з товаришами в різних місцях.
— Ти справді рибалив у Сені? 
— Авжеж.
— І твій батько рибалив?
— Не так часто. Здебільшого в Шарантоні. Та звичайно після роботи йому хотілося прогулятись, от ми й ходили, аж поки я зовсім стомлювався, і тоді повертались додому автобусом. А коли в нас завелися гроші, почали брати таксі чи екіпаж.
— Коли ми їздили разом на перегони, у вас напевне були гроші.
— Мабуть, того року й були,— відказав Томмі.— Цього я не пам'ятаю. Часом у нас були гроші, а часом ні.
— А от у нас завжди були,— сказала Одрі. — Мати виходила заміж тільки за людей з великими грішми.
— То ви багата, Одрі? — запитав Томмі.
— Ні,— відказала дівчина.— Мій батько після одруження з матір'ю частину своїх грошей прожив, частину втратив, а жоден з вітчимів і не подумав про те, щоб якось мене забезпечити.
— Ну й не треба вам грошей,— сказав Ендрю.
— Чом би вам не лишитися жити у нас? — спитав її Том-молодший.— Вам у нас буде добре.
— Звучить привабливо. Але я маю жити власним коштом.
— Ми їдемо до Парижа,— сказав Ендрю.— І ви їдьте з нами. От буде здорово. Ми з вами вдвох оглянемо там усі арондисмани.
— Мені треба подумати,— мовила дівчина.
— Хочете, я приготую вам коктейль, щоб легше було зважитись?— запитав Девід.— У книжках Містері Девіса завжди так роблять.
— Не треба мене підпоювати.
— Це давній спосіб торговців живим товаром,— сказав Том-молодший.— Підпоять тебе, а поки прочумаєшся — ти вже в Буенос-Айресі.
— Мабуть, вони дають пити щось страшенно міцне,— мовив Девід.— Це ж дуже далека дорога.
— Навряд чи є щось міцніше за мартіні містера Девіса,— обізвався Ендрю.— Містере Девіс, зробили б ви їй мартіні за власним рецептом.
— Хочете, Одрі? — спитав Роджер.
— Хочу, якщо вже недовго до обіду.
Роджер устав і пішов готувати коктейль а Том-молодший пересів ближче до дівчини. Ендрю сидів біля її ніг.
— По-моєму, краще б вам не пити його, Одрі,— сказав Том-молодший.— Це перший крок. Пам'ятаєте: ce n'est que le premier pas qui compte (Досить зробити лише перший крок - фр.).
Тим часом Томас Хадсон і далі малював на верхній веранді. Він мимоволі чув їхні розмови, але відтоді, як вони повернулися з купання, вниз не поглядав. Йому нелегко було залишатися в тому панцирі роботи, що його він спорудив собі для самозахисту, і він думав: якщо ти тепер не працюватимеш, то можеш позбутись його. Потім подумав, що в нього буде більш ніж досить часу для роботи й тоді, коли вони всі поїдуть. Але він знав, що повинен працювати саме тепер, щоб не зруйнувати тієї захисної оболонки, якою оточив себе завдяки роботі. Ти зробиш точно стільки, скільки зробив би, коли б їх тут не було, звелів він сам собі. Потім прибереш і спустишся вниз, а всі оті думки про Рейберна, про минулі дні й таке інше — к бісу. Але й працюючи він відчував, як в душу йому вже закрадається самотність. За тиждень вони поїдуть... Працюй, сказав він собі. Не піддавайся і не зраджуй своїх звичаїв, бо вони тобі скоро знадобляться.
Коли Томас Хадсон припинив роботу й спустився вниз, з думки у нього не йшла розпочата картина. Він усміхнувся до дівчини й відвів очі. Потім знову подивився на неї.
— Я мимоволі все чув,— мовив він.— Чи то пак підслухав. Радий, що ми з вами давні друзі.
— Я теж рада. А ви знали?
— Можливо,— відповів він.— Ну, будемо обідати. Ви вже обсохли, Одрі?
— Мені треба піти в душову перевдягтися. Я взяла з собою блузку й спідницю.
— Скажи Джозефові й Едді, що ми готові,— мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого,— Ходім, Одрі, я проведу вас до душової.
Роджер пішов у дім.
— Я подумала: недобре, що я напросилася до вас неправдою,— сказала Одрі.
— Нічого подібного.
— Як по-вашому, чи можу я хоч чим-небудь бути йому корисною?
— Можливо. Робота — ось головний засіб урятувати його душу. Я не знавець людських душ. Але свою він розміняв на дрібниці, ще коли вперше приїхав на узбережжя.
— Але ж тепер він збирається писати новий роман. І це має бути неабиякий роман.
— Хто вам сказав?
— Я читала в газеті. Здається, в огляді Чоллі Ніккербоккера.
— Он як,— мовив Томас Хадсон.— То, мабуть, це таки правда.
— Ви серйозно вважаєте, що я можу бути йому корисною?
— Можливо.
— Але є деякі ускладнення.
— Без ускладнень нічого не буває,
— Розповісти вам?
— Ні,— сказав Томас Хадсон.— Краще одягайтесь, зачісуйтесь і йдіть нагору. Бо поки він там чекає, йому може трапитись інша жінка.
— Колись ви таким не були. Я вважала вас за найдобрішого з усіх, кого знала.
— Мені дуже прикро, Одрі. Але я радий, що ви тут.
— Ми ж з вами давні друзі, правда?
— Авжеж,— відказав він. —Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.
Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душової. Він сам не знав, що з ним подіялось. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже спадає, а на мокрому піску заклопотано копошиться берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.

XIII
Останні кілька днів минули чудово. Усе було добре, як і раніш, і не Відчувалося смутку перед близькою розлукою. Яхта вирушила назад, і Одрі найняла собі кімнату над «Понсе де Леоном». Але жила вона в них, спала на закритій веранді в кінці будинку й користувалася кімнатою для гостей. Вона більш нічого не говорила про своє кохання до Роджера. А Роджер сказав про неї Томасові Хадсону лиш одне:
— Вона одружена з якимось сучим сином.
— Не сподівався ж ти, що вона все своє життя чекатиме на тебе?
— Усе одно він сучий син.
— А чи не так воно завжди? Та ти ще знайдеш у ньому щось привабливе.
— Він багатий.
— Оце, мабуть, і є найпривабливіше,— сказав Томас Хадсон.— Вони завжди виходять заміж за якогось сучого сина, а в ньому завжди є щось дуже привабливе.
— Гаразд,— мовив Роджер.— Не будемо про це говорити. 
— То ти писатимеш книжку?
— Авжеж. Це те, чого вона од мене хоче.
— Через те й писатимеш?
— Годі, Томе,— сказав Роджер.
— Хочеш поїхати в мій будинок на Кубі? Власне, то не будинок, а дача. Але там тобі ніхто не заважатиме.
— Ні. Я хочу податися на Захід.
— Знов на узбережжя?
— Ні, не на узбережжя. Чи не можна пожити в тебе на ранчо?
— Там у мене тільки хатина далеко на березі. Решту я віддав в оренду.
— Цього цілком досить.
Дівчина й Роджер вирушали в довгі прогулянки по узбережжю, ходили купатися — самі й разом з хлопцями. Хлопці їздили рибалити й брали з собою Одрі на звичайну риболовлю та на підводні лови біля рифу. Томас Хадсон напружено працював, і в ті години, коли він малював, а хлопці були десь поза домом, його не залишала приємна думка, що скоро вони повернуться і всі разом сядуть до столу вечеряти. Коли вони були на підводних ловах, його брав неспокій, але він знав, що Роджер і Едді не дозволять хлопцям якоїсь необачності. Одного разу вони всім гуртом поїхали на цілий день ловити на блешню аж до найдальшого маяка на відмілині й чудово провели час, зловивши кілька макрелей, білобока та три великі пеламіди. Він намалював пеламіду, з її чудною сплощеною головою та поперечними смугами на довгому обтічному тілі, і подарував картину Енді, що зловив найбільшу рибину. На задньому плані картини був високий маяк з павучими лапами, білі хмарки в літньому небі та зелені береги.
Та от настав день, коли старомодний гідроплан «Сікорскі» виписав коло над будинком і сів у бухті, і вони повезли хлопців човном до нього. У другому човні Едді віз речі.
— До побачення, тату,— сказав Том-молодший.— Ми здорово провели літо.
— До побачення, тату,— сказав Девід.— Усе було справді чудово. Не турбуйся за нас. Ми будемо обережні.
— До побачення, тату,— сказав Ендрю.— Спасибі тобі за таке гарне-прегарне літо й за подорож до Парижа.
Вони піднялися до дверцят літака і звідти помахали Одрі, що стояла на причалі, й загукали разом:
— До побачення! До побачення, Одрі! Роджер допоміг їм зайти в літак, і вони сказали:
— До побачення, містере Девіс. До побачення, тату.— А тоді на весь голос у бік причалу: — До побачення, Одрі!
Потім дверцята зачинили, замкнули, і вже видно було тільки їхні обличчя за невеликими віконцями, а тоді все заснувало бризками води від старих кавових млинків, що заторохтіли на гідроплані. Томас Хадсон відгріб далі від тієї зливи бризок, і незграбний літак вирулив на зліт, знявся за легким вітерцем, а потім виписав коло й повільно, але рівно пішов своїм курсом через Гольфстрім.
Томас Хадсон знав, що й Роджер з Одрі збираються їхати, а оскільки наступного дня мало прибути рейсове судно, він спитав Роджера, коли вони думають вирушати.
— Завтра, друже,— відказав Роджер.
— З Уїлсоном?
— Так. Я попросив, щоб він прилетів по нас.
— Я тільки тому спитав, аби знати, що мені замовляти на той тиждень.
І ось наступного дня вони так само полетіли з острова. Прощаючись, Томас Хадсон поцілував дівчину, а вона поцілувала його. Вона плакала напередодні, коли від'їжджали хлопці, заплакала й тепер і міцно обняла його.
— Бережіть його, й себе бережіть.
— Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.
— Ет, дурниці.
— Я писатиму,—мовив Роджер. — Може, там треба щось зробити? То скажи.
— Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.
— Напишу. І вона теж.
Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.
— Страшенно самотньо вам тепер буде,— сказав Боббі.
— Еге ж,—сказав Томас Хадсон.—Мені буде страшенно самотньо.

XIV
Одразу ж після від'їзду хлопців Томаса Xадсона пойняла туга. Але він вважав це природним наслідком розлуки з синами й наполегливо працював далі. Кінець власного світу людини настає зовсім не так, як на тій грандіозній картині, що її свого часу змалював словами містер Боббі. Він настає, коли з місцевої пошти приходить хлопчина-посильний, приносить радіограму й каже;
— Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.
Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.
— Не треба чайових, містере Томе,— сказав він і пішов.
Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму і прочитав ще раз. «Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір'ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо». Підписано паризьким відділенням нью-йоркського банку.
На веранду прийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той — від одного хлопця з радіообслуги.
Едді сів поруч і сказав:
— Розтуди його, Томе, як же це могло статися?
— Не знаю,— відказав Томас Хадсон.— Мабуть, налетіли на щось чи хтось на них налетів.
— Я певен, що не Девід був за кермом,- сказав Едді.
— І я певен. Але тепер це не має значення.
Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синь Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.
— Ви думаєте, за кермом була їхня мати?
— Можливо. А може, їх віз шофер. Яка різниця...
— А Енді не міг бути?
— Міг. Можливо, мати йому дозволила.
— Він досить самовпевнений хлопчина,— сказав Едді.
— Був,— сказав Томас Хадсон.— Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.
Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.
— Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Уїлсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.
— Що мені робити, поки вас не буде?
— Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.
— Усе зроблю,— сказав Едді.— Але тепер усе воно мені й г.... не варте.
— Мені теж,— сказав Томас Хадсон.
— У нас ще є менший Том.
— Поки що,— сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.
— Ви не зігнетеся,— сказав Едді.
— Нізащо. Хіба було колись таке?
— Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.
— Авжеж,— мовив Томас Хадсон.
— Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.
— Розтуди його,— сказав Едді.— Та якої ж такої матері вони вбили того малого Деві?
— Годі вже про це, Едді,— спинив його Томас Хадсон.— То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.
— К такій матері все,— мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.
— Ми зіграємо так, як зможемо,— сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.

XV
Пливучи через океан на «Іль-де-Франс», Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла,—воно може бути й комфортабельним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись — тепер він знав це достеменно — сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.
Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше,— робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років грунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, вправлятися фізично, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.
І ось нарешті він лишився сам в окремій каюті, куди носії вже занесли його речі та велику паку журналів і газет, що їх він купив у місті. Йому здавалося, що найлегше буде почати саме з цього. Він оддав стюардові свій квиток і попросив принести пляшку води «Перр'є» та льоду. А коли воду й лід подали, дістав з валізи пляшку добірного шотландського віскі, відкоркував і приготував собі випити. Потім перерізав шнурок, яким була обв'язана пака журналів та газет, і розклав їх на столі. Журнали були чисті, незаймані, коли порівняти з тими, що їх він одержував на острові. Він узяв «Нью-Йор-кер». На острові завжди залишав його на вечір, але давно вже не бачив «Нью-Йоркера» за цей же таки тиждень і не зім'ятого. Він сидів у зручному глибокому кріслі, пив віскі і невдовзі зрозумів, що неможливо читати «Нью-Йоркер», коли тільки цими днями померли люди, яких ти любив. Тоді він узяв «Тайм», і цей журнал читався гаразд, навіть розділ «Сумні віхи», де серед мертвих були обидва його хлопці й наведено їхній вік; вік їхньої матері подано неточно, а далі — її сімейне становище й згадка про те, що вона розлучилася з ним у 1933 році. «Ньюсуїк» давав ті самі відомості. Та коли Томас Хадсон читав це коротке повідомлення, його не полишало дивне відчуття, що той, хто писав його, щиро жалів за хлопцями.
Він знову наповнив склянку й подумав, що немає нічого кращого в суміші з віскі, ніж «Перр'є». Тоді прочитав від першої до останньої сторінки і «Тайм», і «Ньюсуїк». За яким бісом її понесло в Біарріц? — подумав він. Могла б поїхати і в Сен-Жан-де-Люс.
З цього він зрозумів, що віскі вже трохи допомогло йому.
Облиш думати про них, звелів він собі. Тільки пам'ятай, які вони були, а все інше відкинь. Рано чи пізно тобі доведеться це зробити. То зроби тепер.
Почитай ще, сказав він. І в ту ж мить пароплав рушив, спершу дуже повільно. Томас Хадсон не став дивитись у вікно. Він сидів у зручному кріслі, читав журнали й газети з великої купи, що була на столі, і пив шотландське віскі з «Перр'є».
Ніякої проблеми перед тобою немає, сказав він собі. Ти облишив думати про них, і вони пішли в небуття. А передусім не слід було так безоглядно їх любити. Не слід було так любити їх, і не слід було любити їхню матір. О, це вже віскі заговорило, мовив він сам до себе. Як воно чудово розв'язує наші проблеми! Алхімік-віскі, справді-бо, воно все наше золото обертає на г.... Ні, не звучить... Все наше злото обертає на г....— отак куди краще.
Цікаво, де тепер Роджер з тією дівчиною, подумав він. Де Томмі — має знати банк. А де я — я й сам знаю. Я — осьде, і при мені пляшка «Старого лосося». Завтра вижену все це із себе з потом у спортивному залі. Проїдусь як слід на велосипеді, що нікуди не везе, й на механічному коні. Ось що мені потрібне. Добряча скачка на механічному коні. А потім — добрячий масаж. А коли зустріну когось у барі, розмовлятиму про зовсім інші речі. Це ж усього шість днів. Шість днів відбути не так важко.
Цієї ночі він заснув, а коли прокинувся, відчув, як пароплав посувається по воді, але в першу мить, коли до нього тільки-но дійшов запах моря, йому здалося, що він удома, в своєму будинку на острові, і що все те було моторошним сном. Тоді зрозумів, що то не сон, і відчув густий дух мастила на рамі відчиненого ілюмінатора. Він засвітив світло й попив води «Перр'є». Його мучила спрага.
На столі стояв піднос з бутербродами й фруктами, що його залишив увечері стюард, а у відерці, де стояла пляшка «Перр'є», ще було трохи льоду.
Він знав, що треба щось з'їсти, і поглянув на годинник на стіні. Було двадцять хвилин на четверту, Морське повітря дихало прохолодою. Він їж бутерброд та два яблука, а тоді видобув з відерця льоду й приготував собі випити. «Старого лосося» залишилось на денці, але він мав ще одну пляшку, і тепер, цієї прохолодної досвітньої години, сидів собі в зручному кріслі, пив віскі й читав «Нью-Йоркер». Виявилося, що тепер він уже може його читати й що йому дуже приємно пити віскі серед ночі.
Багато років він додержувався твердого правила — не пити вночі і до того, як закінчить свою денну роботу, за винятком неробочих днів. Але тепер, прокинувшись пізньої ночі, відчув просту втіху від того, що може дати собі волю. Уперше після тієї радіограми до нього повернулася хоч якась, нехай і суто тваринна, втіха чи здатність тішитись життям.
І «Нью-Йоркер» дуже цікавий, подумав він. Як видно, це такий журнал, що його можна читати лише четвертого дня після того, як щось скоїлось. Не першого, і не другого, і не третього. А саме четвертого. Це не завадить знати. Після «Нью-Йоркера» він прочитав «Ринг», а потім узявся до «Атлантік манслі» й почав читати все, що годилося в ньому для читання, а також і дещо з того, що не годилося. Потім утретє налив собі випити й розгорнув «Харперз». Ось бачиш, сказав він сам собі, нічого страшного не сталося.