Оксана Пахльовська



* * *

КОЗАЦЬКІ ОРКЕСТРИ

Не тільки зброя, ох, не тільки зброя,
а в козаків і музика була.
Такі литаври - не піднімуть троє,
такі цимбали - запрягай вола.

Це ж не весільна музика троїста,
а це ж за військом, на багато верст.
А інструментів, може, там аж триста,
бо ж не який - козацький був оркестр!

А що харчі, що кнедлики, ковбаси?
Без кармазинів також не біда.
Стрибали на вибоях тулумбаси.
Дзвеніла скрипка. І гула дуда.

Театри предків - постір того поля,
де можна скласти голову свою.
А перед ними - тільки смерть і воля.
А там за ними - музика в бою.

Важкі віки. Але не марні жертви.
Тривожний дим фігур сторожових!
Та музика оплакувала мертвих.
І знов до бою звала ще живих.

Хтось впав з коня.
Не чутно нам, чи скрикнув.
Живий навіки пам"яттю землі.
Мов давній герб - шаблІ оті і скрипка.
Козацька скрипка. Схрещені шаблі.

* * *

Неон - реклама - розминулись - час! -
тут бар - там джаз - як справи? - все о"кей! -
алло! - було - рвонулося - промчало -
таксі - транзистор - готика - дисплей -
брук - рок - барокко - рокери - солдати -
куди? - навіщо? - сутінки - дощить -

... А лев підніме голову кудлату
і знов засне, обнявши древній щит.

* * *

...І любиш цю землю зігріту
і сонце, що тихо встає.
Обличчя південного вітру
так схоже мені на твоє.

В якому, не знаю, сторіччі,
бо завжди, бо скрізь і ніде,-
південного вітру обличчя
навіки тепер молоде.

Не знаю, зустрінемось де ми
чи в пам"яті літа згорим.
Назустріч лиш вітер південний,
засмаглий під сонцем старим.

І хто він, цей вітер, і звідки?
Куди за собою він зве?
Обличчя південного вітру
то ніжне, а то грозове.

У ньому жага споконвічна,
що зводить зруйноване вщент,-
південного вітру обличчя
з ущелин забутих легенд.

Цей вітер такий старовинний,
з таких предковічних країн,-
він руки цілує руїнам,
щоб встали вони із руїн.

І я на шляху того вітру -
мов статуя древня в огні.
Він з того повернеться світу,
щоб глянути в очі мені.

* * *

ЗИМА НА БОГДАНОВІЙ ПЛОЩІ

...Куди ж ти мчиш повз вікна голубі
і розганяєш хмари булавою,
якщо ти тільки пам'ятник собі
і тільки ніч вгорі над головою?

Давно твій кінь здорожений. Та й ти ж
доріг не бачиш крізь оцю завію.
Суцільна ніч. Ти в камені летиш,
сто літ в снігах минаючи Софію.

Скувало льодом в пам'яті слова.
Шматує вітер снігові знамена.
В холодний простір вмерзла булава.
Летиш крізь вічність.
          Крижані стремена.

* * *

СТАРИЙ ВІТЕР. ДНІПРО.

Вночі він бродить площами Подолу,
когось про щось питає крізь туман:
- Де ж верби ті, що я їх гнув додолу?
І хвилі ті, що я тут підіймав?

А ті сичі, що тут перекликались?
А ясен той, що раз у раз скрипів?
Чого ж вони мене не дочекались? -
живі, реальні - або хоч напів!

А де той дим отих домашніх вогнищ?
Гарчать кругом сталеві двигуни.
Чого ж ти, Дніпре, не ревеш, не стогнеш?
Ревти забув - то хоч би застогни!

* * *

ВИДІННЯ СУХИХ ОСОКОРІВ

І підперла зруйновану хату плечем,
бо дітей народила
і поле зорала.
Що ти кажеш?
Не чую за тихим плачем.
Чи тобі вже печаль всі слова одібрала?

І стоїш ти зі світом чужим
сам на сам,
бо згоріли усі твої
книги пророчі.
Сотні літ, як скорботним твоїм образам
навертаються сльози на очі.

Торгували тобою у храмах твоїх,
Заміняли минуле мільйоном ерзаців.
Ти іще - Україна?
Чи ти вже - лиш міф
про князівські походи і битви козацькі?

Розбрелися в тумані твої кобзарі.
Твоє горе від тебе вже старше за віком.
О, як темно тепер у твоєму дворі!
Не запалиться свічка у жодному з вікон.

Хто тут був,
хто тут плакав, сміявся, радів?
О, якими дощами тут змило весь колір?
Що ти кажеш,
Прамати священних родів,
до забутих криниць
і сухих осокорів?..

* * *

БУЛЬДОНЕЖ

З дитинства пам'ятаю - бульдонеж
він був на світі деревом маленьким
І я росла і підростав він теж
І звався загадково - бульдонеж

Над ним щоранку сто літало птиць
у бульдонежі бджоли ночували
І з-під нагрітих сонцем черепиць
село співало голосами птиць

Стоїть та хатка де ми всі жили
летить пелюстка біла бульдонежу
Ні дерева ні двору ні бджоли
Невже ми справді тут колись жили?

Димар холодний на вітрах безмеж
Чиє обличчя світиться із вікон?
Колись вночі впізнаю бульдонеж -
сузір'я смутку в пам'яті безиеж

* * *

Я люблю твої кроки
                    у темних садах
де троянди густі
                    мов туман біля вікон
молодесенький місяць
                    і срібний наш дах
і неторканий смуток
                    родинних реліквій
Може все це приснилось
                    комусь і колись
цих садів нереальних 
                    причаєний подих
ти забутий навіки
                    ти рідний до сліз
я люблю твої кроки
                    у тиші по сходах
Ці троянди чекають
                    давно не тебе
хто там знає що їм
                    може й сто навіть років
Я люблю твої кроки
                    ніколи
                               ніде
я люблю твої кроки
                    люблю твої кроки
Я люблю твої кроки
                    нізвідки
                               вночі
в тім саду де немає
                    ні саду ні дому
але є ще ті сходи
                    і є ті ключі
лиш дверей не відчинить
                    ніхто і нікому

* * *

Нема ні стін, ні вікон, ані свіч,
лише холодні клавіші і руки.
Ти граєш і не музику, а ніч,
обвітрену століттями розлуки.

Я ненадовго, але ти не вір.
Я вже навіки, запитай у долі.
Вітри гортають спалений клавір.
Ні стін, ні вікон у твоєму домі.

А тільки ніч, і музика, і ми -
як срібні крила голубої птиці -
у космосі, де сплять іще громи
і обрій світу креслять блискавиці.



* * *

Далекий обрій. Вохра. Бірюза.
Розбилось небо золотим розрядом.
В тобі любов ходила, як гроза
над молодим і обімлілим садом.

То говорила голосом води,
то обривалась в темряві струною, -
він був, той сад, ще зовсім молодий.
Гроза його минула стороною.

Він пам'ятає тінь її крила -
гроза ніде з дороги не звернула,
а лиш за плечі мовчки обняла
і тільки в очі тихо зазирнула.

Бо їй було багато тисяч літ.
А в нього ледве прокидалось листя.
Напівживий, він їй дивився вслід.
І розцвітав. І плакав, І молився.

* * *

Це інша музика звучить.
Глуха гроза на клавіші камінні.
Як ти зумів
                мене так приручить?
Дерева сплять і площі безгомінні.
Ти близько так,
                що вже тебе нема.
Пірнають зорі в темряву глибоку.
Це все ще літо?
                Осінь? Чи зима?
Який на світі день
                якого року?
Віки світань.
                Безмежжя горизонтів.
Прадавній смисл 
                усіх людських наріч.
І за одним плечем у тебе - сонце.
За другим - ніч.


* * *

Що є іще, крім ніжності? Гаї,
овіяні ласкавими вітрами.
Палають квіти. Всі вони - мої.
Вночі нам світить айстра кольорами.

А взагалі - де айстра, де зоря?
Твої слова - як вранішня молитва.
Співає гай. Не видно вівтаря
за золотим іконостасом літа.

Струмують ночі руслами світань.
І хилять квіти заспані голівки.
Що є іще, крім ніжності? Спмтай
у тої айстри або в тої зірки.

* * *

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!
Бо профіль вітру вранішнього строгий.
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.
А чорна буря розправляє крила.
Але я сонце вишила вночі
на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.
Далекий голос так співає тужно!
Твоя любов - як дзвін старих балад -
гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.
Моря шумлять, і холодно на світі.
Таких, як ти, чекають все життя
заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!
Покинеш дім. Любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цілують спершу меч,
а потім - жінку.

* * *

Це вечір був. І вулиця вже темна.
Старий ліхтар. І вітер. І озон.
Збирався дощ. Ти грав мені Шопена.
Лілові очі мружив горизонт.

І срібний клен під вікнами хитався.
Світився дощ крізь сутінки завіс.
Скляний собор із музики і сліз
прозорим дзвоном в тиші осипався.

Хтось запалив високі канделябри.
Крізь темні хмари музику почув.
А вітер кидав у вікно троянди,
вологі від весняного дощу.

На карті смутку контури стирались.
Пробило північ з вежі дзигаря.
Над кожною свічею загоралась
злотиста й тиха в сутінках зоря.

А хтось над нами плакав і моливсь.
І в ніч пішов. А голос той зостався.
Прозорим дзвоном в тиші осипався
скляний собор із музики і сліз.

* * *

Я в домі твоєму - як птиця в грозу -
душа нерозп'ята і світ без розбою.
І небо над нами, і зорі внизу, -
о, мить, о, хвилину побути з тобою!

Цей світ збожеволів, цей світ на краю, -
ти чуєш ревіння дев'ятого валу?
За брамою пекла, в якому раю
в сльозах я під ранок тебе цілувала?

Хай світяться в тиші спіпучі слова,
і морок ніколи вже їх не поглине.
Допоки ти поруч - я буду жива.
Допоки ти любиш - цей світ не загине.

* * *

Запам'ятай мене такою -
красивою, веселою, тонкою.

Бо все густіше тіней на Землі,
а я крізь них уже не бачу, де ти.
Проміння сонця на холоднім склі -
оце й усі у пам'яті портрети.

Штрихом злотистим писані давно,
гарячим пензлем променів вечірніх.
...Та як не є, а завтра все одно
торкнеться світло вікон споночілих!

І гляне ранок крізь похмуре тло.
І збудеться усе, що не збулося.
Ламає сонце промені об скло,
куйовдить вітер золоте волосся.

Щасливою, красивою, легкою -
запам'ятай мене такою!


* * *

Пізнє літо, святкуй беззаконня!
Хай усохлі гаї шелестять -
з голубого твого підвіконня
срібні птиці до мене летять.

Дні минають - і лік їм загубиш.
бо зробилися ночі малі.
Це від того, що ти мене любиш,
стільки сонця тепер на землі.

Срібне птаство твоє догорає.
Все життя мене будеш любить.
Он одненька одбилась од зграї
і не знає, що далі робить.

* * *

І день мине, і два, і вік -
чий сон я розбудила?
                    - Хто був той дивний чоловік,
                    якого ти любила?

А голос осені ламкий!
А тиша світанкова!
                    - Він просто був один такий,
                    не схожий ні на кого.

О, дивний погляд - наче дим!
Чия душа озвалась?
                    - Він просто був такий один,
                    кому я здивувалась.

- Ти теж була йому одна
у щасті і в стражданні?
                    - Була любо така чудна,
                    як міфи стародавні.

- Так хто ж він був - поет, чаклун,
що вам таке зробилось?
                    - Його ім'я на сотні лун
                    у просторі роєбилось.

- А на якому віражі
зустрілись дві дороги?
                    - Це біла магія душі,
                    Тайнопис Бога.

* * *

Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно, 
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.