Рідкісна хроноопера обходиться без будь-яких часових парадоксів. У цьому оповіданні розглянуто крайній випадок - ідеальний сферичний часовий парадокс «в вакуумі». Головний герой оповідання є власним батьком і власною матір'ю одночасно, а також власним роботодавцем на додачу.
1.0 — создание файла
Хайнлайн Роберт
Уроборос (Усі ви зомбі)
Коли я протирав чергову чарку, увійшов Мати Одиначка. Я засік час - 22.17 за східним часом, сьоме листопада, тисяча дев'ятсот сімдесятий рік. Темпоральні агенти завжди звертають увагу на час і дату - це наш обов'язок. Та й як я міг не звернути уваги на час, в якому знаходжуся? Адже я прибув сюди заради того, щоб зустрітися із собою у минулому.
Мати Одиначка був двадцятип'ятилітнім хлопцем зростом не вище мене, мав не надто мужні риси обличчя і вибуховий характер. Зовнішність його мені ніколи не подобалася, але саме його я мав завербувати. Це був мій хлопчина. Я подарував йому найкращу із барменських посмішок.
Може я занадто упереджений? Не знаю. Але прізвисько відносилося не до зовнішності - просто щоразу, коли який-небудь надмірно цікавий тип питав про рід його занять, він отримував відповідь: "Я - мати-одиначка". Якщо Мати Одиначка був налаштований не дуже кровожерливо, то додавав: "... чотири центи за слово. Я пишу жалісливі історії для жіночих журналів"
Якщо ж Мати-Одиначка перебував в поганому настрої, він чекав, щоб співрозмовник дозволив собі який-небудь жарт з цього приводу. Бився він страшно - так б'ються хіба тільки жінки поліцейські, був майстром ближнього боксу. Це, між іншим, одна з багатьох причин, за якими він і був потрібний мені.
Цього вечора він уже був напідпитку, і вираз його обличчя говорив, що Мати Одиначка зараз зневажає людей більше звичайного. Я мовчки налив йому подвійну порцію "Старої білизни" і поставив поруч пляшку. Він випив і налив собі ще.
Я протирав стійку.
- Ну як, як і раніше вигідно бути матір'ю-одиначкою?
Пальці Матері-Одиначки стиснули стакан - здавалося, він зараз кине ним у мене. Я опустив руку під стійку, намацуючи палицю. При темпорільних маніпуляціях потрібно бути на готові.
Він ледь помітно розслабився.
- Не гнівайся. Я всього лише запитав, як бізнес. Якщо не подобається, вважай, що я запитав про погоду.
Він кисло подивився на мене.
- Бізнес в порядку. Я пишу, вони публікують, в мене є гроші на їжу.
Я налив і собі, нахилився до нього через стійку.
- Між нами кажучи, ти непогано пишеш - я читав ці "історії". Тобі просто здорово вдається зрозуміти жіночу точку зору.
Це був ризик - він ніколи не називав своїх псевдонімів. Але він досить завівся, щоб почути тільки кінець фрази.
- "Жіноча точка зору!" - Пирхнув він. - Хто-хто, а вже я її знаю! Кому як не мені знати ...
- Так? .. - З деяким сумнівом запитав я. - У тебе було багато сестер? ..
- Ні, сестер у мене зовсім не було. Але якщо я розповім, ти не повіриш.
- Ну-ну, - лагідно сказав я, - бармени і психіатри знають, що немає нічого більш дивовижного, ніж правда. Якщо б ти, синку, чув історії, які довелося вислухати тут мені, - ти б розбагатів. Неймовірні справи трапляються, знаєш... Ні, синку. Мене нічим не здивуєш - що б ти не розповів, я скажу, що чув історії й не такі.
Він знову пирхнув.
- Хочеш посперечатися на все, що залишилося в пляшці?
- Давай на цілу пляшку. - Я поставив на стійку нову пляшку.
Я махнув своєму помічникові - мовляв, попрацюй за двох. Ми були на самому кінці стійки; тут у мене відокремлений куточок з одним тільки табуретом, а щоб ніхто не заважав, я заставляю стійку біля цього місця банками із маринадом. Кілька клієнтів у іншого кінця стійки дивилися бокс по телевізору, один вибирав пластинку в музичному автоматі. Нам ніхто не заважав - повний інтим, як в ліжку.
- Гаразд, - почав він. - Почати треба з того, що я виродок. Висловлюючись культурно - позашлюбна дитина. Мої батьки не були одружені.
- Ну і що? - Знизав я плечима. - Мої теж.
Він замовк і вперше подивився на мене по-людськи. - Правда?
- Правда. На всі сто відсотків. І до речі, - додав я, - в моїй родині ніхто ніколи не одружувався. І всі поголовно - позашлюбні діти, виродки, як ти виразився.
Але ж ти сам одружений! - Він показав на моє кільце.
- А..., це ... - Я показав кільце ближче. - Воно тільки схоже на обручку; я ношу його, щоб відваджувати дівок. (кілечко це я купив з нагоди у колеги-оперативника. Антикварна річ: він привіз її з дохристиянського Криту.) Бачиш - це Уроборос ... Світовий Змій, який пожирає свій хвіст вічно і без кінця. Символ Великого Парадоксу.
Він ледь удостоїв кілечко поглядом і продовжив говорити.
- Ну, якщо ти правда байстрюк - ти знаєш, як це. так от... Коли я був маленькою дівчинкою ...
- Гей, - перебив я, - я не дочув? ти щойно сказав, що був маленькою дівчинкою!?
- Хто з нас двох розповідає? - вибухнув він. - Так ось, коли я був маленькою дівчинкою ... Слухай, тобі коли-небудь доводилося чути про Христину Йоргенсон? Або про Роберту Коуелл?
- Е-е ... щось начебто про зміну статі!?
- Саме так.. Я був підкидьком, мене залишили в Клівлендської притулку, коли мені був лише місяць від народження. У тисяча дев'ятсот сорок п'ятому. І коли я був ... я була маленькою дівчинкою, весь час заздрила дітям, у яких є батьки. Пізніше, коли я дізналася, що таке секс ... а в притулку, можеш мені повірити, такі речі дізнаються рано, я присягнулася, що у моїх дітей будуть і тато, і мама. Завдяки цій клятві я залишилася недоторканою - для притулку це майже подвиг. Мені довелося навчитися битися, щоб відбиватися від настирливих хлопців. Коли я стала старшою, то зрозуміла, що шансів вийти заміж у мене дуже небагато, з тих же причин, за якими мене ніхто не удочерив. Кінське обличчя, кролячі зуби, пласкі груди, волосся бурульками.
- Ти виглядаєш не гірше за мене.
- Та кого хвилює зовнішність бармена? Або письменника? Але коли беруть дитину з притулку, то вибирають маленьких блакитнооких, золотоволосих дівчаток. Пізніше хлопцям потрібні великі груди, гарненька мордочка і манери типу "о, який ти класний, міцний хлопець!" - Він знизав плечима. - Я не могла змагатися з такими дівчатами. І тому вирішила йти в Дівки-Кицьки..
- Дівки-Кицьки???
- Так називали дівчат із Команди Індивідуального Сприяння Космонавтам. Зараз їх називають Група Лікувальної Обробки Чинів Космічного Винищувального Легіону... якось так. "Космічні Ангели", знаєш?
Я знав обидві назви. Правда, в мій час ця елітна космічна військова служба зветься інакше - Сестринський Легіон Моральної Підтримки Виснажених Космонавтів-Винищувачів. У темпоральних переміщеннях зміна значення слів і поява нових термінів - це найбільший головний біль. Ось, наприклад, чи знаєте ви, що словами "станція обслуговування" колись позначалося місце продажу нафтових фракцій? Пам'ятається, як-то, коли у мене було завдання в Ері Черчілля, одна пані сказала мені: "Я буду чекати вас на станції обслуговування, за рогом". Це означало зовсім не те, про що ви подумали; на тодішніх станціях обслуговування ліжок не було.
Мати Одиначка продовжував:
- Якраз тоді прийшли до висновку, що не можна відправляти чоловіка в космос на місяці і роки без можливості розслабитися, скинути напругу. Пам'ятаєш, може, як голосили тоді пуритани? Мало хто наважувався вступати до Дівчат-Кицьок, і це здорово підвищило мої шанси. Дівчата повинні були бути порядними, бажано - саме дівчатами, оскільки з нуля вчити завжди простіше, ніж переучувати; вони повинні були бути розумово вище середнього рівня і емоційно врівноважені. Але більшість волонтерок були старими шльондрами або невротичками, яким загрожувало божевілля після десяти днів в космосі. Зовнішність моя була ні при чому: якщо мене брали на службу, то поправляли мої зуби, робили волосся хвилястим і пишним, вчили ході, танців, вмінню уважно і лагідно вислуховувати чоловіка і багато чому іншому. При необхідності в хід йшла пластична хірургія - "Нічого не пошкодуємо для наших хоробрих хлопців!".
І це ще не все: вони дбали, щоб співробітниця не завагітніла під час терміну служби, а після звільнення заміжжя було гарантовано майже на сто відсотків. У "ангелів" зараз те ж саме, вони виходять за космонавтів - їм легко знайти спільну мову.
Вісімнадцяти років мене чекала посада "помічниці матері-господині". Зрозуміло, я була потрібна як майже дармова прислуга, але я не заперечувала - все одно на службу у Космічний Корпус брали тільки з двадцяти одного року. Я працювала у домі і відвідувала вечірню школу, говорила, що продовжую вивчати машинопис і стенографію, а насправді записалася на курс "Чарівність" - щоб підвищити шанси на вступ в космічний корпус.
А потім я зустріла цього шахрая. Сотенними папірцями кишеня у нього була просто набита. - Мати Одиначка скривився. - Я говорю буквально: якось він показав мені товстенну пачку сотенних і сказав: бери, мовляв, скільки треба. А я не взяла, бо він мені сподобався. Це був перший чоловік, який був зі мною ласкавий і до того ж не намагався стягнути з мене трусики. Щоб частіше з ним зустрічатися, я кинула вечірню школу. І це були найщасливіші дні мого життя! .. Ну а потім ... Одного разу вночі, в парку, я таки зняла трусики.
Він замовк.
- І що потім? - Обережно запитав я.
- І потім нічого! Більше я його не бачила. Він проводив мене додому, сказав, що любить, поцілував на прощання ... і більше не з'являвся. - Мати-Одиначка спохмурнів. - Якщо б знайшов - їй-богу, вбив би мерзотника!
- Так, - з співчуттям сказав я, - я добре уявляю, як тобі було. Але вбивати його ... Загалом справа-то житійська, природна.
- Ні!!! Він заслуговує, щоб йому всі кістки переламали! Стривай ось, зараз розповім. Коротше, ніхто не дізнався, а я вирішила, що все на краще. Я його не любила по-справжньому і, думаю, нікого вже не полюблю. А після цієї історії я ще більше захотіла вступити в Дівки-Кіски; невинність там була не обов'язкова, хоча і бажана. Так що я не особливо засмутилася. Але скоро спідниці стали мені жати.
- Ти завагітніла?
- Так... Мої скнари вдавали, що нічого не помічають, поки я могла працювати, а потім викинули, і назад в притулок мене вже не взяли. І я приземлилася в палаті благодійної лікарні і тягала горщики, поки мені не прийшов час народжувати. І в один прекрасний вечір заснула на столі - "розслабтеся і глибоко дихайте: раз, два ..." - а прокинулася в ліжку, і нижче грудей у мене була точно суцільна милиця. Тут входить мій хірург і весело так, сволота, запитує: "Ну-с, як ми себе почуваємо?"
"Як єгипетська мумія", кажу.
"Природно: ви в бинтах, дійсно, не гірше мумії, і нашпиговані ліками, щоб не боліло. Все буде в нормі, але кесарів - це вам не задирку обрізати".
"Кесарів ?! Докторе, моя дитина загинула ?!"
"О, ні. З нею все прекрасно".
"Фу. Хлопчик, дівчинка?"
"Дівчинка, здорова міцна дівчинка. П'ять фунтів і три унції".
Тут я трохи розслабилася: народити дитину - це, скажу тобі, щось важить. Ну, думаю, як-небудь влаштуюся: переїду, назвуся "місіс", а малятко нехай думає, що татко помер. Моя дочка в притулку не опиниться!
Але хірург ще не все сказав, виявляється.
"Скажіть, - каже, - е-е ... - Дивлюся, зам'явся і по імені мене не назвав. - Скажіть, у вас ніколи не було проблем з залозами внутрішньої секреції? Нічого дивного?"
"Нічого не звичайного. А куди це ви хилите??"
Він пом'явся, пом'явся ...
"Гаразд, - каже, - вивалю на вас все разом, а потім зроблю укол; поспите - прийдете в себе. Це вам знадобиться".
"В чому справа?" - питаю.
"Доводилося вам чути про шотландського лікаря, який до тридцяти п'яти років був жінкою, а потім його прооперували, і він став чоловіком - з юридичної та медичної точки зору? Він навіть одружився, і все було в порядку".
"А при чому тут я?"
"Ось я ж і кажу - ви тепер чоловік".
Я спробувала сісти в ліжку.
"ЩО? !!"
"Ну тільки не хвилюйтеся. Загалом, розкрив я порожнину, дивлюся - просто чорт ногу зломить. Звелів покликати головного, а сам поки витягнув дитину; потім влаштували прямо біля столу консиліум, все обговорили і взялися за справу. Кілька годин возилися, намагалися врятувати що можна. У вас виявилося два повних набори статевих органів, обидва недорозвинені, хоча жіночі дозріли достатньо, щоб ви завагітніли. Але це їх доконало, більше вони б вам не знадобилися - ось ми їх і прибрали і зробили так, що тепер ви зможете розвинутися на справжнього чоловіка. - Тут він мене обережненько так поплескує по плечу, втішає: - Не турбуйтеся. Ви молоді, скелет перебудується, за залозами вашими ми подивимося, гормонів підкинемо - і зробимо з вас хлопця на диво ".
А я заревіла.
"А як же, - плачу, - моя дівчинка?"
"Ну, годувати її ви все одно не можете - у вас молока і для кошеняти не вистачить. На вашому місці я б не став навіть дивитися на неї, щоб не мучитися, а віддав би на удочеріння ..."
"НІ! .."
Він знизав плечима.
"Ні так ні, залежить лише від вас. Ви мати ... тобто, батько. Але поки не думайте про це - спершу вас на ноги поставимо ..."
Назавтра виносять мені дівчинку, показують, і кожен день так: я до неї хотіла звикнути. До того я дітей ніколи не бачила ... і й гадки не мала, як вони моторошно виглядають. Моя дочка була схожа на помаранчеву мавпу. Але я твердо вирішила ... вирішив, що не кину її, а виховаю і все таке. Тільки вже через чотири тижні це нічого не значило.
- Тобто?
- Її вкрали.
- Вкрали?
Мати-Одинак мало не збив зі стійки пляшку, на яку ми посперечалися.
- Викрали! Вкрали прямо з лікарняних ясел! - Він важко дихав. - Як це називається - відняти у людини останнє, заради чого вона живе ?!
- Гм, - погодився я. - На, випий ще. Так що, і ніяких слідів?
- Нічого, що могло б допомогти поліції. Прийшов якийсь чоловік, назвався її дядьком, нянька відвернулася на хвилинку, а він схопив дитину і втік.
- Вона його обличчя запам'ятала?
- Людина як людина, особа як особа - запросто сплутаєш з тобою або зі мною. - Він спохмурнів. - Я-то думаю, це був сам татусь, який мене кинув. Нянька, правда, клянеться, що він набагато старший, але він, напевно, загримувався. Хто ще став би красти мою дитину? Бездітні матері, буває, влаштовують такі штуки. Але щоб чоловік? ..
- А з тобою що було?
- Зі мною ... Нічого. Ще одинадцять місяців в цій лікарняній дірі, три операції. Через чотири місяці у мене почала рости борода; перед випискою я вже голився щодня і більше не сумнівався, що я - чоловік. - Він криво посміхнувся. - Я навіть почав витріщатися на груди медсестер ...
- Ну, - зауважив я, - по-моєму, все обійшлося. Ти нормальний мужик, добре заробляєш, особливих проблем не маєш. А у жінок, знаєш, життя непросте.
Він сердито втупився на мене.
- Ти-то багато про це знаєш!
- А що?
- Чув такий вислів - "загибла жінка"?
- М-мм ... так, але вже багато років тому. Зараз це нічого не означає.
- Так ось, цей мерзотник мене дійсно погубив. Я був самою загиблою з усіх жінок: адже я і жінкою-то бути перестав ... а чоловіком бути не вмів.
- Напевно, дійсно для цього потрібна звичка.
- Ти й уявити не можеш. Я не кажу про звичку до нової одежі або про те, щоб відвикнути заходити в жіночий туалет; всього цього я навчився ще в лікарні. А ось як жити! Чим заробляти? Яку роботу я міг знайти? Чорт, я ж навіть машину водити не вмів! У мене не було професії, а до фізичної праці я був не придатний - занадто багато шрамів, я б не витримав.
Я ненавидів його і за те, що через нього я не потрапив до Космічного Корпусу ... але як я його ненавидів, я зрозумів тільки коли спробував записатися в Військово-Космічні сили. Один погляд на мій живіт - і все: "до військової служби непридатний". Медик з комісії витратив на мене півгодини з чистої цікавості - він десь читав звіт про мій випадок.
Так ось, я змінив ім'я і переїхав в Нью-Йорк. Спочатку працював молодшим кухарем - смажив картоплю; потім купив друкарську машинку і спробував заробляти машинописом і стенографією - один сміх! За чотири місяці я передрукував чотири листи і одну рукопис. Рукопис призначався для одного жіночого журналу. Чистої води витрата паперу - але ж надрукували! Це і навело мене на думку; я купив цілу пачку журналів, де публікуються подібні "жіночі оповідання", і проштудіював її. - Він скривився. - Ну ось, тепер тобі ясно, звідки у мене справді жіночий погляд на життя матері-одиначки ... Так як, пляшка моя?
Я посунув пляшку до нього. Хоч його історія і була незвичайна, але вона була відома мені дуже гарно.
- Синку, - промовив я, - ти все ще хочеш зустріти того типа?
Його очі загорілися хижим вогнем.
- Тихо-тихо, - притримав я його. - Ти ж його не вб'єш, а?
Він недобре посміхнувся:
- Перевір.
- Спокійно, бачиш, я знаю про цю історію більше, ніж ти думаєш. Я можу тобі допомогти. Я знаю, де його шукати.
Він сіпнувся через стійку.
- Де він?!
- Спочатку відпусти мою сорочку, - м'яко сказав я, - бо ще ненароком вилетиш на вулицю, а поліцейським скажимо, що це просто непритомність. - Я показав йому палицю.
Він відпустив мене.
- Вибач. Але все-таки де він? - Він пильно глянув на мене. - І звідки тобі стільки відомо?
- Всьому свій час. Існують записи - в архівах лікарні, притулку, і все таке. Матрону в вашому притулку звали місіс Феверідж - так? Коли ти був дівчинкою, тебе звали Джейн - так? І ти мені нічого такого не казав - так?
Це його спантеличило і злегка налякало.
- Що все це означає? Ти хочеш зробити мені якусь гидоту?
- Ні в якому разі. Я щиро хочу тобі добра. І цього типа можу видати тобі прямо на руки. Поводься з ним як знаєш - і я гарантую, що тобі все зійде з рук. Не думаю, правда, що ти його вб'єш. Тобі треба бути психом, щоб убити його, а ти не псих. Не зовсім псих, у всякому разі.
Він відмахнувся.
- Ближче до діла. Де він?
Я хлюпнув йому трохи віскі; він вже неабияк набрався, але злість його підтримувала в бадьорому стані.
- Не поспішай так. Давай домовимося: я - тобі, ти - мені.
- А що я можу тобі запропонувати?
- Ось що! Ти не любиш свою роботу. Ну а що ти скажеш, якщо я запропоную постійну високооплачувану роботу з необмеженими накладними та представницькими витратами, причому ти будеш, в загалоиу, сам собі господар і не станеш відчувати нестачу в розмаїтті та пригодах?
Він витріщився на мене.
- Скажу, що не буває такої роботи.
- Гаразд, домовимося так: я тобі його знаходжу, ти з ним розбираєшся, а потім пробуєш мою роботу. Якщо я збрехав і вона не така, як я описав, - що ж, тримати не буду.
У нього вже трохи почав заплітатися язик - подіяла остання порція віскі.
- Коли ти його дістанеш? - Запитав він.
- Якщо ти згоден на мою пропозицію - прямо зараз!
Він простягнув руку.
- Згоден!
Я кивнув помічникові, щоб той поки доглядав за баром, зазначив час (23.00) і вже нагнувся, щоб пролізти під стійкою, як тут музичний ящик грянув пісню: "Я сам собі був дідом! .." Я сам замовив зарядити програвач тільки старою американською музикою , оскільки не в змозі був перетравлювати те, що вважалося "музикою" в 1970 році. Але я поняття не мав, що там є і ця платівка.
Звуки цієї пісні на мить зупинили мене. На моєму обличчі сама собою з’явилася посмішка - гарна все таки пісня і як же доречно вона заграла!
Ми з Матір'ю-Одиначкою пішли на склад. Він у мене знаходиться в кінці коридору, навпроти туалетів, за залізними дверима, ключ від яких є тільки у мене і у мого денного менеджера; а зі складу ще одні двері ведуть в кімнату, ключ від якої є тільки у мене. Туди ми і увійшли.
Він п'яно оглянув стіни без вікон.
- І де ж він?
- Зачекай секундочку.
Я відкрив чемоданчик - єдиний предмет у кімнаті; в ньому містився портативний перетворювач координат, випуск 1992 року, модель 2. Любо-дорого подивитися: ніяких рухомих частин, вага при повній зарядці 23 кг, оформлений під звичайний "дипломат". Я налаштував його заздалегідь, найточнішим чином, і залишалося тільки розкрити металеву сітку, яка обмежує область дії темпорального поля.
- Що це? - Спантеличено запитав він.
- Машина часу, - пояснив я, накидаючи сітку на нас.
- Гей! - Крикнув він, відступаючи на крок.
Тут потрібен розрахунок: сітку треба кинути так, щоб об'єкт при інстинктивному русі ступив на неї; тоді залишається засмикнути сітку, всередині якої перебуваєте ви обидва, - не те можна запросто залишити в покинутому часі предмети, а то і шматок ноги або, навпаки, прихопити з собою шматок підлоги. Але цим вся хитрість у поводженні з перетворювачем і закінчується. Деякі агенти просто заманюють об'єкт в сітку; я вважаю за краще сказати правду і, скориставшись потім миттю здивування, натиснути вимикач.
Що я і зробив.
- Гей! - Повторив він. - Зніми з мене цю погань зараз же!
- Вибач, - покладливо сказав я, зняв сітку, склав її, прибрав в чемоданчик і закрив його. - Ти ж сказав, що хочеш його зустріти.
- Але ... ти сказав, що це машина часу!
Я вказав на вікно.
- Так, це була машина часу. А ти глянь туди - це схоже на листопад? Або взагалі на Нью-Йорк?
Поки він витріщався на молоді бруньки і весняну погоду за вікном, я знову відкрив чемоданчик, вийняв пачку стодоларових купюр і перевірив, щоб номери і підписи відповідали грошам, які мали ходіння в 1963 році. Темпоральне Бюро не хвилює, скільки ти витрачаєш (йому-то це нічого не коштує), але зайвих анахронізмів воно не любить. Занадто багато помилок - і суд зашле тебе на рік в якийсь особливо мерзенний час, скажімо, в 1974-й, з обмеженими пайками і примусовою працею. Та я таких помилок не роблю. Гроші були в порядку. Він обернувся і запитав:
- Що це було?
- Він тут. Іди і знайди його. Це тобі на витрати, - я тицьнув йому гроші і додав: - Розберешся з ним, потім я тебе заберу.
Стодоларові купюри гіпнотично діють на людину, яка не звикла їх бачити. Він, не вірячи своїм очам, крутив пачку в руках, а я виставив його в коридор і зачинив двері. Наступний стрибок був зовсім легким - тільки в часі, причому недалеко, на рік уперед.
17.00 - 10 березень 1964.
Під дверима білів папірець, який повідомляв, що термін оренди приміщення закінчується наступного тижня. В іншому, кімната виглядала так само, як і мить назад. Дерева за вікном були ще голими, лежав сніг; я затримався тільки щоб перевірити свої гроші і надіти піджак, капелюх і плащ, які я залишив в кімнаті, коли знімав її. Потім я взяв напрокат машину і поїхав до лікарні. Двадцяти хвилин балаканини вистачило, щоб набриднути черговій сестрі в яслах так, що вона відійшла і я зміг без перешкод забрати дитину. З нею я поїхав назад, в АпексБілдінг. На цей раз із налаштуванням довелося повозитися трохи довше - бо в 1945 році, куди я направлявся, цей будинок ще не побудували. Але у мене все було розраховано заздалегідь.
13.00, 20 вересень 1945 - мотель "Клів-ленд-СКАЙВЕЙ".
Я з дитиною і перетворювачем часу прибув в заміський мотель. Я заздалегідь зняв тут кімнату, зареєструвавшись як "Грегорі Джонсон", так що ми опинилися в кімнаті з запнутими шторами, замкненими вікнами і дверима на засув; все відсунуто, щоб очистити місце на випадок можливого відхилення. Який-небудь стілець, що опинився не на своєму місці, запросто може нагородити вас здоровенним синцем.
Все пройшло благополучно. Джейн міцно спала, я виніс її на вулицю і прилаштував в коробці на сидіння заздалегідь взятої у прокат машини. Потім відвіз її до притулку, поклав перед дверима, від'їхав на два квартали, до "станції обслуговування" (в якій, нагадаю, тоді продавалися нафтопродукти на кшталт бензину, масел і іншого), зателефонував до притулку і, повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як коробку з Джейн вносять всередину. Після цього я, не зупиняючись, доїхав до мотелю, кинув там машину, повернувся в номер і стрибнув назад, в Апекс-Білдінг зразку 1963-го року.
22.00 - 24 квітень 1963 - Клівленд, Огайо-Апекс-Білдінг.
Я прибув майже точно - а точність попадання залежить від дальності стрибка, крім повернення у вихідну точку. Якщо я вірно розрахував, Джейн якраз в цей момент в парку запашної весняної ночі виявляє, що вона все ж не така "добропорядна", як думала раніше.
Я взяв таксі, доїхав до будинку, де жили ті скнари, велів водієві чекати за рогом, а сам сховався в тіні навпроти будинку.
Скоро з’явилася моя парочка - не поспішаючи, в обнімку вони йшли по вулиці. Він довів її до самих дверей, на ганку подарував їй довгий прощальний поцілунок - куди довше, ніж я уявляв. Потім вона увійшла в будинок, він зійшов з ганку і пішов геть. Я наздогнав його, взяв під руку.
- Все, синку, - тихо сказав я. - Я за тобою.
- Ти! - Він мало не задихнувся.
- Я. Ну ось, тепер ти знаєш, хто він, - а якщо подумаєш, збагнеш і хто такий ти ... а якщо подумаєш як слід, зрозумієш і хто у неї народиться ... а заодно - і хто я такий.
Він не відповів, надто вже був вражений. І правда, кого не потрясе відкриття того, що ти, виявляється, не встояв перед спокусою спокусити самого себе? ..
Я відвів його в Апекс-Білдінг, і ми знову стрибнули.
23.00 - 12 серпень 1985
Підземна база "Скелясті Гори". Я розбудив чергового сержанта, пред'явив свій пропуск, велів сержанту дати новачку заспокійливе і укласти спати, а вранці направити для надходження на службу. Сержант дивився на нас кисло, але звання є звання незалежно від епохи; він виконав наказ - без сумніву, думаючи при цьому, що в наступний раз полковником може виявитися він, а сержантом - я. Що ж, в нашому Корпусі і таке буває.
- Як його звати? - Поцікавився він. Я написав прізвище на папірці. Він підняв брови.
- Навіть так? Хм-м ...
- Робіть свою справу, сержанте. - Я повернувся до свого супутника. - Ну, синку, твої біди позаду. Ти заслужив на кращу роботу, яку тільки може отримати людина, і ти багато чого в ній досягнеш. Я це знаю.
- Але ...
- Ніяких "" але". Лягай, а вранці погоджуйся на цю роботу. Вона тобі припаде до душі.
- Це точно! - Кивнув сержант. - Ось подивися на мене: народився в тисяча дев'ятсот сімнадцятому, а все ще живий-здоровий, молодий і насолоджуюся життям.
Я повернувся в зал телепортації і поставив наводку на потрібний момент.
23.01 - 7 листопада 1970 - Нью-Йорк - Бар "У Татуся".
Я вийшов зі складу з пляшкою апельсинового лікеру, щоб вона пояснила мету моєї хвилинної відсутності. Мій помічник сперечався з якимсь клієнтом, що був гарно напідпитку. Бокс по телевізору уже скінчився і бар помітно спорожнів.
Музичний автомат ще грав ту мелодію "я сам собі був дідом", яка почалася, коли ми із Матір’ю Одиначкою пішли до задньої кімнати, а на кінці стійки стояла непочата пляшка "Старої білизни", яку він так і не забрав.
Я присів, щоб трішки перепочити. Я по-звірячому втомився.
Справа нелегка і не завжди приємна, а завербувати людину останнім часом стало дуже нелегко, особливо після Помилки 72-го року. Чи можна придумати краще джерело кадрів, ніж люди, у яких все в їх часі складається невдало? Пропонуєш їм добре оплачувану і дуже цікаву (нехай і небезпечну) роботу, та ще й в ім'я доброї справи ... Зараз будь-хто знає, чому не відбулася війна 63 року: просто не вибухнула бомба, скинута на Нью-Йорк, та й багато іншого пішло не так, як планувалося, - і все завдяки таким, як я - працьовитим мурашкам Темпорального Корпусу.
А ось з Помилкою 1972 року вийшло не так; то була наша вина, і з цим вже нічого не поробиш; парадоксу немає, змінити нічого неможливо. Подія, або об'єкт, або людина або є, або його немає, нині і повсякчас, і на віки віків. Але Помилка не повториться - наказ від 1992 року гарантує це, в будь-якому році залишаючись Наказом Номер Один.
Того вечора я закрив заклад на п'ять хвилин раніше, ніж звичайно, а в касі залишив лист, в якому повідомляв своєму денному менеджеру, що приймаю його пропозицію про продаж бару, - нехай зайде до мого юриста, бо сам я їду на тривалий відпочинок. Може бути, Бюро зніме гроші, які він заплатить, може, ні - але воно вимагає, щоб агенти залишали свої справи в порядку.
Потім я знову пішов в кімнату за складом і стрибнув із неї прямо в 1993 рік.
22.00 - 12 грудень 1993 - "Скелясті Гори", Допоміжний штаб Темпорального Корпусу.
Я відзначився у чергового офіцера і попрямував до своєї кімнати, маючи намір проспати як мінімум тиждень поспіль. Пляшку віскі, на яку ми сперечалися, я взяв з собою (виграв все ж таки я) і перед тим як приступити до складання звіту, хлюпнув собі трохи. Смак здався мені огидним - дивно, чому це мені завжди подобалася "Стара білизна"? .. Але зараз це краще ніж нічого; я не люблю, коли я тверезий, - тоді я занадто багато думаю. Але я і не п'ю занадто багато: кому ввижаються змії, а мені - люди.
Я надиктував машинці свій рапорт: сорок чоловік завербовані і благополучно пройшли огляд Психологічної служби. Це вважаючи мене, оскільки я напевно знав, що пройду комісію. Адже я вже тут, чи не так? .. Потім я надрукував рапорт про переведення на оперативну роботу; вербування у мене вже ось де сиділо. Сунув обидва рапорти в щілину доставки і пішов до ліжка.
Мій погляд впав на "Правила Роботи з Часом", що висіли на стіні
Зараз жартівливий плакатик вже не надихав мене так, як в мою бутність новачком-рекрутом. Тридцять суб'єктивних років стрибків у часі дають себе знати. Я роздягнувся догола, глянув на свій живіт. Після кесаревого розтину залишається шрам, але я тепер так заріс волоссям, що не помічаю його, якщо не згадаю спеціально.
Потім я подивився на кільце на своєму пальці.
Змій, що вічно пожирає свій хвіст, знак нескінченності ... Я знаю, звідки з'явився я, - але звідки з'явилися всі ви, зомбі? ..
Від цих думок почала боліти голова - але порошків від головного болю я не приймаю ніколи. Якось одного разу спробував - і всі ви пропали.
Тому я ліг і свиснув автомату, щоб той погасив світло.
Вас насправді тут немає. Тут немає нікого, крім мене - Джейн - і я один і одна в темряві!
Мені так самотньо без вас! ..